Золоті оплески-2016: День дев’ятий. Печальки Валентинової ночі

 

На виставу Вінницького академічного музично-драматичного театру імені М.К.Садовського чернівчани очікували, з досвіду минулих зустрічей, як на друга, який ніколи не підведе. Майже очікуване й отримали. Вінничани привезли  «Ніч Святого Валентина» за п’єсою російськомовного одесита Олександра Марданя, перекладеною українською Василем Неволовим (до речі, за всі фестивальні дні вінницький театр єдиний, хто вказав у програмці ім’я перекладача) і у постановці з. а. України Таїсії Славінської.

Ніч Святого Валентина для середніх років подружжя (н. а. України Валерій Прусс, з. а. України Надія Кривцун) стала приводом спробувати щось налагодити в їхніх стосунках, якось «освіжити» почуття…  Дружина Саша – домогосподарка з вищою освітою. З усього багажу юності, коли вона була непересічною дівчиною, потім молодою жінкою – писала вірші, викладала в школі й любила своїх учнів, виховувала доньку, яка наразі вчиться у далекій Америці) в неї залишилася тільки мрійливість, не підкріплена жодними спробами якось себе зайняти. Відтак їй катастрофічно не вистачає уваги чоловіка, в якого весь час займає бізнес. І видно хоча б за обстановкою заміського будинку, де живе подружжя, що бізнес рухається вдало. Нестача уваги перетворюється на бурхливі сцени ревнощів – а хто не знає, що сварки й сцени нікому ще не повернули кохання і тільки відштовхують партнера… Наслухавшись дурних порад подруги, Саша спробувала викликати стриптизера з відповідного клубу. Натомість приходить чоловік, що називається ім’ям її однокласника (з. а. України Анатолій Вольський) і розповідає жінці, що все життя її кохав, а адресу її вирахував з сайту «Однокласники»… Хоча у фіналі з’ясовується, що однокласник із таким іменем загинув десь у гарячій точці, підірвавшись на міні… Оскільки ж чоловік, повернувшись додому, не знаходить жодних слідів перебування чужого в домі – окрім розповідей самої Саші, він запідозрює , що із жінкою не все гаразд у плані розумовому…

Немудрящий насправді сюжет щедро приправлений пантомімою, театром тіней і піснями Джо Дассена аж трьома мовами, ніби підкреслюючи відчуття несправжності того, що відбувається. Хоча це відчуття несправжності на якомусь етапі переноситься на героїню. У своєму бажанні будь-що мати кохання, увагу, опіку, зрештою, вона забуває, що без причини кохають лише у гаслі, а насправді взаємне кохання – це важка праця, що вимагає… обопільності. Героїні Надії Кривцун не вистачає саме природності. В сорок років навіть романтична особа не говорить з інтонаціями улюблениці дитячого садочка чи початкової школи. Можна повірити в те, що вона пожаліла псинку й написала про це вірша, але стати на стільчик і розправити спідничку, як на дитячій виставі… Не  відчувається набутого нею за життя, якоїсь нотки самоіронії і… не віриться, що вона і справді кохає свого чоловіка, вимагаючи таких почуттів від нього… Може, нам не все показали про героїню, але важко любити неробу та егоїстку…

Хоча актриса буває й дуже природною: в ті моменти, колі танцюють міми і Саші не треба нічого вимовляти на публіку – вона просто розмовляє із партнером, хоча змісту цієї розмови нам не чути. Складно оцінювати виставу, в якій функції героїв перекладені на інших персонажів. Рухаються міми, кохає й співає про це Джо Дассен…

 

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *