«Людський вимір» проблем внутрішніх переселенців: від приватного до глобального і назад

Міжнародна конференція «Шлях до миру: людський вимір» минулого тижня в столиці була покликана «поставити світло на сцені» в заплутаному українському «театрі життя».  

Важко сказати, чи обговорення проблеми війни в Україні на такому високому рівні – за участі наших урядовців і досвідчених міжнародних експертів – дасть відповіді на гострі питання сьогодення, але принаймні озвучити ці питання, визнати їх наявність і примусити суспільство замислитися – це вже значний результат.

 

Розбудова миру – справа довгострокова

Зазвичай є два варіанти сприйняття нами високопосадових іноземців: ми їх або вважаємо месіями, які дадуть готові рецепти на всі випадки нашого непередбачуваного життя, або відверто насміхаємося з їхньої наївності, коли бачимо, як вони не розуміють усієї глибини корупції, непрофесіоналізму і байдужості, в яких ми досить-таки успішно виживаємо. Обидва варіанти хибні. Адже ці експерти, як правило, бачили речі, значно страшніші за українські недоліки, і мають чималий досвід у їх врегулюванні. А ще вони чітко усвідомлюють, що не кожен досвід можна просто «відрізати і пришити» до України, тобто матрично застосувати. Саме про досвід подолання конфліктів, розбудови миру і можливості його застосування в нас говорили представники ООН – координатор з гуманітарних питань в Україні Ніл ВОКЕР, представник Агентства ООН у справах біженців Павло МАТЕУ та інші – під час міжнародної конференції.

2

На їх переконання, недостатньо просто подолати конфлікти і «отримати мир». Далі йде процес, коли необхідно зупиняти насильство всіма способами і «творити мир». А далі – «розбудовувати мир», створювати структури, інструменти і втілювати практики – як через всеможливі інституції, так і через, наприклад, культуру – аби просувати стійкий мир. І це – завдання далеко не тільки і не стільки політики. Йдеться не лише про відновлення зруйнованої бойовими діями інфраструктури чи забезпечення потребуючих соціальними виплатами, а й про зміни в свідомості людей, про руйнування стереотипів, поділу на «своїх і чужих».

 

Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується

Ніл Вокер наводив конкретні – як вдалі, так і не дуже – приклади «розбудови миру». Важкі уроки виніс світ з етнічного конфлікту між киргизами і узбеками у Ферганській долині Киргизстану. Так, толерантність потрібно плекати: проводити для людей спільні заходи – творчі, спортивні події, залучати до них дітей, створювати можливість, аби люди могли РАЗОМ обговорити існуючі проблеми – від вивезення відходів до планування бюджету. Але це все буде слабким інструментом без економічного зростання. «Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується», – підсумував експерт. А ще – не буде результату, коли не буде підзвітності. Коли не буде публічного результату роботи, коли не порівняєш «як було» і «як стало». На противагу конфлікту в Киргизії наводили приклад розв’язання конфлікту в Гватемалі. Коли 1996-го після кількадесятилітньої війни і геноциду індіанців був підписаний мирний договір між ворогуючим сторонами, вже 1999-го могили загиблих розшукали, здійснили ексгумацію, ідентифікували, а винних у цих смертях командувачів притягнули до відповідальності…  Незаангажованим інституціям було непросто забезпечувати підзвітність – погрози лунали і на їхню адресу. Але справу довели до логічного завершення.

Розуміння важливості і довготривалості процесу «розбудови миру» є і в українських учасників міжнародної конференції. Так, міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Вадим ЧЕРНИШ заявив: «Ми не говоримо суто про географічні речі на Сході України. Ми говоримо про цілу країну: як вона реагує на цю біду, чи поділяє цінності, які ми декларуємо? Якщо ні – то виникатиме напруга». Міністр запевнив, що нині триває робота над створенням  державної програми, яка б дозволила комплексно вирішувати наявні проблеми. І це має бути не простий, а відмінний від інших, подібних документ. І навіть у процесі його підготовки з’являється розуміння багатьох, не усвідомлюваних раніше, речей. Щоправда, невідомо наразі, як міністр збирається його втілювати – без управлінської вертикалі на місцях, без чітких відповідей на питання, які ставили йому на конференції журналісти.

 «Однаково рівні» чи «однаково нерівні»?

Важливою частиною дискусії була й спроба з’ясувати, як нам ставитися до нової для нас категорії населення – внутрішніх переселенців. На репліку про те, як насторожено сприймають переселенців, в тому числі й людей похилого віку, в регіонах, куди вони потрапляють, відгукнувся заступник міністра з питань ТОТ на ВПО Георгій ТУКА: «Їх так само зневажають, як будь-яких старих по всій Україні. Не треба нас ні за чим ділити – ми такі самі, всі українці. Ми однакові». На що отримав чиєсь зауваження: «Не так однакові, як рівні. Або нерівні».

Справді, якщо йдеться про права людини загалом – то в нашому суспільстві їх розуміння відсутнє. «Моє покоління виросло в СРСР, – каже Георгій Тука. –  До правозахисників ставилися як до зрадників, вони були гнаними. І моє покоління – нащадки цього. Молоде покоління треба цього вчити, але точно не гаслами». Маємо нагоду вчитися цього не на теоріях, а на практиці життя, яке кидає нам виклики. І долати стереотипи – як у нашому сприйнятті внутрішньо переміщених осіб, так і в їхньому сприйнятті себе в навколишньому світі. Адже у поведінці переселенця теж нерідко можна помітити стереотип – стереотип жертви.

Про необхідність пошуку спільностей переконливо говорив журналіст Андрій КУЛИКОВ – той самий Куликов, якого багато хто не зрозумів, коли він став ведучим телемосту з представниками так званої ЛНР/ДНР з Донецька.

6

Він наполягає на тому, що поняття «лінія» можна трактувати по-різному: як лінію зіткнення, або розмежування, або дотику. «Дотик і спільність – набагато важливіші, – каже Куликов. – І дати це розуміння якомога більшій кількості людей можуть саме журналісти». Він наводив конкретні, хоча й неоднозначні приклади. «Ми нерівні ні в житті, ні в смерті», – стверджує журналіст, нагадуючи, що в Україні не оголошували національної жалоби, коли на непідконтрольній території від снаряду загинули 8 мирних людей на тролейбусній зупинці. «Чи це не українці?» – справедливо запитує Куликов і продовжує: «Торік мене багато проклинали за день, що я провів у Донецьку. Питали: ну і що він там дізнався? Що тролейбуси їздять? Так і це нам треба знати! Пам’ятаю, як у нас люди під час Майдану в Києві навіть не в курсі були, що у столиці громадський транспорт працює. Ми не можемо вдягнути шори. Ми не можемо уподібнитися пропагандистам – навіть якщо це працює. Пригадайте весну 2014-го. Україна встояла великою мірою через той спротив, який вчинили в Донецьку і Луганську. Російські прапори спочатку піднімали і в Харкові, і в Запоріжжі. І лише потім – у Донецьку і Луганську. А вже згодом ті, хто розхитували ситуацію, стягнули сили з інших областей і посилили себе саме в Донецьку і Луганську. Якби не ці кілька тижнів, які дали нам своїм спротивом луганчани і донеччани – наші втрати були би набагато більші».

 «Ти серед своїх». Мистецтво задля інтеграції

Саме меті змінити якісь «пунктики» в нашій свідомості, соціально інтегрувати родини переселенців та їхніх дітей присвячена відкрита в Мистецькому арсеналі після конференції виставка «Як тебе звати?», зорганізована ЮНІСЕФ, Міністерством з питань ТОТ та ВПО та іншими потужними партнерами.

7

Показати не відмінності між тими, хто покинув домівку, і тими, хто ніколи з цим не стикався, а їхню схожість. Продемонструвати, що нас усіх пов’язують спільні цінності і у нас подібні звички, що ми прагнемо одного і того ж: безпеки, комфорту, стабільності. А відмінності і бар’єри між нами творяться в наших головах. Експозиція поділяється на розділи – це етапи, які доводиться переживати переселенцям: вимушена втеча з домівки, шлях в невідомість, спогади і ностальгія за довоєнним життям. На виставці представлені світлини, відеозаписи, малюнки дітей, фільми. Автори робіт – як українці, так і митці з-за кордону. Зустрічають відвідувачів густо помережені сухою статистикою білі стіни: скільки вимушених переселенців в Україні, скільки серед них дітей, скільки постраждали внаслідок бойових дій, скільки потребують психологічної допомоги…

5

Далі у центрі великої кімнати – здоровенний скляний куб, наповнений вживаними речами, які надходять для переселенців. Ще далі – лабіринт із відомих клітчатих сумок – супутників незаможних мандрівників. А за рогом – паперовий будиночок із записаними і намальованими на стінах дитячими мріями… Виставка триватиме до 25 грудня, і кожен охочий може пропустити її через свою свідомість і змінитися.

3

Адже великі, глобальні зміни розпочинаються з кожного особисто. Тим більше, що і міністр Черниш, попри великі, загальні і довготермінові завдання свого міністерства закликав: «Не слід мислити глобальними категоріями, казати «Україною грають, як м’ячем». Така точка зору не дозволяє реально замислитись, що ж насправді кожен з нас може зробити».

Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги, – Наташа Стойковська

А робити має таки кожен з нас. Бо ніхто замість нас не зробить. Про що дуже влучно сказала під час медіа-воркшопу координаторка з надзвичайних ситуацій в Україні Наташа СТОЙКОВСЬКА: «Ви не є бідна країна. Тому важко закликати інвестувати в неї. Адже інвестують – за потребами. А ми не маємо підміняти уряд. Проводиться глобальний аналіз, наскільки великі проблеми і наскільки уряд здатен на це відреагувати. Після такого аналізу Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги».

 

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото www.flickr.com і автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *