Про вдячність волонтерам, мрію про домівку і страх, що життя треба починати з нуля

Ранок 24 лютого 40-річного Олега, почався не з ароматної кави, а з телефонного дзвінка, від якого захололо серце.

                                «Пекло перемістилося на землю»  

«Крізь сльози мама повідомила про… війну. Це був шок, я не йняв віри. Як зараз пам’ятаю той ранок, ті божевільні емоції. Відразу почав моніторити новини, слухати Зеленського… А через декілька наша Слобожанщина здригнулася, почались вибухи, горіли будинки сусідів, всі бігли, не знаючи куди  паніка була неймовірна», – розповідає Олег, який нині перебуває в безпеці та дякує Богові, що залишився живим.

«Я майже не пам’ятаю, про що тоді думав. Одне  знав точно – не можна панікувати, потрібно зібрати «тривожний чемоданчик» та забирати дружину й маленьку доньку. Перші кілька днів ми переховувались у бомбосховищі, інколи піднімались до квартири.  Вибухи не вщухали, а набували все більших обертів, нам здавалося, що пекло перемістилося на землю. Донька плакала, дружина нервувала, а я намагався триматися. Коли ми зрозуміли, що треба тікати, виїхати вже було практично неможливо, – продовжив чоловік. – Ситуація тільки погіршувалась, навколо все меншало вцілілих будинків і живих людей. Надія на порятунок сім’ї танула. Інтернет був з перебоями, зв’язок зникав і ми не могли спілкуватись ні з нашими рідними, ні отримувати якусь інформацію. Та реальну ситуацію ми бачили на власні очі. Все відбувалося як у страшному сні, та страшний біль від нього  не вщухає досі».

«Вдома знову навчусь посміхатись…»

«Ввечері, зустрівшись із сусідами-чоловіками, вирішили, що потрібно евакуйовуватись самотужки та рятувати життя наших дітей. Однак російські окупанти оточили Харків й активно обстрілювали все, що їм не подобалось, у тому числі цивільних, які намагалися виїхати на машинах. На блок-постах активно шукали українську символіку, що стосувалося навіть кольору твого одягу. Було дуже важко, – розповідає Олег, – бо хотілося голими руками вбити кожного, хто насміхався з пересічнх громадян, обзиваючи хохлами та принижуючи. Проте, холодний розум, на щастя, брав гору, бо шалене   бажання врятувати сім’ю було сильнішим.

Дорога була надзвичайно важкою, – підсумовує вимушений переселенець, – ми дуже боялися, бо не знали,що з нами може трапитися. Чекали на припинення вогню, сподівалися,  що допоможуть волонтери. Ми проїжджали повз російську техніку, розбомблені блокпости, залишки танків, – згадує Олег. – Нас спочатку супроводжували військові, що дуже заспокоювало, а вже пізніше – поліція. Через декілька днів, коли дістались до більш-менше безпечного міста,  – не повірите! – впав на землю і плакав, і знову дякував Богу, що живий.»

«Нам допомагали волонтери, і тільки дякуючи їм, я зараз розмовляю з вами, –    посміхається Олег. – Два тижні ми перебували у Львові, а коли зрозуміли, що кошти дозволяють, вирішили поїхати до Чернівців. Знову ж таки з транспортом, орендою житла тощо допомогли волонтери.

Наразі у мене та моєї сім’ї не має плану подальшого життя, тільки подяка волонтерам, нашим захисникам, за те, що принаймні я зі своєї родиною зараз у переважній безпеці.  Та я не розумію, що мені робити. Наше місто зруйноване. Швидше за все ми залишилися без будинку. Куди нам вертатися, що робити далі? Як почати життя з нуля? Такі питання не дають спокою, зводячи з розуму.  Сил поки що нема. Є бажання жити, але моральних сил на це бракує. Хоча є шалене бажання повернутися додому і будувати, допомагати та просто жити на своїй землі.

Вірю, що коли буду вдома, а це станеться невдовзі, я знову навчусь посміхатися….».

Марія Боднарашек, студентка кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ

 

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.