Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК «ЧЕРВОНІЛА» УКРАЇНА (частина 22)

Сто років тому Україна не змогла зберегти свою незалежність і після кількох років важкої,кривавої боротьби опинилася у складі перелицьованої на більшовицький лад Російської імперії. Правда, вже не як «Малоросія», а під назвою «Українська Соціалістична Радянська Республіка»,УСРР, а після прийняття «сонячної сталінської конституції» – Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР. Процес «радянізації» був дуже непростим і розтягнувся у часі. У радянській школі це подавали спрощено: мовляв, українські робітники і селяни під проводом більшовицької партії після Великої Жовтневої соціалістичної революції вступили у боротьбу з «буржуазно-націоналістичною Центральною Радою», з «гетьманом Скоропадським – маріонеткою німецьких загарбників», з білогвардійцями та махновцями й іншими «псами-отаманами» і перемогли,завдяки опорі на допомогу «братського  російського народу». Спробуємо ж розібратися у складному історичному періоді 1917-1921 років без ідеологічної зашореності. 

 

Більшовики та Центральна Рада

Під час Лютневої революції 1917 року більшовиків у Росії було мало, а в українських землях – ще менше. Коли цар зрікся престолу, з еміграції, з тюрем і заслань повернулися діячі більшовицької партії, які розгорнули гарячкову діяльність, щоби підготувати перехід влади до своїх рук. Вони добре знали настрої в суспільстві, тому висували гасла, які хотіли почути прості люди: «Землю – селянам, фабрики – робітникам, мир – народам!». У всій країні формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, більшовики намагалися отримати в них більшість і за допомоги цих органів взяти владу. У Харкові така рада була сформована 15 березня, у Києві – наступного дня. Ці органи називали себе російським словом «совєт».

В Україні вплив більшовиків відчувався лише в робітничому середовищі, а це –великі міста й шахтарські селища. Та й то у серпні 1917-го в усій Наддніпрянській Україні кількість членів більшовицької партії не перевищувала 22 тисяч. Їхній вплив на українське селянство був мінімальним. Українське суспільство переживало період національного піднесення, більшовики ж акцентували соціальні проблеми. А національні прагнення українців намагалися виражати політичні партії та громадські організації, які об’єдналися 17 березня 1917 року в Центральну Раду. До неї увійшло близько 900 представників різних політичних сил, серед яких переважали ліві. Увійшли до цього органу й представники більшовицької партії. Водночас у Наддніпрянській Україні діяли органи Тимчасового уряду, створеного у Петрограді,конкуруючі з ним Ради робітничих і солдатських депутатів, а також Центральна Рада. Остання вимагала автономії для України й наприкінці червня створила Генеральний секретаріат (уряд), щоби керувати країною. Це спричинило конфлікт із російським Тимчасовим урядом, для врегулювання якого вирішили відкласти питання про автономію до Всеросійських Установчих Зборів.

Але 7 листопада 1917-го більшовики захопили у Петрограді владу і розігнали Тимчасовий уряд. Переворот чинили під гаслом «Вся влада – Радам!»: у Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів більшість мали більшовики, і така ж ситуація була у багатьох промислових центрах Росії. Хоча в Україні вони такої більшості не отримали. Центральна Рада вже 9 листопада засудила більшовицький переворот у Петрограді й заявила, що не дозволить щось подібне зробити в українських землях. А 20 листопада своїм Третім універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у федерації з Росією.

Підтримку Центральній Раді висловили Ради робітничих і солдатських депутатів більшості великих міст Наддніпрянської України, за виключенням Харківської: та підтримала більшовицький переворот і створені ним органи. А з Петрограду до Києва надіслали ультиматум із вимогою упродовж 48 годин припинити діяльність Центральної Ради, погрожуючи у протилежному випадку відкритою війною. Більшовики розраховували взяти владу в Україні, спираючись на свою більшість серед делегатів Всеукраїнського з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів, який планували відкрити 17 грудня 1917-го. Та коли делегати прибули до Києва, виявилося, що серед 2,5 тис. делегатів з’їзду більшовиків було лише близько 100! Зрозумівши неминучість програшу, ленінці поїхали до Харкова, де провели свій з’їзд: 25 грудня 1917 р. проголосили Україну «республікою рад» і створили її керівні органи. Центральну Раду та її органи більшовики оголосили «антинародними» і розпочали боротьбу з нею.

 

Радянська агресія проти УНР

До Харкова з більшовицької Росії направили досить серйозні військові сили, до яких долучилися місцеві загони Червоної гвардії й разом вирушили на Київ. Розпочалася війна, в умовах якої Центральна Рада проголосила повну незалежність УНР. Але вона не мала достатньо власних Збройних Сил для успішної боротьби з агресором. Частини Червоної гвардії складалися здебільшого з солдатів-фронтовиків і матросів з чималим військовим досвідом. Їм протистояли  незначні сили, в тому числі ненавчені військової справи студенти й гімназисти. Червоні просувалися до української столиці, розправляючись з українськими патріотами, нерідко під великодержавницькими гаслами типу «Смерть українцям!».

Особливо звірствували підлеглі  колишнього підполковника Михайла Муравйова, якого іноді помилково називають «жандармським полковником». Але він був піхотним офіцером, учасником Першої світової війни, хоча й мав задатки садиста-карателя. Його червоногвардійці сумно уславилися звірячим убивством українських юнаків, захоплених у полон під залізничною станцією Крути. Захистити столицю Центральна Рада не спромоглася й змушена була виїхати до Житомира. А загарбники розгорнули справжній терор проти всіх, кого вважали «ворогами радянської влади». Людину могли розстріляти лише за те, що вона пред’являла документи, видані Центральної Радою…

Перша більшовицька окупація Києва тривала лише 20 днів, але за цей час тисячі киян загинули від рук червоних. Більшовики намагалися залучити на свій бік якомога більше людей, та значна кількість українців сприймала їх як силу чужу, ворожу. Натомість гаслами на зразок «експропріація експропріаторів», що сприймалося як «грабуй награбоване», вони приваблювали різне шумовиння, яке хотіло безкарно вбивати і грабувати. Червоні розстрілювали направо й наліво «експлуататорів трудового народу», у число яких потрапляли і абсолютно безвинні люди інтелектуальної праці, представники духовенства, не згадуючи вже про колишніх царських офіцерів.  

Центральна Рада звернулася по допомогу до німців, і 18 лютого німецька армія увійшла на українську територію й допомогла збройним силам УНР вигнати червоних з Києва. А харківські більшовики в лютому створили «Донецько-Криворізьку радянську республіку», що проіснувала дуже недовго:її «уряд» втік на територію радянської Росії. Перша спроба радянізувати Україну закінчилася пшиком. Недовга співпраця більшовиків із Центральною Радою мала навчити українські національні сили не довіряти червоним у жодному випадку. Проте українські соціалісти глибоких висновків з негативного досвіду не зробили і знову вдалися до загравання з більшовиками.

 

Другий наступ більшовиків на Україну

У середині грудня 1918-го внаслідок анти гетьманського повстання у Києві було встановлено владу Директорії УНР. У боротьбі проти гетьмана вона співпрацювала з більшовиками, але ті майже відразу почали готуватися до захоплення України. Під час гетьманату керівництво українських більшовиків перебувало в радянській Росії, а в самій Україні більшовицьке підпілля було нечисленним. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» був сформований 28 листопада в російському Курську, і невдовзі він розпочав наступ на Директорію, маскуючись фразами про «співпрацю» з нею.  А в лютому 1919 р. більшовики вже були у Києві, де протрималися до серпня. За цей час від репресій загинуло багато людей, звинувачених у «контрреволюції» та інших гріхах. Влада більшовиків трималася на терорі чекістів (співробітників радянської спецслужби, відомої за російською абревіатурою ЧК – Чрезвычайная комиссия). Для проведення масових репресій червоні використовували частини, сформовані з так званих «інтернаціоналістів» – латишів, китайців, угорців та інших – тих, що не володіли українською мовою й не були чимсь особистим пов’язаними з місцевим населенням.

Під час цього другого свого панування в Києві більшовики укотре засвідчили, що  не мають симпатій до української мови і культури. Керівниками УСРР стали або етнічні росіяни, або зрусифіковані представники інших національностей, такі як Х.Раковський – болгарин румунського походження. Дуже далекими були вони й від прагнень українського селянства. Більшовики починали з гасла «Земля – селянам!», а на практиці конфіскували всі землі й почали створювати на них державні або «колективні» господарства. Це збурило різке невдоволення селянства й призвело до селянських повстань, які отримали назву «руху зелених»,бо повстанці переховувалися у зелених лісах і гаях.

Жорсткий опір селянства спричинила й так звана «продрозверстка», коли під виглядом «надлишків зерна» червоноармійці забирали продукти харчування у селянських господарствах. Відповіддю був збройний опір «продзагонівцям», коли тих безжально вбивали, розрізали їм животи й насипали туди зерно… Більшовики намагалися створювати на селі свою опору, формуючи так звані «комітети незаможних селян», куди висували сільську бідноту,щоби спричинити конфлікт між різними групами селян і скористатися соціальною ворожнечею для зміцнення контролю над селянами. Сільські нероби та п’янички отримували владу над роботящими родинами й намагалися жити за рахунок чужої праці. Натомість отримали кровопролиття: більшовики виявилися майстрами розпалювання кривавих конфліктів, які вони називали «Громадянською війною».

Улітку 1919 –го майже всю Наддніпрянську Україну охопила хвиля анархії. Влада більшовиків залишалася тільки в містах. Та й то великі селянські загони вдавалися до нападу на міста, де намагалися захопити побільше «трофеїв», зокрема мануфактури, знарядь праці та й багато іншого, необхідного в господарстві, але відсутнього на селі. Замість торгівлі процвітав відкритий грабіж: «продзагони» грабували селян, позбавляючи їх можливості продавати надлишки зерна і отримувати кошти, необхідні для купівлі міських товарів. Натомість селяни силою захоплювали все потрібне у містах. Під більшовицькою владою Україна червоніла від крові, якої все більше проливалося у постійних конфліктах різних соціальних сил. «Лубочна» картина «масової підтримки трудящими України більшовиків-ленінців, послідовних борців за народне щастя», яку малювали радянські історики, насправді виглядала зовсім інакше. За страшним 1919-м наставали тяжкі часи, кульмінацією яких був перший масовий голод 1921-1922 років. Красиві гасла більшовиків на практиці перетворилися на справжню народну трагедію, про яку поговоримо наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *