Переможниця «Коронації слова» Оксана Драчковська: «Шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття»

Цьогоріч перемога в одній із номінацій міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» знову дісталася автору з Буковини. І знову – жінці. Оксана Драчковська – відома чернівецька журналістка, авторка вже двох «великих форм» (повісті про заробітчанське життя «Нянька-Ненька» (2004) і роману «Зілля» (2015). П’єса – новий для неї жанр, і такий же успішний. Та здобуття першої премії у номінації «П’єси» – це лише початок успіху. Для п’єси кульмінацією є постановка на сцені. Для автора ж навряд чи колись настає момент «спочивання на лаврах» – нові ідеї відкривають нові горизонти…

1

 

 

 

 

 

Фото UA:Перший

 «Література і письменництво помітно переходять в жіночі руки»

  • Оксано, пам’ятаєш свою обмовку «Всі чекають переможниці головної номінації» під час церемонії вручення нагород на «Коронації»? Ти відчувала, що переможе жінка, чи просто вже стало очевидно, що жінки пишуть більше?
  • Якщо судити з щорічних підсумків «Коронації» – так, більше пишуть жінки. Або, може, вони краще пишуть. Цього року було три найвищі нагороди за перші премії, і всі три були в жіночих руках. У найголовнішій номінації – «романи» – перемогла авторка з Львівської області Тетяна Пахомова, у «Пісенній ліриці» – киянка Оксана Самара. Я говорю зараз тільки про «дорослі» номінації, бо були ще «дитячі», то інше питання. Не надто орієнтуюся в поетичному жанрі, відстежую переважно романи, і там жінки перемагають з року в рік.

І це не лише тенденція в літературі. Коли я вступала на факультет журналістики, то на наших перших курсах хлопців було приблизно удвічі більше, ніж дівчат. Тобто журналістика була здебільшого чоловічою професією. Коли вже закінчувала університет, серед абітурієнтів і першокурсників чи не вдвічі переважали дівчата. Може, чоловіки перемістилися в іншу сферу, почали займатися бізнесом – що не було доступно в радянські часи? Можливо. Але явно журналістика і письменство помітно переходять в жіночі руки.

Хоча, я не думаю, що журналістика і література стають «жіночими» – думаю, вони зараз якраз більш багатостилеві, багатожанрові. Коли сучасна, новітня українська література тільки зароджувалася, всі шукали епатажних текстів – де є чорнуха, нецензурна лексика. Здавалося, що це такий «ковток свободи», хотілося саме такого. Зараз же з’явилася література для різного читача і споживача.

Зрозуміло, що і мій роман «Зілля», і «Няньку-Неньку» читатимуть насамперед жінки. Немає літератури, яка подобається всім. Має бути різне. Інтелектуальне – і легке, жорстке – і м’якше… Але ж жінки пишуть не тільки ніжно і м’яко. Це не залежить від статі. Є письменник, якому пишеться так, а є – інак. Він і не думає, мабуть, що пише «для аудиторії».

  • Тобто письменництво – це більше натхнення? Чи більше праця?
  • Якщо чесно, я не вірю в «замовну» літературу. Може, вона й має право на існування – тим більше, що світ (замислилася – авт.) комерціалізується… Від слова «ринок» хотіла утворити дієслово, та не вдалося (сміється – авт.) Наприклад, відомий письменник Андрій Кокотюха вважає інакше. Перед цьогорічною церемонією давали прес-конференцію люди, дотичні до «Коронації»: і самі засновники конкурсу Юрій і Тетяна Логуші, і письменники Ірен Роздобудько, Андрій Кокотюха. Не пам’ятаю, чи Кокотюха перемагав у «Коронації», але дуже часто отримував другі-треті премії, його друкують, він кілька років уже й сам вручає премію «Золотий пістоль» за найкращі гостросюжетні романи. Так ось, він дуже негативно відгукувався про цьогорічний конкурс – мовляв, там майже не було що читати. Одразу виправдаюся: він тільки романи читав, а п’єси – ні (сміється – авт.) І він наголошував, що «треба думати і про читача». І казав, що коли видавець, який знає попит, йому скаже переписати твір – він готовий все переписати. Його позиція має право на існування, але я в це не вірю. Бо я ж також читаю. І бачу, що люди, які намагаються продукувати «в рік по роману», або «скільки скаже видавець» – вони починають «видавлювати» з себе тексти, і нічого в них не виходить.
  • Ну, кажуть, що, наприклад, Достоєвський писав на замовлення…
  • І Достоєвський, і Жюль Верн – я не заперечую. Є справді геніальні люди. Водночас я не кажу, що література є «осяянням» раз на сто років. Ти мусиш регулярно працювати. Навіть якщо нема ідей – треба сідати і писати-писати-писати. Тобто є якась золота середина між тим, щоб регулярно писати тексти – і не гвалтувати свою душу тим, чого в тебе всередині немає.
  • Що пишеш, коли «нема ідей»? Пости в фейсбуці?
  • Ну хоча би й пости в фейсбуці (сміється – авт.). Насправді в мене давно вже не було такого, щоб я не мала що писати. Є багато незакінчених ідей, проектів. Є проблема змусити себе писати, або просто зайнята чимось іншим. Зараз, наприклад, зайнята перекладом з російської роману «Аргідава» чудової сучасної письменниці Маріанни Гончарової, також буковинки. Вона пише російською, але її книги мають вийти в одному з провідних видавництв країни українською мовою. Перекладаю, тому відклала свій власний роман.

2

 

 

 

 

 

Фото Олександра Заклецького

«Дедлайнові підпорядковується життя»

  • Можливо, це така журналістська звичка, що без дедлайна не можеш себе нічого примусити зробити. Але в мене це постійно. «Зілля» також свого часу відправляла на «Коронацію», і якби не вона – також би не знаю коли його дописала… Дедлайн дисциплінує. Може, в тих, хто займається винятково літературною творчістю, інакше, але в мене журналістське минуле. Мені часом сняться жахи, що я ще працюю в газеті, що я редактор, і в мене порожня газета, а вже середа вечір (Журналісти буковинських тижневиків знають, що середа вечір – час, коли закінчують верстати газету і відправляють у друкарню – авт.). І я забула – роздати якісь завдання, щось дописати…. Або що в мене екзамен з математики, а рівень знань такий, як оце залишився зараз… Дедлайнові підпорядковується життя.
  • За журналістикою не сумуєш?
  • О ні! От тільки мій невгамовний характер постійно виштовхує мене в ту галузь – я маю на увазі те, що пов’язане з громадською діяльністю. Коли дізнаюся якісь факти, в мені прокидається журналіст. Наприклад, сьогодні. Сиджу, як на голках, через одну ситуацію. Я дізналася, що у нас формується ресурс, на якому розмістять певну інформацію – зокрема, транспортні карти про автобуси, пристосовані для людей з інвалідністю. Люди, які це роблять, звернулися до чернівецької влади. І отримали відповідь, що ця інформація належить тільки одній приватній фірмі, і коли до цієї фірми звернулися – та захотіла за інформацію 600 доларів! Це просто шок, небачений цинізм! Інформацією про ГРОМАДСЬКИЙ транспорт володіє ПРИВАТНА фірма і вимагає грошей за те, що надасть цю інформацію для загального блага (не для чиїхось прибутків!) Я мушу це перевірити, і якщо все підтвердиться – обіцяю скандал.
  • Багато хто дивується: ти гарна, розумна, успішна жінка, в тебе є родина, діти, тобі є чим зайнятися… Чого тобі не сидиться?
  • Не знаю. Такий характер. Я вдалася в маму. В ті часи, коли були черги, вона була «грозою черг». От, наприклад, черга за сметаною. Там уже всі – як одна родина, усі між собою знайомі, а потім з’являються ще якісь, які намагаються пролізти без черги… І коли приходила мама – всі знали, що треба тихо стояти в черзі. Бо якщо спробуєш обійти – тобі капєц! (сміється – авт.) Мама ніколи не змовчить, не стерпить несправедливості. Гени, що тут зробиш…
  • А що в тебе від тата?
  • Очі, колір волосся, прізвище, по батькові… (сміється – авт.) Характер в нього також вибуховий, але в громадських місцях він стриманий. Я – в маму. Я і раніше була схильна до небайдужості. А після Революції Гідності думаю: люди віддали життя, а я не віддам своїх кілька хвилин, аби відстояти справедливість? Ми ж хочемо європейської держави. Всі ніби цього хочуть. Але думають, що хтось має це зробити.

Гени і поклик після пережитого в страшну зиму 2013-2014-го. Ми не маємо права просто ходити на роботу, займатися своїми справами. Мені здається, що якби кожен, хто виконує свої буденні зобов’язання – вдома, на роботі – просто робив щось ще, додатково, без грошей – ми би випередили Польщу. Громадянське суспільство – це все. Де воно є – суспільство захищене. Де немає – там біда.

«Трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую»

  • Ти часто говориш про Польщу. Любиш цю країну?
  • Як не любити Польщу? Люблю! І Іспанію люблю. Якби мене спитали, хто з них ближчий – навіть сказала б, мабуть, що Іспанія. Я ж прожила там деякий час. Це трохи смішно звучить, але дуже добре, виявляється, жити в монархії! Антураж королівської родини – це дуже гарно. Це об’єднує націю. Серйозно. Може, хтось з цього посміється, але ці наші європейські королівські родини – це свого роду зірки. Щось там є від шоу-бізнесу. І вони поводяться гідно. І це дуже гарний приклад для наслідування. Займаються благодійними проектами, суспільною діяльністю. А живуть так, що і близько немає показних розкошів. Дуже шкода, що ми в Іспанії не дочекалася монаршого весілля – вже мали їхати звідти. Якраз були оголошені заручини майбутнього короля – принца Феліпе і його обраниці Летиції. Тоді мені часто крутилися в голові рядки з пісні Вєрки Сердючки: «Даже єслі вам нємного за 30 – єсть надєжда вийті замуж за прінца…». Це був саме той випадок: Летиція, якій було трохи за 30, не королівської крові, до речі – журналістка… Навколо монаршої родини об’єднується нація. За це люблю Іспанію. Та і просто люблю – як можна не любити те, що залишила…

Взагалі такий «трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую. Не в тому плані, звісно, що закликаю до нелегальної трудової міграції. Але поїхати на екскурсію – це одне, а пожити в реальному середовищі – зовсім інше. Тільки так ти пізнаєш країну по-справжньому. Тільки тоді бачиш, яке воно – реальне життя там, можеш порівняти. Там люди набагато приязніші. Може, тому, що життя у них більш благополучне? Неблагополучне життя схиляє до більшої агресії. А можливо – треба себе перелаштовувати на іншу хвилю, і тоді все почне змінюватися. Вічне питання: буття чи свідомість? Можливо, свідомість первинна. Складне питання, я не знаю відповіді. І ми повинні постійно працювати, «пахати» на суспільство, державу (не чиновників, а суспільство). Треба переставати говорити «влада» – це якесь тоталітарне слово. Варто називати це «уряд», «управлінські структури». І бути більш спокійними, сміливими з цими структурами.

  • Наскільки схожі, відповідні ти, як автор, і твої тексти?
  • Річ у тім, що ми, автори, творчим процесом насправді не керуємо. Немає такого, що ти контролюєш кожну букву, кожне слово. Колись це казав мені Василь Кожелянко, а коли я почала писати сама тексти – зрозуміла, що так і є. Ти народжуєш мікросвіт. Придумуєш героїв, ситуації. Про це йдеться в романі норвезького письменника Юстейна Гордера «Світ Софії». Роман присвячений історії філософії, але в ньому розробляється тема, що літературний герой живе незалежним від автора життям.
  • Як на мене, твої твори дуже м’які, ніжні, «серпанкові»…
  • Я, мабуть, таки така. Десь в глибині душі – така. Може, це душа. Отака вона в мене. Відкривається в тому, що я пишу. А те все інше – то вже розум, досвід, ментальні речі.
  • Але ти ще в юності, задовго до здобутого життєвого досвіду (я пам’ятаю!), була жорсткішою, тобі подобався чорний гумор.
  • Десь читала пояснення психологів, що чорний гумор подобається людям, які страждають на страх смерті. І що ми коли висміюємо це все – воно витісняє страх. Якщо посміятися з болю, хвороби, смерті – тобі вже наче й не так страшно. Це пояснення видається мені цілком логічним.

Справді, люди, які читали «Няньку-Неньку», казали мені, що вони навіть не здогадувалися, що в мені є така позитивність, стільки любові, що я так люблю своїх героїв. Та я сама була здивована, якщо чесно (сміється – авт.)

«Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо»

  • Сюжет твоєї п’єси «Різдво», яка перемогла на «Коронації» – з категорії «вічних». Біблійний сюжет: молоді батьки з немовлям потрапляють у ситуацію, коли змушені стукати у різні двері і проситися на ніч… Так виглядає, що такі сюжети досі актуальні? Хтось скаже, що це «казки».
  • А в Шекспіра не «казки»? І так само актуальні. А біблійні – ще давніші, міцніші. Це древнє. Навряд чи ще щось можна вигадати. Я би і не подумала про аналогії, якби, коли з’явилася ідея, не наближалося Різдво. Це згадалося, а коли вже сіла писати – вже само покотилося: і персонажі, і паралелі незліченні. Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо. І шекспірівські, архетипні древні ситуації. «Нема нічого нового, все вже колись було».

До речі, тільки зараз, в ході нашої розмови, я збагнула, що в романі Гончарової, про який я вже розповідала, там же про Каїна й Авеля йдеться!.. Як і в Ольги Кобилянської в її головному романі. Біблійні сюжети всюди. Гріх і спокута, любов і заздрість, зрада і прощення – всім цим пронизана і вся світова література, і наше життя.

Адже чому я тривалий час не наважувалася писати художні твори? Вважала, що приходити в літературу треба з ноу-хау. Якщо не вигадав нічого нового, немає чого сказати – мовчи… Тепер так не вважаю. Василь Кожелянко мене заохочував, був моїм, можна сказати, наставником, тим локомотивом, який привів мене в літературу. Тепер розумію: не важливі ні форма, ні зміст, а лише те, що ти пережив. І якщо можеш передати це і викласти настільки чутливо, наскільки сам пережив – люди це відчують. Можна, звісно, шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *