Друга світова війна завдала Україні величезної шкоди. Зруйновані міста, спалені села, розбомблені заводи і фабрики, заміновані поля, підірвані мости… Все це треба було відновлювати. І відбудова почалася: за неї взялися люди, що пережили війну з усіма її страхіттями. Вони працювали, не шкодуючи сил, щоб якнайшвидше повернутися до того життя, про яке мріяли в роки війни.
Підняти з руїн
Промисловість УРСР за 1941-1944 роки зазнала величезних втрат. Досить сказати, що 1945-го обсяг її виробництва був менше чверті виробництва передвоєнного 1940 року. Три чверті було втрачено – і відновити зруйноване було дуже непросто. У Москві вирішили, що першочерговими мають бути відродження й подальший розвиток важкої промисловості, а виробництво споживчих товарів відсувалося на другий план. Головні сили кидали на відбудову металургійних комбінатів: потрібні були сталь для виробництва нових танків і гармат, алюміній для реактивних винищувачів та бомбардувальників. Легка й харчова промисловості не отримували такого фінансування, як важка. І все ж вони теж зростали – хоча й помітно повільнішими темпами, ніж металургія і машинобудування.
Промислову базу УРСР спромоглися відновити за короткий термін, завдяки великому напруженню сил і значним капіталовкладенням: за п’ять років, до 1950-го, валова продукція української промисловості не лише досягла рівня 1940 року, але й перевищила його. Майже п’яту частину загальносоюзного бюджету інвестували у відбудову та розвиток республіки. Чимале значення мало і зростання кількості робочих рук: порівняно з 30-ми роками, територія та населення УРСР помітно зросли за рахунок земель, що відійшли до СРСР від Польщі, Румунії та Чехословаччини.
Зауважимо, що в ті ж роки відбудовувалися й розорені війною західноєвропейські країни, причому швидкими темпами. За планом Маршалла вони отримали від Сполучених Штатів 13 млрд доларів – величезну суму, яка допомогла швидко відродити зруйноване. А Сталін відмовився від цього плану, хоча американці його й пропонували. Мовляв, як можуть комуністи, що будують світле майбутнє, залежати від фінансової допомоги імперіалістів? Кремлівська пропаганда стверджувала, що радянські люди, завдяки своєму ентузіазму, самі подолають труднощі відбудови і досягнуть більших успіхів, ніж громадяни капіталістичних країн.
Ентузіазм був, насправді. Перемога у війні надихала людей, чимало з них працювало з повною віддачею сил. Але не слід забувати й інші важливі чинники, які дозволили СРСР відбудувати зруйноване швидкими темпами. Це насамперед репарації, які мусили платити переможені держави, перш за все Німеччина. Тільки зі Східної Німеччини Радянський Союз отримав не менше 16 млрд доларів – більше, ніж отримали європейські держави за планом Маршалла. Репарації надходили не грошима, а продукцією німецьких підприємств – і просто підприємствами, які вивозили в СРСР. Дотепер на деяких підприємствах Росії та Білорусі працюють німецькі станки, вивезені тоді. А Німеччина сплачувала репарації від весни 1945-го до кінця 1953-го.
Про що мовчали радянські історики
Радянські історики ретельно розглядали четвертий п’ятирічний план (1946-1950), підкреслюючи його надзвичайну успішність. Цей успіх ставився в заслугу комуністичній партії та створеній нею командній економіці й централізованому плануванню. Та нічого не казали про те, що післявоєнний технологічний прорив здійснений здебільшого за рахунок зарубіжних запозичень. Під час війни поставки зі США та Великої Британії дали можливість вивчити сучасні на той момент західні технології й перейняти з них чимало для себе.
А після розгрому Німеччини й окупації частини її території Москву цікавили насамперед передові німецькі технології, відтак тривало полювання не лише за новітними станками, а й за німецькими конструкторами. Понад дві тисячі німецьких фахівців до 1948 року вивезли разом з сім’ями до СРСР: вони працювали у понад двохстах науково-технічних бюро. Завдяки німецьким фахівцям, в СРСР удалося швидко налагодити випуск реактивних винищувачів і балістичних ракет, іншої військової техніки. Відомий на весь світ конструктор стрілецької зброї Гуго Шмайсер працював в Іжевську, і сучасні дослідники вважають, що саме він доклав найбільше зусиль у конструювання автомату Калашнікова.
Крім Німеччини, репарації сплачували й інші країни, що воювали проти СРСР. З Румунії, наприклад, до Радянського Союзу вивезли обладнання для видобутку і переробки нафти, причому забрали те, що належало британським фірмам, і не повернули, не зважаючи на протести Лондона. Цілком репарації виплатила Радянському Союзу лише Фінляндія – всі 226 млн доларів. Звідти поставлялися розбірні фінські будиночки, дерев’яні рибальські шхуни та учбові вітрильники для радянських морехідних училищ, а також металева продукція для будівництва.
У післявоєнні роки в СРСР працювало багато військовополонених, яких змушували відбудовувати зруйноване під час війни. До 1950-го вони виконали робіт на 50 млрд. карбованців: у будівництві, на шахтах, у виробництві будматеріалів, у металургії тощо. В Україні працювали не лише німецькі, італійські, угорські військовополонені, а й навіть японські. Поступово вони поверталися додому. Та відбудували військовополонені лише частину зруйнуваного гітлерівцями та їхніми союзниками.
На відбудові використовували й чимало радянських ув’язнених. 1947-го їх було 1,392 млн: у країні було понад 30 тис. місць ув’язнення. На початку 50-х радянське законодавство стало більш жорстким – і кількість бранців системи ГУЛАГ зросла до 2,5 млн. Вони працювали на лісозаготівлі, видобували дорогоцінні метали та уранову руду, будували канали, залізниці та гідроелектростанції, працю частини з них використовували в сільському господарстві. Втім, примусова праця була малопродуктивною: загальний внесок ГУЛАГу в економіку не перевищував 4%. Хоча важливо, що праця в’язнів використовувалася там, де вільнонаймані не працювали.
Неефективною їхня праця була ще й тому, що ув’язнені не отримували достатнього харчування для важких робіт. Адже чоловіки, зайняті фізичною працею, мають споживати на добу від 4500 калорій й більше. А в’язням установили норму у 2000 калорій, та й ті далеко не завжди вони отримували: частину розкрадали кухарі, а частину продуктів відбирали кримінальні злочинці. Через недостатнє харчування й нелюдські умови праці багато в’язнів гинуло. В сучасній Росії для виправдання злочинного сталінського режиму його апологети посилаються на інструкції керівництва ГУЛАГу з нормами харчування для в’язнів, які зовні виглядали нібито прийнятними. Проте між інструкціями та реальним життям лежала прірва – і про справжній стан речей можна дізнатися не з казенних документів, а зі спогадів тих, хто пережив усі жахи табірного життя.
Малоефективним залишалося й сільське господарство. Війна завдала йому значних збитків: 1945-го продуктивність сільського господарства в УРСР становила лише 40% від рівня 1940 року. Колгоспи виявилися неефективною формою ведення господарства, проте комуністична партія вважала колгоспну систему найкращою, незважаючи на її слабкі результати.
У 1947-1950-му практично завершили колективізацію й на західноукраїнських землях. А врожай, зібраний в усій УРСР 1955-го, так і не досяг рівня 1940-го. Втім, після голоду 1946-1947-го, мінімальні потреби радянських людей у продовольстві все ж були задоволені. Відчувалася нестача м’ясних продуктів, основу повсякденного раціону пересічних громадян складали хліб, картопля й дешеві крупи. До 1947-го в країні діяла карткова система: на картки можна було отримати лише певну кількість харчових продуктів, залежно від категорії, до якої належав громадянин. Найменше отримували «утриманці» («іждівєнци»), помітно більше видавалося працюючим. А сільське населення забезпечувало себе харчами за рахунок присадибних ділянок.
Поглиблення соціальних контрастів
Комуністична пропаганда переконувала, що жити в СРСР краще, ніж у капіталістичних країнах, де відсутня «соціальна справедливість». Але на заключному етапі війни мільйони радянських воїнів опинилися за кордоном і побачили, що рівень життя багатьох європейців значно вищий за той, до якого звикли в СРСР. На території Німеччини червоноармійцям і офіцерам дозволили брати «трофеї» – майно, що не мало господаря. Певну частину «трофейного майна» дозволялося відправляти додому посилками. А коли військові після завершення бойових дій поверталися до СРСР, вони везли «трофеї» з собою. Маршали – ешелонами, генерали – вагонами, рядові солдати – у заплічних мішках.
Якщо рядовий боєць міг привести матері чи дружині хустку, а батькові – дешевий наручний годинник, то старші офіцери везли автомобілі, килими, коштовний посуд тощо. За рахунок «трофейного майна» дехто дуже збагатився – наприклад, маршал Жуков. Але солідні капітали наживали й у тилу – ті, що розподіляли дефіцитну продукцію або мали справу з державними грошима, отримуючи їх за невиконані (або виконані неякісно) роботи.
З одного боку, незначна частина суспільства збагачувалася, з іншого – велика кількість людей перебувала у справжніх злиднях, втративши у війну все своє майно. З одного боку – мізерні видачі по картках, з іншого – «чорний ринок», на якому можна було купити все, що завгодно, тільки за великі гроші. Хоча держава й проголошувала боротьбу зі спекулянтами, це явище виявилося нездоланним. Тривав процес накопичення значних коштів у руках спритних ділків. А в країні існував надлишок знецінених грошей: під час війни німці випустили значну кількість фальшивих радянських червінців, які й далі були в обігу.
Щоби стабілізувати фінансову систему, влада здійснила грошову реформу. Спершу скасували карткову систему, щоби на нові гроші можна було купувати все, що з’явиться у продажу. Від 16 до 29 грудня 1947-го тривав обмін старих грошей на нові за пропорцією 10 старих карбованців за 1 новий. При цьому грошові вклади населення в ощадкасах до 3 тисяч карбованців не підлягали переоцінці, а більші обмінювалися за пільговим курсом. Вище начальство, яке знало про умови обміну заздалегідь, скористалося можливістю заробити на цьому. Наприклад, Лаврентій Берія свій вклад у 40 тисяч розбив на багато менших і, завдяки реформі, значно збагатився.
Переважна більшість вкладників мала мізерні заощадження: 1940-го вони становили 42 карбованці на один вклад, тобто 27% середньомісячної зарплати. Через короткий термін обміну багато втратили селяни. У віддалених селах про реформу дізналися із запізненням, і частина колгоспників не встигла обміняти гроші. Ощадних кас на селі не було, тож гроші тримали готівкою. І втратили все, що заробили важкою працею: колгоспники не отримували зарплату, гроші вони могли отримати, продаючи вирощене у своєму господарстві на міських ринках.
Натомість підпільні мільйонери нічого не втратили. Не маючи змоги обміняти великі гроші (за цим слідкували каральні органи), вони кинулися скуповувати в магазинах дорогі товари, насамперед ювелірні вироби, або ж купували з рук «трофеї». У період обміну грошей ресторани були переповнені: грошовиті люди прогулювали великі суми, які боялися нести на обмін.
За підрахунками спеціалістів, на руках після обміну залишилося близько 4 млрд карбованців – величезна сума. Держава нажилася на цій реформі, а збитків зазнали найбільш упосліджені громадяни, перш за все – колгоспники з віддалених сіл. Привілейовані верстви скористалися на повну фінансовою реформою. Їм «жити стало краще, стало веселіше», – як сказав тоді Сталін.
Переможне завершення війни генералісімус відсвяткував «на всю котушку». Реалізувалася його потаємна мрія: він став самодержавним господарем величезної імперії й остаточно відмовився від застарілої комінтернівської риторики, перейшовши до неоімперської стилістики.
Сталінський ампір
Одразу по війні в СРСР поширився стиль, який пізніше отримав назву «сталінського ампіру». В архітектурі він наслідував стиль ампір (тобто «імперський»), що виник у часи імператора Франції Наполеона І. Сталінський ампір перейняв дещо й від класицизму, бароко, констуктивізму, тож відрізнявся еклектикою. Типові зразки сталінського ампіру – московські висотки: багатоповерхові будівлі міністерства закордонних справ СРСР, Московського державного університету ім. Ломоносова, готелю «Україна» тощо.
У Києві ж у стилі сталінського ампіру відбудовано Хрещатик. Радянські диверсанти 1941-го старий Хрещатик підірвали, і на його місці після війни почалося зведення помпезних будівель, прикрашених типовими для сталінського стилю скульптурами шахтарів, металургів, колгоспниць. На фасадах розміщували ліпнину із зображеннями серпів з молотами й п’ятикутних зірок. Проте київські архитектори все ж спромоглися використати й українські мотиви, запозичені з архітектури українського бароко.
Сталінський ампір розповсюдився не лише в архітектурі: у цьому стилі тоді виготовляли меблі, посуд, настільні лампи тощо. Щоби підкреслити імперський характер держави, запроваджували відомчі однострої, розроблені на зразках колишньої царської імперії. Ще 1943-го в Червоній армії ввели погони, подібні до тих, що до 1917-го існували в російській імператорській армії. А трохи пізніше погони, схожі на погони колишніх російських чиновників, запровадили в залізничників, прокурорів, цивільних авіаторів та багатьох інших. Навіть для школярів запровадили форму, подібну до тієї, що до революції носили гімназисти. А студенти-геологи отримали форму з напівпогонами, що дуже нагадувала форму студентів царських часів. Розроблено було і форму зі знаками розрізнення для викладачів, але з міркувань економії її не запровадили.
Усі ці зовнішні ознаки мали підкреслити, що Радянський Союз став могутньою світовою державою, так би мовити, «червоною імперією», і готовий цей свій статус зміцнювати і відстоювати. У такій імперії Україні відвели місце провінції, цілком залежної від волі Москви. Та, про людське око, українцям дозволяли користуватися власною мовою у своєму середовищі, але для спілкування із «старшим братом» переходити на мову російську. Україна формально зберігала членство в ООН, проте права встановлювати відносини з іншими державами вона не мала. Велика Британія зробила спробу встановити такі відносини з Києвом, але наштовхнулася на шалений опір Москви й мусила відмовитися від такої ідеї.
На початок 50-х СРСР відбудував більшу частину того, що зруйнувала війна, і досяг чималих темпів економічного розвитку. Правда, економіка розвивалася екстенсивним шляхом і життєвий рівень переважної більшості населення СРСР залишався низьким. Україна ж належала до радянських республік, найбільш розвинутих економічно, і життєвий рівень її населення був вищим, ніж, наприклад, у республіках Середньої Азії чи навіть у російському Нечернозем’ї. Однак відсутність демократичних свобод і терор сталінського режиму сковували творчу ініціативу людей, створювали атмосферу страху перед репресіями. Під зовнішнім імперським блиском ховалося те, що поступово роз’їдало систему. Москві так і не вийшло перетворити український народ на денаціоналізовану масу радянських людей із єдиною російською мовою спілкування і єдиною вірою у «всепереможне вчення Маркса – Енгельса – Леніна – Сталіна». Опір цій системі тривав не лише на заході України, та її противники мусили до певного часу приховувати свої справжні думки й почуття. А час той невпинно наближався.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
