Останнього конкурсного дня за прихильність журі та глядача «Золотих оплесків» змагалися актори й режисер Волинського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка з виставою «Любов до скону» за п’єсою всесвітньо відомого італійця Альдо Ніколаї, двічі перекладеною – спершу російською – Тамарою Скуй, а далі українською – самим режисером вистави Дмитром Мельничуком.
Волинський театр не надто часто тішить нашого глядача участю в «Золотих оплесках», але режисер-постановник Дмитро Мельничук разом із виконавицею головної жіночої ролі Наталією Мельничук якийсь час працювали у Чернівецькому облмуздрамі, про що нагадав на обговоренні директор нашого театру – директор фестивалю Юрій Марчак.
Якщо театр розпочинається з гардеробу, то вистава – точно з програмки. Волиняни не намагалися вразити нас якоюсь особливою естетикою в програмці, але «переплюнули» учорашніх вінничан, зазначивши не лише перекладача українською, але й попереднього перекладача – з італійської російською. Зрештою, це чесно, бо з перекладами з іноземних мов у наших театрів слабенько. І не тому, що немає кому перекладати – зрештою, в кожному обласному місті є свій університет із факультетом іноземних мов, а тому, що за переклад треба заплатити. Про нинішні кошториси вистави і лихоманку з пошуками спонсорів-меценатів розповідати зайве.
Тож уже з програмки відчувається, як аж дуже хотілося Дмитрові Мельничуку, аби вистава вийшла-таки на сцену. До речі, вона ще зовсім «свіженька», не обкатана від квітневої прем’єри. Дмитро переклав п’єсу, поставив виставу, зіграв у ній третю роль і підібрав музичне оформлення.
П’єса Альдо Ніколаї знавцями театру відноситься до так званого «чорного гумору». Для того, щоби залишатися у цьому жанрі, виставі нічого не бракувало, навпаки дещо заважало, руйнувало враження. Перш за все – розтягнута побутовщина, а подекуди й заява «реалістичність» мізансцен із постійними спробами витягувати з цієї «битовухи» якісь символи. Найбільше з цього приводу дісталося диванові, який всю виставу пересували з місця на місце та ще деякими способами експлуатували – це навіть спричинило міні-дискусію журі з режисером про те, що герої робили чи не робили на тому дивані.
Вказівка на перекладача у програмці – не єдина схожість вистави з Луцька із «Ніччю Святого Валентина» від вінничан. Любовний трикутник у фабулі п’єси, мінімалізм умеблювання, підсвітлення стін для появи тіньових зображень, супровід балету – усі ці риси вилилися на обговоренні яскравим спічем члена журі й головного режисера Чернівецького облмуздрамтеатру Мирослава Гринишина про те, куди ж рухається сучасний український театр! А рухається він, на думку Гринишина, не просто у бік спрощення сценічних засобів, а у бік спрощення роботи над виставою аж до рівня простого приговорювання тексту. І театральна молодь у цьому не винна – її до цього спонукають так звані корифеї надмірним прагненням до комерціалізації театру.
Якщо ж забути про «чорний гумор» і сприймати виставу як суцільну алегорію перетворення та руйнування подружніх і людських стосунків, – можна зрозуміти й пояснити її «мелодію».
Інтрига тримається на майже суцільному діалозі «невмовкаючої» Єви (Наталія Мельничук). Вона не зла і не дурна, просто …обертає увесь свій Всесвіт навколо себе самої. Вона вигадує і створює нові пригоди, пояснення до них на рівні безглуздості, шукає «кращого» виходу із ситуацій, абсолютно руйнуючи життя і чоловікові (Дмитро Мельничук, і випадковому знайомому Бруно (В’ячеслав Погудін). При цьому створюючи для них ілюзію того, що Єва наповнює їхнє життя. Цю ілюзію скоригує до реальності заміна на «заповнює собою».
Оскільки вистава не відповідає на те, чому героїня стала такою, ми отримуємо її, так би мовити, в чистому вигляді, судячи з розповідей Маріо, її чоловіка, про перші роки їхнього подружнього життя. Навіть важко вигадати префікс для визначення егоїзму цієї жінки: супер-, екстра-? Єва знає, що існують кохання, жертовність, опіка, турбота, але користується цими почуттями та обставинами у якомусь спотвореному вигляді, вибудовуючи-таки для тих, хто з нею спілкується, оцю хитку будівлю майже детективної історії з убивством у кінці.
Знайомство чоловіка і коханця було фатальною помилкою Єви. Глядач не дивується, чому в цих двох чоловіків так багато спільного, і таке буває. Але Єва між ними та поруч із ними стає зайвою, тим більше що її бурхлива фантазія не кидає спроби вигадати «ідеальне убивство» Маріо, яке має здійснити Бруно…
Виконавиці головної ролі можна закинути деяку монотонність її нескінченного монологу від сцени до сцени. Її перестають чути не лише чоловік і коханець, але й глядач. Та якби дослухатися до Євиних спічів, вражає несамостійність її мислення. Усе з передач, журналів, рідко – книжок. І це заштампованість не лише самої Єви, це сукупність комплексів усіх нас. Адже далеко не кожному вдається прочитати в собі ці комплекси й набути снаги, щоби позбутися їх.
У якийсь момент пролітає думка: якби наша праматір Єва була така балакуча, Адам не дочекався б народження Каїна та Авеля для першого убивства, а історія людства на тому б і закінчилася. Хоча ми ж не знаємо, якою за рахунком була ця Господня спроба створити світ…
Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»
