Перша світова війна завершилася в листопаді 1918-го. Вона помітно змінила політичну карту світу, та не вирішила багатьох проблем. Її результати залишили невдоволеними низку держав, які почали готуватися до нового переділу світу. Німеччина прагнула повернути собі статус великої держави й завоювати нові землі. Фашистська Італія почала будувати власну імперію, щоби перетворити Середземне море на своє «внутрішнє озеро». Японія збиралася створити власну імперію в Азії. Угорщина вважала, що в неї несправедливо відтяли історичні території, які треба повернути. А Радянський Союз носився з ідеєю світової революції та свого безмежного розширення. Українці ж опинилися серед тих, кого агресивно налаштовані держави хотіли підкорити своїй волі й використати у власних інтересах.
Українці – розірвана нація
На жаль, Україна не спромоглася у 1917-1921 роках зберегти незалежність, її землі розділили між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Більшість українців проживала на території УРСР, а в сусідній Польщі вони становили майже 15% населення. Значно менше представників нашого народу опинилося під владою Бухареста й Праги. Після ліквідації Чехословацької Республіки гітлерівцями і захоплення Карпатської України угорцями Закарпаття перейшло під владу Будапешта. Роз’єднаними увійшли українці в Другу світову війну – й одразу опинилися в самому її вирі.
Німецький диктатор Адольф Гітлер головним своїм противником вважав Велику Британію й прагнув позбавити її статусу «володарки морів» і найвпливовішої держави світу. Проте ресурси Британської імперії значно переважали ті, що мала Німеччина. Особливо давалася німцям взнаки нестача нафти, деяких металів для військової промисловості, продовольства. Та все це мав Радянський Союз, тож Гітлер збирався покращити відносини з Москвою, щоби забезпечити необхідні надходження з СРСР, і запропонувати Сталіну спільно поділити Східну Європу, а далі й Британську імперію.
Та Сталін мав інші плани – втягнути Німеччину у війну з Британією та Францією, а коли сторони максимально послаблять одна одну, завдати могутнього удару й захопити Європу під приводом її «звільнення від імперіалістичних агресорів». СРСР вів мляві перемовини з британцями й французами щодо створення антинімецького союзу. Втім, ці західні країни очікували, що між СРСР і Німеччиною станеться збройний конфлікт, у якому виграють Лондон і Париж: їхні потенційні противники взаємно послаблять одне одного.
На такому тлі 23 серпня 1939 року СРСР і Німеччина, несподівано для багатьох, уклали пакт про ненапад. Світ не знав тоді про таємний протокол до цього документа, за яким Сталін і Гітлер домовилися про розподіл сфер впливу на Сході Європи. Вони поділили Польщу; Німеччина дозволила Москві захопити Латвію, Естонію і Фінляндію, а також визнала її право на Бессарабію. Натомість СРСР тимчасово погодився на німецький контроль над Литвою. Отримавши згоду Сталіна, Гітлер через тиждень завдав удару по Польщі.
Українці у Війську Польському 1939 року
Поляки встигли провести мобілізацію, внаслідок якої в лавах Війська Польського опинилося від 100 до 150 тисяч українців. Саме українці були другою за чисельністю, після етнічних поляків, національністю в польській армії. У міжвоєнній Польщі влада не надто довіряла українцям, тож існували серйозні обмеження на отримання ними офіцерських звань, українців призивали здебільшого до піхоти й кавалерії, намагаючись не допускати їх у танкові війська, авіацію, війська зв’язку. Та в більшості своїй вони показали себе вправними солдатами. Достатньо зазначити, що у вересневих боях 1939-го загинуло 8 тисяч українців – солдатів Війська Польського.
Офіцери-українці теж були: як правило, колишня старшина армії Української Народної Республіки, яка відійшла на територію Польщі й була там інтернована, потім за контрактом служила у Війську Польському. Наприклад, підполковник Павло Шандрук командував 29-ю піхотною бригадою й відзначився у боях проти німців у вересні 1939-го. Він нагороджений вищою військовою нагородою Польщі – орденом Віртуті Мілітарі, 1945-го був генералом, командувачем Української Національної Армії. Або ж польський віце-адмірал Юрій Свірський, заступник командувача Морського Надбережжя. У цьому ж переліку – помічник командира 15-го Познанського уланського полку Петро Дяченко, згодом командир 2-ї дивізії УНА, генерал-хорунжий.
Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 року. Гітлер розраховував, що Червона армія розпочне бойові дії водночас із вермахтом, але прорахувався: Сталін вичікував. Він розумів, що Велика Британія і Франція – союзники Польщі – не можуть залишитися осторонь війни, яка вже розпочалася, й не хотів опинитися в ролі союзника Гітлера в цій війні. Лондон і Париж 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, що цілком відповідало планам Москви. Можна було тягнути далі, щоби противники ослабили одне одного. Проте Польща залишилася фактично наодинці: на Західному фронті активні бойові дії не велися. Там сподівалися, що гітлерівці дойдуть до радянських кордонів і може статися їхній конфлікт з СРСР.
А Військо Польське мужньо чинило опір, хоча сили були зовсім не рівними. Польський солдат був непогано підготовлений, але для іншої війни – такої, яка була раніше. Тепер же він зіштовхнувся з масою німецьких танків, а у повітрі панувала німецька авіація. Поляки не мали достатньо протитанкової й зенітної зброї, їхня армія не відрізнялася мобільністю і в цьому програвала значно рухливішому противнику. Танків у поляків було мало, головна мобільна сила їхньої армії – 11 бригад кавалерії. Польська кавалерійська бригада за кількістю людей і коней практично дорівнювала радянській кавалерійській дивізії, але мала менше артилерії й замість танків – лише танкетки, озброєні кулеметами. Попри ці недоліки, при грамотному застосуванні кавалерійські бригади досягали певних успіхів. Так, у перші дні битви над Бзурою Волинська бригада кавалерії розгромила німецьку механізовану дивізію. Значну частину кавалеристів становили українці, мобілізовані на Волині. Кіннотникам дуже допомогли польський бронепоїзд і кілька артилерійських батарей інших частин, які відступали, але командир бригади зупинив їх і скерував на лінію вогню. Позитивно показали себе українці й на інших ділянках фронту, та невдовзі повсюдно розпочався відступ.
Польські генерали сподівалися, що їхня армія зможе чинити опір достатньо довго, що дасть можливість західним союзникам підготувати наступ проти Німеччини на своєму фронті, і це врятує Польщу. Проте вони помилилися: «дивна війна» на Заході перекреслила ці надії. Несподівано для себе поляки отримали удар в спину: 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла Збруч і почала швидко просуватися на Захід. Сталін скористався відходом польського уряду на румунську територію, щоби оголосити світові: його армія іде «захистити братів – західних українців і білорусів», які опинилися у небезпеці. Таке пояснення у світі сприйняли, і формально СРСР не виглядав союзником гітлерівської Німеччини, хоча насправді поводився, як союзник. Його війська разом з німецькими шматували польську територію, а Німеччина отримувала з СРСР все, чого потребувала її військова промисловість.
Українці в Червоній армії
Найбільше українців у вересні 1939-го служило в Червоній армії, в тому числі у частинах, які увійшли на територію Польщі. Українським фронтом командував командарм 1-го рангу (у майбутньому Маршал Радянського Союзу) Тимошенко, українцями були як рядові солдати, так і командири різних рангів. З місцевим населенням вони розмовляли українською мовою, що дуже позитивно сприйняли галичани й волиняни. Вони ще не знали, яка влада насправді прийшла до них і що чекає на них у найближчому майбутньому.
Рядові червоноармійці вірили радянській пропаганді, яка стверджувала, що вони «несуть трудящим Західної України звільнення від влади польських панів». Та й радісна зустріч Червоної армії місцевими українцями ніби підтверджувала це пропагандистське гасло. Правда, не всі галичани раділи: серед них чимало було й тих, хто знав справжню ціну більшовицькій владі. А дехто відразу дізнався про неї – ті, що вийшли зустрічати «визволителів» із синьо-жовтими прапорами й негайно «познайомилися» із організацією на ім’я НКВС.
Не могли забути західні українці й тих ділків, які ошукали їх від перших днів приходу Червоної армії. Хитруни мали із собою цілі пачки облігацій радянських державних позик: частину зарплати радянські люди отримували цими розцяцькованими папірцями, викуповувати які держава обіцяла лише у невизначеному майбутньому. І цими нічого не вартими папірцями радянські танкісти розплачувалися у галицьких магазинах, завантажуючи на свої бойові машини різний крам, насамперед сувої дефіцитних в СРСР тканин. Продавці поспішали отримати радянські гроші замість польських, які знецінювалися із розпадом польської держави. Та через кілька днів нещасні збагнули, як надурили їх «визволителі».
Утім, це були квіточки, ягідки з’явилися пізніше. Почалося створення нових органів влади, з СРСР привезли партійні комітети, які почали здійснювати «соціалістичні перетворення». Спиралися вони на органи НКВС, теж привезені з собою. І тут уже не надто маскувалися під українців: повсюдно залунала російська мова, почалися репресії проти «ворожих елементів», і процес радянізації Західної України пішов повним ходом. А що коїлося з протилежного боку демаркаційної лінії?
Українці в німецькій зоні окупації
Москва й Берлін заздалегідь домовилися про лінію розмежування, що допомогло уникнути зіткнень між військами двох держав. Червоній армії подекуди довелося долати збройний опір поляків, жертви були з обох боків. Інколи вермахт і Червона армія допомагали одне одному у придушенні опору поляків, як у районі Брестської фортеці. До речі, саме там, у гарнізонній тюрмі Бреста, сидів Степан Бандера, який звільнився при підході німецьких військ і через Західну Україну вирушив у німецьку зону окупації, до Кракова.
Організація Українських Націоналістів співпрацювала з німецькою розвідкою задовго до приходу Гітлера до влади. У них був спільний ворог – офіційна Варшава. Із початком польської кампанії члени ОУН обеззброювали розбиті польські частини, а при підході німецьких військ до Західної України намагалися захоплювати владу у населених пунктах. Проте невдовзі сюди прийшла Червона армія й у членів ОУН залишився вибір: або йти у глибоке підпілля, або переходити до німецької зони окупації. Саме у Кракові, який німці зробили центром свого генерал-губернаторства, розташувалося керівництво ОУН на чолі з Андрієм Мельником. Сюди ж перебрався Степан Бандера, навколо якого почала групуватися націоналістична молодь.
Бандера дуже критично відгукувався про керівництво ОУН, звинувачуючи його у відсутності потрібного динамізму. Мовляв, «старики» є занадто обережними, а нині настає момент, коли виникають сприятливі умови для боротьби за незалежність України. Члени ОУН плекали ілюзії, що гітлерівці зацікавлені у створенні хай і залежної від себе, але Української держави. Вони глибоко помилялися: Гітлеру Україна потрібна була лише як колонія, джерело продовольства і сировини для промисловості, а також резерв дешевої робочої сили. Німцям було вигідно підтримувати ілюзії націоналістів, що вони й робили. А ОУН готувала кадри для майбутніх операцій на території України, вела розвідку в інтересах німецького абвера. Водночас у самій Організації загострювалася боротьба між старшим поколінням і молоддю, яка завершилася розколом ОУН на ОУН бандерівську та ОУН мельниківську. Дехто з сучасних дослідників вважає, що за цим розколом стояли спецслужби Німеччини та СРСР, агентом яких був Рико Яри, один з найвпливовіших членів Організації. Цей розкол мав досить сумні наслідки для самої ОУН, але вони проявилися пізніше. Про це й поговоримо в наступних публікаціях.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
