В історії Другої світової війни є сторінки, які дотепер дуже по-різному оцінюються мешканцями різних регіонів України. До таких, зокрема, належить історія партизанського і повстанського руху. Якщо для більшості галичан вояки УПА й підпільники ОУН – герої та борці за незалежність рідної країни, то для багатьох мешканців Сходу України вони – колаборанти і бандити. Негативний образ антирадянських партизанів десятиліттями формувала пропаганда КПРС. Зруйнувати його важко: для цього потрібні спільні зусилля об’єктивних істориків, школи й ЗМІ. Тут важливо не кинутися з однієї крайності в іншу: суцільний негатив не перетворити на суцільний позитив. Але об’єктивне дослідження антирадянського партизанського і повстанського руху ускладнене неоднорідністю цього руху і взаємною боротьбою різних національно-визвольних сил, які виступали проти обох тоталітарних режимів. Але виступали не спільно, а окремо, до того ж витрачали чимало сил на взаємне поборювання.
1941: Зародження українського повстанського руху
На початку німецько-радянської війни найвпливовішою політичною силою в українському національному русі була ОУН, правда, розколота на дві фракції – бандерівську й мельниківську. Обидві у червні 1941-го вірили, що з допомогою Німеччини зможуть вибороти незалежність України, та спроба бандерівців у Львові проголосити самостійність Української державі без згоди німців обернулася для них репресіями окупантів: лідери ОУН (б) опинилися в концтаборі Заксенгаузен і члени бандерівської організації змушені були приховувати членство. Ті ж, що служили в німецьких поліцейських частинах, готувалися до збройної боротьби з окупантами, та намагалися передчасно не виказати себе. Їхній час прийшов пізніше, а 1941-го зародився інший повстанський рух, який отримав назву «бульбівського».
Перші антирадянські повстанські сили створили в Україні не бандерівці, а ті, кого радянська пропаганда за старою звичкою називала «петлюрівцями». На Волині та у Поліссі ще за перебування краю під владою Польщі діяла підпільна українська націоналістична організація, яку очолював успішний підприємець – власник гранітного кар’єру на прізвище Боровець, який в нелегальній діяльності мав псевдо «Тарас Бульба». Він був пов’язаний із урядом УНР в екзилі й виступав за відродження УНР. Після нападу Німеччини на СРСР сформовані Бульбою-Боровцем збройні загони розпочали бойові дії проти розгромлених і деморалізованих частин Червоної армії, а також нападали на представників радянської номенклатури і НКВС, які поспіхом евакуювалися на Схід. «Бульбівці» захоплювали зброю та боєприпаси, до них долучалася частина червоноармійців – українців за походженням. Лідер повстанців проголосив себе отаманом і заявив, що планує створити «Українську Повстанчу Армію». Вона мала формуватися за регональним принципом, і першою одиницею повинна була стати «Поліська Січ».
Загони «Поліської Січі» ще до підходу вермахту намагалися взяти в свої руки владу на території тих районів, де вони ліквідували радянські органи. Та у плани німців така «самодіяльність» не входила. Окупанти запропонували Бульбі-Боровцю включити «Поліську Січ» до складу поліції, яку формували на захоплених українських землях. І першим завданням новітніх поліцаїв мала стати участь у масовому знищенні єврейського населення. Отаман не погодився з такою пропозицією і на вимогу німців мусив розпустити «Поліську Січ». Зброю січовики здали німцям далеко не всю, частину ретельно сховали, а самі розійшлися по домівках. Проте зв’язки одне з одним зберегли, і в разі потреби їхню підпільну мережу можна було швидко мобілізувати.
Та деякі члени «Поліської Січі» стали-таки поліцаями і взяли участь у звірячих розправах нацистів над нещасними євреями. За такі злочини немає терміну давності, і спроби деяких родичів реабілітувати злочинців під приводом того, що вони певний час боролися за незалежність України, приречені на провал. А справжні борці не співпрацювали з окупантами, а готувалися до рішучої боротьби з ними. Волинь і Полісся ідеально пасують для ведення партизанської війни: у лісах і болотах карателі не можуть використовувати військову техніку, а в хуторах і віддалених маленьких селах партизани могли отримувати в селян не обліковане властями продовольство і безпечний відпочинок.
Не лише українські повстанці розуміли придатність краю для партизанської боротьби. Це враховували й радянські чекісти при плануванні терористично-диверсійних операцій в німецькому тилу, і польські шовиністи, що мріяли відновити кордони 1939 року й включити Волинь і Полісся у відроджену Річ Посполиту. Так закладалося майбутнє криваве протистояння з величезною кількістю жертв серед мирного населення. Німці намагалися скористатися цим у власних інтересах. Найкращим для них було би взаємознищення всіх партизанських сил, які замість боротьби з окупантами воювали б одна з одною.
Створення й структура УПА
Наявність різних партизанських сил для селян Волині й Полісся означала, що вночі до них приходили люди з лісу і вимагали їжі, теплих речей тощо. А ще в лісах швендялися озброєні до зубів дезертири й звичайні кримінальні злочинці, які заходили у села й грабували селян. Відтак мирні люди мусили братися за зброю й створювати загони селянської самооборони. Від невеличкої банди вони могли захиститися, але успішно протистояти добре організованому і навченому партизанському загону – ні. Тож гинули люди, які могли б зміцнити український повстанський рух. Щоби не розпорошувати сили, керівництво ОУН вирішило об’єднати їх у повстанську армію. Фактично вона зароджувалася з селянської самооборони, підрозділам якої члени ОУН надавали певної організаційної форми. Перші повстанські сотні вступили в бої з окупантами й червоними партизанами вже наприкінці 1942-го.
А 1943-го створення Повстанської Армії пішло на повну. Особливе значення мало те, що до лісу організовано, зі зброєю в руках перейшли підрозділи української поліції, які до того перебували під німецьким командуванням. Разом з рядовими були й командири, зокрема сотник (капітан) Роман Шухевич. Рішення про створення УПА приймалося тими керівниками бандерівської ОУН, які уникли арешту німецькими властями, насамперед Миколою Лебедем. А Степан Бандера сидів тоді у німецькому концтаборі й негативно ставився до ідеї розгортання партизанської боротьби. Він вважав, що Україна здобуде незалежність завдяки могутній національній революції, а для цього необхідно берегти сили, не розпорошуючи їх на дрібні партизанські операції. За іронією долі, бійців армії, створеній всупереч Бандері, назвали «бандерівцями».
Парадоксів у цій історії взагалі багато. Радянська пропаганда всіляко використовувала факт, що кілька тисяч шуцманів зі створених німцями українських поліцейських батальйонів фактично заклали початки сильної УПА, тобто Українську Повстанську Армію «створили німці». Але пропагандисти замовчували інший важливий факт: до служби німецьким окупантам багато з цих поліцаїв встигли послужити радянськими міліціонерами! Коли Волинь і Полісся у вересні 1939 р. зайняла Червона армія, тут почали формувати радянську міліцію. До неї набирали здебільшого молодих українських селян, які мали свої рахунки з польськими панами. Саме цих українських хлопців НКВС використала як інструмент для арешту й виселення польських осадників, військових, чиновників, поліцейських, поміщиків і буржуа. Ненависть до поляків влада роздмухувала штучно, щоби українські мліціонери слухняно виконували накази начальства. Коли ж прийшли німці, то цілі районні відділи міліції перейшли під їхнє командування. 1943 року ці колишні радянські міліціонери (серед них було чимало комсомольців) – потім німецькі поліцаї – стали українськими повстанцями. Життя складне, передбачити всі його повороти дуже непросто…
УПА створювалася за єдиним планом, саме як партизанська армія зі своєю символікою, званнями, знаками розрізнення, уніформою. Структура була теж армійська: рій (відділення), чота (взвод), сотня (рота), курінь (батальйон). Кілька куренів могли об’єднуватися в загін – фактично бригаду. На чолі армії стояв Головний Штаб і командуючий. Всі стрільці й старшини для конспірації користувалися псевдонімами. Командував армією генерал Чупринка (Роман Шухевич). Повстанці воювали в основному невеликими підрозділами: цього вистачало для виконання більшості завдань. Якщо червоні партизани діяли в інтересах Червоної армії й здійснювали диверсії на залізницях, знищували невеликі німецькі гарнізони в населених пунктах тощо, то УПА своє завдання вбачала в іншому. Для неї найголовнішим був захист українського населення від пограбувань з боку окупантів чи ворожих партизанів, визволення побратимів і мирних людей з німецької неволі, а також здобуття трофейної зброї і боєприпасів. Повстанці перешкоджали окупантам вивозити продовольство з українського села, захищали селян від різномантіних банд або партизанів-грабіжників. Диверсії на залізниці здійснювали для звільнення українців, яких вивозили на примусову працю до Німечини, або захоплювали вагони зі зброєю та патронами. Правда, німці навчилися відправляти залізницею гвинтівки без затворів, а затвори перекидали на фронт літаками.
Нападали повстанці й на табори для радянських військовополоненних, частина звільнених долучалася до УПА. Інколи нападали й на гетто, звідки звільняли євреїв-лікарів: в УПА гостро відчувався брак медиків. Тиловими службами УПА було підпілля ОУН, яке забезпечувало бійців продовольством, одягом, взуттям тощо. У селах були створені Самооборонні Кущові Відділи – озброєний резерв повстанської армії, які за потребою брали участь в операціях повстанців. У тих же селах лікувалися поранені й хворі повстанці, частину сільських дівчат повстанські лікарі вивчили на медичних сестер. А взимку в теплих криївках на сільських обійстях переховувалися хлопці з лісу, яким важко було маскуватися в лісових бункерах: виказував дим опалення, а також сліди на снігу, коли бійцям доводился виходити на свіже повітря.
Бої з противником
Комуністи-історики стверджували, що в німецьких військових архівах вони не знаходили документів про бої УПА з вермахтом. Не дивно: німецькі збройні сили перебували тоді на фронті, звідки знімати їх для операцій в тилу командування не могло. Якщо червоні партизани діяли поруч із фронтом і німецькі фронтові частини могли без проблем залучатися до антипартизанських акцій, то перекидати дивізії з-під Курська на Волинь Гітлер не дав би. Проти українських повстанців кидали не армійські частини, а підрозділи СС і поліції, а також союзників Німеччини і так званих «батальйонців» (радянських військовополоненних, що добровільно зголосилися служити окупантам). До антиповстанських операцій залучали навіть цілі з’єднання, наприклад, 8-му кавалерійську дивізію СС «Флоріан Гейєр», яка перебувала в тилу на переформуванні. Під час жнив 1943-го на Волині українські повстанці зривали вивезення зерна в Німеччину, відтак проти них провели широкомасштабну операцію із залученням артилерії, авіації, танків і бронепоїздів. Понад 10 тисяч карателів під командуванням сумнозвісного есесівського ката Бах-Залевського намагалися знищити всіх, кого вважали своїми ворогами. Та в жорстоких боях противник зазнав значних втрат і не зміг реалізувати свою головну мету. УПА зберігла основні сили і не дозволила німцям установити повний контроль над українським селом.
На початку УПА діяла в Райхскомісаріаті Україна – не лише на Волині й Поліссі, але й на території Кам’янець-Подільської та Житомирської областей, а підпілля ОУН – навіть на Донбасі й Дніпропетровщині. У Галичині ОУН розпочала формування Української Національної Самооборони (УНС), коли 1943-го партизани Ковпака увійшли на на галицьку територію під час рейду до Карпат. Ковпаківці намагалися маскуватися під УПА, та частіше показували своє справжнє обличчя. Підтримки в галичан вони не мали, відтак силою забирали в селян все потрібне, чим ще більше відштовхували від себе мирне населення. УНС билася з червоними партизанами, фактично допомогаючи німцям. Спільними зусиллями вони вщент розгромили партизанське з’єднання. А потім Українську Національну Самооборону було переформовано на УПА-«Захід». Тепер повстанська армія складалася з груп «Північ», «Захід», «Схід» і «Південь». Цілком сформованими і дієвими були лише перші дві.
Крім боїв з німцями й червоними партизанами, повстанці вели криваву боротьбу з польськими Армією Крайовою (АК) та Батальйонами Хлопськими, а також із польською селянською самообороною. Брали вони активну участь і в операціях проти мирного польського населення, змушуючи поляків переселятися на етнічні польські землі. А польські партизани та селянська самооборона здійснювали криваві акції проти мирного українського населення й билися з підрозділами УПА. Цей жахливий конфлікт, абсолютно не потрібний обом народам, був спровокований боротьбою за землі, на яких українці складали більшість і хотіли створити тут свою незалежну держву. Натомість лідери польського підпілля бачили ці землі лише у складі власної держави й, замість пошуку компромісу, вдалися до застосування сили, як і їхні противники з УПА. До розпалювання українсько-польського конфлікту чималих зусиль доклали німецькі та радянські спецслужби, яким було вигідно, щоб УПА і АК взаємно нищили одна одну, а не воювали спільно проти Гітлера і Сталіна.
УПА намагалася включити до свого складу українські збройні формування, створені іншими політичними силами. Мельниківці мали свої курені, які не брали участі у боях бандерівців з німцями. Їх насильно приєднували до УПА, а якщо мельниківці чинили опір, їх нещадно вбивали. Насильно приєднували й бульбівців. Від рук членів ОУН(б) загинула дружина Бульби-Боровця, чешка за походженням. Ті ж бульбівці, хто уникли приєднання до УПА, створили Українську Національну Революційну Армію (УНРА), яка значно поступалася УПА. Точну кількість українських повстанців назвати неможливо: різні джерела подають різні, розбіжні, цифри. Найчастіше згадується число, назване політемігрантом Петром Мірчуком: 80 тисяч українців і 20 тисяч представників інших національностей. На бік УПА масово переходили «батальйонці» з частин, сформованих гітлерівцями з народів Кавказу, Середньої Азії, Поволжя. Сформовані з них повстанські курені під власною символікою боролися за незалежність як України, так і своїх батьківщин.
Зміна окупанта
Поразки Німеччини на Східному фронті і в Північній Африці 1943 року засвідчили, що Гітлер війну фактично вже програв. Невдовзі його війська виженуть з України, й сюди повернеться сталінська влада. Керівництво ОУН і командування УПА мали враховувати нову обстановку й готуватися до важкої боротьби з комуністичним режимом. Для її успіху потрібно було багато зброї та боєприпасів, яких у повстанців хронічно не вистачало. Але вони були в німців, які відступали з української території. Відтак установлювалися взаємовигідні контакти: повстанці передавали німцям розвідувальну інформацію про радянські війська, а німці залишали їм чимало зброї, патронів, снарядів, мін і гранат. Передавали вони й радіоапаратуру, користуватися якою навчали повстанських радистів, щоби отримувати від них потрібну інформацію.
Із наближенням лінії фронту підрозділи УПА змушені були причаїтися (для боїв з фронтовими частинами вони не пристосовані), а далі активно протистояти заходам радянської влади з відродження сталінських порядків. Спираючись на УПА, лідери українського національно-визвольного руху спробували створити органи влади незалежної України – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), своєрідний перед-парламент із представників різних політичних сил. УГВР формувала уряд, присвоювала військові звання, здійснювала нагородження українськими орденами і медалями тощо. Створюючи цей орган, його ініціатори сподівалися на допомогу західних демократичних держав у боротьбі проти Сталіна. Але члени Антигітлерівської коаліції такої допомоги не надали, оскільки були пов’язані союзницькими договорами з СРСР. Відтак УГВР спробувала знайти союзників серед пригнічених Москвою радянських народів, висунувши гасло «Воля народам! Воля людині!». Масової підтримки не вдалося досягти і тут.
Сталінський режим виявився дуже міцним, тим більше, що він вигравав війну і його авторитет у світі стрімко зростав. Західні обивателі вбачали в радянському диктаторові насамперед переможця гітлерівського режиму і заплющували очі на те, що тоталітаризм Москви нічим не кращий тоталітаризму берлінського. Відтак борці за українську незалежність знову опинялися без могутніх союзників, що руйнувало їхні надії на перемогу. Хоча коритися вони не збиралися: їх підтримувла віра в неминучість конфлікту між Сталіним і демократичними державами після спільної перемоги над Гітлером. А в такому конфлікті лідери ОУН вбачали шанс на реалізацію своєї найзаповітнішої мрії про незалежну Українську державу.
Під час німецької окупації виникали зародки такої держави у вигляді «повстанських республік», найбільш успішною з яких була Колківська. Радянська ж влада подібних експериментів не допускала, будь-які спроби в цьому напрямку придушувала силою. Тактика повстанців полягала тепер у зриві відродження органів радянської влади на рівні села і (в деяких випадках) району – вже на обласний рівень сил не вистачало. Повстанці намагалися запобігти створенню первинних організацій компартії та комсомолу в селах, здійснювали напади на уповноваженних райкомів партії, на чекістів і міліціонерів, намагалися зривати мобілізацію до Червоної армії, насильне вивезення західних українців на відновлення шахт Донбасу. Особливих зусиль підпільники й повстанці докладали, щоби зірвати створення колгоспів, не зупиняючись перед убивством активістів колгоспного руху і тих, хто навіть з примусу вступав до колгоспу. Знищували колгоспну техніку, підпалювали майно колгоспів. А це спричиняло неоднозначну реакцію селян і не сприяло покращенню відносин між ними й повстанцями.
На боротьбу з УПА кинутли значні сили НКВС і НКДБ, їм на допомогу виділялися й частини Червоної армії. Перед зміною окупанта до УПА мобілізували чимало української молоді, її нашвидкуруч навчали поводження зі зброєю та партизанської тактики. Але підготовка була недостатньою і у перших же боях недосвідчені повстанці зазнали значних втрат. Противник виявився дуже сильним і підступним, він широко використовував різноманітні провокації, закидав до повстанців свою агентуру. Радянська пропаганда всіляко намагалася дискредитувати борців за волю України, їх називали «українсько-німецькими націоналістами» й звинувачували у співпраці з гітлерівськими спецслужбами. Сталінський режим виявився потужнішим за гітлерівський, він вправно поєднував батіг із медяником. Масові репресії радянські за масштабами не поступалися гітлерівським, але сталіністи більше висилали потенційних противників, ніж знищували їх фізично, на відміну від німецьких окупантів. А тим, хто йшов на співпрацю з новими окупантами, надавали різноманітні привілеї: дрібні посади в органах влади, можливість здобути престижну освіту тощо. Такі методи найбільшого поширення набули вже після завершення війни 1945 року і про них ми ще поговоримо.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
