Національна культура, мова і традиції – це саме той фундамент, на основі якого будується будь-яка держава. І російська агресія в Україні, «замішана» на мовному питанні, є лише додатковим підтвердженням цієї тези. Напередодні Дня вишиванки редакція сайту «Твій Світ» поспілкувалася з ідейною засновницею цього свята і ревною популяризаторкою всього українського. Чернівчанка Леся Воронюк розповіла нам про важливість культурних цінностей, їхнє глибоке значення та розкрила своє бачення війни.

 Досьє: Леся Воронюк – українська журналістка, сценаристка, режисерка та письменниця, активна громадська діячка. Під час навчання у Чернівецькому національному університеті ім. Федьковича заснувала Всесвітній день вишиванки, який сьогодні відзначають в Україні та інших країнах світу. В 2015 році очолила громадську організацію «Всесвітній день вишиванки» та студію документальних фільмів «Диво». Разом з командою студії зняла вже три документальних фільми: «Спадок нації» (2016), «Соловей співає» (2019) та «Ткацький шлях» (2020). Зараз працює над створенням Музею української вишиванки.

Зміст:

• Про культурні проекти, пов’язані з вишивкою
• Леся Воронюк про війну в Україні
• Яким бачите майбутнє нашої країни?
• Про День вишиванки під час війни
• Про документальні фільми студії «Диво»
• Леся Воронюк про російську мову і зросійщених українців

Про культурні проєкти, пов’язані з вишивкою

Пані Лесю, ваша любов до української культури, мови, нашого багатого національного спадку вражає. При цьому відчувається ваше особливе ставлення до мистецтва української вишивки. Розкажіть, що вона означає для вас, і наскільки складно було звичайній студентці заснувати Всесвітній день вишиванки?

Насправді нескладно. Це не була якась спеціальна ідея, це сталося зовсім випадково, коли я побачила свого одногрупника Ігора Житарюка, теж тоді студента, у вишитій сорочці. Іноді він одягався так на пари, іноді я, іноді – ще хтось із наших друзів. Я запропонувала обрати для цього один день, і так сталося.

Першого Дня вишиванки у відповідному строї прийшло лише кілька десятків студентів, але згодом свято почало набувати ваги. Ми працювали над цим з року в рік, і сьогодні до святкування долучаються понад 100 країн – це світове українство, а також іноземці, які солідарні з Україною.

Вишита сорочка сьогодні є вже не тільки мистецьким символом, а й політичним. Це символ нашої ідентичності як народу, символ політичної солідарності з нашою країною.

Ваш новий проект, пов’язаний з вишивкою – Музей української вишиванки, який буде відкритий у Чернівцях. Поділіться своїми планами: яким він буде?

Це наш флагманський проект, музей реліквій та технологій, в якому ми розповідатимемо про здобутки нашої традиційної культури. Наприклад, будемо експонувати старовинну сорочку, і завдяки моніторам, проекторам, тачпадам одночасно розповідати історію про неї. З якого вона регіону, які ще були схожі орнаменти, крої, хто цю сорочку носив, яка її історія.

Є дуже багато історій, пов’язаних із видатними українцями! Ми навіть плануємо представити в Музеї окремий проект під назвою «Вишивка в одязі видатних українців». Хочемо розповісти про сорочки нашої еліти: Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка, родини Скоропадських.

Ми хочемо показати не тільки естетику вишитої сорочки як мистецького витвору, етнорегіональне розмаїття вишивки, а й те, що українська сорочка була присутня в гардеробі різних верств населення. Для українських еліт будь-якого періоду вона була також маркером українства.

Леся Воронюк про війну в Україні

У світлі сьогоднішніх подій не можемо не зачепити тему війни в Україні – розкажіть, як вона вплинула на вас особисто? Що змінилося у світогляді, які думки виникли в першу чергу?

Я зрозуміла, що потрібно бути ще більш категоричними у своїх поглядах. Адже те, про що ми попереджали багато разів: що росія – ворог, що не можна займати «серединну» позицію, толерувати російській пропаганді – це все, на жаль, збулося і призвело до війни.

Сьогодні кожен українець повинен чітко заявляти про те, що ми вже не домовляємося. Не відвідуємо концерти російськомовних артистів, категорично відмовляємося від будь-яких виявів російської культури і цього «руського міра», який починається з російської мови. Відмовляємося від російських фільмів, російської поп-музики, адже за цим усім потім приходять російські танки.

Яким бачите майбутнє нашої країни?

Думаю, що після нашої перемоги ми всі зосередимо зусилля на відбудові втраченого. Україна стане однією з країн-лідерів у Європі, з найсильнішою армією в світі. Ми зможемо стати зразком того, як виглядає країна з високим рівнем безпеки.

Вже сьогодні Україна є своєрідним щитом, бронею не тільки Європи, а й загалом всього цивілізованого світу. Власне, саме тому цього року слоган Дня вишиванки звучить так: «Вишиванка – духовна броня українців, а Україна – броня світу».

Про День вишиванки під час війни

Традиційно День вишиванки відзначається у кожний третій четвер травня (у 2022 році ця дата припадає на 19 травня). Яким буде свято під час війни в Україні?

Звичайно, цьогоріч ми не плануємо ніяких масових заходів, що пов’язано з безпекою. Але разом з тим за кордоном плануються велелюдні масштабні заходи нашої діаспори на підтримку України. Це робиться для того, щоб ще раз нагадати світові про війну в нашій країні, а також розповісти про історію та культуру українців: ким ми є, і за що бореться весь світ разом з нами.

Цього року ми відновили акцію 2015 року, яка називається «Подаруй вишиванку захиснику». Ми збираємо та передаємо вишиті сорочки нашим військовим, адже вони вірять в те, що вишиванка є оберегом. Ця акція надзвичайно важлива, адже йдеться про найцінніше, що ми маємо – життя українців, а тим більше людей, які захищають сьогодні всю країну.

Про документальні фільми студії «Диво»

Леся Воронюк разом зі своєю командою вже створила декілька чудових документальних фільмів про нашу країну. У них розповідається про традиційні українські ремесла та їхнє неоціненне значення («Спадок нації», «Ткацький шлях»), а також піднімається питання тотальної русифікації України («Соловей співає»). Розкажіть про них детальніше!

Всі фільми, які ми виготовляли, це були такі собі фільми-попередження. Ми намагалися сказати: якщо не зрозуміти історичних уроків, у майбутньому знову очікуватиме боротьба. Як би не називався ворог – чи то Російська імперія, чи Радянський Союз, чи Російська Федерація, – зміст залишався одним: намагання побороти і підкорити Україну. Але жодного разу ці спроби не закінчилися успіхом! Навіть після періоду радянської окупації ми здобули незалежність, і зараз ми ще раз її підтверджуємо, ще раз за неї боремося.

Кожен із наших фільмів через культурну складову пояснює політичні цінності: що таке свобода, воля, незалежність.

Російська гібридна пропаганда завжди всіляко намагалася принизити чи применшити цінність української мови, української вишитої сорочки, видатних українських героїв, борців за незалежність. А ми намагаємося через культурні проекти пояснювати, чому такі речі є фундаментом, який дозволить вистояти.

Від 24 лютого увага до наших фільмів зросла. За цей час кількість переглядів стрічки «Соловей співає» збільшилася з 80 000 до понад мільйона! Це говорить про те, що люди починають активно замислюватися, хто такий ворог, яке його обличчя, яку роль в цьому контексті виконує російська мова.

Леся Воронюк про російську мову і зросійщених українців

Як ви розумієте поняття «російськомовний українець»?

Потрібно розуміти, що формулу «російськомовний українець» вигадала теж російська пропаганда. Адже йдеться насправді не про російськомовних українців, а про зросійщених українців. І ми говоримо про те, що потрібно не «переходити» на українську мову, а повертатися до української мови. Адже дуже багато тих, хто сьогодні говорить російською, є другим чи третім поколінням тих зросійщених українців, і це дуже важливі наголоси та аргументи.

Вікторія Чорній

Джерело: жіночий онлайн журнал «Твій світ»

Фото для статті надала Леся Воронюк

Запис Засновниця Дня вишиванки Леся Воронюк: про фільми-попередження, війну і новий проєкт спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Старовинна сорочка, яка передається в родині з покоління в покоління, не є родинним витвором, але жінки в цій сім’ї вишивати вміють і люблять. Бабуся Ірина-Орися Єленчук працювала на взуттєвій фабриці бухгалтером, а творча душа не давала спокою рукам: у вільну хвилинку жінка вишивала. Навчила вишивати і дочку, і онучку. Сама зараз уже у поважному віці, майже повністю втратила зір, але онучка перейняла її захоплення. До бабусиних подушечок-ясиків, маминих серветок додалися ясики Анжели-Діани: з зображенням квітів, кумедних тварин, символічних сердечок. «Колись я не вміла ще вишивати і багато гудзів робила»,  – сміється дівчинка і каже, що колись таки вишиє гарну сорочку. Зараз їй подобаються рожеві і салатові кольори, але вони не є традиційними для української вишиванки. Тож її сорочка буде іншою. А може, саме ці кольори стануть її авторською знахідкою у сучасній вишивці – хтозна…

Анжела-Діана гарно вчиться, навіть минулого року отримала грамоту за участь в конкурсі з української мови. Відвідувала гурток бісероплетіння, танців, захоплюється хенд-мейдом, до сьогодні мріяла дорости до бабусиної сорочки, і ця мрія вже здійснилася. Друга ї мрія – мандри. І це також колись втілиться.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

P.S. З блакитноокою нинішньою власницею старовинної сорочки Анжелою-Діаною Кутною нас познайомила ще одна чернівецька колекціонерка вишиванок пані Марія Міндрішора.

Видається, що її вишиванки додають їй не лише молодості, стильності і краси, а й доброти та всеохопного бажання усім допомогти і підтримати – як-от і цій чарівній дівчинці, онучці Орисі Єленчук зі Старої Жучки…

Запис Код нації. Школярка вперше святкуватиме День вишиванки у прабабусиній сорочці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відомий серед прихильників оперного мистецтва цілого світу, наш земляк Василь Герелло відсвяткував у чернівецькому готельно-ресторанному комплексі «Георг Палац» свій ювілей. Щоби потрапити у своє свято на Буковину, йому довелося скасувати чергові гастролі у Парижі.
Та, попри те, що йому аплодують у найбільших оперних театрах світу, рідну публіку він цінує найбільше. Щоліта в кінці серпня навідується на Буковину. Удома під виноградом столи заставляються тарілками у кілька шарів, ставиться бочка з вином. Приходять люди, випивають, закушують, співають безупину.

А 2008-го року Василь на честь 600-річчя Чернівців співав на площі Філармонії під зливою. Могло ж й апаратуру «закоротити». І для голосу це погано. Та екстрим не злякав буковинця, який через два роки привіз до Чернівці своїх добрих друзів – солістів театру «Ла Скала» – на відкриття оновленого приміщення обласної філармонії.
…Перебуваючи у Чернівцях, Василь Герелло любить прогулюватися вулицями міста, сидіти у затишних кав’ярнях і спостерігати за буковинцями, яких вважає людьми особливими – душевними та працьовитими. В репертуарі співака твори Чайковського, Верді, Рахманінова, інших видатних класиків, проте артист зізнається, що часто виконує перед закордонною публікою українські пісні. Його навіть прозвали «першим Фігаро в українській сорочці».

Довідка: Василь ГЕРЕЛЛО народився 13 березня 1963 року в селі Васловівці Заставнівського району Чернівецької області. 1991 року закінчив Санкт-Петербурзьку державну консерваторію ім. Римського-Корсакова. Нині народний артист Росії, заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, соліст Маріїнського оперного театру, відомий у світі баритон. Ще на третьому курсі був запрошений до трупи Маріїнського театру. Лауреат вищої театральної премії Санк-Петербурга «Золотий софіт», музичної премії «Fortissimo». Виступав на таких відомих сценах, як «Опера де Бастіль» (Париж), «Земперопер» (Дрезден), «Дойче Опер» і «Штаатсопер» (Берлін), «Метрополітен-опера» (Нью-Йорк), «Штаатсопер» (Відень), Королівський оперний театр «Ковент-Гарден» (Лондон.)

«Із Санкт-Петербурга до Києва ми прилетіли літаком, а вже звідти їхали до Васловівців машиною майже 11 годин. Слава Богу, що взяли японський джип, бо інакше могли не доїхати. Українські дороги, навіть на головних трасах, просто страшні – ніби після бомбардування. Таких я не бачив ніде». Цим враженням Герелло поділився з кореспондентом «МБ» Надією Будною.

В різні роки Василь Герелло багато спілкувався з «Версіями»:

«Мій прадід – італієць з Неаполя. Потрапив на Буковину за Першої світової  війни й  залишився, бо покохав українську дівчину. Тож у моїх жилах тече й італійська кров. Але голос – наш, український, з Васловівців. Його ми Італії не віддамо! (сміється)»

«Знаю безмежну кількість українських пісень. Ще підлітком співав і грав на акордеоні – трофейному німецькому «Хохнері» – на весіллях. Інструмент був величезним, затуляв мене майже до підборіддя. Це був подарунок батька. Коли вручив мені акордеон, сказав:  «Завтра прийду з роботи – щоби ти заграв мені «Несе Галя воду». І я заграв.
Потім опанував інші  інструменти – гітару, трубу, саксофон… В армії грав у духовому оркестрі. Згодом заробляв:  увечері – в ресторані, вранці – на похороні. Провчився рік чи півтора в Чернівецькому музучилищі – і поступив до Ленінградської консерваторії. Просто так, без диплома. Навчався в класі Ніни Серваль, якій дуже вдячний: вона зробила з мене людину. А вже від  третього курсу співаю в трупі Маріїнського театру»

«Співав перед багатьма президентами, серед яких і Білл Клінтон, і Володимир Путін»

«Сучасний співак живе в режимі спортсмена. Сьогодні Мюнхен, завтра Нью-Йорк, далі Токіо – і скрізь треба бути у формі. А в твоєму розпорядженні лише дві маленькі голосові зв’язочки, які повинні  витримати таке навантаження. Найважче звикати до змін часових поясів. Вечеря – в Петербурзі, сніданок у Нью-Йорку… А для голосу найкраще живлення – сон. Недоспав – голос не звучить. В Італії, Іспанії, де для голосу найкращий клімат, я  навіть ніколи не розспівуюсь перед спектаклем. У Петербурзі  ж клімат не вельми… Тут треба  більше спати, менше вештатися холодними вулицями.

В Маріїнському театрі працюю за контрактом. Я одним із перших пішов на контракт. Було незручно мало співати й отримувати в театрі гроші. Тепер працюю ще в «Метрополітен-Опера», у Відні, в «Ковент-Гардені», в «Опера Бастиль», в «Дойче Опера», в «Ла Скала»… Постійного театру немає… І поки що не повинно бути! Доки є можливість так працювати, треба рухатися. Мій театр – уся земна куля!»

«При середній зарплаті у 250 доларів саме 100-доларовий квиток робить оперне мистецтво елітарним. До того ж і попса лізе з усіх щілин. Вона споганила весь світ! За радянських часів були чудові естрадні пісні – там і мелодія, і текст. Їх співали виконавці з прекрасними голосами – Магомаєв, Кобзон, Софія Ротару. Зараз голосять: «я тебе поцілую, ти мене ні». І все. З екранів телевізорів, з радіоприймачів суне жахливий потік музичного товару найнижчої проби. Ця машина пожирає все і робить бідну оперу з її чарівною музикою мистецтвом елітарним. Але: «Проходит все, и нет к нему возврата. Жизнь мчится вдаль мгновения быстрей…». І це минеться»

«Краса людини – чесність, скромність і повага до людей. Коли ти хоч трішки сноб, уся краса одразу ж зникає»

«Кажуть, зірок багато – співати нікому. Зірки, про яких ідеться, світять високо. Вони далеко, публіка повинна до них тягнутися. Я інший – і не можу себе змінити. Як на мене, ми повинні бути тут, на землі. Любити, поважати одне одного. Зірковість – це хвороба»

«Якщо й маю ворогів, то нехай будуть здорові. Життя – штука добра. Навіщо набундючуватися й влаштовувати собі проблеми? Хоча, зрештою, улюбленцем ніколи не був, до комсомолу не вступав, бувало, й бандерівцем називали. Коли почався обмін студентами, міг поїхати навчатися до Америки. Не пустили. Нічого страшного, потім я з власної ініціативи стажувався в Америці, Італії. Мене радянська влада зачепила, та я на неї не ображаюсь. Адже навчався у чудових педагогів»

«Нині людям живеться нелегко. Стрес – їхній постійний супутник. Свого часу мистецтво якось допомагало людині вберегтися від відчаю. Та нині воно стає все недоступнішим, все елітнішим або ж стає просто профанацією…

Потрібно пропагувати добро. А це, я вважаю, завдання усіх публічних людей. Коли ми провели газову трубу, від неї має бути всім добре, а не окремим особам»

«Про погане намагаюсь не думати. Зневіра – великий гріх. Сьогодні часто говорять про депресію. Психологи нині – одна з найприбутковіших професій. Вийти на грядку, прополоти пару гектарів – депресія пройде. З чорних смуг треба виходити швидко»

«Море не люблю: дуже спекотно. Люблю закинути вудочку з катера десь у наших широтах – в Карелії, Фінляндії… Якось у Вашингтоні ловив рибу з афро-американцями майже біля самісінького Білого дому. Рибка ловилася добре. А щороку в серпні їду на Буковину до батьків. Кращої природи немає! Такого нічного й вечірнього неба я ніде не бачив, навіть в Італії, навіть у Неаполі. В Україні небо – на віддалі простягнутої руки, але воно не тисне: оксамитове й бездонне»

«Маю дружину Альонку, 8 жовтня буде 30 років, як ми з нею разом. Одружився у 20 років, їй було 17. Вона найкраща жінка у світі! І в нас є син  Андрійко, наш, так би мовити спільний витвір… Дай Боже їм здоров’я! Це дуже важливо, щоби нашому брату-музиканту пощастило із сім’єю. А з таким тилом, як у мене, я можу за своє майбутнє не боятися!»

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Ольга СКЛЯРЧУК, «Версії»

Запис Фігаро у вишиваній сорочці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставку старовинних буковинських костюмів з колекції заслуженого діяча мистецтв України, етнографа Миколи Шкрібляка представляли студенти ЧНУ. Увазі присутніх було запропоновано сорок вишитих костюмів з різних регіонів Чернівецької області та виконаних в різні часи.

Кожна сорочка має свою унікальну історію, виконана за допомогою різних технік і традицій гаптування. Буковинська вишивка особлива: барвиста, яскраво-святкова, виконана дрібними кораликами, бісером, лелітками та мережуванням.
І, взагалі, вишиванка – символ родової пам’яті, краси, щасливої долі, любові, святості. Вишиванка – оберіг. Цей оберіг, як і вишитий рушник, серветки, хустинку передається у родині в спадщину. І таким чином людина знаходиться під опікою і захистом свого роду.

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба…
Д. Павличко

Шовком шила, шовком шила,
Злотом підрубила,
Та для того чумаченька,
Що вірно любила.

Вишивала, гаптувала
Срібними нитками,
Щоб пізнали миленького
Межи чумаками.
Українська народна чумацька пісня

Присутні щиро вдячні організатором такої цікавої та яскравої  вистави-виставки.
А люди у вишиванках у цей день зустрічалися всюди…

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото автора

Запис День вишиванки в галереї Ратуші спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 травня в Чернівцях святкували День вишиванки

На Центральній площі вже о другій годині було багато людей у вишиванках.
Яке розмаїття національного вбрання!..
Не думаю, що всі прийшли на площу тільки через те, щоб Чернівці перевершили чинний рекорд України у 3 228 людей, що зібралися у вишиванках в одному місці. Адже вишиванка це не тільки символ краси,  молодості, наслідування, але і оберіг.

«Я по світу іду в вишиванці
Аж дивуються ген журавлі,
Хай встрічають в веселій багрянці
Україна іде по землі.
Григорій Булах

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис «Цю сорочку білу, вишиту душею, пронеси, коханий, гідно над землею» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

10 ювілейний «Гарчик» у Підзахаричах не здивував… Зате приніс масу задоволення!

Креативу, товариші!

Організатори урізноманітнили фестиваль, додавши до майстер-класів та розважальної програми круглий стіл і конференцію. Консолідація, організаційний розвиток, роль та діяльність громадських організацій, громадянське суспільство – так би мовити «теги» цих заходів. Обмін досвідом, діалог, нові контакти та інформація – беззаперечні плюси цієї частини фесту.

– Я дізнався, що саме може зробити громада, при розумній організації, взаємодії з фондами. Через особливу ментальність, сільські громади часом «недопрацьовують» і поводять себе пасивно. Тому, подібне навчання – корисна річ, – поділився враженням від конференції начальник відділу освіти Путильської РДА Володимир ГРЕБЕНЩИКОВ.

Гуцулам – менеджера

Офіційне відкриття, святковий концерт, ярмарка… Ювілейний «Гарчик» – дійство камерне – зібрав, як завжди, щирих прихильників автентики. Порадувала велика кількість відвідувачів у вишиванках.

– «Захарецький Гарчик» – фестиваль наївний! – висловила несподівану думку студентка Юлія з Чернівців, яка дізналася про фест з газети «Версії».– На жаль, він мало рекламується. Організаторам не завадило б знайти гарного менеджера, який «розкрутив» би логотип фесту і зробив його більш відвідуваним. З таким «наївним» підходом, «Гарчик» ніколи не стане «модним», як «Арт-Поле» чи «Терра Героїка», куди з’їжджаються десятки тисяч людей.

Утім місцева мешканка Лідія Коваль розповіла «Версіям», що «Гарчик» став для багатьох підзахарецьких родин грандіозним святом, як 8 березня чи Новий рік. А щодо десятків тисяч гостей сказала, що Підзахаричі – село маленьке, людям ніде буде розміститися.

Рецепт самогону з бібліотеки Стефаника

– На «Гарчик» ідемо всією родиною: файно вбираємося і гуляємо цілий день, – каже інша підзахаречівська газдиня Зірка Шпитко. – Крім того, ще й вторгуємо трохи: продаємо чаї на травах, калганівку, гогодзівку – це горілка, настояна на гогодзах, тобто брусниці, а також кизилівку. Подобаються нашим гостям солені грибочки. Та й кілька відер цілющих гогодзів у мене «розлетілися».

Андрій зі Стрия на «Гарчику» вперше. Чоловік продає мед, свічки та медовуху.
– Моя продукція користується хорошим попитом, бо натуральна та якісна: скажімо, на виготовлення однієї свічки потрібно 2,5 роки. Якщо сім’я має 300 вуликів – займатися «медовим» бізнесом не так вже й важко, – зізнався Андрій. – Ексклюзивом є настоянка «Княжий мід», до неї входять понад 20 видів різноманітних трав, прополіс і мед. Мій тесть – науковець, він має доступ до бібліотеки Стефаника. Саме там він і «підчитав» рецепт цього княжого напою.

Вироби з бісеру – для лікування простати

Окрім кулінарних цікавинок, якими був переповнений фестиваль: копченого м’яса, картоплі зі шкварками, мамалиги, на «Гарчику» було чимало картин, вишиванок і прикрас. Мою увагу привернув дідусь, який продавав прикраси ручної роботи з бісеру. Виявляється, в чоловіка складна форма аденоми простати. Тож він виготовляє брелки, браслети, гердани та кольє, а за виручені гроші купує ліки.

– На жаль, сьогодні мені не пощастило. Поставив мінімальні ціни, аби люди мали можливість купити собі щось на пам’ять.

«Родзинкою» цього фестивалю, як і всіх попередніх, став улюблений напій гуцулів та туристів «калганівка» – сімдесятиградусний напій, настояний на корені калгану (рослини з сімейства імбирних). Він підвищує імунітет, потенцію і настрій!

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис «Захарецький гарчик» – фестиваль… наївний! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перлиною виставки, безперечно, стала колекція народних майстринь Дарії Стасюк та її доньки Діани. Вони привезли на виставку біля трьох десятків сорочок, кілька горбаток, боярків, тайстр, килимів, скорців, налавників та інших речей побутового вжитку.

Та найбільше пишається майстриня не власноруч вишитими сорочками, а тими, що дісталися їй від мами (витвору понад 50 років) та бабусі (майже 80). До того ж, бабуся Олександра залишила по собі чудові намиста – бурштин, коралі, перли, бірюза, – які чудово доповнюють і завершують ансамбль народного одягу.

А друга її бабуся була відомою на Кіцманщині ткалею. Вона ткала горбатки, килими, налавники. Мати боярок від Домки Стасюк могла дозволити собі тільки гонорова газдиня.

Власне, колекціонувати та вишивати сорочки підштовхнув п. Дарію випадок. Одного разу разом з донькою запросили її на фестиваль «Карпатський вернісаж». Свою дівочу сорочку мама віддала доньці. Думала, що купить таку ж для себе. Проте їй так і не вдалося відшукати сорочку з таким же орнаментом. Зате до Дарії Сильвестрівні потрапило чимало старовинних і нових сорочок, цікавих за формою та орнаментом. На фестивалі вона бачила, скільки приїхало «мисливців» за народним строєм зі Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопілля та інших регіонів України.

Тоді Дарія Стасюк збагнула, що кіцманський сорочці теж треба допомогти вижити. Вона не тільки збирає вироби майстринь з Кіцманщини, а й вишиває нові сорочки за їхніми мотивами, не повторюючи орнаменти, а творчо розвиваючи їх.  Викладач музичної школи за освітою, Дарія Сильвестрівна стала народним майстром з вишивки,  членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Разом з донечкою Діаною вони об’їздили фестивалями пів України: побували на «Великодні в Космачі», послухали «Шипинські передзвони», живилися з «Покутських джерел». А ще «Галицька старовина» та «Букова віть»… І звідусюди привозили відзнаки та нагороди – за те, що не дають згаснути вишиваним митям українських строїв.

Марія ШКРІБЛЯК, спеціально для «Версій»

Запис Вишивані миті Дарії Стасюк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сотням буковинців прищепили любов до рукомесництва своїми роботами дві вишивальниці з Кіцманя, мати та донька Дарія Стасюк та Діана Новак. Нині вони в гостях у «Версій».

3 роки вишивала картину

– Що для вас – вишивання і який ваш «стаж» вишивальниці?

Пані Дарина: – Хист до вишивання передався від бабусі та мами. Хоча в дитинстві бабуся вчила мене ткати і в мене виходило. Але після смерті бабусі це забулося. А вишивання – захоплення, яке створює відчуття прекрасного та надихає на творення. Воно супроводжує мене все життя. Вишиваю з 5-го класу. У мене й досі з того часу збереглася серветочка «рішельє». А в студентські роки сиділа на парах і постійно вишивала.

Діана: – Вишиваю вже років 10-12. Спочатку мама не дозволяла вишивати через проблеми із зором. Та, побачивши в журналі схему картини «Осіннє панно», не втрималася – почала вишивати. Витратила на неї 3 роки. Мамі теж сподобалось – вона й собі вишила…. Після того 2 роки лише плела.

Якось у магазині побачила схему жовтої троянди на чорному фоні. Вона мені дуже сподобалася, то й вишила її. Від тієї трояндочки і почалася моя кар’єра вишивальниці.

– Вишиваєте для «шухляди», чи виставляєтеся?

Пані Дарина: – У нас уже відбувалися персональні виставки в Кіцмані, Коломиї, Івано-Франківську, Києві, побували у Румунії та Словаччині в рамках «Буковинських зустрічей». Представляли роботи на виставках «Дивоплетиво», «Вишиваний дивотвір», на фестивалях «Карпатський вернісаж», «Покутські джерела», «Захарецький гарчик» тощо. Нині запрошують на виставку у Слов’янськ Донецької області.

А почалося все з того, що ми часто заходили до магазину «Санта» в Чернівцях, підбирали нитки для чергової вишивки. Одного разу власниця запропонувала, щоби ми віддали роботи на виставку. Я погодилася, але не знала, скільки картин принести. Мені сказали: принесіть усе, що маєте. Вона все й забрала…

Білим по білому…

– Які техніки використовуєте?

Пані Дарина: – Картини вишиваємо хрестиком, є й румунський гобелен. Для сорочок використовуємо мережку, вирізування, лічильну гладь, «солов’їні вічка», ретязь, штапівку, зерновий виріз, бісер…

Постійно удосконалюємось. Зараз є багато літератури, можна дещо взяти з Інтернету. Та нині захоплюємось і намагаємось відтворити усе з «бабусиної скрині» – старовинні техніки та візерунки. Вишукуємо старовинні сорочки, рушники, доріжки й беремо звідти візерунки. Знаходимо навіть сорочки, яким понад сто років. Вони, до речі, вишиті такими техніками, про які ми нічого не знаємо.

Діана: – Якщо порівнювати роботи наших прабабусь з сучасними, то нам до них дуже далеко. Адже колись людина вишивала при каганці на домотканому полотні – і виходила дуже делікатна робота! До того ж, не було жодної навчальної літератури. Нині – є усі умови для рукоділля, було би бажання…

– Щось своє створюєте?

Пані Дарина: – Експериментуємо переважно в кольоровій гамі. Добираємо кольори ближчі до нашого буковинського стилю. Останнім часом фантазуємо й творимо «білим по білому». Хоча можуть використовуватися 2-3 кольори. З одного боку, воно навіть і легше, адже вишиваємо гладдю. Захопило нас це тому, що подібних вишивок дуже мало.

– Можете за візерунком розрізнити, до якого району належить робота?

– Ми цікавимося візерунками, тому намагаємось дізнаватися про їхнє походження. Наприклад, закарпатські, гуцульські, космацькі, бойківські вишиванки. Усі вони відрізняються не тільки візерунками, а й техніками та кольорами. На Бойківщині є багато спільних з буковинськими геометричних візерунків, але кольори інші, – каже пані Дарина.

– Пані Дарино, мені відомо, що у Вас консерваторська освіта і ви 31 рік пропрацювали викладачем у музичній школі. Як музика впливає на вишивання?

– І те, й інше – творчість. Настрій, емоції, стан душі. Тому це добре поєднується.
Я закінчила училище і консерваторію по класу домри. Але доводилося викладати народні інструменти – бандуру, цимбали, балалайку, а також гітару.

Діана теж пов’язана з музикою. Вона закінчила музичну школу по класу фортепіано. Але обрала собі професію економіста… і вишивання.

– Скільки у вашому доробку творів і чи продаєте їх?

– Якщо враховувати в’язані серветки та картини, то близько 200 робіт на двох. Сорочки продаємо, картини – ні, бо вдруге їх нецікаво вишивати.

– Скільки часу бере виготовлення однієї сорочки?

– Може й місяць забрати. Одну сорочку вишивала протягом року. Але це не значить, що сиділи й без кінця вишивали.

До 60-річчя від дня народження Володимира Івасюка ми влаштовували виставку. Діана вишила сорочку, в якій було багато червоного кольору. Ми назвали її «Червоною рутою». В іншій – переважав блакитний колір, тому назвали її «Весь блакитний світ». «Смуток червоної рути» – сорочка в червоно-чорних кольорах. Вона сумна і красива. Була презентована й сорочка «Спомин». Зразок старовинного візерунку такої сорочки є в Художньому музеї.

– Встановлювали рекорди?

– За два дні у подарунок серветочку можна вишити. Але рекордів перед собою не ставимо: якщо вишивати на поспіх, буде поганий результат. Іноді водночас виконуємо п’ять вишивок.

Магазин для душі

– Ми відкрили магазин-салон. Тут продається все для рукоділля. І поруч висять наші роботи. Люди заходять, дивляться, захоплюються і собі хочуть вишивати. Тож від картинок і рушників деякі відвідувачі вже «дійшли» до сорочок.

– На вишивку потрачено багато часу. Як до такого захоплення ставляться ваші чоловіки?

Пані Дарина: Мій сварився, але потім звик. А Діанин, навпаки, підтримує. Останнім часом вже й допомагає – посуд миє, прибирає, їсти готує, поки вона вишиває.

– Які плани на майбутнє?

– Зараз творчих планів багато, адже чим більше робиш, тим більше хочеться. До того ж є багато незавершених картин. А в «бабусиній скрині» невичерпний матеріал для роботи. Є що показати людям! Вишивки Кіцманського регіону мало досліджувалися, тому тут непочатий край. Ми зібрали вже досить велику колекцію старовинних сорочок, у яких можна порпатися і вибирати цікаві візерунки. Усього, звичайно, зробити не можна, але ми намагатимемося дати нове життя старовинній красі.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Пів Кіцманя «підсадили» на голку спершу з'явиться на Медіа-Версії.