Бути мером – без пафосу й надривного драматизму

один день з профі
Медицина, політика, державне управління, футбол, охорона громадського порядку тощо –всім нам збоку здається, що ми знаємо, ЯК це робити. Усі дають поради. А журналісти «Версій» – спробували. У рубриці «Один день з профі» працюємо разом з фахівцями, працюємо, як фахівці, і зсередини дізнаємося, ЯК працюється. І чи можливо наразі зробити це КРАЩЕ.

 

«…Життя – страшна корида:
на сотню мінотаврів – один тореадор»
(Ліна КОСТЕНКО)

Громада і влада, журналісти і влада… Попри логічну потребу співпраці, єдності в поступі до однієї мети, «спільних зусиль» (Viribus unitis), декларованих на чернівецькій ратуші, – найчастіше маємо протистояння, боротьбу, бій… Бій тореадора з биком, де червоною ганчіркою стають або вартість проїзду в маршрутці, або тарифи на воду, або ремонт однієї окремо взятої вулиці – та будь-що, здатне знервувати. Бика, тореадора, публіку – неважливо, бо наші ролі міняються, ми можемо бути на трибунах або на арені, але всі разом – в одній кориді. І вона стане видовищем, та не додасть хліба…

DSC_0259_
«Тореро, не присвячуй бій урядовій ложі…», – порадила одна відома поетеса. Та ця стаття – виняток. Я йшла «на двобій» із мером, як красень-улюбленець публіки тореадор! Чим завершила його – читайте далі.

Коли мені було шість років, хтось запитав мене, на кого я хочу вчитися в майбутньому і яку професію для себе обрати. Я відповіла просто: «Для початку стану мером, а там далі видно буде». Після того, як я провела один день з міським головою Чернівців Олексієм Павловичем КАСПРУКОМ, було таке відчуття, ніби я два дні поспіль копала картоплю під палючим сонцем: виснажена і голодна. Бути мером – явно не моє…

Приймальня
Ранок понеділка. Місто вже гудить і дихає на повні груди. Сидячи навпроти Чернівецької міської ради і нотуючи у свій незмінний червоний блокнот, я чекала на радника мера Степана. Після моїх судомних «А як?», «Що?», «Чому?», він повiв мене до приймальні, де ввiв у курс справ і попросив почекати, адже на 9.00 там уже зібралася чималенька кількість людей.
У приймальні встигла перемовитися кількома фразами з директором бібліотеки ім. А. Добрянського Лесею Щербанюк, яка прийшла до Олексія Павловича у справі видання нової книги, присвяченої Чернівцям. У кожного відвідувача – своя важлива справа, проблеми, пропозиції…
«А що там у кабінеті робиться?» – із цікавістю запитую, намагаючись витягнути шию і зазирнути всередину, поки в черговий раз зачиняться двері. Степан розповів, що в мера відпрацьований графік роботи. До 9-ї години ранку перевіряє стан справ на об’єктах, де ведуться ремонтно-будівельні роботи, зокрема й на багатостраждальній вулиці Б. Хмельницького (наприкінці робочого дня я дізналася, що такі відвідини – циклічні, тобто ними «світловий день» міського голови починається і ними ж закінчується). Потім міський голова повертається до Ратуші, аналізує та підписує фінансові документи, заслуховує звіти про виконання своїх доручень, приймає відвідувачів. А далі – за планом на день – робочі наради, урочисті акції і зустрічі-зустрічі з людьми, до пізнього вечора. У кожній справі треба вислухати, розібратися, прийняти рішення, дати доручення, допомогти. Коли вже смеркнеться, мер повертається до кабінету й працює з документами, яких за день назбируються товстенні стоси. Нерідко – до опівночі…

DSC_0887_
Кабінет міського голови
Нарешті «прорвалася» до самого кабінету: невеличкий, із двома столами: перший – круглий, для нарад, за другим працює мер. Стіл буквально ломився від великої кількості паперів і папок з наліпкою «На підпис».
– Олексію Павловичу, у відпустці були? – запитую, на що мер віджартувався: «Так, на кілька днів, сина підлікувати, але з нашими сучасними засобами зв’язку це важко було назвати відпочинком».
Далі пішли дзвінки і візити: керівники підприємств, будівельники, митці, громадські активісти, депутати, військові – у всіх справи нагальні, проблеми болючі, пропозиції цікаві. Олексій Каспрук проблеми вислуховує зважено, на цікаві ідеї реагує миттєво. А є такі, які даються тяжко, з болем. Один із таких дзвінків не міг залишити байдужим. Олексій Павлович телефонував волонтерам, які їхали за Настею Горбачовою, цікавився, чи немає проблем, в чому потрібна допомога. Боляче, що ця відважна дівчина не повернулася додому живою. Настя – розвідниця, боєць, рятувала життя іншим, не ховалася за спини чоловіків, завжди була попереду. Після цього дзвінка стало страшно. «Найтяжче – це очікування новин з фронту. Там, де зараз тисячі чернівчан. Благаю лише одного, аби усі повернулися живими. Це найголовнiше», – каже мер.

За день до міського голови може прийти чоловік п’ятдесят. «Неможливо всім допомогти. Такі реалії. Люди приходять з надією, а доводиться відмовляти. Особливо, коли просять допомоги з житлом. Поліпшення житлових умов потребують сотні родин – багатодітні, інваліди, чорнобильці, афганці, військові. А місто за рік може отримати від забудовників лише з десяток квартир, – говорить Олексій Каспрук. – Тут важливо не піддатися емоціям. Разом шукати вихід із ситуації, коли справді «горить».
Цього дня я збагнула для себе, наскільки важлива швидкість і цінування кожної хвилини в роботі мера. Адже я не ходила із зали до зали, з кабінету до кабінету, з будівлі на вулицю, а бігала, різко завертаючи в лабіринти коридорів, аби встигнути помітити, куди зайде Олексій Павлович. Як добре, що в дитинстві я встигла погратися у «квача», адже саме це подарувало мені швидку реакцію…

Конференц-зал
Цього разу я могла просто йти на звук: у залі конференцій зібралася велика кількість народу. Кожний голосно говорив. Дехто кричав. Виокремити з усього потоку звуку я змогла лише одне слово: «Буковина-Інвест-Буд!». А справа полягала в наступному: якийсь час тому будівельна компанія «Буковина-Інвест-Буд», придбавши в міста на аукціоні земельну ділянку, розпочала будівництво багатоповерхівки на проспекті Незалежності. Для будівництва зібрали кошти в інвесторів – майбутніх мешканців нових квартир. Але щось не склалося, будівництво застрягло, а «щасливчики», які встигли вкластися у нові квартири, втомилися чекати омріяного житла. Люди вимагають, щоби мерія відібрала недобудову у «Буковина-Інвест-Буд» і передала іншій фірмі – “Чернівціжитлобуд».
Усі налякані і знервовані. Ніхто не хоче чути, що міська влада не має повноважень вилучити в когось приватне майно. Мер змушений виконувати роль арбітра й шукати вихід, як захистити ошуканих людей, що віддали останні заощадження на житло, а квартир так і не отримали, які застосувати важелі впливу до забудовників, забезпечити контроль, щоби багатоповерхівка була-таки добудована. Компроміс було знайдено. Але, слухаючи все це, усвідомлюєш просту річ: в інших країнах у такій ситуації люди йдуть до суду, а у нас – до влади. Мабуть, закони в нас не працюють, машина десь дає збій – і цю ситуацію треба міняти, щоб права кожної людини були по-справжньому захищені. Без цього в Україні щастя не буде.

В дорозі
– Ви, мабуть, пообідати не встигли… Розумію. Але «шеф» уже звик до такого графіка» – привітав мене водій мера, поки я застрибала до авта. «Та мене відпустили. Але я не встигла. Виникли якісь важливі обставини. Треба кудись їхати. От я й повернулася», – відповідаю. «Та в нас постійно важливі обставини. Так і живемо. Це ще нормально. А от коли вночі раптово на Київ треба їхати, або десь якась аварія …» – сміється водій.
Вирушили ми у дитсадок №30 на Бульварі Героїв Сталінграда, де зараз добудовують іще один поверх, міняють систему опалення. Мер дізнається про всі подробиці у працівників дитсадка, будівельників, батьків. Говорять про аварійні сходи, стару огорожу. З усіх питаннях приймаються рішення, називаються строки виконання робіт. Все конкретно, зрозуміло.
Олексія Каспрука цікавить якість матеріалів, що використовуються, дотримання вимог енергоефективності. Розповідає, що місто отримає 9 мільйонів євро на поліпшення умов у дитсадках, школах, лікувальних закладах. За ці кошти будуть міняти системи опалення, вікна, вентиляцію, освітлення, утеплювати фасади й покрівлі, встановлювати лічильники. В результаті дітям у дитсадках та школах має бути тепліше, світліше.
Заїжджаємо ще у дві школи: в одній будують нову котельню, в другій – облаштовують подвір’я. Дивує, що ніхто про візит мера не попереджає, все в робочому порядку, по-діловому.
Поки їдемо від дитсадка до школи, я нахабно витягую шию до переднього сидіння: «Олексій Палич, а хто сьогодні зранку встиг першим потрапити до Вашого кабінету?». За словами мера, першою була зустріч із представниками Державіаслужби. Йшлося про розвиток аеропорту й можливість включення Чернівців у систему «Відкрите небо». Це дозволить залучити на чернівецький ринок авіаперевезень бюджетні компанії, зробити авіасполучення доступним для чернівчан. Олексій Каспрук рішуче налаштований зберегти для Чернівців аеропорт, хоча визнає, що завдання у цей скрутний час для міста є непростим.
Ще один момент, який цікавив мене і за яким я пильно й надалі стежитиму: це «плоди» громадського форуму, який нещодавно відбувся у Чернівцях за підтримки німецьких колег. Там охочі висловили чимало цікавих ідей щодо покращення стану міста. Важливо знати, чи хтось звернув на них увагу, як збираються реалізовувати їх. За словами мера, усі ідеї опрацьовані і внесені до загального плану, наразі розробляються терміни та механізми втілення кожної ідеї. Все це буде оприлюднене, до реалізації задумів залучать їхнії ініціаторів.
Знову в залі
О першій годині знову почався мій марафон коридорами. Мер зібрав представників обленерго та водоканалу. Питання стосувалося зменшення енерговитрат. Під час переговорів була виголошена велика кількість статистики. «Добрих стосунків» із математикою в мене ніколи не було. Але найголовніші сумні реалії зрозумілі без будь-яких процентних співвідношень. Перша причина – доісторична система водопостачання, неощадна та енергозатратна. Друга причина – тариф на воду не покриває понаднормові витрати і змінюється він не так часто, як зростає ціна на електроенергію. Скажімо, ціна електроенергії для водоканалу за рік зросла майже на 40%, а тариф на воду – лише на 7%. Міський голова вважає, що шлях підвищення тарифів на воду є хибним, треба навпаки знижувати собівартість послуг водоканалу шляхом ліквідації понаднормових втрат через модернізацію системи водопостачання. Саме для цього місто й залучає кредит німецького банку та грант від німецького уряду. За ці кошти модернізують обладнання, замінять мережі. На виконання цих заходів треба 2-3 роки. А поки що громада має підтримати комунальне підприємство, від роботи якого залежить життєдіяльність міста. Тож вирішено просити міську раду надати водоканалу фінансову допомогу з бюджету для покращення розрахунків за електроенергію. Розмір цієї допомоги та заходи, які ще можна вжити на водоканалі для зменшення боргів до кінця цього року, розгляне Наглядова рада підприємства. Вже разом водоканал і Наглядова рада донесуть свої позиції до депутатів. Енергетики своєю чергою міського голову почули, цифри проаналізували, пообіцяли до сесії водоканал від енергопостачання не відключати.

DSC_0518 (1)

Ліричний відступ про неліричне…
…Чернівці – місто молодих, де є багато навчальних закладів. У таких складних і, здавалося б, безвихідних ситуаціях іноді так бракує в управлінських колах молодих людей з креативним підходом до вирішення кризових ситуацій, із власним поглядом на ситуацію і способи вирішення. Та я слідкую за тим, як багато молодих і талановитих їде геть, шукаючи хорошої долі там, «де стопудово краще». А вони такими доречними були б тут, саме в такі моменти.
На кадровий голод скаржиться і міський голова. «Молодого креативу в муніципальному управлінні катастрофічно не вистачає. Сподіваюся, що децентралізація влади і збільшення реальних повноважень у органів місцевого самоврядування приверне увагу молоді до цієї сфери. Намагаємося залучати молодь до втілення у місті цікавих проектів на громадських засадах. Приємно, коли такі проекти вдаються і подобаються чернівчанам», – додає Олексій Каспрук.
Після невеличкої перерви і таких роздумів ми, як завжди швидко, побігли до авто. Цього разу я навіть майже не захекалася! Під час поїздки Олексій Павлович знайомився з пунктами, де в рамках транскордонного проекту безпеки руху в Чернівцях установили 30 відеокамер. Це буде сучасна система відеоспостереження перехресть, що дозволить підняти рівень безпеки дорожнього руху і посилити громадську безпеку в Чернівцях. Інформаційну систему безпеки дорожнього руху встановлено за гроші Євросоюзу і через кілька днів вона запрацює.

Серед мистецтва й злободенного
Коли помітила, що ми виїхали на бездоріжжя, а за вікном пролітають високі стовбури дерев, я все ж таки вирішила запитати, куди ми їдемо. На що мер спокійно відповів: «Як – куди? Ми їдемо до лісу. Ми веземо журналіста, який пише про мене статтю, до лісу». На щастя, моє почуття гумору цього разу мене не підвело і я не стала з криком вириватися з авта.

DSC_0155
Далі з’ясувалося, що ми приїхали до відпочинкового комплексу «Орлине гніздо» на горі Цецино. Там відкривався Міжнародний пленер художньої кераміки, кінцевий результат якого у вигляді готових виробів до Дня Незалежності має бути презентований у Чернівцях у галереї «SweetArt». Поки Олексій Павлович спілкувався з журналістами, зір мій був прикутий до маленького ставка, де плавали на сорокаградусному пеклі білі лебеді. Але це вже тема для зовсім іншої статті…
Дорогою назад я поцікавилася ідеєю створення так званої «Картки чернівчанина». Така європейська система набуває все більшої популярності в Україні і в деяких містах уже запроваджена. Така іменна картка спрощує процес оплати в режимі онлайн послуг мобільного зв’язку, Інтернету, комунальних послуг. Вона може застосовуватися для отримання різних довідок, для запису на прийом до керівників органів місцевого самоврядування, підписання електронних звернень, для оплати проїзду в громадському транспорті. Як сказав Олексій Павлович, це зручно й для батьків, оскільки, збираючи дитину до школи, вони можуть просто перекинути гроші на картку, розрахуватися якою можна буде лише у шкільній їдальні, а не в сумнівному кафе з чіпсами. Деякі банки, за його словами, вже погодилися на таку ідею, тож проект має великі шанси на реалізацію.

Робота зі службами та комісіями
Коли ми повернулися до ратуші, я ледь виповзла з авто і пошкандибала всередину: єдина річ, яку хочеться робити за такої шаленої спеки – це купатися у фонтані на Центральній площі, на який я з лихою заздрістю встигла покоситися.
…Чи можна звикнути до такого ритму – чи це талант? Не знаю, не знаю…
Після чергових зустрічей у кабінеті мер проводить апаратну нараду, на якій звітують керівники департаментів і управлінь. Уважно аналізують, чому повільно просувається оформлення субсидій, адже сьогодні це єдина компенсація малозабезпеченим громадянам, які неспроможні оплачувати в повному обсязі комунальні послуги. З 25 тисяч чернівчан, які мають право на субсидії, їх оформили лише 9 тисяч. Може, людей відлякує процес оформлення субсидії? Хоча його максимально спростили, збільшили штат працівників в управлінях соцзахисту, купили додаткову техніку, залучили волонтерів до роз’яснень людям. Це питання кожен день на контролі у мера.
Крім того, він незадоволений роботою житлово-комунального господарства: демонструє фото засмічених вулиць, сухих дерев у центрі міста, брудних фонтанів. Обіцяє влаштовувати комунальникам несподівані рейди-перевірки…
Варто було б і нам замислитися. Ми можемо критикувати роботу прибиральників і говорити про засміченість міста, та щоби стало чистіше і потреби у прибиранні було менше, нам варто докласти зовсім трохи зусиль. Наприклад… не смітити.
Говорили і про мобілізацію. Із гірким сарказмом згадали про тих, хто ховається за кордоном і вже притягнутий до відповідальності. Серед них є й представники влади, які мали би першими проявити ентузіазм і показати приклад. Але моралізувати немає сенсу.
Багато років ми жили в політичному, соціальному анабіозі, а щойно вийшли з нього – захотіли все і одразу, не докладаючи до цього багатьох зусиль. А зусилля потрібні: змінюватися ми можемо лише разом – люди і влада.

DSC_0036
Вечір: прес-конференція і знову вулиця Б.Хмельницького
Наступною за планом була прес-конференція, яку мер проводить щопонеділка. Олексій Павлович відзвітував про виконану за минулий тиждень роботу, журналісти мляво ставили якісь дивні запитання… Одне слово, спека…
Увечері мала відбутися зустріч мера з мешканцями вулиці Б. Хмельницького, які близько чотирьох років чекали, коли, нарешті, й на їхній вулиці – у прямому сенсі цього слова – буде свято. Те, що я побачила, «святом», звісно, назвати не можна. Дорогу мають вже асфальтувати, але щоразу цей процес відкладають через нові і нові недоліки в інженерних мережах. То труба не так покладена, то не так засипана. Виконавець цих робіт усувати недоліки не відмовляється, а от пояснити, чому так погано виконав роботи, не може. Мер і чиновники терпляче вислуховують зауваження і пропозиції мешканців, спільно шукають шляхи вирішення проблеми. Вражає, як добре мешканці обізнані з технологією проведення робіт на вулиці. Якоїсь миті здається, що і мер, і мешканці один одного знають вже роки і сперечаються, сваряться, миряться як близькі люди в єдиній родині. Розумієш, що ці люди об’єднані однією справою, одним бажанням – зробити нарешті цю вулицю, зробити її гарно, для себе, для гостей міста. І тому в них це обов’язково вийде.

Переусвідомлення ролей у кориді життя
Є така абсурдна річ у нашій спільноті: хто б не прийшов до влади, ми все одно будемо незадоволені – або всі, або половина. Ми завжди будемо порівнювати, зважувати, робити висновки і якогось моменту починати не любити.
Щоранку ми прокидаємося, вмикаємо світло, спалюємо газ, використовуємо воду, їдемо у громадському транспорті, гуляємо містом. Ми не думаємо, звідки у нас усе це береться і як працює уся ця система, хто нею керує і за нею слідкує. Ми згадуємо про це лише тоді, коли в нас вимикають світло, газ чи воду, коли зупиняється транспорт. А за цим усім – сотні людей, працю яких має скоординувати одна людина – мер міста.
Мої пригоди у ролі «Тієї, що бігає за мером і записує» тривали лише один день. Але я приїхала додому змучена і з безліччю думок у голові. А Олексій Павлович залишився –вчитуватися в листи тих, хто потребує допомоги, в кого є проблеми. Країні, місту, усім нам важко. Проблем безліч, питань інколи більше, ніж відповідей. Міський голова повинен ці відповіді знайти, бути готовим щохвилини приймати непрості рішення. Та найбільше зачепило, що у цій ситуації Олексій Каспрук не говорить про Чернівці із надривним драматизмом, не називає їх банально «маленьким Парижем», він говорить про місто та його проблеми чесно…
Я знову думала про логічну необхідність співпраці, про «Viribus unitis», і про те, що не завжди уявна для нас роль тореадорів є справді такою. Найчастіше ми – вируюча публіка, в кращому випадку. У гіршому – бики, що кидаються на дражливу червону ганчірку в руках тореадора. На зміну чи незмінність вартості проїзду в маршрутці (залежно від того, пасажири ми чи перевізники), або тарифів на воду, або на тривалий ремонт вулиць чи його відсутність – та на будь-що, здатне знервувати. Навіть на засміченість міста, яку самі ж і створюємо…
Якщо хтось матиме бажання подискутувати на тему, чи складна професія мера, я охоче прийму виклик і доведу, що це робота титанічна. На мера не вчать у школах, коледжах та університетах. Мер повинен думати головою, відчувати серцем, не втомлюватися від справ і людей, за все і всіх відповідати – за друзів та за опонентів, знаходити вірні та гнучкі рішення, розумітися у багатьох сферах. Тут потрібні талант і характер, особливе чуття та інтуїція, знання психології людини, любов до міста і людей. Навчити цього може лише одне – життя.
Ліна ТОМУЛЕЦЬ, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *