Нашому поколінню випала велика честь закладати підвалини нової Української державності. Лягла на нас і величезна відповідальність за збереження того, що створено нашими предками, за творчий розвиток старовинних традицій, за побудову сучасної модернізованої держави. Виконання таких завдань вимагає значних зусиль не лише державних органів і громадських організацій, але й пересічних громадян. Та щоби збудувати щось путяще, треба мати певний план такого будівництва. А для цього – зрозуміти всю складність завдань, які стоять перед нами, і хоча би приблизно уявити той результат, якого прагнемо отримати.
Про історію, яка не буває лише світлою чи лише чорною: вона різнобарвна
Подолати наслідки бездержавності
Упродовж тривалого історичного періоду українські землі входили до складу різних держав, які намагалися асимілювати українців. Нашим людям нав’язували почуття меншовартості, щоби збудити в них ненависть до свого й змусити захоплюватися культурними здобутками тих, хто панував над українцями. Постійне приниження національної гідності українців представниками домінуючих етносів, звісно, не могло не призвести до зворотної реакції. Відтак народ ставився до цих держав, як до сили чужої, ворожої.
Коли ж історичні обставини для України змінилися на краще і наш народ отримав можливість будувати власну державність, цьому процесові почала шкодити давня звичка українців до несприйняття держави як такої. Але анархія далеко не є «матір’ю порядку», як колись проголошували анархісти. Безвладдя, як перекладається з грецької слово «анархія», виявилося ще гіршим за будь-яку владу. Адже захистити людину в умовах відсутності влади неспроможна жодна сила, тож суспільство розпадається на ворожі групи, що поринають у взаємну боротьбу. На жаль, через «отаманщину» українці вже втратили власну державу, яку відроджували після Першої світової війни на руїнах імперій Романових і Габсбургів. В умовах сучасної «гібридної війни» Росії проти України противники знову намагаються повернути нас у стан громадянського протистояння, щоби зламати нашу волю до опору – як і сто років тому. Цьому необхідно рішуче протидіяти, спираючись на силу народного духу. Зміцнює ж цей дух знання власної історії, а також глибоке розуміння складних процесів, що відбуваються в усьому світі.
Позбуватися ілюзій, знати правду
Нерідко з однієї крайності ми впадаємо в іншу. На зміну клятій меншовартості у деяких наших співгромадян прийшло відчуття своєї «вищості» над іншими народами. Вони почали фантазувати, що «українська нація – найдавніша у світі», що всі мови народів світу «походять від української» Такі заяви можуть спричинити.лише сміх. Вороги українства скористалися таким і в антиукраїнській пропаганді широко це використовують. Особливо полюбляють знущатися над казкою про те, що «стародавні укри викопали Чорне море й насипали Кавказькі гори». Дехто з росіян всерйоз вважає, що цей ідіотизм українські діти вивчають зі своїх підручників історії…
Щоби не потрапити під вплив подібних фантазій, треба знати реальні історичні факти. Вони не завжди виглядають цікавими, адже вигадки бувають привабливішими за правду. І спрощену картину світу значно легше сприймати ніж ту, якою вона є у дійсності. А ми спробуємо обговорити складні історичні проблеми, не приховуючи навіть того, що не робить честі предкам сучасних українців. Історія не може бути лише світлою, чи лише чорною: вона різнобарвна. Ми маємо чимало спільних рис з іншими народами, але маємо і своє, притаманне лише українцям.
Українцям поталанило – у нас є мова
Нам дуже поталанило, що в українців є власна мова, дуже багата і милозвучна. У сучасному світі живе понад 4 тисячі етносів, які перебувають на різних стадіях розвитку. Та далеко не всі вони мають свою мову. Наприклад, англійською повсякденно розмовляють не лише англійці, але й американці, канадці, австралійці, новозеландці та деякі інші народи. Арабська мова є мовою не лише корінного населення Саудівської Аравії, але й інших арабських держав. Іспанською, крім іспанців, говорить більшість країн Латинської Америки. Подібні приклади можна продовжувати.
Деякі народи користуються кількома мовами. Так, у норвежців є спільна з данцями літературна мова «букмол», і рівноцінною з нею вважається мова «нюношк», створена на основі синтезу норвезьких діалектів. Греки використовують традиційну мову «кафаревуса» й народну мову «дімотіка». А в українському Приазов’ї місцеве грецьке населення розмовляло румейською (діалектом грецької) або урумською (тюркською) мовами.
Українцям же впродовж століть царизм насильно нав’язував російську мову – царські чиновники заперечували навіть саме існування української мови. Проте до нашого часу дійшло чимало пам’яток давньоукраїнської мови – до прикладу, у вигляді берестяних грамот. Хоча в Україні їх виявлено значно менше, ніж у Новгороді (там умови їхнього збереження в землі кращі, але в нас багато інших джерел. Лише в Софії Київській виявлено понад сім тисяч графіті, видряпаних гострими предметами на стінах. Більшість з них належить до ХІ – ХІV століть і зроблені вони простими людьми. Відмінність від російської мови видна навіть неозброєним оком. Наприклад, один напис містить таке прокляття на адресу злодія, що поцупив м’ясо: «Асклонь твои кокошь», що сучасною мовою означає «бодай тобі ноги сплутало».
До речі, традиційна українська лайка значно ближча за змістом до німецької чи французької, ніж до російської. Хоча так звані «матюки» приблизно однакові в усіх слов’янських мовах, російський мат експлуатує тему сексу, сексуальних збочень і геніталій. Українські ж образливі вирази пов’язані перш за все з актом дефекації та отриманим внаслідок цього «продуктом»: «серу мамі вашій», «гімно псяче», «поцілуй собаку в сраку» тощо. Традиційним останнім аргументом у конфліктах двох сусідок була публічна демонстрація оголених сідниць.
Навіть у такій специфічній сфері, як бачимо, сусідні народи мали різні традиції. А що вже казати про важливі сфери повсякденного життя! Значно відрізнявся традиційний одяг: українські вишиванки були неподібними до російських «косовороток», жіночі віночки з кольоровими стрічками – від запозичених в угро-фінських народів «кокошників», а шкіряні чоботи і навіть постоли – від «лаптей» (личаків), плетених з лика.
Різними були й кухні двох сусідніх народів. Українські борщ, вареники, сало – і російські щі, тюря, вівсяний кисіль. Українська хата-мазанка і російська дерев’яна «ізба» також далеко не ідентичні. От про такі відмінності у нас і піде мова. Будемо обговорювати не лише їх, але й те, що було спільним у сусідніх народів. Доведеться навіть трохи заглибитися в теоретичні питання, без знання яких неможливо зрозуміти складні проблеми національної культури, самосвідомості, а також міжнаціональних відносин. Будемо спільно шукати історичну правду, щоби на її основі будувати своє майбутнє.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
