Продовжуємо знайомити читачів з історіями чернівецьких вулиц і будинків, а також людськими долями жителів нашого міста у викладі чудової Галини ПЕЛЕПЮК-МРИХІНОЇ
Олександр, пожежник
Дід Олександр служив пожежником. На жаль, у родині не залишилося його фотографії. Лише групова світлина пожежників, за якою можна тільки здогадуватися: він? Не він? Підозрюю, що це чоловік, який стоїть у центрі верхнього ряду: тато мій дуже на нього схожий – і на обличчя, і на зріст.
Професія пожежника небезпечна й зараз. У пору мого дитинства вона вважалася героїчною: ціле покоління хлопчиків зросло із мрією стати льотчиком, космонавтом чи… пожежником.
«Усім жителям міста Чернівці…»
А в ті давні часи ця професія була небезпечнішою стократно: адже Чернівці увійшли до складу Австро-Угорської монархії геть беззахисними перед вогняною стихією. Згодом австрійці намагалися змінити зовнішній вигляд Чернівців, і 1780 року почалося будівництво цегляних будинків.
Перше письмове свідчення про організацію пожежної безпеки в Чернівцях датується 1782-м роком. Ось текст документа:
«У К А З
про протипожежну безпеку в цісарсько-королівському місті Чернівці від 16 червня 1782 року.
Усім жителям міста Чернівці, боярам, мазилам*), купцям, священикам, торгівцям, євреям.
Кожен повинен постійно тримати у своєму будинку восьмивідерну або десятивідерну бочку з водою. В зимовий час бочку тримати у будинку або в іншому теплому місці біля будинку, щоб вода не замерзала. Казани для зберігання води в адміністративних будинках, корчмах, трактирах і у єврейських товариствах ремісників повинні завжди бути повні води.
З боку адміністрації (окружного управління) прийнято рішення про постійне утримання чотирьох поштових упряжних коней, які знаходилися б у розпорядженні ветафа (начальника охорони при окружному управлінні) на випадок виникнення пожежі в якому-небудь будинку з тим, щоб можна було використовувати коней і казан з водою для гасіння пожежі».
*) дворяни невисокого рангу – ред.
Відповідальність за протипожежну безпеку покладали на дирекцію поліції.
У середині 1790-х років вулиць у Чернівцях ще не було, тож місто було поділене на 10 кварталів із 50-ти будинків кожний. У цей період пожежна охорона здійснювалася добровільними пожежними командами. Вони були оснащені ручними пожежними насосами й візками на кінній тязі. На такому візку розміщувалися бочка з водою, дзвін і ліхтар. Оригінал такого візка – в робочому стані! – можна побачити у дворі пожежно-рятувальної служби на вулиці Лесі Українки.
Паровий насос чернівецький магістрат замовив у заводу «DAIMLER» (Даймлер) багатьма десятиріччями пізніше.
Піддані Святого Флоріана
1866 року в Чернівцях створили міську пожежну охорону. Пожежники повинні були проходити відповідну підготовку й мати неабияку фізичну витривалість. Перша пожежна команда мала дислокацію у приміщенні Ратуші. З її високої вежі черговий пожежник оглядав місто й стежив, чи не виникла в якійсь його частині пожежа. Якщо траплялася пожежа (а бувало таке нерідко), черговий виставляв червоний прапорець у напрямку, де був помічений вогонь – аби городяни знали, куди бігти для надання допомоги. Якщо пожежа виникала вночі, на вежі Ратуші запалювали ліхтар.
1870 року в місті було створене Добровільне пожежне товариство, яке розміщувалося в будинку №23 на вулиці Herrengasse (Панській, нині вул. О. Кобилянської). Перші чернівецькі пожежники не мали сучасних засобів захисту, але в них був надійний покровитель, у міць якого вони вірили, – Святий Флоріан. Його зображення у вигляді римського воїна, що заливає водою пожежу, досі прикрашає фасад цього будинку.
У румунський період, на початку 20-х років, на бойове чергування заступали 62 пожежники. А вже у другій половині 20-х були утворені три відділення по 33 чоловіки. На озброєнні пожежної частини перебували один автонасос на шассі «Шевроле», дві автоцистерни на шассі «Форд» і механічна драбина, яка висувалася на 20 метрів (для порівняння: Будинок офіцерів має приблизно 25 метрів заввишки).
Через свою нелегку й небезпечну роботу пожежники користувалися великою пошаною. Адже при ліквідації пожежі вогнеборці піддавалися багатьом небезпекам і ризикували своїми життями. Пожежні команди брали участь у міських парадах: у парадній формі та касках, гордовито тримаючи прапори й відбиваючи крок біля сходів Ратуші. А духовий оркестр команди брав участь в усіх святкових заходах.
Дід Олександр ніс постійну службу на Ратуші у 30-х роках минулого століття. Як я розумію, це була почесна посада. Не знаю, чому саме йому була довірена ця відповідальна робота: за професіоналізм, сильний характер чи за міцне здоров’я вкупі з високою статурою… Знаю лише, що бабуся дуже ним пишалася. Щодня, проводжаючи чоловіка на службу, вона власними руками начищала дідову каску й пряжку.
Не довелося приміряти дідову каску
Будинок, де мешкала родина діда, відомий усім городянам. В австрійський період тут розташовувалася редакція газети «CZERNOWITZER TAGBLATT» і найсучасніша друкарня, обладнання якої було завезене до Чернівців перед Першою світовою війною. Друкарня в цьому будинку працювала і в румунський період. а частина площ здавалася під квартири. Ось в одній з них і мешкав дід Олександр з дружиною й чотирма дітьми. Побут їхній цілком відповідав звичному життю городян: заробляв на життя чоловік, глава сім’ї, вихованням молодших дітей, себто мого батька та його брата, займалася гувернантка. Цей час був добрим до них, адже дарував можливість робити найголовніше: працювати, ростити дітей, любити та піклуватися одне про одного.
1940-го, разом із основною масою чернівецьких жителів, сім’я діда покинула місто. Як їм тоді здавалося, назавжди. Забираючи в закутки своєї пам’яті парадні площі, ошатні будинки, нерівними швами приметані вулички й провулки околиць – усе те, з чого створені й зіткані Чернівці.
На жаль, відомостей про те, де та як вони жили в Румунії, відомостей не залишилося. Коли Червона армія йшла Європою на захід, мій тато сказав бабусі: «Дивися: тут кров і там кров. Повертаймося додому. У рідному місті є принаймні свій дах над головою». Вони повернулися й стали жити в маленькому родинному будиночку на Дністрянській, який не був націоналізований через свою непоказність. Мешкали учотирьох: дід Олександр з дружиною і двоє молодших синів. Старший їхній син емігрував до Чикаго, а донька залишилася в Бухаресті. Моєму батькові, що повернувся до Чернівців, у 1945-му виповнилося 20.
Приїхавши після війни до рідного міста, дід Олександр уже не працював – через взаємне несприйняття із новою владою. Фібрами душі дід не прийняв тих, що «понаїжджали». А нова влада набирала на роботу своїх фахівців. «Своїм» саме й виявився другий мій дід, Марк…
Доля не подарувала мені можливості побачитися із дідом Олександром, запам’ятати його обличчя й голос, приміряти, як велося між дітьми, його пожежну каску. Дід помер до мого народження, і було йому тоді 64 роки. Бабуся Марія, його дружина, пережила діда на 23 роки. Вона була доброю, чуйною й мудрою жінкою. Сусіди постійно заходили до неї за порадою і з повагою називали бабусю «пані Марія». Через юнацьку нерозумність я цього дуже соромилася. А як же: країна будувала комунізм, а при комунізмі, всім відомо, панів не буває!
…Інколи я мрію, щоб усі мої предки ожили, хоча б на кілька днів… Побачили б своїх правнуків, дізналися б їхні імена. Перезнайомилися б між собою, примирилися б «місцеві» й ті, що «понаїжджали». А чом би й ні? Адже всі вони, що залишилися в цій землі, належать тепер одній родині з однією спільною назвою – чернівчани. А я розпитала б їх про те, як вони жили, у що вірили, як долали негаразди в різні віки та часи… І тоді я нарешті приміряла би блискучу дідову каску.
Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА
