Щоби побачити доню, я готова була повбивати всіх росіян, – харків’янка про шлях до своєї дівчинки

24 лютого жінка прокинулася від вибухів. Почалася війна. А її п’ятирічна донька за 80 кілометрів. Жінка розповіла, що їй довелося пережити, аби врятувати свою крихітку.

Сніжана до війни була звичайною господинею, сама виховувала доньку. Мешкала в селі Москалівка Харківської області. Час від часу їздила до Харкова на роботу.

«Моє життя до війни було стабільне, спокійне. Працювала в ресторані, мила посуд. На вихідних роботи вдома вистачало, підтримувала господарство, виховувала доньку. Та мене вирішили…врятувати. Від чого? Від спокійного та мирного життя?»

Вранці 24-го Сніжана була в Харкові, мала виходити на роботу. Близько 4-5 ранку почало все вибухати. Вікна, підлога – все тряслося.

«Я прокинулося й одразу до телефону. Читаю, а там пишуть, що війна… У мене земля з- під ніг пішла. Подзвонила рідним та друзям у Москалівку. Зв’язку не було. Я почала себе накручувати – хвилювалась за свою п’ятирічну донечку.

Коли трішки прийшла до тями, то зрозуміла, що треба негайно перебиратися в безпечне місце. Вибухи продовжувалися, а я з вікна на власні очі бачила в небі ракети. Зібрала необхідні речі та вибігла до підвалу. Сподівалася, що ситуація нормалізується, все заспокоїться й я виїду до Москалівки. А до неї мало не сотня кілометрів.

Майже весь час я плакала, розуміючи, що з’явилася загроза не тільки моєму життю, а, головне, життю моєї  донечки. Я мусила бути поруч з нею. Попри будь-яку загрозу. В той момент мені дуже не вистачало її голосу й тепла. Та хоча б простого усвідомлення, що з нею все в порядку».

Десь о 7 ранку Сніжана подумки відзначала, що вибухи припинилися. Ніби хтось їх поставив на паузу. Жінка зрозуміла, що може встигнути на автобус, який відправляється до Москалівки о 8:00.

«Я швидко вибігла з усіма речама до метро, аби добратися до автостанції. Разом зі мною до метро бігла ще добра сотня харків’ян з валізами, домашніми тваринками. Я спустилася в підземку та побачила, що місця вже було мало. Люди ж усе йшли та йшли. Сіла в вагон і доїхала до автостанції. Тут знов почалися вибухи, десь начебто зовсім близько. В той момент я відчула ту хвилю, про яку всі говорять, ніби крізь мене щось пройшло. Та я не могла ховатися, мені треба було доїхати до своєї дівчинки, боялася запізнитися. Підбігла до водія, питаю: «Без квитка візьмете?». А він у відповідь: «Так, це ж евакуаційний. Звичайно візьму. Вам куди?».

«У той момент усі мої думки про безпеку, їжу чи сон чи начебто відключилися. Я хотіла одного, побачити свою доньку в безпечному місці. Вже в автобусі відкрила стрічку новин нашої громади і побачила, що в наш Основ’янвський район влучила ракета. Подробиці не повідомляли. Моє серце зупинилося. Я молилася, щоб це було якомога далі від мого села. Почала плакати. Було страшно, руки тремтіли. Автобус усе не від’їжджав, чекав на  людей. Жінка, що сиділа поруч, мовчки простягнула мені якісь ліки, то були заспокійливі. Та я відмовилася, розуміла, що мені знадобиться холодний розум. Тоді мені здавалося, що я голіруч повбиваю всіх росіян, які перешкоджатимуть мені добратися до доньки».

Нарешті автобус завівся. Приблизно через півтори години Сніжану висадили на Ростовській трасі. Це за 2 км від її села.

«Я почала бігти, у небі знову щось літало та було чути вибухи. Але то було далеко. Зупинилась. Перевірила телефон, пропущених не було, почала дзвонити рідним. Усі поза зоною досягнення. Сльози на той момент висохли, плакати вже не могла, не було сил.

На трасі підсіла в попутку. Мовчки їхала, сподіваючись на краще.

Вийшла біля свого будинку. Побачила сусідку, привіталися. А вона мені: «Чого приїхала? Ніби мала бути на роботі?». Я здивувалась, кажу: «Тьоть Люб, та ж війна почалася. Ви новини не читаєте?». Вона мені не повірила. Уявляєте? Каже, що жарти в мене погані. У мене не було сил їй щось доводити. Та на душі стало спокійніше, окупаційні війська сюди ще не дійшли. Проте пізніше вони-таки побували тут.

Я кинулася до будинку, зайшла, обійняла маму та побачила, як моя крихітка спить спокійно й солодко. Від серця відлягло».

У селі Сніжана з мамою та донькою пробули кілька тижнів. Виїжджати не збиралися, гадали, що все минеться.

«Ми сподівалися, що наші відіб’ють ворога й усе буде добре. Найстрашніше інше, ти слухаєш новини, що сьогодні збираються на перемовини, сподіваєшся – щось  вирішать і все нарешті буде добре, не їдеш. Але бачиш, як щодня все більше людей покидають свої домівки, а ти лишаєшся. Ми дуже не хотіли кудись їхати – все життя багато працювали, намагаючись нажити якесь майно…»

Перші думки про евакуацію у Сніжани з’явилися, коли російськи окупанти заїхали до них в село. Одна бригада оселилася на полі, а інша – окупувала школу. За тиждень над селом почали шугати мов шуліки літаки, щось постійно вибухало. Від цього у будинку повилітали всі шибки. Вони з донькою не постраждали, бо ховалися в підвалі.

«Я розуміла, що моя дитина на таке життя не заслуговує. Вона не повинна прокидатися від вибухів та жити у підвалі. Мій обов’язок, як мами, позбавити її цього жахіття.

Після того, як усе скло повилітало з вікон, я зв’язалася зі знайомими, які відвезли нас до Чугуєва. Там знайшла волонтерів, які й допомогли переїхати до Чернівців».

Під час переїзду Сніжані, як і її донечці, було дуже страшно. Мала з рук не злізала і навіть їсти не хотіла. В автобусі було купа людей, з дітьми та тваринами. На кожному блокпості зупиняли, – пригадувала жінка.

«Коли ми нарешті добралися, то я вперше відчула спокій – яке це Божественне відчуття! Нас чудово зустріли. Дуже вдячна всім за допомогу. За те, що подарували моїй сім’ї притулок, де можемо перечекати цю кляту війну. Та й хіба хтось міг хоч на хвильку собі уявити, що подібне може колись статися?!».

Сніжана вірить, що всі ці жахіття в країні скоро припиняться і вони з донькою  повернуться додому. «І будемо насолоджуватися прекрасними моментами життя на своїй прекрасній землі, адже їх було так багато, а ми не цінували свого щоденного щастя…»

«Все буде Україна», – каже Світлана на прощання.

 

Марія Боднарашек, студентка відділення журналістики філологічного факультету ЧНУ

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.