Чернівці на межі/Czernivtsi am Ende: об’єкт культурної спадщини і чиновницької байдужості

 

У Відні відбувся ХХ Міжнародний архітектурний конгрес  «Am Ende: Architektur. Zeitreisen 1959-2019». Українською – «На межі. Архітектура. Подорож у часі 1959-2019». Однак «Аm Ende» можна перекласти і як «початок кінця» або «кінець початку». Через призму світового сприйняття нинішнього витка розвитку архітектури як того, що перебуває «на межі» або «наприкінці», цікавий погляд і на Чернівці. Вони «на межі», за якою щось нове, чи вже геть – «наприкінці»? Питання переважно риторичні, та принаймні озвучити їх було б незле.

am_ende_architektur_01

«Версії» розпочинають серію матеріалів про історико-культурну спадщину Чернівців – на межі філософії та бюрократії, мистецтва та права, історії та культури, минулого й майбутнього. 

Сьогодні міркуємо разом із авторитетною чернівецькою мистецтвознавицею Світланою Біленковою.

У нинішньому світі з його катаклізмами, новими здобутками та викликами традиційне ставлення до поняття «культури» та «об’єкта культурної спадщини» сприймається в абсолютно новому ключі. Безсумнівно, що об’єкт культури (а тим паче – культурної спадщини) – це не просто пісенька, картинка чи будівелька, навіть найгарніша і найдивовижніша. Це щось багатошарове, якась сукупність, комплекс – науки, освіти, мистецтв, моралі, нового розуміння укладу життя та світогляду. Хіба можна зараз говорити про культурну спадщину без розуміння її призначення в нашому житті, без наявних проблем сучасного урбаністичного простору. І саме так треба його сприймати, зберігати і розкривати охочим. Сьогодні об’єкт культурної спадщини – не лише те, що можна побачити-почути-доторкнутися, а й те, що можна відчути, пережити, чого можна навчитися, чим духовно збагатитися. Він уже не має чітких меж у просторі й часі, він поширюється на місцевість, де розташований чи створений, він тягне за собою в майбутнє свою історію і спогади, він творить це майбутнє через переживання, враження сучасників, він живий,  а не законсервований у вічності…

Резиденція – Творіння і Творець

І для більшості це підстава пишатися містом. Просто пишатися – не досліджуючи, не вивчаючи, не розвиваючи, не примножуючи, навіть почасти – не зберігаючи. І якщо у світі сьогодні такі унікальні, автентичні і бездоганно збережені об’єкти ЮНЕСКО, як Резиденція Митрополитів не консервуються, а навпаки, вкраплюються в активне життя – звісно, в рамках правил поводження зі спадщиною такого рівня (навколо них розвивають економіку, створюють робочі місця, будують, отримують як переваги, так і мінуси співіснування з величчю), то в нас ситуація дещо інша.

Після участі в ХХ Міжнародному архітектурному конгресі «Архітектура на межі» (інший переклад – «в кінці», am Ende) («Am Ende: Architektur. Zeitreisen 1959 – 2019), який проходив у Відні, порівнює Чернівці зі світом доцент Київського національного університету будівництва і архітектури, кандидат мистецтвознавства,  член Українського національного комітету Міжнародної ради UNESCO з питань пам’яток і визначних місць (УНК ICOMOS), чернівчанка Світлана БІЛЕНКОВА:

belenkova0

– Чернівці – це місто унікальної системи «ведичної архітектури»: невеличке, камерне, тримається на семи пагорбах природного ландшафту, об’єднаних трьома основними площами: Центральною,  Театральною та Соборною. Орієнтація вулиць зосереджена на чотири осі сторін світу: Північ – Південь, Захід – Схід. Геометричним центром міста, звісно, є ансамбль Центральної площі з архітектурною домінантою Ратуші як символом місцевого самоврядування. Сполучення із зовнішнім світом забезпечують вокзали у північній частині міста. При цьому невід’ємною «духовною сигнатурою» (домінантою) краю є неповторний ансамбль колишньої Резиденції буковинських митрополитів архітектора Йозефа Главки. Нині – об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як унікальний архітектурний символ духовного культурного багатства і толерантності, в якому неповторно втілився симбіоз стилів і культур. Розміщений ансамбль Резиденції в обрамленні університетського містечка, музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, колишніх Палат – Ремесел та Справедливості (нині будівлі медичного університету та Чернівецької обласної державної адміністрації). Для більшості чернівчан – це підстава пишатися містом.

rezidentsiya

Але тільки говорити про «неповторну красу» історичного ландшафту міста – не досліджуючи, не вивчаючи, не зберігаючи і не розвиваючи свої знання – замало. Місто варто «чути» і «розуміти», треба вміти «спілкуватися» з ним. Мешканці його в цьому сенсі завжди були і є головною рушійною силою в питаннях збереження традицій, пам’яті, культури та історії. У цьому розумінні постать колишнього чернівчанина Фрідріха Кіслера є дуже цікавою і знаменною для міста. Його творчий світогляд в особі архітектора, дизайнера, художника, скульптора, театрального візіонера, інженера, філософа, педагога і теоретика (як універсального мультимитця) починав формуватися саме у Чернівцях. Він жив і розвивався разом з містом саме в той історичний період (на межі ХІХ і ХХ століть), коли завершувалося  формування єдиного цілісного містобудівного ансамблю історичного центру міста. І саме тут замислювався над створенням універсальної моделі «ідеального простору», «ідеального дому», «ідеального театру». Результатом цих пошуків стала його знаменита теорія «коррекалізму» у формуванні ідеального простору, яка надзвичайно сильно вплинула на формування розвитку абсолютно нового усвідомлення набутих людством знань у галузі культури і мистецтв. Об’єкт культури нині – це в першу чергу універсальний інформаційний носій, який уособлює емоційний зв’язок суспільства із культурним потенціалом історичних епох. Тому і є предметом першої необхідності у житті кожної людини, в якому реалізовується цілісний зв’язок поколінь між минулим, сучасним і майбутнім.

Наша Резиденція, разом із аурою міста та його мешканцями, і є тим важливим духовним символом міжкультурної толерантності, де кожна людина почувається комфортно і затишно. Саме тут, у Чернівцях, на цій маленькій камерній території середмістя можна відчути усю велич світу, створеного для людства, як унікальної моделі ідеального простору… Тобто об’єкт культурної спадщини нині перестає бути пасивним, він сам геніальний – і творить своїх  геніїв. Він – живий організм – і, як все живе, потребує належної уваги.

Ну, цього нашій Резиденції не бракує: саме заради неї переважно їдуть сюди туристи, і саме вона є памяткою ЮНЕСКО…

– «Не бракує уваги» – це дуже поверхневе враження. Насправді – бракує. Сучасний світ в основному живе у новоствореній традиції «post-truth world» (напівправди), де за багатовекторними політичними та фінансовими інтерпретаціями, інфантилізмом, маніпуляціями «напівсправжнім» і «напівнадуманим», «напівправдивим» і «напівщасливим» нас намагаються наблизити до «напівправди». Приміром, все частіше виникають якісь небилиці чи дивні байки під виглядом чернівецьких легенд, які в основі своїй не мають жодної ідеї, розраховані тільки на миттєвий ефект «новизни». А далі що?  Але світ без Правди не може існувати, бо це світ без Бога, без історії, без своїх істинних коренів і без роздільної межі між Добром та Злом. У нас мають бути визначені історичні пріоритети в архітектурних та містобудівних символах і домінантах, усвідомлення правдивості об’єктів культурної спадщини на підтвердження основоположних прав людини на правдиву культурну історичну Пам’ять, Мораль і Любов.

На мій погляд, річ не в тім, що світ має бути таким чи іншим. Просто ми повинні бачити один за одного, відчувати і триматися за ту правду, яка об’єднує всіх нас, щоби розуміти сенс нашого життя, любити все, що маємо, по-справжньому, без напівтонів та напівбайдужості.

Об’єкт культурної спадщини із почесним званням «пам’ятки ЮНЕСКО» є лише певною нагородою для суспільства. А от як носити її, залежить від кожного з нас. Міжнародна організація  ЮНЕСКО – це не охоронний чи каральний орган, це організація, яка надає підтримку людству у збереженні його культурного потенціалу для майбутніх поколінь. Ті, хто не підтримує загальноприйнятих у світі понять, втрачають пам’ятку – і після здійснення відповідного експертного моніторингу об’єкт виключають зі Списку ЮНЕСКО.

– Та як же ж «недостатньо бережемо»? Тільки про це й мови – «памятка ЮНЕСКО», «буферна зона», вікна-двері міняти не можна, забудовувати зась, кондиціонери заборонені… Чого іще треба?

– Не повірите, але охорона культурної спадщини – це не конфлікти і заборони, а пошуки компромісу – розумного і виваженого, в інтересах потреб суспільства, а не певних політичних угруповань. Це не замороження процесів сучасної забудови, а сприяння зацікавленості у фінансуванні цілого комплексу робіт зі збереження, охорони та використання культурного потенціалу історичних міст. Звісно, це сприяння у знаходженні компромісу з представниками політичної, економічної та фінансово-олігархічної еліти, залучення їх до грамотно налагодженого процесу розвитку пам’яткоохоронної справи в обрамленні навколишнього урбаністичного середовища шляхом архітектурно-дизайнерського і культурологічного осмислення сучасного в історичному контексті. Не відмова, умовно кажучи, прорубати двері в переобладнаному під кав’ярню підвалі, а пошук «корреалістичних» (універсально демократичних) шляхів у збереженні цілісності образу історичної будівлі шляхом її концептуального комплексного «оживлення» («акуптури»). Приміром, в архівних фондах можна знайти чимало цікавих документів, які можуть вплинути на процес сучасного оновлення пам’ятки архітектури. До прикладу: сьогодні у місті багато говорять і пишуть про питання облаштування входів на рівнях першого поверху пам’яток архітектури. Дійсно, виникає питання, можна чи ні влаштувати дверний отвір у пам’ятці на місці вікна. Все залежить від того, як підійти до вирішення цього питання. Якщо просто на власний розсуд того чи іншого чиновника погодити такого плану проект перепланування чи реконструкції, то від перших цілісності композиційного образу пам’яток нічого не залишиться. А якщо вивчити справжню історію об’єкта культурної спадщини, звернутися до його багатовекторної культурологічної історії, підтвердженої архівними та науковими дослідженнями, про які будуть знати в сучасному суспільстві і ця історія буде передаватися майбутнім поколінням, то такий підхід оновлення можливий, бо він сприяє збереженню, пізнанню, реставрації і відновленню об’єкта культурної спадщини як інформаційного носія.

belenkova-chitaye_n

– Як це?

– «Буферна зона» – це своєрідне обрамлення у вигляді певної культурно насиченої території навколо пам’ятки. Немає однозначної відповіді, якою вона має бути – компактною, обмежуватися лише пам’ятками чи охоплювати більшу територію, поширюватися на весь історичний центр… Це дуже глибокі і тонкі питання. Але однозначно, що це – територія навколо пам’ятки як об’єкта культурної спадщини. Пам’ятка ж може бути або місцевого, або національного значення і мати також почесне звання об’єкта Всесвітньої спадщини UNESCO. На це є відповідні списки. На жаль, за весь період незалежності нашої країни ансамбль колишньої Резиденції Митрополитів Буковини і Далмації досі не включений до Єдиного Державного реєстру пам’яток культурної спадщини. Він перебуває у Переліку пам’яток культурної спадщини, який був актуальним до кінця минулої – радянської – епохи ХХ століття. Ці питання стосуються не тільки пам’яток культурної спадщини у Чернівцях. Це загальнодержавна проблема, яка потребує якнайшвидшого налагодження відповідної уваги. Зокрема, у необхідності виготовлення відповідних Паспортів пам’яток культурної спадщини. У тому числі і пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Чернівцях. Наявність такого Паспорта значно полегшить загальну для всіх справу з винайдення подальших шляхів у її збереженні, охороні та подальшому використанні. Тоді всім буде відомо, що колишній ансамбль Резиденції Буковинських митрополитів – це Національний заповідник Української Держави, яким злагоджено опікуються в інтересах народу України Чернівецький Національний університет ім. Ю.Федьковича й культурні інституції  відповідних міністерств Кабінету Міністрів України. Тоді не виникатимуть конфліктні історії, де і як установити банкомат чи якою має бути зовнішня реклама, якими видами зовнішньої скульптури варто заповнювати історично сформований містобудівний простір Чернівців тощо…

 

Культура – це емоції, помножені на суворий контроль і облік

– Хто ж має це робити – подавати обєкти до певних списків памяток, забезпечувати їхню паспортизацію, затверджувати буферну зону?

– Свого часу саме для цього при Чернівецькій міській раді, чи не вперше у пам’яткоохоронній політиці незалежної України, 2006 року був створений самостійний  орган місцевого самоврядування з відповідно делегованими Урядом повноваженнями, які виконувалися в місті до січня 2008 року (до моменту ліквідації цього органу). Це був відділ Чернівецької міської ради з питань охорони культурної спадщини. Зараз він ніби знову є, але, на превеликий жаль, тих повноважень, якими був наділений до 2008 року, не має.  Якщо глянути на офіційний сайт Чернівецької міської ради і ознайомитися зі структурою виконавчих органів, можна побачити, що цей відділ підпорядкований секретареві міської ради ще відтоді, коли містом опікувався саме він, а не міських голова, а делеговані Урядом повноваження про діяльність відділу взагалі жодним чином не відображені. Чинне Законодавство України стверджує, що гарантом недоторканності основоположних свобод і прав українського народу у здійсненні його права на культурну спадщину є Держава. Саме тут і виникає багато питань, які слід якнайшвидше вирішувати.

– Але ж такий відділ є…

– Формально відділ є, а реально делегованих повноважень він, на жаль не має.

Цікава виходить ситуація – у руслі нинішнього часу глобалізованого суспільства «post-truth world», у контексті так званої склянки з водою (саме про наслідки втілення цього принципу і велися дискусії на конгресі): вона ніби «напівповна» – і ніби «напівпорожня». При цьому на саму склянку ніхто не звертає уваги. Можливо, саме через це так часто на шпальтах газет і у соціальних мережах проглядається активна критика роботи органу місцевого самоврядування саме в цьому напрямку пам’яткоохоронної справи.

– Але ж якісь дії цей орган виконує?

– Звісно, виконує. Шукає якусь альтернативу діяльності. Та насправді, він в основі своїй позбавлений найголовніших повноважень: «нагляду» за пам’ятками культурної спадщини місцевого значення та землями історико-культурного призначення у м. Чернівцях, тобто тими, які до 2008 року вже виконувалися. Тоді всі знали, що питаннями з управління пам’яткоохоронною справою опікується відповідний орган місцевого самоврядування. Сьогодні, на жаль, тенденція «post-truth world» може привести до того, що за рік-два у місті традиційно сформоване середовище історичного центру Чернівців буде втрачене шляхом безконтрольного непрогнозованого впровадження сучасної забудови і втратить назавжди той всесвітньо відомий статус універсальної унікальності, про який ми раніше говорили. Натомість забудовники, інвестори, реставратори змушені звертатися за погодженнями саме до Міністерства культури України, а не до відповідного відділу. Бо саме ці делеговані повноваження нині здійснює профільне Міністерство культури в Україні.

– З відділом більш-менш зрозуміло: він робить те, на що не має повноважень і за що не несе відповідальності. Але ж і комплексна програма діє від 2005-го року?

– З відділом якраз мало що зрозуміло, бо він, як я розумію, перебуває у стані пошуків альтернативного виходу з кризової ситуації. Чи є в цього відділу делеговані повноваження з нагляду за пам’ятками національного значення або пам’ятками ЮНЕСКО, чи, може, якийсь інший новостворений орган здійснює сучасний контроль за веденням робіт у цьому напрямку, наразі невідомо. Напевно, тому «ніби» припинила свою  діяльність Громадська консультативна рада з питань охорони культурної спадщини у м.Чернівцях, «ніби» з’явилася нова «Науково-консультативна рада з питань збереження культурної спадщини». Хто приймав рішення стосовно ліквідації Громадської консультативної ради та створення Науково-консультативної в межах повноважень органів місцевого самоврядування, наразі невідомо.

Певною мірою ситуація цілком зрозуміла. Місто повинно розвиватися, потребує дієвих зрушень і в цьому контексті пам’яткоохоронна справа в Чернівцях у рамках «гібридного» способу існування виживає, як може. Шлях до європейських цінностей – це шлях до збереження набутого культурного потенціалу та вміння його зберегти і розпорядитися. Найближчими роками з’явиться можливість у здійсненні фінансування реставраційної справи в Україні, і саме тоді виникне багато проблем. Яким буде результат, покаже, швидше за все, час.

– Тобто Резиденція фактично ніким і нічим не захищена? А університетом, який розташувався в її розкішних стінах?

– Саме так – ніким і нічим. За логікою і практикою. Певною мірою можна стверджувати, що їй поки що пощастило. Балансоутримувачем є Національний університет ім. Ю. Федьковича. Ректора університету, професора Степана Мельничука, нещодавно було обрано віце-президентом УНК ІКОМОС. Це позитивний крок у знаходженні альтернативного шляху у збереженні такого цінного всесвітньо відомого об’єкту для майбутніх поколінь. Але поки цей унікальний ансамбль не стане Національним заповідником Української Держави, час від часу будуть виникати конфліктні ситуації навколо цієї пам’ятки. Історія показує, що коли ті чи інші країни перебували у стані війни, об’єкти культурної спадщини ставали найбільш вразливими і беззахисними.

Памятка має мати господаря

– Який же вихід з цього тупика?

– Для того, аби не втратити культурний потенціал пам’яткоохоронної справи, можна звернутися до міжнародного досвіду. Наприклад, досить демократично і дієво вирішують ці питання в Австрії, Швейцарії та інших європейських країнах. Австрія нині має 9 пам’яток Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Україна – 7. Тому у колег-пам’яткоохоронців  є чого навчитися. Вони наприклад вміють вже вирішувати питання з комплексного управління національними пам’ятками. Наприклад, одним об’єктом ЮНЕСКО може опікуватися три міністерства, але об’єкт має мати статус Національного заповідника. При цьому в Уряді і у тих містах, де є об’єкти ЮНЕСКО, функціонує спеціальна вертикаль відповідно делегованих органів влади, які опікуються цим напрямком міжнародної пам’яткоохоронної діяльності. У нас це, напевно, у невизначеній перспективі.

– Виходить, що недотримання наших внутрішніх формальностей не дає нам рухатися далі у фарватері розвитку світової культури?

– Саме так. Облік має вестися тут. Комітет ЮНЕСКО – не та організація, яка дає гроші. Цей міжнародний орган надає лише допомогу і науково обґрунтовану підтримку. При виключних обставинах організовує навіть і грошову. Ми бачимо, що пам’ятки культурної спадщини у період глобальних змін клімату, військових конфліктів, гуманітарних катастроф потребують посиленої уваги.  Вони… вони  – як люди. Ти береш на себе зобов’язання дбати про дитину? – покажи документ, що це справді твоя дитина! І йдеться не лише про окрему будівлю, а про весь ансамблевий комплекс. Тобто як про свою власну сім’ю. Світові тенденції пам’яткоохоронної справи такі, що пам’ятки розглядаються не самі по собі, а в контексті концептуального задоволення потреб суспільства. Це реалізація певного обсягу знань, вражень, цінностей – як матеріальних, так і духовних, історичних. Це поєднання різних ментальностей, які вплинули на об’єкт, це його історія і сучасність.

– Чи не занадто це високі матерії для нас у час, коли у країні війна?

– Ні, не занадто. Йдеться про самоідентифікацію нації, про збереження не тільки матеріальних здобутків, а й духовних цілісностей. Ми часто чуємо словосполучення «гібридна війна»: то спроби забрати нашу самоідентифікацію – це і є «гібридна війна». В одному з австрійських музеїв я бачила дитячий альбом, такий собі «культурний атлас» для дітей. Україна там, на жаль, представлена білою плямою! Це те, як нас сприймають у світі. Маленький штрих… І поки ми самі не будемо сприймати себе цілісно – доти ми будемо білою плямою і для світу, і для себе. Наведу конкретний приклад. Під час перельоту до  Відня для участі в конгресі у літаку поруч зі мною сидів один хасид і ще один англомовний пасажир. Знічев’я всі гортали запропонований авіалініями англомовний журнал «Панорама». Натрапили на статтю про нашу улюблену Резиденцію. Окрім чудових світлин цієї унікальної пам’ятки та короткої історичної довідки про неї, автор статті зазначав, як можна потрапити на територію об’єкта ЮНЕСКО. Буквально так: «Запропонуйте секьюріті на вході 3-4 долари – і опинитеся всередині». Хасид здивувався: «А хіба в Україні національна валюта – долар?».  Це дуже показова ситуація. І йдеться  тут навіть не про облік, не про наявність чи відсутність квитків (до речі, у світі зараз уже навіть від банальних квитків відходять, а пропонують замість цих папірців якийсь дрібний сувенірчик, значок, буклетик – і зазначають, що кошти за цю дрібничку підуть на утримання пам’ятки). Йдеться про нашу самоідентифікацію, про те, як ми вміємо себе самі відстоювати і представляти в зовнішньому світі. Чи ми самобутня, унікальна країна – чи додаток до «долара».

laske_korabel-durniv

Картина народженого в Чернівцях художника Оскара Ласке “Корабель дурнів”

– Але ж часто скрушно зауважують, що «в державі немає грошей на культуру», коли люди не мають на їжу чи оплату комунпослуг…

– Культурна спадщина – це такий самий «ковток води», «їжа», вона стоїть сьогодні нарівні з найнеобхіднішими речами. Спадщина – не тільки для туризму і туристів, вона у першу чергу для нас з вами. Для розвитку економіки країни, посилення її престижу на зовнішньому міжнародному рівні, це створення нових робочих місць і багато іншого. Об’єкт спадщини – це з одного боку «винагорода», з другого – «випробування на міцність», зосереджене в обмеженнях, правилах, міжнародному етикеті, дотриманні норм міжнародного законодавства. І коли Чернівці разом з трьома іншими містами України (абсолютно іншими, відмінними від нас у будь-якому розрізі – історичному, архітектурному, ментальному – це Житомир, Вінниця і Полтава) беруть участь у проекті з розбудови історичного середмістя – вважаєте, це добре? А чи не з тієї ж це «опери», що й «дайте 3-4 долари секьюріті – і потрапите на територію»? Чи не доцільніше було би нам орієнтуватися саме на досвід зарубіжних країн, близьких до нашої ментальності, але зберігати, формувати і розвивати свою самоідентичну унікальну культурну політику, ґрунтовану не на «кальковому» підході копіювання, а на основі нашої універсальної регіональної культурної політики у напрямку збереження і примноження  культурної спадщини Чернівців і Буковини.

 

Меморандуми і реальність

– Здається, саме цим питанням мав би бути присвячений науково-практичний семінар «Досвід та перспективи управління об’єктами всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і їх буферними (охоронними) зонами», який пройшов наприкінці листопада в Чернівцях?

– Дуже точне формулювання – «мав би бути присвячений».  Важко сказати, що «був». Адже Чернівці тільки проходять зараз цей шлях і він ще не визначений до кінця. Наш об’єкт спадщини ЮНЕСКО ще не формалізований на законодавчому рівні в Україні, відповідно до вимог міжнародного законодавства. Скільки не кажіть «об’єкт спадщини» і «буферна зона» – без реальної роботи з відповідними документами, архівами, опорним планом, відповідними вітчизняними та зарубіжними культурними інституціями, будівлі і комплекси зберігатимуться за середньо визначеними параметрами без врахування їхніх унікальних цінностей, При цьому не враховуватимуться такі поняття, як  унікальність, автентичність, особлива енергетика, аура. Вони назавжди – втрачатимуться. Більше того, це стосуватиметься і об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

– Але ж Чернівці славні й тим, що саме з нашого міста почався процес підписання Україною знаменитого Віденського меморандуму.

– Так, звісно. І я пишаюся тим, що безпосередньо до цього 2005 року долучилася саме Чернівецька міська рада. Але меморандум – це декларація намірів. Без реальних дій він залишається декларацією на папері. Варто знати, що загалом 192 країни світу мають культурну спадщину, включену до списку ЮНЕСКО – це 1052 ландшафтних і культурних пам’ятки. Культурний об’єкт – це національний символ країни. Національні символи світові представляють уряди країн.

– Ми безнадійно відстали від світу?

– Скажу – НІ! Навіть після відвідин міжнародної культурної події такого рівня не впадаю в зажуру, а навпаки. Вважаю, що в нас розвинутий надзвичайно потужний внутрішній культурний потенціал, у нас є активна, прекрасна, талановита молодь. Коли розумієш, що вже навіть «епоха гламуру» всесвітньовідомої архітекторки Захи Хадід увійшла в минуле, стає зрозуміло, що світ є одночасно дуже вразливим («маленьким») і прекрасним («світлим і безмежно великим», як вважав колись чернівчанин Ф.Кіслер). Треба тільки відчути те, що всі ми разом (правильні й неправильні, виховані і не дуже) є громадянами однієї країни. Як кажуть, пасажирами одного «корабля», який пливе величезним океаном випробувань. І тільки разом, тільки спільними зусиллями можна щось гарне зробити. От наприклад, на конгресі вперше демонструвалася друкована книга абсолютно нового покоління.

Зазвичай,  ми книжку переважно сприймаємо як текст на папері, а насправді вона у нинішньому світі – самостійний об’єкт культурної спадщини, креативний об’єкт культурної інформації. Як-от книга, яку мені подарували з конгресу.

51y6g4aoyhl-_sx258_bo1-204-203-200_

Це монографія про архітектуру другої половини ХХ століття, написана директором Архітектурного центру у Відні, відомим вченим, архітектором, аналітиком доктором Дітмаром Штайнером «Über Architektur seit 1959». Це ж витвір мистецтва, а не книга: величезна – і водночас легка, окремі сторінки її  – стилізація під полоси старих газет зі статтями відповідної тематики…

Але технологічне відставання не таке сумне, як ментальне. І якщо перебудуємося в цьому плані – безнадія відступить. З нашим безумовним, багатющим, геніальним потенціалом ми маємо всі шанси все врятувати: коли перестанемо мислити категоріями «земельних ділянок», «заборон на прорубування дверей», і повернемося до глобальних категорій, ґрунтуючи їх на конкретній, щоденній, марудній і систематичній роботі. І коли припинимо говорити про Чернівці гарні слова тільки заради гарних слів, не підкріплюючи їх реальним змістом.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *