Із невеличкого села на Львівщині – у велику журналістику. Від фізично важких польових робіт – до невідомого і непростого видавничого бізнесу. Від описів процесів промисловості – у самий її вир. Таким непередбачуваним і несподіваним для неї самої був шлях директорки видавничого дому «Букрек» Дарини Туз-Максимець до її сьогоднішньої успішної й активної ділової, громадської і доброчинної діяльності. Тепер вона жартує: і що в журналістику пішла через те, що городом і коровою займатися не любила, і що писати вірші покинула, бо замітки в газеті охочіше друкували. І що вдруге ніколи б не зважилася започаткувати видавництво. Але вона це зробила – пішла в «переважно чоловічу» на той час професію, потім – у жорсткий (лихі 90-ті!) бізнес, і продовжує його розвивати ось уже третій десяток років.
«Йшли на журналістику – отже вже не були «слабкими панянками»
«Попри те, що на львівському журфаці в період мого навчання студенти-хлопці чисельно значно переважали (дівчат було хіба що третина), ми ніколи не почувалися «слабкою статтю» і не відчували якогось тиску. Хоча, може, наші однокурсники щось там таке собі і думали, адже серед них були і старші за нас (мало хто тоді вступав до вишу одразу після школи – зазвичай мали вже стаж роботи, і після армії)… А може, якраз старший вік і додавав їм обізнаності. Але й ми, обравши собі професію, точно вже не були «слабкими панянками».
Я, наприклад, виросла в селі на Львівщині. Там праця чітко була поділена на «чоловічу» і «жіночу»: для чоловіків вважалося «непрестижним» готувати їжу чи прибирати. Натомість до «жіночої» належала і робота в полі, і біля корови, і дрова пиляти… А я ще й була найстаршою дитиною в батьків, мала молодших сестру, двох братів і була їм нянькою.
Спас із сестрою Олею Туз
Скажу чесно, сапати в полі мені не подобалося. А в школі була мудра вчителька, яка дуже гарно викладала літературу і нас, учнів, залучала до писання. Так я почала їздити в літоб’єднання при жовківській районній газеті. До речі, там же займався і Василь Вовкун, який згодом, у 80-ті, був актором у Чернівецького муздрамтеатрі, і несподівано ми виявилися сусідами , потім за президентства Ющенка був міністром культури, а нині очолює Львівський національний театр опери і балету. Усі ми там писали вірші. І я, звісно, тільки ніхто їх не друкував (сміється – авт.) А от заміточки мої якраз друкували – тому й хотілося ще і ще щось розповісти читачам.
А потім перед шкільним випуском моя вчителька Іванна Франківна написала мені в моєму альбомі-щоденнику (тоді такий вести було популярно у старших класах) слова Ірини Вільде: «Ніде немає стільки самозванців, як в літературі. На щастя, брак таланту робить їх нешкідливими для суспільства». Можливо, це був натяк, що вірші – це не моє (знову сміється – авт.), але я і так відчувала, що журналістика мені ближча, ніж художня творчість»…
Промислова спеціалізація
«Окрім відвертої дурні, яку ми там вимушено вчили (якісь «основи марксизму-ленінізму» – цілком втрачений час…), звісно, було й серйозне навчання. Серед іншого, пам’ятаю, вивчали курс, близький до економіки, щось про виробництво. Була і спеціалізація – сільське господарство або промисловість, на вибір. Я вважала, що сільське господарство і так уже знаю і нічого цікавого там не побачу, тому обрала промисловість. На першу практику мене направили у запорізьку молодіжну газету. Там була можливість добре ознайомитися з виробництвом: залізорудна шахта, будівництво Запорізької АЕС, взуттєва фабрика, писала звідти. Згодом підробляла в газеті у Червонограді, їздила за матеріалом на одну з вугільних шахт шахту в Червонограді, спускалась із шахтарями на цілу зміну під землю. Бачила і потім писала, як люди там працювали – вибирали пласти по 70 см заввишки, цілу зміну навколішки проповзали за комбайном…
Мені вдавалися непогані матеріали з таких поїздок. Теоретичних знань набиралася в університеті, а людські історії – вони ж цікаві, якщо сама ними цікавишся. Люди багато розповідають, якщо розпитуєш…
А якогось разу нас з однокурсницею направили на практику в Москву, в газету «Соціндустрія». Ми там багато чого навчилися. Це була така собі богемна редакція, там прямо на робочих місцях курили, в робочий час грали в шахи, не відчувалося ніякої зашореності… Там уперше побачила заборонену літературу, вперше прочитала «Майстра і Маргариту»… Пам’ятаю, як один з редакторів мені правив замітку: «Ну что это за «Вывеска гласила»? То ли дело у Булгакова: «Пуста была аллея»!» J
Але друкували нас там мало – газета загальносоюзна, кореспондентів не бракувало. Тож наші викладачі сказали, що до Москви ми більше не поїдемо. І наступного разу мене відправили в Чернівці. Я трохи навіть поплакала, бо не зовсім уявляла, де це. Хоча з’ясувалося, що тут уже були мої трохи старші університетські друзі: подружжя Краснодемських, Валя Мацерук… Попросилася до них в «Радянську Буковину» – і мене взяли».
Жінки очолювали хіба що підприємства, «з ниточками пов’язані»
«Тоді головним редактором «Радянської Буковини» був Михайло Лазаренко, потім – Володимир Пелех… Цікаве спостереження: у той час газети зазвичай очолювали чоловіки. І районку в Сокалі на Львівщині, де я колись була на практиці, і Червоноградську районку, де підробляла на канікулах, і в Запоріжжі, про яке я вже розповідала… Навіть завідувачі відділів були чоловіки, зокрема – і відділу культури. Так згодом було і в «Робітничій газеті», в якій я працювала власкором від Чернівецької області…
Тож коли десь там в інтернеті пишуть, що я «перша серед журналістОК Чернівецької області отримала звання «Заслужений журналіст України», то я хочу зауважити, що в цьому немає якоїсь моєї особливої, вибачте за каламбур, заслуги. Це було за президентства Кучми, «Робітнича газета» відзначала своє 80-річчя (адже вела свою історію від заснування як газета УСДРП, заснована Володимиром Винниченком) і з цієї нагоди когось треба було подавати на нагородження. Усі «метри», ясна річ, були чоловіками і вже мали звання, а ми, дівчата, – така собі «молода поросль», «неозванені». От так я і стала Заслуженою журналісткою. Цілковита заслуга в цьому, вважаю, Володимира Винниченка, який 1917-го цю газету заснував, а я в ній просто мала честь працювати.
Якщо чесно, жінки тоді взагалі мало що очолювали. Із підприємствами, про які мені доводилося писати, було так само: керували чоловіки. Окрім, хіба що, «жіночих», які «з ниточками пов’язані» і на яких працювали великі жіночі колективи: на панчішно-рукавичній фабриці директорувала Надія Пунченко (і то до неї також був директором мужчина), на текстильному комбінаті «Восход» – Ганна Федоренко…
У газетах цей «гендерний перекос» на керівних посадах почав трохи змінюватися вже пізніше. Пам’ятаю, згодом завідувачкою відділу промисловості в «Радянській Буковині» стала Неля Меньшикова, яка приїхала з Казахстану за чоловіком. Дуже гарна була в них сім’я, вона займалася улюбленою справою, чоловік забезпечував родину всім – дружина навіть не знала цін ні на хліб, ні на молоко… Але вона закохалася в іншого. Той був вченим, професором, але вона казала, що пішла би за ним на край світу, хоч би й він був простим водієм… Як би не було, але навіть розлучитися жінці в той час було проблематично. Адже, якщо чоловік не п’є, не гуляє, не б’є – то через що ж їй розлучатися?! Та придумане мало не всім колективом формулювання «втратила почуття» якось переконало суддю, Нелі дали розлучення і вона поїхала з коханим до Москви…»
Від показів одягу – до друку книжок
«І хоч моєю стихією були «промислові теми» і я раніше не писала про культуру – мене запросили до співпраці з літературно-художнім виданням. Це був суботній додаток до газети «Радянська Буковина» (партійного ще тоді органу) – «Вільна бесіда», яка вже мала бути не такого суворого спрямування, адже часи змінювалися, ішла горбачовська «пєрєстройка». І мені сподобалося, що можна писати не лише про «програми», «проценти» і «перевиконання планів». Та ще й художньо оформлювати свої матеріали – зі мною співпрацювала дуже гарна художниця з нашого театру. І мене потягнуло на рекламу…
Виявилося, що на рекламу справді з’явився попит. І ми створили рекламну агенцію. Спонукали мене до цього уже згадуваний Василь Вовкун (навіть гроші зичив на реєстрацію підприємства) і пан Геннадій Вірста, який працював на телебаченні, мав якийсь бізнес і дуже хотів, щоб було рекламне агентство. Було цікаво, мені допомагало те, що я багатьох в місті й області знала по роботі в газеті, зв’язки з підприємствами були. Ми організовували покази: одягу, який шили на наших швейних фабриках, взуття наших взуттєвиків. Розраховувалися з нами не завжди грошима – іноді товаром, який ми могли продавати. Непогані плаття і костюми були!
Ми бачили, що бізнеси на Буковині є, але переважно «купи-продай». Калинка була в розпалі (Калинівський ринок – четвертий за величиною в Україні), але виробництва і інфраструктурного обслуговування цього бізнесу не було. Тож ми почали видавати газету «Буковинська реклама» як вкладку до «Молодого буковинця».
А потім знайомий перекладач Роман Вацеба привів до нас місіонера з Бельгії, який для своєї діяльності в Україні хотів перекласти з французької і видати брошурку українською мовою. То був місіонер П’єр Гебет з організації «Сім’я Найсвятішого Серця Ісуса». Це була наша перша книжка, і друкували ми її в Коломиї».
Перша книга і перша друкарня
«Ми ще якийсь час не замислювалися, що друкувати нам не було де. Аж ось одного разу у якійсь справі я зайшла в Укрпромбанк, яким тоді керувала Софія Петрівна Канюк. Розговорилися, і вона сказала, що в неї на майданчику банку ось прямо зараз стоїть друкарня – забрали з сусіднього обласного центру, де за неї не змогли розрахуватися. Запропонувала придбати цю техніку. Вона думала, що у нас є гроші (сміється – авт.) Я подивилася техпаспорт машини, прочитала, що «машина друкує 12 тис. фарбовідбитків за годину» і порахувала, що за пів року віддамо кредит. Але якби ж я знала, як буде насправді….
“Nidromat” – машина німецького виробництва, що робить тристоронню обрізку книг
Приміщення ми орендували в Будинку побуту на Проспекті. Тоді був повний розвал у всьому, будівлю не опалювали. Фарба замерзала в апараті, а в нас був щомісячний платіж в банку 700 млн купонів (тоді грошовою одиницею були купони). Виручив мене брат Ігор Туз, який був підприємцем на Калинівському ринку. Він і раніше допомагав – оплачував купівлю офісної техніки, а тоді допомагав грішми, коли ми недотягували до місячного платежу банку.
Якби я справді була добра економістка і знала економіку як виробничниця, а не поверхово, як журналістка, то знала би, що не можна обчислити ідеальну ситуацію. Тож кредит, який я планувала повернути за пів року, віддавали роки три чи й більше. Але тоді я вже точно знала, що обласна друкарня не робить етикеток для «Пепсі», яку почали випускати в Чернівцях на підприємстві «Роси Буковини», яке також очолювала жінка – Валентина Грінченко. І етикетки замовлять мені!
Працювали ми важко, але завжди траплялися люди, які знали як і вміли підтримати.
Серед іншого ми виготовляли вивіски. Досі пам’ятаю і того художника з театру, і тих монтажників, з якими ми якось взимку монтували вивіску для магазину цукеркової фабрики «Буковинка», бо ж це були одні з найкращих наших клієнтів, а директор «Буковинки» Яків Клейман нас також часто виручав. Ощадбанку робили вивіски. Якимсь новим фірмам робили рекламну кампанію, потім ті фірми зникали… Етикетки замовляли по мільйону штук і більше. І багато хто проводив платежі наперед, що давало можливість закривати банківські рахунки…
Оренда нас трохи «під’їдала», грошей було шкода, тож якось мене зацікавило оголошення в газеті про продаж приміщення – облрада тоді почала проводити перші аукціони. Йшлося про будівлю на вулиці Радіщева. Мало хто уявляв, де ця вулиця розташована, тому охочих взяти участь в аукціоні було тільки двоє: я і ті, хто в цьому приміщенні досі розташовувався. Там була вивіска «Рекламно-монтажний комбінат», і я щодня її бачила, коли вела дітей до школи (ця будівля була поруч зі школою). Ще подумала, що люди ведуть діяльність, подібну до моєї…
У мене не було грошей, але ми вийшли на аукціон. Згадалося, як замовник нашої першої брошурки, бельгієць П’єр, з яким ми подружилися, розповідав, як викуповував на аукціоні батьківський будинок, бо дуже не хотів, аби той дістався чужим людям. Саме від П’єра я взагалі вперше почула, що таке аукціон. І він тоді напівжартома сказав: головне на аукціоні – сісти позаду конкурента, щоб бачити його наміри: чи він піднімає табличку і торгується, чи вже здався. Я так і зробила і це справді спрацювало!!! Мій конкурент – директор тієї фірми все піднімав табличку, а його бухгалтерка постійно озиралася, що робитиму я. Потім їй набридло озиратися… Я виграла, але коли ліцитатор стукнув молотком, я ще якийсь час тримала табличку піднятою…
Ну а вже потім був пошук грошей на сплату першого внеску, відмови банків, знову прохання до брата, який, як завше, не відмовив…І як тільки в нас з’являлися вільні гроші – ми вкладали їх в техніку, в машини»
Букварик, який став президентським подарунком
«Отже, наше видавництво – лише на рік молодше за нашу Незалежність. Ми створилися 1992-го. Зараз у колективі постійно працює 20 людей – це без «мобільних редакцій». Зазвичай видавництва не мають своєї поліграфії – у себе вони тільки роблять дизайн і верстку, а друк замовляють деінде. У нас же – по суті «книжкова фабрика», де є друкарський та післядрукарський процеси. Ми робимо все – «від чорнильниці до запакованої книги». Працюють в нас і хлопці, і дівчата. Хоча й жартуємо постійно, що ми, жінки, могли би і без чоловіків обійтися. Колись в редакції була машина «волинянка», то сміялися, що треба навчитися водити цю машину і друкувати на “Домінанті”, тоді обійдемося без безвідповідальних чоловіків (сміється – авт.).
Перша книжка, яку ми друкували з місцевих авторів, – це збірка віршів Тамари Севернюк «Заметіль забуття». Дуже гарне видання, друкували сріблом обкладинку, його вихід був визначною подією для нас. Нещодавно вже випустили власним коштом «Посібник воїна», «Перша санітарна допомога на полі бою». Але спеціалізуємося ми на навчальній літературі, підручниках. Якби далі працювали з художньою літературою, навряд чи витягли б себе з кредитів.
З о. Валерієм Сиротюком у Соборі Успіння Богородиці на презентації книги «Записи душпастиря» Келестина Костецького видавництва «Букрек». Фото Альони Чорної, Шпальта
Ми є одним з небагатьох видавництв, яке займається навчальною літературою для нацменшин в Україні.
“Букрек” першим надрукував латиницею румунський букварик ABECEDAR – саме латиницею його в нас, мабуть, ще до Другої світової видавали. І цей букварик був подарований нашим президентом Леонідом Кравчуком президентові Румунії Іону Ілієску. А потім і наступні підручники почали виходити.
Заснували «мобільні редакції» – групи авторів, які працюють дистанційно, створюють підручники для національних меншин, а вже у нас відбувається макетування книжок і весь подальший процес. Першою виникла румунська мобільна редакція: до нас звернулася авторка Серафима Криган, яка живе книжками і дітьми і неймовірно багато робить для свого народу. Саме вона і написала той ABECEDAR, який став президентським подарунком, і наша співпраця триває. Маємо й інші мобільні редакції: кримськотатарську, новогрецьку, випускаємо підручники гагаузькою мовою, новогрецькою. Кримськотатарська мобільна редакція у нас виникла після анексії Криму. Вважали своїм обов’язком допомогти. Друкуємо підручники з української для угорських шкіл».
«Гендерна рівність – це не механічні підходи!»
«Підручники завжди були під пильною увагою відповідних фахівців, а зараз до інших експертиз долучили ще й гендерну (антидискримінаційна експертиза підручників, яку Міністерство освіти та науки почало проводити із 2016 року). Я тільки за, але якщо є комплексне розуміння нашої роботи, а не бездумне забезпечення «кількісних показників». Наприклад, виникали питання до підручників з кримськотатарської літератури: «Чому у вас письменники тільки чоловіки, немає жінок і нема їхніх фотографій?». Насправді ж пояснення цілком логічне: у той період літератури, якому присвячений підручник, просто не було кримськотатарських письменниць, не дозволялося жінкам бути письменницями! Натомість можна ж розказати про жінок в цьому контексті, яка була їхня роль… Не треба доходити до «кількісного обчислення» рівності, адже гендерна рівність – це не механічні підходи!
Вважаю, що існує й чимало міфів навколо гендерної нерівності. Нерідко буває, що приїжджають європейці нас начебто навчити рівності – але насправді багато що в нас самих уже давно є і ми б могли і мали інших навчати!
Наприклад, «Букрек» видає десятитомник найповнішого зібрання творів письменниці Ольги Кобилянської. Науковцями кафедри української літератури тексти видання ретельно вивірені за автографами, першодруками та іншими авторитетними прижиттєвими публікаціями, які зберігаються в тому числі і в обласному музеї Ольги Кобилянської. Це була жінка високої освіти і культури, яка проклала шлях у рівноправ’ї усім подальшим поколінням українських жінок! Але ми якось скромно замовчуємо або й просто не знаємо про своїх героїнь. А я погоджуюся з сучасною журналісткою та фотохудожницею Анастасією Канарською, яка вважає, що Ольга Кобилянська «здається, на вічність випередила свій час, утвердивши жіночу гідність наперекір тотальному невизнанню прав жінки в тогочасному суспільстві». Кобилянська була однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», на одному із засідань виступала з доповіддю, головувала в таємному товаристві «Кружок українських дівчат»; та чоловіки її навіть остерігались через її європейське мислення, прогресивні та емансиповані погляди…»
«То може, й має бути жіноче середовище, саме для нас?»
«Приклад однієї моєї румунської приятельки Ліліани Агеоргічесі, з якою познайомилися на якомусь із семінарів з транскордонного співробітництва, спонукав мене до створення Асоціації ділових жінок Буковини. Скажу чесно: я досі не зовсім впевнена, що жіночі організації – це необхідність. Бо вважаю, що незалежно від статі, ми маємо бути на рівних. Тобто, коли засновуємо жіночу організацію – то це ніби визнаємо, що ми якісь слабші чи що… Але з іншого боку – ми ж усе-таки різні! І в нас є специфіка! То може, й має бути жіноче середовище, саме для нас?
Тож на прикладі Ліліани я зрозуміла, що від Євросоюзу чи інших європейських структур можна прагнути не грошей: вони можуть дати можливості, зв’язки, середовище. Ця румунська бізнесменка – дуже щира і відкрита людина, очолює Асоціацію жінок Сучавського повіту, входить в одну з європейських організацій ділових жінок і втілює безліч ідей, які особисто для мене виглядають недосяжними, але дивлюсь на неї і розумію, що взагалі немає нічого неможливого!
У День дарування книг – подарунки від видавництва для мешканців благодійного притулку «Місто Добра» Марти Левченко
Тому я також заснувала подібну організацію. Поки що ми займаємося лише благодійністю: робимо внески, допомагаємо потребуючим з лікуванням, безкоштовно передаємо книжки… Але хотілось би розширити діяльність, розвивати нашу організацію. Поки що міркуємо, як».
«Жінка має бути різною – залежно від ситуації, від процесів, від людей»
«Із минулого шкодую тільки за одним: що діти росли недоглянуті… Навіть думаю, що це якось безвідповідально і недобре. Треба було все-таки на все знаходити час. Було ж як: редакція офіційно працює до 19-ї (хоч і 2 години перерви давали на обід), а ще ж і додому роботу брали… Це вже пізніше почали дозволяти писати з дому і в редакцію готовий матеріал приносити…
Зараз маю двох онучок. І їхні батьки розуміють, що треба їм приділяти увагу, проводити дозвілля, читати книжки… Зараз до цього, на щастя, вже інакше ставлення.
З чоловіком Миколою і синами Сергієм та Олександром
Мій чоловік зі Сходу України, і там у повоєнний час до чоловіків почали ставитися якось аж… з пієтетом чи що. Дуже багатьох забрала війна 1941-45-го, і вважалося, що в хаті «хоч би який – лиш би чоловік був». І в селі так було: жінка має у всьому догоджати чоловікові, все подавати… Але я пояснювала: не можу, не маю часу, ми ж обоє на роботі. Тоді й син, почувши таке, якийсь час відмовлявся підмітати підлогу, бо то «не чоловіча робота» (сміється – авт.) Зараз усе нормально з цим. Але це пов’язане навіть не стільки з індивідуальним вихованням, як із тим, що молодь загалом дивиться на це по-іншому. Багато молодих сімей, де тато змінює памперси дитині, куховарить – раніше так не було. Добре, що життя змінюється і самі дівчата вміють себе правильно позиціонувати.
А ще світогляд змінюється, коли якісь події переживаєш особисто. Наприклад, другий мій син працює в компанії Facebook у Кремнієвій долині. Робота складна і відповідальна, власник, Марк Цукерберг, дуже вимогливий. Але коли сам власник став батьком, він запровадив для працівників фірми 3-місячну відпустку з нагоди народження дитини в їхніх родинах. І йдеться не тільки про жінок, які народили – це зрозуміло, – йдеться і про новоспечених татусів! Такою можливістю скористався і мій син, коли в нього народилася донечка – він дещо змістив час відпустки (це також дозволяється) і вони з дружиною і малючкою приїздили до нас в Україну погостювати.
Світ змінюється, і я думаю, що ці зміни – на краще.
На запитання «Жінка має бути сильною чи слабкою?» я відповідаю: «Різною». Залежно від соціальної ролі і ситуації, від процесів, від людей. Сильною бажано бути в професійному зростанні, кар’єрі. А наприклад, поруч з дітьми? Ми не можемо бути завжди однаково сильними. Це раніше було все безлике і ніяке. Зараз же в кожної людини своя ситуація, і треба в неї вникнути. Не може бути стандарту, однакового підходу. І не треба».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
