Серед фахових дослідників минулого побутує популярний вираз: «Історія не має умовного способу». Цим підкреслюється, що події вже відбулися і змінити їх неможливо, тож треба сприймати їх такими, якими вони були, й не прикрашати їх чи не очорнювати. А дилетанти, навпаки, дуже люблять фантазувати на тему: яким був би світ, якщо б події минулого відбулися якось по-іншому. Інколи такий підхід дає позитивний результат: у тому випадку, коли сучасна ситуація починає нагадувати чимсь ту, яка була сто років тому, але персонажі сучасної політичної сцени враховують помилки минулого і намагаються виправити їх. Спробуємо ж з такої точки зору оцінити результати Першої світової війни 1914-1918 років для України.
Що було насправді
Перша світова війна завершилася перемир’ям, підписаним об 11-й годині ранку 11-го дня 11-го місяця 1918 року. Почалися мирні перемовини, наслідком яких стала ціла система міжнародних договорів між переможцями та переможеними, яка отримала назву «Версальсько-Вашингтонської» за місцями, де ці угоди підписувалися. З політичної карти світу зникли Російська, Німецька, Османська імперії та двоєдина Австро-Угорська монархія. На їхньому місці утворилися нові держави, проте серед них не виявилося міжнародно визнаної незалежної України. Хоча й така держава була створена на руїнах імперій Романових і Габсбургів. Чому історія виявилася такою неласкавою до українців?
Відповідь на це питання шукали, шукають і шукатимуть тисячі людей. Найчастіше в цьому звинувачують чужі антиукраїнські сили, але дістається й самим українцям – за їхнє невміння організовувати власне державне життя. Висловлю ж свою точку зору на цю важливу проблему.
Українці були однією з тих сил, що чимало зробили для руйнації імперій, до складу яких колись було включено їхніх предків. 80% представників нашого народу жило тоді в Російській імперії, а 20% – в Австро-Угорщині. Російська імперія зазнала найбільших втрат у світовій війні: загинуло 1,6 млн її військових, поранено 3,8 млн, у полон потрапило 2,4 млн осіб. До цих жахливих цифр не включені жертви серед мирного населення, а вони не менш страшні. Бойові дії точилися на території західних губерній імперії, а найбільші битви розгорталися саме на українських землях. За ними йшли розруха, нестача продовольства, епідемії важких хвороб.
Загострилися соціальні проблеми, у містах починалися голодні бунти. Солдати на фронті вимагали миру, а селяни – землю, якої їм не вистачало, натомість поміщики мали її надлишок. У лютому 1917 р. (за старим стилем) у Росії вибухнула революція і цар зрікся престолу. Піднялася хвиля національно-визвольних рухів, і, слідом за російською, розпочалася революція українська, внаслідок якої була створена Центральна Рада з представників різних українських політичних сил, яка проголосила автономію України. Почали закладатися підвалини української державності, але брак власної політичної еліти дуже перешкоджав цьому процесу. На жаль, серед політично активної частини українців тоді переважали соціалісти, які повторювали марксистські догми про заміну регулярної армії «озброєним народом» та інші ілюзорні речі, втрачаючи час і сили на непотрібні, а то й шкідливі справи.
А Перша світова війна ще тривала, і союзники Росії по Антанті робили все для того, щоби Східний фронт продовжував боротьбу, не даючи німцям перекинути сили проти Франції. Відтак Антанта з недовірою поставилася до визвольних змагань українців, вбачаючи у них лише деструктивну силу, спрямовану на розкол і послаблення союзної Росії. Навіть після більшовицького перевороту у Петрограді (так званої «Великої Жовтневої соціалістичної революції») британці й французи продовжували підтримувати росіян – противників більшовиків, так званих «білих», які висували гасло «єдиної й неділимої Росії». Тож, коли червоногвардійці рушили на Україну, щоби встановити тут владу більшовиків, Центральна Рада змушена була звернутися по допомогу не до Антанти, а до Німеччини і Австро-Угорщини, запустивши їхні війська на свою територію. Для подальшої долі української незалежності такий поворот мав фатальні наслідки. Адже Україна опинилася у союзниках Центральних держав, які менш ніж через рік війну програли…
А як могло бути, якби Антанта підтримала Україну
Біда України полягала в тому, що її дуже погано знали на Заході й сприймали лише як частину Росії, де до влади прийшли «сепаратисти». Підтримуючи білогвардійців в їхній боротьбі за «єдину неділиму Росію», Антанта водночас визнавала право поляків, фінів, латишів, литовців та естонців на самостійне державне існування. Польські політики упродовж війни 1914-1918 рр. не «складали всі яйця до одного кошика»: частина з них орієнтувалася на Антанту, частина ж – на Центральні держави. Хто б не переміг у війні, а поляки всюди мали би друзів і союзників. Тим більше, що їхню боротьбу за незалежність Франція підтримувала здавна.
Готуючись до відродження своєї держави, польські політики не стримували своїх апетитів, бажаючи бачити нову Річ Посполиту «від моря до моря». А це означало, що вони прагнуть приєднати до Польщі більшість українських земель. Лише набагато пізніше до польського маршала Юзефа Пілсудського дійшло, що без «вільної України неможлива вільна Польща». Але до того за допомоги Заходу поляки забрали українські Волинь, Полісся, Східну Галичину… Чуже забрали, а себе – не збагатили, лише послабили. Коли Сталін і Гітлер 1939 року почали ділити Другу Річ Посполиту, з’ясувалося, що чимало українців, білорусів і литовців, насильно включених до складу цієї держави, не надто рвалися захищати її від агресора. А ще 1920-го, під час радянсько-польської війни, Україна та Польща були пов’язані союзною угодою і українські воїни пліч-о-пліч з польськими союзниками відбили більшовиків від Варшави.
Антанта недалекоглядно роздавала українські землі сусіднім країнам, проте лише прискорила цим наступну світову війну і втрату державності деякими з них, а не збагатила своїх союзників. Чехословаччина отримала Закарпаття, а вже 1938 року її саму почали ділити сусіди. Румунія за результатами війни удвічі збільшила свою територію і населення, проте 1940 року значну частину цих надбань у неї відібрали.
Нині ця держава урочисто відзначає 100-річчя створення «Великої Румунії» – і лише окремі історики критично оцінюють цю подію. Адже, крім етнічних румунських земель, які за правом націй на самовизначення увійшли до складу Королівства Румунії, Антанта визнала за цією державою чимало земель з іншомовним населенням, яке зовсім не прагло під владу Бухареста. Буковинські українці ще 3 листопада 1918 р. пропонували буковинським румунам поділити край за етнічною ознакою і висловлювали бажання приєднатися до України. Однак офіційний Бухарест проігнорував їхню волю і відправив війська, щоби долучити заселені українцями території до своєї держави. 1940-го ці землі в Румунії відібрали, а спроба маршала Антонеску в союзі з Гітлером повернути їх, ще й з додатком у вигляді «Трансністрії», завершилася ганьбою і величезними втратами.
Нині від апологетів «Великої Румунії» можна почути на адресу буковинських та бессарабських українців: ви повинні бути вдячними Румунії за те, що 1932-1933 року не стали частиною радянської України, інакше вимерли би від Голодомору. Ми ж заперечуємо: якби ваші предки 1918-го разом з предками сучасних поляків не загарбували українські землі, а об’єднали би свої сили з українськими, то жодної «радянської» України не було б, а існувала би нормальна європейська держава під назвою «Україна». Причому дружньо налаштована і до Польщі, і до Румунії, разом із якими входила б до спільної оборонної системи проти червоної Москви.
Утім, що сталося тоді, то вже сталося. Але сумний досвід минулого врахований у сучасності. Під час розпаду СРСР Захід не повторив помилки столітньої давності й визнав незалежність України, а нині допомагає нам протистояти російській агресії. Тепер дуже важливо, щоб і самі українці не повторювали помилок минулого. А тоді їх наробили дуже багато. Ліві політичні сили України сто років тому повторювали марксистську маячню і шукали дружби з більшовиками. Натомість гетьман Скоропадський намагався створити федерацію з білогвардійцями – також шлях у «нікуди». А українське селянство 1921 року повірило в «ленінську нову економічну політику» й не довело до логічного кінця боротьбу проти червоної Москви. За це отримало Голодомор, який підірвав їхні сили до опору. Робітництво ж загалом нерідко підтримувало червоних й допомагало їм створювати «радянську Україну» – фантом, яким на деякий час Москві вдалося обдурити значну частину українців й використати їх у власних інтересах.
Нинішня Москва не шкодує величезних ресурсів на те, щоби повернути Україну під свій протекторат. Вона намагається «переграти» історію, щоби відродити свою імперію. Але ми вже вміємо грати за власними правилами і пам’ятаємо, що гра за правилами московськими означає загибель мільйонів людей і втрату майбутнього для тих, хто виживе у подібних ігрищах. Для того й потрібно вивчати минуле, щоб уникати манівців і виходити на широкий шлях, яким рухається вся цивілізована частина людства.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
