Офіцер і викладач Андрій ГРЕЧАНЮК: «Поки Європа «жуватиме клоччя» – її реальним лідером буде Путін»

Рік у війську, з якого повних 7 місяців – у зоні бойових дій АТО. Для освіченого інтелектуала – більш ніж достатньо часу, аби осягнути загальну картину війни, причинно-наслідкові зв’язки у ній, зробити висновки не тільки для себе. Викладач філологічного факультету ЧНУ, улюбленець студентів, інтелігент,  обдарований художник Андрій Гречанюк каже, що кардинальна зміна способу життя «з тонких сфер – у гущу війни» не була для нього надто важкою. Його батько (також один з улюблених студентами викладачів ЧНУ Юрій Андрійович Гречанюк, який уже, на жаль, не з нами) виховав сина таким же, як і сам, харизматичним лідером і навчив бути справжнім чоловіком.

Про дивну «визвольну-вигідну» війну, міжнародну політику і містечкове політиканство  розмовляємо з Андрієм у Чернівцях, після його повернення до мирного життя. Тепер до його звично насиченої фольклорними дотепами мови додався ще й військовий сленг…

гречанюк

«Розумієш, що секунди – це питання життя твого і твоїх бійців»

  • Був хіба що певний період адаптації, ознайомлення з військом, – пригадує Андрій початок свого воєнного життя. – Бо мій тато, який також був артилеристом і мав буремну та щедру на пригоди молодість, навчив мене свого часу, як чоловік має поводитися в тих чи інших ситуаціях.

Я знав, що буду командувати взводом і що треба взяти його «в кулак». Але коли на навчаннях у Бердичеві побачив «контингент», задумався: а як?? Як командувати людьми, половина з яких – однолітки, а інша половина – на 5-7 років старші? Усвідомлював, що треба спілкуватися і не випендрюватися. Тож почав з людьми просто говорити – без «прірви» між командиром і підлеглими. Колись казали, що коли бійці копають, то командир не може разом з ними копати – бо його, мовляв, не будуть поважати. Так ось, це неправда. У нас бували ситуації, що люди були настільки втомлені, що не мали сили виконувати якісь фізичні дії, а окопатися або завантажити-розвантажити снаряди треба було, та ще й швидко. І коли я казав «треба», брав лопату і копав з ними (або вантажив снаряди) – вони переборювали втому і виконували завдання. Треба з бійцями завжди залишатися людиною, і навіть визнавати помилки, якщо їх припустився. Наприкінці служби один із найбільш «справедливолюбних» підлеглих, такий собі Іван Іванович, якого всі жартома називали  «Два метри бєзобразія», заявив: «Президент уже підписав нашу демобілізацію, а нас ніяк не відправлять додому. От взяв би і пішов – нічого ж не порушу! Але це якби офіцери гадами були, а з нашими офіцерами – не можу…»

  • Навіть якщо не було важко перебудуватися – страшно таки було?
  • Було. Хоча – до всього звикаєш. Вперше, коли я серйозно злякався – це був виїзд на вогневу позицію. Зима, тільки починає світати, а навколо туман, нічого не видно. І раптом розпочалося страшне… Гуркіт, вибухи… В першу мить я заціпенів, потім крикнув усім: «Лягаааай!» – і далі всі попадали в сніг і потроху прийшли до тями. Після бою вже дізналися, що десь за півкілометра від нас стояли наші «Урагани», і стріляли саме вони. Ми ж подумали, що то нас криють… Ніхто ж з нас, навіть кадрові військові, на той час ніколи раніше не були у справжньому бою… Після того випадку керівники мене навіть похвалили, що я зорієнтувався в ситуації. А я насправді просто злякався.

Згодом уже під час обстрілів навіть жартували. Отак сховаєшся у бліндажі і перечікуєш залпи «ураганів» чи «градів». Лягає близько, земля дрижить… А наш 56-річний водій, який добровольцем пішов на війну, аби лише сина не забрали (той мав хворе опероване серце, але тоді на це не зважали, гребли всіх…), жартує: «сусіди ремонт роблять».

Бувало й коли руки трусилися. Коли по рації кажуть: «Ціль така-то, по 3 снаряди, вогонь!» Ти ще робиш розрахунки, а тобі вже кричать: швидше, бо противник на вас наводить вогонь! І розумієш, що ці секунди – це питання життя твого і твоїх бійців. І вже після своїх пострілів видихаєш: все нормально, встигли. І заряджаєш ще по три снаряди для контролю.

  • Як витримували психологічно?
  • Уже наприкінці нашої служби до нас почали направляти капеланів. Насправді потреба в них є – хоча, звісно, на службу Божу постійно ходили одиниці, але коли-не-коли когось «пробивало» на це. Добре, що є куди звернутися. На війні потрібні психологи, до того ж кваліфіковані, до того ж чоловіки. Зрозуміло, що жінка-психолог швидше знайде контакт з бійцем, але вона не отримає повної віддачі: не кожен чоловік готовий жінці «поплакатися в жилетку». А чоловіки-психологи, хоча й довше вступатимуть у контакт, та зможуть поговорити як чоловік з чоловіком. Та й загалом триста чоловіків, які півроку не бачили жінки, навряд чи сприйматимуть її саме як фахівця-психолога. Хоча, в «Айдарі» замполітом була така дівчина, що коли вона за потреби «розчехляла рота» – усі стояли перед нею по стійці «струнко» і тільки очима лупали (сміється – авт.).
  • А як було з матеріальним забезпеченням?
  • По-різному. Вдягалися хто в що, форму можна було побачити від сучасної «натівської» – до якоїсь з 60-х років, чеської… Сам у чому тільки не ходив. Там, можна сказати, є своя «мода» – але вона базується переважно на зручності і відповідності ситуації, а не на красі. Камуфляж multicam мені, наприклад, не подобається, але він має своїх прихильників. «Русская цифра» – камуфляж, який на відстані перетворюється в чітку темно-зелену пляму, в яку легко вцілити. Наші двоє хлопців собі таке купили, то решта їх жартома «сєпарами» називали. Згодом поміняли на щось. Найкращий камуфляж, як на мене, – «A-TACS». Виглядає, наче на мокру матерію капнули фарбу. І вже на відстані кількох десятків метрів воно настільки візуально «розсіює», що не можеш поцілити в постать. Більшість добровольчих батальйонів вдягнуті саме в таке. Берци… Якось побачив на військовому французькі берци 40-х років – шкіряні, і зверху на халявці хлястик на пряжечці! Ото шик! (сміється – авт.)

Гречанюк_фото

 

«Президент і багато хто з уряду звернули на стежку, проторовану Януковичем»

  • Війна ця дивно ведеться… З одного боку вона визвольна – в нашому розумінні, а у розумінні вищого політикуму – вона вигідна. Тому що це бізнес, контрабанда. І солдати разом з молодшим офіцерським складом змушені, окрім своєї землі, прикривати чийсь великий бізнес.

Останнім часом люди почали це розуміти. Це втомлює, обурює… Якщо ще можна допустити, аби хтось «урвав» собі щось раз-другий, то коли це поставлено на конвеєр – терпіння закінчується. Робіть свій бізнес, але не ціною наших життів.

Президент і багато хто з уряду звернули на стежку, проторовану Януковичем. Вони наче не усвідомлюють того, що багатьох речей сьогодні вже не приховати, і люди вже розуміють більше, ніж раніше: навчилися аналізувати, бачити якісь речі і робити з них висновки. І вимальовується причинно-наслідковий зв’язок між цим розумінням і «Майданами» – великими і малими – які виходили з протестами проти влади. Люди не миряться з дійсністю, бо розуміють, що все не так, як їм «впарюють». Суспільство подорослішало.

  • Зараз багато говорять про «Третій Майдан»…
  • Маємо патову ситуацію. З одного боку ті, хто закликають іти на Майдан – це не зрадники, це активні люди, які не хочуть миритися. Але й не знають, як у цій ситуації діяти! Так, якщо підняти Третій майдан, щоби змінити владу – є шанс збудувати нову країну. З іншого боку, Путін у цей момент використає ВСЮ свою стратегію, щоби показати світові: дивіться на них, от і поганого президента вже змінили на нормального, а вони все не можуть заспокоїтися. Значить, цей народ – терористи! Що він і робить, граючи свою хитру гру.

Путін – вірний і послідовний сталінець. Сталін свого часу усіляко сприяв тому, щоби Гітлер став канцлером Німеччини, саме Сталін забезпечив можливість німецьким офіцерами навчатися в СРСР… Сталін, коли прочитав у книжці Гітлера «Майн Кампф» слова «Франція – наш споконвічний ворог», придумав план: ага, хай Гітлер захопить Францію, а я її теж потім захоплю – від Гітлера, але я буду для французів визволителем! Те саме тепер робить Путін: впевнений, що теракти у Франції розроблені у Кремлі. І тут з’являється «хороший Путін», який притиснув Сирію та інших ісламістів. І як мислить пересічний француз? Йому байдуже до України – хай хоч вимре вся, аби в нього все було спокійно.

Наша влада цього або не розуміє, або свідомо йде на це. І це може закінчиться тим, що вони будуть лише помісними царьками, як Кадиров. Президент Литви Даля Грібаускайте нагадала слова Путіна в одному зі своїх свіжих інтерв’ю: «Він нещодавно сказав, що за два дні може дійти до Варшави, країн Балтії та Бухареста. Якщо ми дозволимо йому, він піде куди завгодно». Ще отруєний розвідник Литвиненко заявляв, що завоювання Європи – це мета Росії від часів Леніна і Сталіна. І це правда. Поки Європа буде, як кажуть в народі, «ср…ою жувати клоччя», то так і буде.

Бо насправді лідер Європи – це Путін. Тому що не Європа і її лідери кажуть: «Ти йдеш цим коридором, і ми тебе будемо контролювати», – а вони стоять одне навпроти одного – Європа і Путін, і він обирає сам «коридори», а вони лише кидаються вслід за ним. Його  головний меседж: «Ви мене не будете контролювати».

Загалом, так виглядає, що європейські лідери – принаймні частина з них – просто куплені. Меркель, Берлусконі, Олланд… Останній – то яскравий приклад не лідера, а такої собі посередності, яку б ніхто й не помітив. Він був у ролі президента вигідний Путіну – він став президентом. А суперник Олланда  Саркозі як представник силових відомств (був свого часу міністром внутрішніх справ Франції і таки має професійну гордість!)  не був йому вигідний, оскільки не піддавався б на умови Путіна.

  • Який вихід з цього глухого кута – між власною корумпованою владою і загрозою втратити державність?
  • Чесно кажучи, важко сказати. За рік на війні у мене накопичилося питань ще більше, ніж було. Єдине – «укоськати» Путіна? (хитро усміхається – авт.) Бо Україна – хоче чи ні – буде виконувати вимоги Євросоюзу і Міжнародного валютного фонду і принаймні знищить корупцію на місцях (велику ні, бо велика є всюди, навіть у найдемократичніших країнах). Тобто Україна буде йти в «коридорі», який «намалюють» їй ЄС і МВФ. А Путін сам «намалює коридори» – хоча ресурсів на це і не має. Просто лякає всіх ядерною зброєю – тим, чим йому ніхто ніколи не дасть скористатися, адже перший же удар викличе відповідь і призведе до світової катастрофи.

Як на мене, помилка Порошенка в тому, що він не вміє шантажувати. Крім цього, йому таке положення справ таки вигідне. Але йому варто замислитися: хтозна, що буде через рік.

Гречанюк_фото_з_доктором

З батарейним лікарем Валентином, позивний “Док”

«Перше полювання має бути успішним. Інакше молодняк буде приречений»

  • А що може бути через рік?
  • Що завгодно. Свого часу і Ющенко над цим не замислювався і думав, що він вічний. А де тепер Ющенко – ніхто навіть не задається питанням. Хоча варто, бо на ньому вина за безліч розчарованих людей і поламаних доль.

Адже людина – дитя природи. А в природі, у середовищі диких звірів – наприклад, вовків – підростання молодняка пов’язане з часом, коли тварини виводять молоде покоління на перше полювання. Лідер веде за собою зграю, і кілька молодих вовків з неї заганяють здобич. Якщо перше полювання не вдається – жертва буде надто велика, зможе відбитися і втекти – молоді тварини будуть приречені на смерть, вони боятимуться полювати. Тому для першого полювання обирається слабка жертва. Для закладення цього досвіду у підсвідомість, для психології.

Щось подібне сталося в нашій країні: молодь вийшла на Революцію на граніті, і те покоління було готовим до протистояння. Аж через 14 років виникла друга революція, і вже тодішня молодь -розчарувалася. Скільки людей після того казали: «Та я за Ющенка стояв на Майдані, а він…» Скільки людей назло Ющенкові почала працювати на Януковича. Виходило, звісно, як у прислів’ї «Виколю собі око, щоби в моєї невістки свекруха без ока була», але ж так було… (гірко усміхається – авт.)

  • А що ж робити вже, негайно?
  • Гадаю, поки що Майдан – це не вихід. Так, державний організм хворий і його треба лікувати. Але слід шукати такі способи, щоби лікування однієї частини не зашкодила іншій. Тому нехай зараз цей організм заспокоїться. Хай щось з’ясується з цією війною І в цьому питанні головує Порошенко. Якщо він перестане думати про свій бізнес – йому варто лише махнути рукою, і завтра наші війська будуть біля кордону.
  • Ти впевнений? Люди підуть воювати?
  • Підуть, впевнений. По-перше, я піду. Я готовий командувати як гарматою, так і взводом, так і батареєю. Знаю настрої людей, з якими перетинався там. Той самий батальйон «Айдар» – ті, хто саперними лопатками, ножами і мисливськими рушницями відбивали Щастя. Це місцеві люди. І «айдарівці» стали агресивними, коли їх почали відводити звідти. Їхня основна ідея: ми хочемо додому, але для початку цю шушеру сепаратистську звідси треба вичистити, а тоді вже спокійно жити.

Треба розуміти: людські втрати все одно є. Або ми їх будемо мати зразу, або вони будуть ті самі, але розтягнуті в часі. Тож Порошенко міг би й шантажувати Європу: недотриманням будапештських угод, погроза розробкою ядерної зброї….

  • Ти не надто ідеалізуєш роль президента?
  • Таж кажу – «президент міг би». Але оскільки Порошенко – один із засновників Партії регіонів, то на цьому рівні все й залишається. Хоча всі смисли залежать від президента, Головнокомандувача.

Я особисто оцінюю роботу президента, головнокомандувача у цій війні дуже низько. Поясню. У нас Міністром оборони є генерал армії Полторак, а начальником штабу – генерал армії Муженко. З останнім пов’язані дві провальні військові операції: Іловайськ та Дебальцево. На посаду начальника Генштабу людину призначає Президент з подачі Міністра оборони. Тож якщо міністр подає на посаду «мозку штабу» того, хто допускає такі провали – то міністр некомпетентний. А якщо президент призначає цю особу, то є три варіанти: він 1) некомпетентний, 2) взагалі не поінформований або 3) він знає все і призначає свідомо!

Тепер про наслідки провальних операцій. За перший провал  – знімається начгенштабу і призначається інший. За другий провал – знімають міністра. А в нас після двох провалів знімають документальний фільм «Рейд», яким відбілюють і популяризують Муженка… Так, хлопці, про яких йдеться в стрічці – герої. Але ж Муженко, який нібито «планував цю операцію», профан!

Загалом за півтора роки війни в країні 40 військових отримали генеральські погони! За що?! За які заслуги, операції? Якби було 40 розжалувань – я б аплодував, а так…

  • Ну хтось намагається наводити лад самотужки. З застосуванням фізичної сили.
  • Ти про побиття Добкіна? (на час інтерв’ю ще не було відомо про побиття нардепом Парасюком генерала СБУ Пісного – авт.) Це також палиця з двома кінцями. За те, що активіст Кравчук дав в морду Допі – молодець. Але що виявив неповагу до суду – погано. Та з іншого боку, якщо суд сам створив прецедент неповаги до себе – то якої поваги він може хотіти надалі?

Насправді все непросто. Якщо в моїй хаті є сміття – можна вчинити трьома способами: або в цьому смітті жити, бо мені так добре; або організувати, щоби хтось його прибрав; або прибирати самому.

Зараз маємо дуже складний період. По-перше – це виклик, по-друге – можливість. Ситуація з державністю як такою – критична. Але за короткий час – 2-3 роки – можна виховати, налаштувати покоління тих, кому зараз по 15-20, на активні дії. Ці діти ще не думають над питанням «є сенс воювати чи нема». Тож правильне шкільне виховання може дати розуміння головного: це наша країна, за неї умирали наші предки і сучасники, відвойовували. І в цьому немає нічого поганого, це не паранойя, а здорове виховання здорової нації. І треба розрізняти ксенофобію (це Росія виховує в своїх громадянах впевненість, що їй не дають жити «мега-держави» Грузія й Україна, ну і, звісно, «піндоси») і самоповагу, яку ми за іграми в толерантність часто втрачаємо.  Причина наших бід в тому, що ми дозволили себе не поважати.

«Політики, ну будьте ж мужиками!»

  • Продаж голосів на виборах – це лише втрата поваги до себе чи холодний цинізм?
  • Мабуть, уже навіть не цинізм. Коли людина цинічна, вона свідомо робить погано. А зараз це не «погано», це стало нормою суспільства. Коли всі бачать, як людина вступає до однієї партії, далі переходить до іншої, далі опиняється ще в іншій, і ніхто за це не несе покарання – то це стає нормою. Тож покарання тих, хто організовував підкуп голосів, на мій суб’єктивний погляд – це добре. Організаторів – садити, тих, хто піддався на провокацію – злякати. По-іншому нічого не буде. Тільки показовим прикладом.

На жаль, політиків наразі нічого не вчить. І це ганебно – коли їх один раз виборці демонстративно не хочуть, не обирають, другий раз, третій – а вони все одно лізуть і лізуть. Це вже аж принизливо, як у стосунках з жінкою, коли вона відмовляє, а ти все одно нав’язуєшся. Ну хлопці, ну не хочуть вас виборці бачити, ну будьте ж ви мужиками – і я готовий вас заповажати! Ну йдіть геть з політики, займіться чимсь іншим – ну шо ж ви, як шавки ті, з кущів підгавкуєте… Більше того, є й інших бік проблеми «жіночності» українців – це те, що всілякий непотріб ми вміємо після всього ще й пожаліти. А треба би – хоча б образно – яйця до ковбка і…

  • Зважаючи на те, що кожні вибори і революції в результаті приносили розчарування – який вибір ти б робив, якби можна було повернути час назад?
  • З теперішнім досвідом – робив би те саме. Бо вибору й не було насправді. Бо те дрантя, яке пропонувалося як альтернатива, таке безхребетне і безпринципне, що порівняно з ним недопрацювання інших можна вважати дрібницями…

І в АТО пішов би. Ми там робили те, що насправді було важливим. В одній ситуації допомагали виводити наших з оточення (що офіційно звалося «плановим відведенням військ», а насправді там 2 батальйони 128-ї та близько двох сотень з «Донбасу» втрапили в халепу). Ми пробивали їм коридор, щоб вони пройшли. Били 152-міліметровими снарядами (вирва від такого снаряда має глибину в людський зріст з піднятим над головою автоматом – я так сам вимірював), дія осколків – до 200 метрів. Спочатку нам дали ціль, ми вгехали по ній штук з 12 снарядів на кожен ствол. Три години методичного вогню з трьох гаубиць. Ми пробили коридор, а потім вели методичний загороджувальний вогонь – з кожного ствола через кожних 20 сек. – прострілювали територію, щоб наші могли вийти коридором, а чужі не сунулися. І коли потім по рації передали, що люди вийшли, і додали: «Від піхоти – «благодарочка», – оце було найвищою оцінкою і підтвердженням, що ми саме там, де маємо бути. Завдяки нашій якісній роботі люди врятовані.

  • Як повертатися до мирного життя?
  • Як повертатися? «У кожного своя доля і свій шлях широкий», як казав Тарас Григорович (усміхається – авт.) Жити з цим досвідом трошки важко. Сниться дуже багато «звідти», нормального сну немає. Бувають напади люті. І нема страху. Хоча головою все розумієш і намагаєшся контролювати. Тож що там було – хай там і лишається. Не треба його нести сюди.
  • Філологи зазвичай схильні описувати свій досвід.
  • Говорив про це з хлопцями там, вони також казали: «Андрій Юрійович, напишіть». Я відповів: «Я не хочу писати сценарій фільму про війну. Я хочу написати про вас – які ви всі тут були». Бо насправді критичні ситуації відкривають в людях найпрекрасніші риси.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *