«Автором цієї скульптурної композиції, яку встановили 1952 року, є чернівецький, модний свого часу, скульптор  Ігнац Нахманович Клігер. Це маловідоме авторство. У Чернівцях є декілька пам’ятників Кобилянській, але маємо гадку, що тут їй найкраще. Бо вона гуляла у цьому парку, коли мешкала на вулиці Новий світ (нині Шевченка), і парк був її улюбленим місцем», — зауважує Леся Щербанюк, дослідниця історії міста, директор муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Далі вона продовжує:

У листі до В. Стефаника від 15 червня 1898 року  О. Кобилянська «звітує»: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано, й іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудово, пане Стефаник, зранку – страх!». У парку вона осмислювала свої творчі задуми та сюжети. Тут вона гуляла алеями з Лесею Українкою, коли та приїжджала у Чернівці. Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць по розкішному й величному парку. Стаття Л. Щербанюк «Перший курсалон та культурне життя у Чернівцях. Яким був парк Шевченка майже двісті років тому», 4 вересня 2020.

Cпочатку давайте завітаємо у Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. На той час містяни називали його Народний або Публічний сад.

«Жоден історик, письменник чи краєзнавець ще від давніх часів у Чернівцях не оминув згадку у своїх творах парку Шевченка, як-от Раймунд Фрідріх Кайндль, Георг Дроздовський, Вернон Кресс, Ірина Вільде», — розповідає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

В тексті прізвище Вернон Кресс. Не можу не додати фото з презентації 12.12.2019 книги Вернона Кресса «Перше життя. (Не)вигадана повість» /(«Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть»)/. І фото з книги «Вернон Кресс» Юрія Чорнея , історика, журналіста, а зараз військового ЗСУ.

Герої ж цієї публікації Ігнац Клігер, Ольга Кобилянська, пам’ятник Ользі Кобилянській Ігнаца Клігера. Але ще раз хочу подякувати Юрію Чорнею за небайдужість у «Справі Воробкевича». Сподівюся, що пам’ятник Ігнаца Клігера чекає професійна реставрація і ім’я скульптора буде на табличці. А Юрію Чернею – велика повага і Ангела-Хранителя.

Отож, Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. Який вже і назву змінив – Центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка. Який ще належить до об’єктів природно-заповідного фонду як національне, природне і культурне надбання. А не до об’єктів громадського простору… Парк був закладений 18 травня 1830 року за проектом інженера Адольфа Маріна і був першим парком у Чернівцях.

Ігнац Нахманович Клігер (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму.

Рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. 

Галина Тарасюк

Ользі Кобилянській

І вже далі читаємо у Галини Тарасюк, поетеси, прозаїка, критика, публіциста, перекладача «ПЕРЕБЕРІЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ», 30.11.2020.

Я пам’ятник собі…
До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…
Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Ще про пам’ятник Ігнаца Клігера згадує журналістка Наталія Фещук: «До будинку треба пройти через веранду. Тут все автентичне, нічого не змінювали. Влітку тут Кобилянська любила пригощати своїх друзів медом з холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про це нагадує своєрідне скульптурне зображення письменниці, виконане 1950 року Ігнацем Клігером». «Стаття Ольга Кобилянська: вершниця, яка любила білі троянди», 4.06.2020.

Тепер про троянди, які любила Ольга Кобилянська…

Рожі (1896)
Ольга Кобилянська
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…

Через кладку (1909 — 1911)
Ольга Кобилянська
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби — кажу “ніби” — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть, чарують…
…Мої “білі рожі” — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть… Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні… Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
Чуєте? Щаслива!

Білі троянди, а саме рожі не окулізовані, у листопаді не знайдеш. А ось блідо-рожева рожа, троянда тепер поряд. Десь за тиждень до сьогоднішнього дня пам’ятник Ольги Кобилянської трохи обновили. Але таблички, що скульптор пам’ятника – Ігнац Клігер, я не знайшла…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У цій публікації чернівчани вперше познайомляться зі  світлинами багатьох  картин художника, написаних уже в Румунії й збережених його дружиною і красунею донькою.  

Та, безперечно, не можна не захопитися і «Монологом» прозаїка. Есе Фішера побачило світ на шпальтах чернівецької газети «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» 21 березня, 1937 року.  

Що не кажіть, а Буковина – особлива земля, вона викохала неймовірну кількість талановитих особистостей!!!

 «Мій батько народився 14 лютого 1912 року, у день, який відзначається як День закоханих. Я можу сказати, що тато був великим любителем краси і життя», – з листа дочки художника Моріса Фішера пані Анки-Сільвії Дімітріє від 1 липня 2021 року.

Визнання-забуття-відродження пам’яті: Чернівці-Бухарест-Чернівці

Перші яскраві прояви творчості митця припадають на 1930-і роки. Тоді в традиційно активному мистецькому житті Чернівців Моріс Фішер (Maurice Fischer) був відомий як талановитий та успішний графік. 

Внаслідок Голокосту в період 1941–1944 років євреї Буковини зазнали жорстоких страждань та випробувань. Трагічна доля не оминула і художника Фішера: він, як і десятки тисяч містян, був інтернований до чернівецького гетто, оточеного колючим дротом і дерев’яним парканом.

Серед тих, хто у 1941–1944 роках рятував буковинських євреїв від тотального знищення був і брат відомого мистецтвознавця В. Залозецького лікар Олексій Залозецький, син визначного чернівецького медика хірурга Володимира Залозецького старшого (1842-1898).

1944 року Моріс Фішер разом з рідним братом і сестрами виїхав до Румунії.

Після приїзду до Бухаресту настали довгі десятиліття забуття. Не згадується ім’я митця Моріса Фішера в Бухаресті й досі. Єдине, де можна зустріти його прізвище як художника-постановника – це лише в театральних програмках спектаклів театру «Буландра» в Бухаресті 1960-х років. Щоправда, у повоєнній Румунії три роки тому з’явилася коротка стаття з відомостями про існування цього художника в «Enciclopedia Bucovinei: personalităţi, societăţi, presă, instituţii», (Emil Satco).

«З помилкою записано його ім’я в списку членів Спілки художників Румунії, до якої його прийнято посмертно 1996 року», – з гіркотою в душі пише пані Анка-Сільвія. «У нього навіть не було можливості відчути радість від цього визнання, на яке він чекав ціле життя» (тут і далі – з листування з дочкою митця протягом 2021 року). 

Розповідаючи про життя і творчу долю художника Моріса Фішера (1912-1996), вона додає: «Я ношу ім’я матері Клавдії-Валерії Дімітріє. Так вирішив мій батько, адже не хотів, щоб я також страждала через антисемітизм у Румунії, який зруйнував його життя і значно ускладнив життя моєї мами та моє. У мене є брат від першого шлюбу батька в Чернівцях, його звуть Gregory Fischer і він живе в Ізраїлі. Ми часто говоримо телефоном. …Його оригінальне ім’я було Hans-Werner Fischer, але згодом він змінив своє ім’я. …Gregory 79 років, мені 49 років. …Життя часом може бути дуже дивним…» (з листів від 15 березня, 9 липня 2021).

Пані Анка-Сільвія також уточнює, що попри те, що ім’я художника немов стерлося з пам’яті, він протягом усіх років продовжував активно працювати. А його мистецька спадщина, яку вона з її мамою зберігають, налічує сотні творів:  «більшість його робіт – живопис та акварель, хоча в молодості він був відомий своєю графікою. … Якби Ви знали, яку величезну роботу залишив мій батько». 

Пізніше вона додає: «…я дякую Вам, бо завдяки Вам я дізнаюся чимало нового про мого батька і з радістю з’ясовую, що ним, як художником, і його роботами цікавляться. Я не знала, що до нього є інтерес і завжди думала, що його занадто мало знають і що зараз про нього забули».

«…Тут у Румунії за життя він намагався виставляти свої твори, та лише бився об стіни та нічого не добивався. …Його спіткало багато невдач…  А ми, його нащадки, хоч і маємо скарби, які є творами мого батька, але також не маємо можливостей гідно ними розпорядитися. Творів мого батька набагато більше, ніж ви можете собі уявити – це десятки й десятки, сотні робіт – олійні картини, чорно-білі ескізи та акварелі…. Ще раз красно дякую,  я думаю, душа мого батька дуже рада, що його нарешті виявили та оцінили як художника. … Дякуємо за інтерес до художника, який був моїм батьком, Морісом Фішером.» (листи від 2 чУ ційервня, 7 квітня 2021).

Сучасні Чернівці пам’ятають Моріса Фішера. 

2001 року друкований набір графіки Фішера «Сутінки», виданий 1940-го року, експонувався в Чернівецькому краєзнавчому музеї на виставці «Чернівецькі  барви  в  палітрі  Європи.  Література  та мистецтво  20-30-х  рр. XX ст.». Через 7 років вперше біографію митця та репродукції його графіки було наведено у виданні «Таланти Чернівців (Т. Дугаєва. 2008). 

Знаменно, що з наближенням ювілейного дня народження митця (в лютому наступного року) вже цьогоріч чернівецьке видання «Версії» знайомить з низкою публікацій про Моріса Фішера. Додаються нещодавно віднайдені та опрацьовані  відомості, як суттєво доповнюють  попередню  інформацію  про  його творчий  шлях  як художника і прозаїка.  Портретні твори Моріса Фішера та особливості створення образів  У нових матеріалах чернівецького періоду митця є, скажімо, згадки про портретну творчість художника. Ця тема заслуговує на окрему увагу. Належить підкреслити непересічну вправність Моріса Фішера як майстра портрета і водночас різноманітність стилістичної виразності його композицій.

Моріс Фішер. Клавдія-Валерія. Портрет дружини. 1964 р.

Неабияким успіхом у чернівчан минулого століття користувалися його персональні виставки жіночих і дитячих портретів. З приводу творів виставки 1936 року «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» за 26 квітня опублікувала статтю «Моріс Фішер експонує жіночі портрети». Митця визнано майстром портрета, якого насамперед  вабив образ людини: «Цього разу Фішер продемонстрував декілька психологічно цікавих портретних досліджень, кожне з яких є унікальним, як і сама людина. …Однією з причин особливого інтересу глядачів до творчості молодого митця є те, що в обличчях цих дівчат є щось весняне».

Високо оцінив часопис «Czernowitzer Morgenblatt» за 21жовтня  1933 року і виставку 21-річного М. Фішера з «красномовними й зворушливими» портретами дітей: «Всі малюнки говорять про геніальну виразність і рідкісну духовність, яку молодий художник вкладає у свої творіння. Якщо ви подивитесь на ці малюнки, ви з радістю усвідомите, що Моріс Фішер яскраво себе проявить і подарує нам ще багато творів мистецтва». 

Ці сподівання підтвердили портретні твори Фішера, які з’явилися у творчості вже зрілого митця. Серед них також – «Автопортрет», «Портрет дружини», серія портретів дочки Анки-Сільвії.

Майстерно виконані портрети залишаються в пам’яті як твори, в яких вражає досконале вміння митця передати зовнішню подібність і настроєвість. Помітним є досконалість малюнка й технічність виконання.

Утім, Моріс Фішер  виходив за рамки традиційних реалістичних зображень у прагненні передати власне бачення проблем, гостроти внутрішнього світу людини, складних і яскравих почуттів та природи вчинків. І це було характерним для його мистецтва.

Приміром, щемно і драматично звучить образ дівчинки 1937 року в творі з графічного набору «Сутінки» (1940). Мистецтвознавець Володимир Залозецький з хвилюванням висловився щодо цього аркуша так: «Її рот тремтить, а кульки темних очей підкреслюють блідо-попелясті щоки та передрікають трагічну долю. …Автор мазками пензля утворює чорну ауру страждань навколо голови цієї переляканої дівчинки».Психологія творення  художника та прозаїка

Багатогранність Моріса Фішера проявлялася в переосмисленні академічної традиції, стилістичній різноманітності, а також в нових пластичних ідеях, навіяних експресіонізмом.

Про несхожість  образотворчих манер митця, що було особливістю творчого почерку М. Фішера, емоційно розмірковує його донька пані Анка-Сільвія: «Я надсилаю вам  кілька зображень творів, щоб можна було зрозуміти, що мій батько був настільки непростим і багатостороннім художником, що іноді навіть складно впізнати його авторство. Але ж все-таки автором є саме він».

Моріс Фішер. Прогулянка. 1964 р.

Дійсно, Моріс Фішер у своїх творах експресіоністичного характеру прагнув передати психологічний стан людини, її внутрішній світ, а також атмосферу емоційного напруження і гостроти образів. З цією метою він вдавався до таких засобів художньої виразності як спрощення форм, підсиленого звучання лінії, деформації простору тощо. 

Він однаково виразно працював у станковій графіці, акварелі, в царині живопису.

Інтерес до людини, до атмосфери, що утворюється у стосунках між людьми зустрічаємо і в прозовій творчості Моріса Фішера. Так, приміром,  есе «Монолог» (1937 р.) забарвлене інтонаціями тонких і дотепних спостережень поведінки жінки, її натури, способу життя… Розповідь ллється стрімко, у заданому ритмі, з промовистими паузами… Текст зітканий з характерних для модерністської прози коротких настроєвих порівнянь і акцентів, красномовних натяків на факти й життєві події… 

В цьому психологічному монолозі йдеться про ситуації в буденному житті, про особливості спілкування, про підступні й небезпечні жіночі хитрощі та улесливе крутійство… А також – про розгубленість і збентеження чоловіка, про які можна лише здогадуватися.

… Зрештою – про плин життя.

***
Моріс Фішер  «Монолог»

Переклад  з  німецької – Ольга  Агрігороаій,  науковиця  Чернівецького  

обласного художнього музею.  

У перекладі тексту есе М. Фішера збережено пунктуацію автора.

Емілю, прошу відповідай мені, але швидко, не замислюючись, я не хочу давати тобі можливість знайти відмовку, безсумнівно, що ти готувався, досвід мені підказує, тобі ж це не складно. У тебе завжди сотні відмовок під рукою стосовно будь-якої ситуації.  Все діло в практиці. До речі, ти не такий кмітливий, очевидно, це є притаманним твоїй прекрасній натурі. Та мені все одно. Будь певен, лише спочатку я була настільки дурна, що засмучувалася з цього приводу. Але тепер. – Ти потурбувався про те, щоб це траплялося часто, щоб я могла звикнути. Просто усміхнися своєю милою посмішкою, яка вже заполонила твої губи й зовсім не хоче зникати, як я ненавиджу її. Знаєш, це діє мені на нерви. Ти знову погано поголений, ти взагалі не голився, твоє обличчя подібне до старої щітки для взуття. Що ж, тобі не потрібно чепуритися для мене. Так чи інакше, ти все одно мені подобаєшся. Мої подруги заздрять мені, коли бачать тебе поруч зі мною. Тільки не роби здивоване обличчя. Я кажу про Шнуппі, я добре знаю, що ви удвох зустрічаєтесь; ця мала білява гуска настільки потворна та ще й дурнувата… Любий… Придивися, між іншим. А ще Моллі з «Максім-бару»… Ти гадаєш, що я не знаю нічого! Який же ти дурненький, хоча й робиш розумний вигляд, якби ж ти тільки знав, якби ж знав. Мабуть, ти уявляєш у своєму безглуздому марнославстві, що вона закохана у цей твій образ Адоніса.  Я б хотіла бачити її обличчя, і те, що вона робитиме коли ти одного разу скажеш їй, що ти розорений, так, так, Крихітко, її любов – це твій гаманець. 

Останнім часом ти проявляєш смак в одязі: зелений костюм, краватка у блакитно-червону смужку, коли я не озираюся, то ти вже й можеш собі краватку купити. Звісно, вона потрібна тобі майже так само, як і мені пальто, капелюх чи взуття. Завтра кравець та модистка надішлють тобі рахунок, з парфумерної крамниці також прийде рахунок. Знаєш, любий, я замовила собі каблучку з діамантом. Вона коштує не дорого… Вона вже в мене. Тож не гнівайся, коли тобі прийде рахунок ще й від ювеліра, бо що ж він подумає? Запідозрить тебе у банкрутстві. Я чула, що акції на твоїй фабриці виросли, а знаєш, Емілю, той сріблясто-сірий кабріолет, що ми удвох з тобою нещодавно бачили у вітрині… йде весна… він, мабуть, не  дорого коштує… Зачекай, я вже дізнавалась. Так, його ціна 200.000 лей. Можна подумати, що на таке гарне авто в тебе немає грошей. Промайни кілька будинків, дерев, кілька поворотів, кілька разів кивни головою і вже за містом, вдихаєш чисте повітря. Тобі це справді необхідно… Ти маєш на увазі марку DAIMLER чи KREYSLER? Вони занадто громіздкі для поїздок на вихідні. Це мусить бути привітне та світле авто… Як весняне сонце. Поки я так міркую, весна вже настала, а я ще нічого не купила. Знаєш, Емільчику, якби ти не був таким хорошим хлопцем, я б розлютилась, але здається, що в тебе й справді нічого не залишилося для мене. Прошу, розслабся, я вже знаю, не запевняй мене, краще визнай. Нещодавно я сиділа в барі, у товаристві Лілі та двох чоловіків – обох її кавалерів, один з них – генеральний директор фабрики, інший – італієць, темношкірий чоловік з пристрасними очима, а ще в нього були такі зуби! Зуби! Я почувалась такою самотньою і весь час думала про тебе. Ти хочеш сказати, що мав багато справ, я тобі вірю. Бідолашний! Ну звісно, такі великі підприємства потребують клопоту, а мною знехтують. Скільки годинник б’є? Що? Вже о пів на шосту? До зустрічі, Емілю, мені негайно потрібно до модистки, зателефонуй мені, гаразд? Ти повинен оплатити мої рахунки за телефон та електроенергію, мені вже двічі нагадували про це, отож… Зв’яжешся зі мною, бо я вже поспішаю, Емільчику! Бувай, любий!

Публікацію підготувала Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавиця,  

членкиня Національної Спілки художників України

Щиро дякую дочці Моріса Фішера за плідне спілкування і за те, що пані Анка-Сільвія Дімітріє поділилася унікальними фоторепродукціями творів художника та світлинами.

Науковиця  Чернівецького  обласного художнього музею пані Ольга  Агрігороаі здійснила переклади текстів чотирьох есе Моріса Фішера. Моя  вдячність за творчу  роботу та  допомогу.

Більше про митця: https://sites.google.com/view/tdugaeva , розділ «Статті».  

Т.  Дугаєва:   

* Світи  сутінків  Моріса  Фішера. 1936 р.  «Версії»,  5  березня  2021 р. 

* Есе   «Нутца»  :  Історії  кохання:  чернівчани  у  1937  році  читали  у  газетах  про романтичні почуття. «Версії», 25 травня 2021 р.    

* Есе  «Одного  самотнього  вечора».  Есе  художника  Моріса  Фішера  занурюють  у  світ природи й звільнюють емоції. «Версії», 13 червня 2021р.  

* Подих ночі. Есе художника Моріса Фішера «Кошмари». «Версії». 9 липня  2021р. 

Запис Художник і прозаїк Моріс Фішер:Через забуття до визнання спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У другій десятиденці квітня ми відзначили День працівників ракетно-космічної галузі України та Міжнародний день авіації і космонавтики. Свято присвячене першому в історії польоту людини в космос. У цей день – 12 квітня 1961 року Юрій Гагарін першим у світі здійснив орбітальний обліт Землі.

Прикметно, що в історії образотворчості Буковини є єдиний митець, який звертався до космічної теми, і це живописець Джозеф Мінський. Космічна тема посідає у його творчості одне з провідних місць. 

Художник створив низку композицій на цю тему і він мріяв також створити музей космонавтики «Художники і космос». Його космічний живопис вражає емоційною виразністю і образною експресією.

Член Спілки художників України художник Джозеф Мінський (1947, Одеса – 1994, Нью-Йорк) народився в родині чернівецьких художників Елаїди Нейман і Петра Мінського. Освіту здобув  у Художньому училищі та на художньо-графічному факультеті Одеського педагогічного інституту. Від 1951, себто з 5-тирічного віку і до 1978 року жив і творив у Чернівцях. Потім працював у Москві, а 1990 року переїхав до США.

Твори митця експонуються в музеях України, Росії та США. В Чернівецькому Художньому музеї зберігається картина «Спогад» (1971).

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавиця

Запис «Космічний» художник з Буковини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецький детектив

Ігнац Нахманович КЛІГЕР (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму. Творів обмаль, інформації про життєвий шлях ще менше. Та протягом 10-ти років пошуку Тетяні Дугаєвій пощастило знайти чимало сторінок з його біографії, і не тільки…

Чернівецький художник працював у галузях монументальної, паркової та станкової скульптури, а також живопису і графіки. Скульптурній творчості митця загалом властиві риси соцреалізму, а в традиціях неокласицизму він виконав монументальні твори для декору фасаду та інтер’єру театру у Челябінську. Вправним майстром проявляв себе в живописних полотнах і графіці. Ця частина творчої спадщини Ігнаца Клігера практично невідома. На жаль, доступними є лише лічені живописні твори, які зберігаються в Чернівецькому музеї історії та культури євреїв Буковини, і одна графічна робота з приватної колекції (Чернівці). Пейзажна композиція, створена 1950 року, захоплює темпераментною мальовничістю, інтенсивністю й ошатністю палітри, а пастельний портрет чарує досконалим володінням малюнком. У цій ситуації Інтернет вже вкотре став справжнім подарунком у пошуковій роботі: знайдено ще два майстерно виконані пейзажі Клігера.

І.Клігер. Пейзаж. 1950р.

Сонячний гірський краєвид є експресивним широко написаним полотном з декоративними ефектами. А «Сосновий ліс» (1943) вирізняє стриманий мазок і тональна естетика зеленого кольору з м’якими відблисками. Навіть крихти зібраної інформації, яка знайомить з промовистим живописом і виконаною з великою вправністю пастеллю митця, переконують, що ці твори є свідоцтвом творчої сили таланту художникаколориста, майстра настроєвого пейзажу і непересічного графіка.

І.Клігер. Пейзаж

НАВЧАННЯ В ПАРИЖІ

Мистецький шлях Ігнац Клігер обрав 23-річним, коли розпочав навчання в одному з найбільш відомих мистецьких закладів – у Вищій державній школі мистецтв у Парижі (École Nationale Supérieure des Beaux-arts). Ця Школа пишається плеядою славнозвісних випускників. Згадаємо лише кілька імен новітньої доби. Серед них Жорж Сера, Анрі Матісс, Жорж Руо тощо. Відомо, що паризька Школа витончених мистецтв традиційно стояла на засадах класицизму, виховувала прагнення до високого рівня художньої творчості, але й водночас заохочувала до різноманітних експериментів і практик. Доречно згадати, що творче життя цілої низки чернівецьких художників було пов’язане з Парижем. Протягом першої половини 1900-х років там навчалися або працювали Р. Рубін, А. Кольнік, Я. Айзеншер, А. Аріха, Е. Арно, О. Добровольський, В. Загородніков, Б. Клінгофер, А. Кротохвіля, Б. Редер.

ЧЕРНІВЦІ, ТРУДОВА АРМІЯ, УРАЛ

Після навчання в уславленій мистецькій школі у столиці Франції Ігнац Клігер повернувся до Чернівців. Це було 1939 року. На той час місто вже покинули майже всі художники, які починали там свою творчість. Серед них Б. Редер і А. Кольнік, С. Лернер і Я. Айзеншер тощо. Ігнац Клігер визначив власний шлях: він залишився в Чернівцях. 1940 року молодий митець був уже серед засновників Товариства буковинських художників разом з Пантелеймоном Видинівським, Ірмою Розеншток, Корнелієм Дзержиком. Тим часом в Європі настали неспокійні часи… У подальшому не було жодних відомостей про долю Ігнаца Клігера аж до 1946 року. Цінну інформацію вдалося отримати в листуванні з авторкою публікацій з м. Челябінськ Вірою Гейль, яка досліджувала творчість митців, евакуйованих з різних регіонів. Писала вона і про Ігнаца Клігера з Буковини. З її листів і публікацій стає зрозумілим, що з початком війни І. Клігер потрапив на службу до «робочого батальйону» в так званій Трудовій армії. Відомо, що на буковинських землях такий вид примусової праці широко практикувався НКВС. Мобілізованих направляли на виконання важких примусових робіт, в тому числі й на Урал. 1944 року митець був звільнений. Але повернення до рідних Чернівців було неможливим, оскільки місто було в зоні окупації. І доля закинула І. Клігера до Челябінська. До місця виселення він був евакуйований разом із сім’єю.

ЧЕЛЯБІНСЬК

Челябінська науковиця Віра Гейль у статтях про творчу інтелігенцію під час війни зауважує, що на Південному Уралі з 18 професійних скульпторів 14 були представниками евакуйованої інтелігенції. Серед них був і чернівчанин Ігнац Клігер, який уже восени 1944 року експонував свої твори на виставці челябінського товариства «Художник». А його «творчість стала яскравим періодом у розвитку скульптури міста». В 1944-46 роках місцем роботи митця був Челябінський міський відділ у справах будівництва й архітектури. Він проводив також методичні заняття для художників-початківців. Протягом певного часу очолював скульптурну майстерню, в якій виконували замовлення офіційних установ. На той час представники евакуйованої творчої інтелігенції працювали в рамках офіційно визначеної тематики мистецьких творів. Відтак природно, що і серед скульптур І. Клігера переважали офіційні портрети «позитивних героїв» з акцентом на звеличенні радянських вождів, заслужених передовиків праці тощо. Коли майстерню перевели до виробничого сектору, Клігер пішов з цієї посади. Можна припустити, через небажання перетворитися на ремісника-виконавця. Натомість він зосередився на садово-парковій скульптурі та ландшафтному дизайні. На площі Революції в Челябінську був фонтан з чашею, який митець запроєктував і виконав до нього ескіз барельєфу «Дівчата, що танцюють» (1946).

І. Клігер. Фонтан «Дівчата, що танцюють». 1946. Челябінськ

За ескізами Клігера виготовлені декоративні вази, що прикрашали місто. У Челябінську встановили скульптурні композиції роботи І. Клігера, незмінною ознакою яких були тематика і пластика, властиві творчому методу соціалістичного реалізму. Серед них: «Дівчина з книгою», «Спортсменка з м’ячем», «Спортсмен-штовхальник ядра» (з циклу «Фізкультура»). 2008 року науковиця В. Гейль наводить красномовний фрагмент з акту прийняття цих скульптур: «Скульптури виконані професійно, анатомічно грамотно, з мистецьким смаком, культурно». До численних замовлень додалося і монументально-декоративне оформлення Театру Челябінського тракторного заводу (ЧТЗ). Скульптурні композиції, виконані І. Клігером 1946 року, збереглися до наших днів. Інтер’єр театру прикрашають вісім барельєфних портретів у медальйонах, а фасад оздоблений горельєфними композиціями у вигляді картушів з виразними комічними й трагічними маскаронами (скульптурними масками міфічних персонажів), облямованими гірляндами з лаврового листя, квітів, овочів разом зі смолоскипами. Тими роками митець творчо реалізовував себе як у станковій скульптурі, так і в малярстві. Серед творів олійного живопису і графіки 1944-45 років в різних джерелах згадуються «Уральський пейзаж», «Автопортрет» (1944, вугілля), «Портрет архітектора Т. Зільберга» (1945, вугілля). Творчість І. Клігера здобула в Челябінську визнання, його називали «скульптором, що показав себе великим майстром своєї справи… приніс велику користь як висококваліфікований скульптор». Про Клігера писали уральські газети. В каталогах обласних і всесоюзних виставок у Москві зазначені його роботи як члена СХ Росії. Утім, родина скульптора потерпала від побутових труднощів, оскільки кілька років вони проживали в челябінському готелі «Южний Урал». «Клігер змушений був покинути його через чималий борг. Міська влада за заслуги скульптора перед містом вирішила не стягувати борг і списала його. Втім, проблема з житлом стала однією з ключових у прийнятті Клігером рішення про від’їзд із Челябінська» (В. Гейль. Творческая интеллигенция в эвакуации. Южный Урал, 1941-1945 рр.). Ігнац Клігер залишив мешканцям Челябінська добру пам’ять по собі. Його ім’я і твори й дотепер розглядаються челябінськими фахівцями в історичних начерках і довідниках.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЧЕРНІВЦІВ

1946 року митець повернувся на батьківщину. У чернівецький період його творчості виконано чимало станкових скульптурних творів, які стилістично й за тематикою відповідали запиту влади на соцреалізм. Клігер разом з колегами працював у скульптурних майстернях Чернівецького художнього комбінату, які, за спогадами Івана Назаровича Снігура, містилися «за радянської влади у напівпідвальному приміщенні будинку по вулиці Ольги Кобилянської, 57, де нині розміщується Чернівецька музична школа №1. З часом майстерні перевели до приміщення по вул. Руській, 24, де «було створено чимало гарних скульптур, які прикрашали міські парки та сквери, піонерські табори та дитячі садочки» (газета «Час», 2006, №44). На Центральній площі біля Дошки пошани було споруджено фонтан з чашею за ескізом Ігнаца Клігера. Він працював і над монументальною скульптурою. Чернівчани літнього віку ще згадують пам’ятник Калініну (1958) при вході до Центрального парку, що був демонтований 1992 року. Сучасник скульптора Рудольф Лекалов, який і нині продовжує трудитися, розповів, що скульптурна майстерня Клігера була в нинішньому будинку Художньої школи ім. Миколи Івасюка, а згодом – в Українському Народному Домі. 1947 року Клігер був прийнятий до Спілки художників СРСР. Його твори незмінно виставлялися на виставках як в Україні, так і на всесоюзних вернісажах. У їхніх характерних назвах безпомилково вимальовується радянська доба, а у пластичному виконанні – натуралістичність, певна стандартність образів і пафос. У каталогах і публікаціях серед робіт скульптора згадуються: «Піонерка», «Пам’ятник Василю Крикливцю», портрети Ольги Кобилянської (1949) і Василя Стефаника, «Юний скульптор» (1954), портрети заслуженого діяча наук Аз. РСР О. Ковалевського (1952) і Героя Соціалістичної Праці, голови колгоспу «Більшовик» В. Гнепа (1961). Протягом 1960-х років пластичний почерк Ігнаца Клігера зазнав певних змін. Саме тоді намітився відхід від шаблонних прийомів доби соцреалізму. Поступово ставав можливим індивідуальний підхід авторів до формальних засобів вираження і стилістики. Помітне це і в камерних скульптурних творах чернівецького митця («Єврейка»). Можна згадати й груповий портрет К. Гегермана, П. Лимаревої-Зальотової та Д. Іскри (1967), прикметною рисою якого є оригінальний підхід в осмисленні образу і певної умовності поєднання кількох людей в єдиній цілісній композиції. Творче вирішення прочитується, зокрема, і в пам’ятнику на могилі фольклориста і літературознавця Р. М. Волкова (1885-1959) на Руському цвинтарі. Меморіальна композиція має вигляд вертикальної тумби з чорного граніту. Бронзовий барельєфний погрудний портрет, розміщений на вставці з білого мармуру, вда- з історії технологій ло передає портретну подібність професора Волкова. Лаконічні геометризовані форми чорно-білої композиції та професійно змодельоване об’ємне портретне зображення увиразнюють образ людини, чий вагомий науковий доробок високо цінується нащадками. Роботі І. Клігера сприяло і те, що він був особисто знайомий з науковцем. Про це згадували син проф. Волкова Анатолій Романович і його дружина Людмила Петрівна в розмові з директоркою Муніципальної бібліотеки Лесею Ілярівною Щербанюк. На початку 2000-х на будинку №37 по вул. Українській, 37, де й нині мешкає родина Волкових, установлена меморіальна дошка з барельєфним портретом Р. М. Волкова, який повторює зображення, що на пам’ятнику.

НІМЕЧЧИНА

1972 року І. Клігер покинув Чернівці й виїхав до Німеччини. У Чернівецькій організації Спілки хужлжників зберігається документ, який (мовою оригіналу) засвідчує цю подію: «…у И.Н. Клигера членский билет члена Союза художников СССР изъят. Никакой материальной задолженности за Клигером И. Н. не числится». …На тому колеги й проводили Ігнаца Клігера, який понад 30 років тому стояв біля джерел творчої спілки в Чернівцях. Про подальшу творчість митця відомостей практично немає. В мережі знаходимо лише уривчасті згадки про життя і творчість Клігера в Німеччині. З них зрозуміло, що митець в 1970-80-х роках зосередився на пейзажному живописі.

СКУЛЬПТУРА В ЧЕРНІВЦЯХ І ПАМ’ЯТЬ ПРО ЖИВОПИСЦЯ …

Через 36 років після відїзду І. Клігера його картини нагадали Чернівцям про митця. Дві роботи були експонатами на виставках єврейського мистецтва 2008 року і 2018-го в Чернівецькому художньому музеї – «Уральський пейзаж» (1944), «Пейзаж» (1950). А в ювілейному каталозі Чернівецької організації Національної Спілки художників України (2014) члену творчої спілки І. Н. Клігеру відведені рядки біографічної довідки та вміщений фотопортрет, а в Енциклопедії сучасної України про нього є стаття. Нині в Україні ім’я Ігнаца Клігера згадується також в окремих наукових публікаціях про творчість митців Чернівців. Біографічне есе присвятила йому Софія Березіна («Евреи Буковины. Славные имена». (Чернівці. 2018). А рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. Зворушливим словом відгукнулася про цей твір українська поетеса Галина Тарасюк: «…особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи І. Клігера у парку імені Т. Шевченка… Два інші примірники встановлені в літературно-меморіальному музеї її імені та на філфаці Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. В теплі й затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам… До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти у затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів…». Чернівчани вдячні Ігнацу Клігеру за такий образ письменниці. Адже пам’ять про мистецькі здобутки минулого має цілющу властивість: вона звернена до майбутнього.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавиця, членкиня Національної Спілки художників України

Особлива вдячність авторки за співпрацю і консультації: родині Р.М. Волкова, Л.І. Щербанюк – директорці Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського, О.В. Банніковій – заступниці директора Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка, науковцям чернівецьких музеїв, кандидатці історичних наук В.В. Гейль (Челябінськ), Ю.П. Гушкевичу – голові Чернівецької Спілки художників НСХУ, художнику Р.М. Лекалову.

І насамкінець прохання-звернення до відділу культури Чернівецької міської ради: Поверніть первісний вигляд пам’ятнику Ользі Кобилянській роботи І.Клігера і невідкладно звільніть його від чужорідної фарби, бо він виготовлений зі скульптурної бетонної суміші. Бажано не тільки виконати рекомендації професійних фахівців, а й прикріпити табличку з іменем Ольги Кобилянської та автора роботи.

Запис Художник Ігнац Клігер: півстоліття в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мало не п’ятисотсторінковий томик есеїв мистецтвознавиці й музеєзнавиці, членкині Національної Спілки художників України Тетяни Дугаєвої виглядає, попри розмір, шляхетно й навіть витончено.

«Мої митці» називається хоча й датоване 2019-м, та практично щойно отримане в Чернівцях видання, над яким працювали у Львівському видавництві «Простір-М». Назва, яка звучить так особисто, навіть інтимно, розкриває особливий сентимент науковиці до матеріалу, розміщеного в книзі.  Це своєрідний підсумок творчої й наукової (а в мистецтвознавстві ці сфери просто нероздільні!) діяльності Тетяни Ігорівни за 1979-2020 роки.  І присвячене це видання світлій пам’яті  Бориса Григоровича ВОЗНИЦЬКОГО, українського мистецтвознавця, директора Львівської галереї мистецтв, академіка Української академії мистецтв, Героя України (2005), лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслуженого працівника культури України та Польщі, найулюбленішого вчителя Тетяни Дугаєвої.

На обкладинці, що імітує збільшене плетіння полотна, –  невеличкий елемент сецесійного декору будівлі Чернівецького  художнього музею, багаторічного місця роботи й фактично любимого дітища авторки книги. На титулі – фотографія лаврового вінця,  фрагмента майоліки з фронтона тієї ж будівлі, як нині кажуть, однієї з фірмових візитівок Чернівців, поряд зі святковим ансамблем Резиденції Буковинських митрополитів. Натяк і обіцянка насолоди прекрасним.

І будівля ця, поруч з художниками багатьох різних епох і мистецьких спрямувань, розвіданих Тетяною Дугаєвою упродовж чотирьох десятиліть, стає в цій книзі першим і головним персонажем. А вже навколо неї, в ритмі все того ж сецесійного декору,  оповідається про її творців, архітектора і художника, які долучилися до побудови та оздоблення фасадів та інтер’єрів. І хоча будівля зведена зовсім не під музей, та виходить на те, що немає в Чернівцях кращої, яка більше пасувала б нині до призначення бути Чернівецьким обласним художнім музеєм.

Тетяна Ігорівна прискіпливо відібрала зі свого мистецтвознавчого доробку публікації з чернівецьких та всеукраїнських газет, фахових і популярних жірналів, тексти доповідей на фахових наукових конференціях, статті в численних каталогах колективних та персональних виставок. Усе це, зібране разом, вражає навіть людей, які знали зміст діяльності Дугаєвої, її ретельність і прискіпливість у науковому пошуку й щедру готовність ділитися своїми набутками з  чернівчанами й гостями міста.

Навіть не так: Тетяна Дугаєва вважає за обов’язок рік за роком знайомити з результатами своїх розвідок. Персонажі її робіт жили й творили по всьому світові – але мали чернівецьке коріння. І навпаки, потрапивши на Буковину різними шляхами, приїжджі митці неодмінно ставали буковинцями, чернівчанами – такий от рух існує в мистецтві нашого краю. І про все це переконливо розповідає нам Тетяна Дугаєва.

Деякі з персонажів цієї книги є улюбленими для авторки. Раз-по-раз повертається вона до творчості, скажімо, Августи Кохановської та Миколи Івасюка, настаравши, мабуть, уже на окрему книгу про декого зі своїх героїів.

А ми в редакції «Версій» тішимося й відверто пишаємося, що рівно половина з усіх публікацій, вміщених у книзі «Мої митці», пройшла своєрідне випробування читачем на сторінках «Версій» у різні роки: в середньому один раз на 9 чисел газети.  Це ніколи не було нудно чи нецікаво, це завжди давало читачеві сподівання на подальші зустрічі з мистецтвом. Наші читачі залюбки читають і «Мистецькі детективи» від Тетяни Дугаєвої, і меморіальні статті про ювілярів, чия творчість пов’язана з Буковиною, і навіть у суворій реальності карантину вирушають на віртуальні екскурсії з авторкою нинішньоої книги.

І лише ложка дьогтю до знайомства з нею: нас уже закидають дзвінками про те, де та як можна купити це видання. Сумно пояснювати, що власним коштом Тетяна Ігорівна просто неспроможна була видати тираж на продаж. А почитати її можна в чернівецьких бібліотеках… І це теж доволі інтимно – посидіти в тиші бібліотеки над таким чудовим виданням. А, можливо, чернівецька влада захоче мати у себе це видання і… Одне слово, сподіваємося.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Митці Тетяни ДУГАЄВОЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карл Леммермайєр (1817-1865). Портрет Франца Йосифа І в молодому віці. 1851-1853 роки. Полотно, олія. Чернівецький художній музей

Портрет Франца Йосифа І роботи Карла Леммермайєра в експозиції Чернівецького художнього музею

 Одним з експонатів Чернівецького художнього музею, який має  урочистий репрезентативний вигляд, є прижиттєвий парадний портрет імператора Франца Йосифа І.

Виконав його австрійський художник Карл Леммермайєр – Carl J. Lemmermayer (1817-1865). Про нього відомо, що він був визнаним  портретистом і жанровим художником. Митець рано помер, і його дружина, яка була піаністкою, самотужки виховувала чотирьох дітей. Один із синів на ім’я Фріц (Fritz Lemmermayer) став відомим австрійським письменником і журналістом.

Портрет монарха в молодому віці написаний в ошатній і звучній біло-червоній гамі у гармонійному поєднанні з жовтими та зеленими кольорами. Приваблюють в ньому як урочистий лад і академічна ретельність передачі портретних рис, так і точність малюнка. Звертають на себе увагу прописаність і майстерне відтворення матеріальності деталей і їхньої фактури (шовку, оксамиту, металу, пір’я тощо).

Важливо зауважити, що цей твір має певні особливості, оскільки зображує монаршу особу. Відомо, що парадні портретні зображення імператора широко побутували в різних установах і громадських місцях у найвіддаленіших куточках Австро-Угорщини. Зазвичай їх виконували не лише придворні художники, а й інші відомі митці. Прикметно, що  існувало непорушне правило виконання таких зображень: автори численних портретів мали дотримуватися встановленого зразка. Ці твори були репліками (варіантами) таких офіційно затверджених зображень імператора. Зазвичай то були портрети монарха у військовій формі, імператорських шатах або у мисливському вбранні.

Зазначимо, що численні майже ідентичні версії портретів Франца Йосифа у молодому віці існують у різних художників і мають авторські підписи. Прикметно, що ці портретні твори подекуди дуже близькі між собою. Легко прослідковується подібність в портретних зображеннях Карла Леммермайєра і в роботах, наприклад, Едуарда Клібера (Eduard Klieber), Антона Ейнсле (Anton Einsle), Йогана Ранці (Johann Ranzi),  та інших.

Це пояснюється тим, що митці повинні були, створюючи власні варіанти портретів Франца Йосифа, дотримуватися обов’язкових деталей композиції (представницький вигляд монарха, його вбрання й атрибути). Більш вільно автори обирали такий важливий елемент іконографії імператора Франца Йосифа, яким було навколишнє середовище у вигляді ландшафтних краєвидів, а також архітектурних деталей (колон, ваз) або пишних драперій в інтер’єрі тощо.

Серед авторів  можна назвати відомих майстрів придворних портретів, а саме: Франца Ксавера Вінтергальтера (F. K. Winterhalter), Г. фон Анжелі (H. von Angeli), а також Франца Русса (Franz Russ), Франца Шротберга (Franz Schrothberg) та інших.

До такого виду портретів належить і твір Чернівецького художнього музею з авторським підписом. Він є власною малярською реплікою Карла Леммермайєра і створений відповідно до встановленого зразка близько 170 років тому.

На цьому крупноформатному поколінному портреті Франц Йосиф зображений біля колони на тлі краєвиду. Він стоїть, спираючись лівою рукою на ефес шаблі, а в правій руці тримає головний убір з пишним плюмажем з кольорового пір’я. Як і належить, монарх представлений у військовій формі фельдмаршала з хрестом «За воєнні заслуги» і численними орденами (Золотого Руна, Залізної корони, військовий орден Марії Терезії, королівський угорський орден Святого Стефана, австрійський орден Леопольда).

Художник Карл Леммермайєр неодноразово звертався до роботи над парадними портретами Франца Йосифа. Приміром, 1856-го року він зобразив молодого імператора  вже з легко позначеними бородою і вусами. 2016 року цей твір  з’явився на аукціоні Dototheum.

А на сайті архіву віденського університету  можна побачити ще один твір Карла Леммермайєра. Прикметно, що це  зображення імператора 1853 року практично повторює портрет Чернівецького художнього музею. Надзвичайно близький до нього і портрет 1851 року, який зберігається в Моравській галереї (м.Брно).

Наведені твори К. Леммермайєра дають можливість визначити час створення музейного парадного портрета. Вочевидь, його можемо датувати цим періодом, а саме 1851-1853 роками.

Це урочисто-представницьке зображення постаті імператора Франца Йосифа І знайомить нас з особливостями парадних портретів першої половини 19 століття, які були представлені в офіційних державних установах Буковини і Чернівців зокрема.

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної Спілки художників України.

Запис Музейне відлуння минулих часів: Про парадний портрет Франца Йосифа, який зберігається в Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентація відбулася у рамах циклу ювілейних заходів, присвячених 30-літтю створення музею.
Вона проходить на фоні виставки з однойменною назвою – «ЧЕРНІВЦІ • CZERNOWITZ».
Експозицію побудовано на окремих картинах, що увійшли до альбому. Це роботи із фондів Чернівецького художнього музею, а також із колекцій деяких художників.
Виставка «ЧЕРНІВЦІ • CZERNOWITZ» триватиме до 28 березня.

Альбом є першим дослідженням, у якому представлена іконографія міського пейзажу Чернівців від початку ХІХ століття до наших днів. Хронологія розвитку урбаністичного жанру охоплює 200 років.

У виданні репродуковано твори понад 120 художників з Чернівців та різних міст України, а також з Австрії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Чехії, Росії, Румунії, Канади, Великої Британії, Ізраїлю, США, Японії.

Альбом двомовний (українською та німецькою). Це неоціненний подарунок чернівчанам та усім шанувальникам мистецтва, мистецтвознавцям, історикам, краєзнавцям. Виконаний на дорогому папері, з високоякісною поліграфією, цінний інформаційно та естетично, він гідно і вишукано представить Чернівці у будь-якому куточку світу, стане прикрасою книжкових колекцій найвибагливіших бібліофілів, мистецтвознавців, а також родинною книгою на багато поколінь.
Видання здійснене в рамках Чернівецької міської програми підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.
Альбом вийшов у «Видавництві 21».
На презентації були присутні Надзвичайний і Повноважний Посол Австрії в Україні пані Герміне Поппеллер, міський голова – Олексій Касрпрук, художники, митці, автори альбому, шанувальники мистецтва.

Тетяна Дугаєва /Tetyana Dugaeva/ опублікувала в день презентації на ФБ наступне.
Дорогі й шановні друзі!
Вітаю Вас сердечно на значній, хвилюючій та радісній події. Сьогодні ми представляємо художній альбом «Чернівці. Czernowitz», який вперше репрезентує мистецьку урбаністичну творчість численних художників багатьох країн, які жили та працювали протягом останніх 200 років. Цих різних митців об’єднало захоплення столицею Буковини та палкий інтерес до Чернівців…
Дорогі друзі! Коли я думаю, що є люди, які отримують задоволення, тримаючи в руках наш Альбом, кому він цікавий, це наповнює мене вічною радістю!
Отже висловлюю мою сердечну подяку:
– автору ідеї, організатору проекта, спіавтору видання пану Сергію Осачуку! За те, що запросив мене до співпраці, за те, що встановилося між нами взаєморозуміння, а також так комфортно та, насмілюся сказати – з певним результатом, нам працювалося разом!
Вибачте, пане Сергію, будь ласка, за мою вимушену відсутність сьогодні. Бажаю Вам успішної презентації нашого Альбома!
– звичайно ж, моя щира подяка – кожному художнику за листування та спілкування у Скайпі й телефоном, коли відбирали твори, узгоджували вигляд файлів, уточнювали деталі назв тощо. Вас, шановні митці, я радо сприймаю як незамінних спіавторів Альбому. Ви талановито створююєте власний образ міста і ваш внесок у розвиток образотворчості Буковини – величезний!! Щиро бажаю подальших успіхів!
– спасибі також – кожному з шановних чернівчан та людей з інших міст, хто люб’язно відгукувався, допомагав та оперативно надавав консультації, щедро ділився знаннями!
– членам команди, які творили Альбом – художнику Володимиру Гиндичу, Михайлу Висоцькому та «Видавництву 21»!
– і, звичайно, – Художньму музею, фонди якого зберігають чудові твори, зокрема чернівецької урбаністики, які тепер репродуковані у нашому виданні!
– не можу в цьому зв’язку не назвати своїх рідних – чоловіка та дітей – Віталія з Сергієм і Михайлом за їх тепло та солідарність!
Спасибі Вам, дорогі друзі за спілкування. Та вибачте, будь ласка, що не змогла бути присутньою.
Бажаю Вам приємних вражень від мистецького альбому «Чернівці. Czernowitz», який тепер належить вам.
З повагою,
Тетяна Дугаєва.

Дякую всім, хто долучився до створення цього альбому!

Більше фото з виставки за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЇ АЛЬБОМУ «ЧЕРНІВЦІ • CZERNOWITZ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка і художній альбом «ЧЕРНІВЦІ • CZERNOWITZ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звернутися до Маєтку можна й особисто, з екскурсією, як це зробили нещодавно вихованці молодшої школи чернівецької гімназії №7. Вражень було так багато, що розповіді дітлахів не вщухають і досі.

А листи Святому Миколаю надходять не лише з усіх куточків України, але й з Молдови, Польщі, Німеччини, – розповідають помічники Святого Миколая в Маєтку.

Щотри дні вони забирають з пошти близько двох сотень листів, а за рік до резиденції Бородатого в Карпатах приходять тисячі побажань і прохань.

Проблемні листи, коли в родині якесь горе, біда, чи скрута, передають волонтерам-благодійникам – і ті допомагають таким родинам.

На листівках і календарях Святого Миколая, на відміну від західного Санта-Клауса, зображують як сивочолого й сивобородого дідуся у єпископському вбранні.

Та ось до дня Святого Миколая наша постійна авторка, мистецтвознавець Тетяна ДУГАЄВА надіслала до редакції «Версій» дивовижну історію про те, як британські науковці за допомоги сучасних наукових методів реконструювали зовнішність Святого Чудодійника.

Святий Миколай мав оливкового кольору обличчя і… зламаний ніс

https://www.ljmu.ac.uk/research/centres-and-institutes/art-labs/expertise/face-lab

Професорка Кароліна Вілкінсон у Лабораторії обличчя (Face Lab)

Співробітники Лабораторії анатомії обличчя при Школі мистецтв і дизайну Ліверпульського університету Джона Мурса (британського бізнесмена й філантропа) розробили найсучаснішу технологію реконструкції зовнішності людини на основі кісток черепа за допомоги лазерного сканування та низки  комп’ютерних програм. Ця технологія дуже важлива для судово-медичних та археологічних досліджень. Послугами лабораторії користаються поліція, національні й міжнародні музеї та судово-медичні інститути. Серед найбільш цікавих справ – відновлення зовнішності англійського короля Річарда ІІІ, який загинув 1485 року, а останки його знайшли 2012 року, шотландської королеви Марії, Й.С.Баха тощо. Очільниця лабораторії, професорка Кароліна Вілкінсон  – лікар, магістр мистецтв та кандидат з антропології обличчя. Її роботи виставляються у більш ніж 30 галереях та музеях усього світу.

А 2 роки тому дослідники відтворили обличчя Святого Миколая, єпископа Мірлікійського, який загинув майже 1700 років тому і в західному святі прийняв вигляд Санта Клауса – веселого дідугана у червоному вбранні з білим хутром, який літає на оленячій упряжці й перед святами саджає охочих діток собі на коліна, аби вислухати їхні потаємні бажання…

Святий Миколай. Реконструкція.

На портреті, який дослідники виставили як результат реконструкції, сивобородий і майже лисий чоловік, без головного убору, має смуглясту шкіру, пронизливі розумні темні очі й характерну кривизну на носі, яка буває в людей, у яких колись був зламаний ніс… Дослідники доповнили реконструкцію фрагментом зображення єпископського одягу, що збігається з нашими уявленнями про біографію Святого.

Запис Де мешкає Святий Миколай і як він виглядає спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Чудінов. Фото. 1970-і роки

Художники не вмирають. Вони живуть у своїй спадщині, яку ми повинні навчитися зберігати на радість тим, хто відчуває й розуміє їх.

Діна ФРУМІНА, українська художниця  та педагог

Ю Чудінов. Туманний ранок. 1988 р. Полотно, олія

Мистецькі надбання Буковини та Чернівців багаті й різноманітні. У цьому ми пересвідчуємося щоразу, коли оглядаємо художні виставки сучасних митців або згадуємо цікаві сторінки творчих біографій художників минулих років. З їхніми творами маємо можливість знайомитися і в експозиції Чернівецького художнього музею. Нещодавно музейна збірка поповнилася чотирма живописними полотнами роботи чернівецького митця Юрія Чудінова (1930-1992), які передала в дар музею дочка художника.

Ю Чудінов. В парку. 1979 р. Полотно, олія

Юрій Васильович Чудінов народився у Ташкенті. 1959 року здобув мистецьку освіту в Одеському художньому училищі, навчання в якому визначило його творчі устремління та сприяло формуванню його мистецької особистості.  Адже відомо, що в училищі панувала особлива атмосфера, яку створювали його найкращі педагоги, серед яких був, наприклад, послідовник славнозвісного митця  М. Бойчука Микола Павлюк. У роки навчання Чудінова в училищі викладала відома  художниця Діна Фруміна. Саме вона прищеплювала студентам любов до пейзажного жанру, уважне ставлення до формальних завдань і  була непримиренною поборницею забороненого тоді імпресіонізму та й узагалі сучасного мистецтва, яке мало тавро «формалізму». Викладачем Юрія Чудінова була також і Любов Токарева-Александрович, яка завжди дотримувалася власних педагогічних поглядів щодо своїх учнів: «Їм потрібно відкрити світ, а дорогу вони оберуть самі, захопити їх не лише ремеслом, а й художнім пошуком».

Із такими настановами й принципами випускник художнього училища Юрій Чудінов приїхав з Одеси до Чернівців й розпочав роботу в художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України. Тими роками художники виконували замовлення установ та підприємств, які мали тоді переважно ідеологічний характер: картини та портрети на історико-революційну та ленінську тематику. Звісно, в тих установлених рамках працював і Юрій Чудінов, а натхнення знаходив у мотивах природи. Художник тяжів до пейзажного жанру і свої краєвиди подавав на обласні виставки. Хоча такі експонати не надто віталися в часи панування соцреалізму. Адже й на початку 1960-х років ще тривали критичні виступи, схожі більше на офіційні настанови, які отримали, наприклад, учасники ІІІ обласної художньої виставки: «Згадана виставка показала істотні недоліки, які допускають чернівецькі митці… Насамперед вражає вузькість та ідейна бідність тематики творів…. Невже крім осіннього рум’янцю та першого снігу художник нічого не бачить у нашому буйному й натхненному радянському житті?» (газета «Радянська Буковина», липень 1950 р.).  

Попри такий тиск та перешкоди, в колективі чернівецьких художників утворилася група митців, яким ставало сили залишатися вірними власному покликанню та які прагнули художнього пошуку. Одним із таких був і пейзажист Юрій Чудінов. Уже в 1960-ті роки він бере участь у всеукраїнських виставках. А 1971 року прозвітував персональною виставкою і став членом Спілки художників. Саме на це десятиліття припадає початок роботи над серією його карпатських краєвидів і пейзажів з подорожей Україною.

Ю. Чудінов. Повінь. 1979 р. Полотно, олія

Міркуючи над творчістю Юрія Чудінова, переконуєшся, що він був природженим пейзажистом. Адже художник не лише милувався красою природи, а й у своїх камерних композиціях немов зупиняв час, щоби передати настрій зачарованого довкілля. Назавжди залишаються в пам’яті і притишена стихія перлисто-сірої гладі рівнинної річки у творі «Повінь» (1979 р.), і  спокій засніженої алеї в ніжній сріблястій імлі («В парку», 1979 р.). А мотиви з карпатськими краєвидами хвилюють відчуттям епічності й величі природи («Стара Верховина», 1965 р., «Туманний ранок», 1988 р.).

Юрій Васильович запам’ятався неспішним і вдумливим, людиною самозаглибленою і напрочуд уважною до інших. Спілкування з ним незмінно було приємним і цікавим.

«Він був одним з найбільш визнаних пейзажистів, які жили й працювали в Чернівцях, – тепло згадує Юрія Васильовича живописець Олександр Літвінов і продовжує: – Чудінов був у нас головою молодіжного об’єднання, коли я починав свій шлях. У нього було щире прагнення поділитися знаннями та досвідом з молодими, доброзичливо знаходити та бачити сильні моменти в творах молодших колег. Він ділився з нами власними прийомами як змішувати фарби, які книги читати… Я назавжди засвоїв його поради щодо роботи над пейзажною композицією та її колоритом, зокрема щодо прийомів сполучення теплих і холодних кольорів. Незабутніми є і його турботливе ставлення до художників-початківців: він заохочував нас, вчив жити в цій професії і давав цінні поради, як позиціонувати себе в ній, себто як зберігати самобутність і не стати наслідувачем».

Заслужений художник України Євген Удін зберігає повагу до Юрія Чудінова, зазначаючи його професіоналізм і коректність у спілкуванні з колегами: «Тихий, не галасливий, спокійний був чоловік».

Своїми спогадами поділився про живописця Ю. Чудінова й  заслужений художник України Ярема Полатайко: «Він тонко відчував Буковину, трепетно й тепло передавав звучання її природи. А до колег ставився напрочуд чуйно й доброзичливо, вмів з особливою делікатністю висловити власну критичну думку. Інтелігентна й красива людина!»

За 33 роки життя та творчості в Чернівцях Юрій Чудінов утвердився як живописець яскравої творчої вдачі з особливим даром майстра пленерного пейзажу, чия творчість є цінним надбанням мистецької Буковини.

 Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис Художник, який умів зупиняти час: Пейзажист Юрій ЧУДІНОВ (1930-1992) та його мистецькі здобутки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Микола ГЛУЩЕНКО, художник і розвідник(1901-1977): «Ніколи не пишіть того, що бачите, тільки те, що відчуваєте»

Микола Глущенко. Квітучі яблуні. 1974 р.

У жовтні минає 40 років, як пішов з життя митець яскравого таланту й легендарна особистість, український живописець Микола ГЛУЩЕНКО. Він творив барвисте й життєрадісне мистецтво. Його картинами милуються відвідувачі численних художніх музеїв України та Європи.

Творча біографія художника являє собою напрочуд плідний мистецький поступ від часу творчого становлення в Німеччині й Франції у 1920-х – 30-х роках і після повернення до України. Дослідники відстежують цікаві зміни індивідуальної манери художника, яка  проявлялася у майстерно виконаних творах за 50-річний період його творчості. Така особливість мистецького шляху значною мірою є виявом назовні бурхливої життєвої біографії митця, в якій, як виявилося, були й приховані сторінки.

Персонаж із двома біографіями

Микола Глущенко тривалий час працював на радянську розвідку й протягом багатьох років жив подвійним життям, таємна частина  якого була надійно законспірована. Світ довідався про це лише за незалежної України, відколи стали відомі розсекречені матеріали радянських спецслужб.

Відтак не лише мистецькі музеї розповідають про художника Миколу Глущенка, а й, наприклад, музей Служби зовнішньої розвідки України подає в одній з вітрин експозиції фотографії та документи, присвячені розвідувальній діяльності митця. Минуло зовсім не багато років відтоді, як стало широко відомо про блискуче виконання ним низки складних завдань. Вочевидь, завісу таємниці ще не повністю піднято і багато документів розвідника Миколи Глущенка  зберігаються під грифом «секретно». А до лав радянських спецслужб він потрапив ще молодим художником, перебуваючи у Франції.

Шлях до Європи

До Європи Глущенко потрапив у роки своєї неспокійної юності.  Він народився 17 вересня 1901 року в м. Новомосковську Дніпропетровської області в сім’ї бухгалтера.  Дитинство його пройшло на Слобожанщині в селі Борисівка. По закінченні комерційного училища в Юзівці (нині Донецьк) був мобілізований до армії Денікіна. Під час відступу дістався до Польщі, далі були полон і втеча до Німеччини.

Берлін став містом, де розпочалося життя  Глущенка-художника. Хист до малювання  визначив його біографію. Після навчання  у приватних художніх школах Микола Глущенко отримав академічну освіту в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва (1924). Значною мірою це стало можливим завдяки підтримці та матеріальній допомозі відомих представників української еміграції – гетьмана Павла Скоропадського, письменника Володимира Винниченка та професора Чернівецького університету, представника УНР в Берліні Романа Смаль-Стоцького). Після першої ж персональної виставки в галереї «Каспер» молодий художник стає відомим у мистецьких колах німецької столиці.

Микола Глущенко. Рожевий натюрморт, 1974

Париж – художня Мекка: Пікассо, Матісс, Глущенко, Сезанн

Після переїзду до Франції 1925 року до Глущенка прийшло визнання його як митця із власним оригінальним стилем. Одна за другою в Парижі та інших європейських містах відбувалися виставки, на яких його твори експонувалися поруч із роботами таких видатних майстрів, як Пабло Пікассо та Анрі Матісс, із якими він був добре знайомий. Етапом у творчому житті Миколи Глущенка стала персональна виставка у «Салоні незалежних» у Парижі. Про Глущенка писали критики, випускалися каталоги, згодом прийшов і комерційний успіх. Одна з французьких газет зазначала, що твори М. Глущенка цікавлять публіку нарівні з роботами Сезанна та Брака. Найбільш прикметним у його живописних роботах визнавали плідний пошук гармонії промовистої образності й технічного виконання.

До кола спілкування митця входили відомі французькі художники та письменники, які часто збиралися у його приватній студії в Парижі на вулиці Волонтерів, 23. Підтримував зв’язки Микола Глущенко і з українськими митцями, які працювали в Парижі. Він активно сприяв роботі Асоціації Незалежних Українських Митців. Разом з С. Гординським організовував виставку художників «Паризької групи» у Львові. Там же 1935 року з великим успіхом відбулася і його власна персональна виставка, на якій було представлено близько ста творів. Кілька робіт з тієї експозиції залишилися у збірці Львівського Національного музею. І майже через 40 років Глущенко знову завітав до Львова зі своєю персональною виставкою. Але то були вже інші часи…

Розвідник і художник на порозі Другої Світової

1936 року М. Глущенко залишив Францію та з дружиною й сином переїхав до Москви, звідки перебрався до Києва. У передвоєнні роки Микола Глущенко далі виконував  агентурну роботу, добуваючи надважливу інформацію. На початку 1940-го він займався організацією обмінних виставок в Москві та Берліні у співробітництві з відділом культурних зв’язків штабу Ріббентропа. Отримавши спеціальне завдання, Микола Глущенко спромігся роздобути відомості про деталі підготовки Гітлера до війни проти СРСР.

Микола Глущенко, Весняний мотив. 1952 р.

У рамках соцреалізму

А у творчості тепер уже київського художника розпочався новий етап. То були роки панування методу соціалістичного реалізму в мистецтві. Живописець М. Глущенко, хоча й прибув з Парижа – школи образотворчого мистецтва світу, змушений був підкорятися загальним ідеологічним вимогам. Один з провідних радянських мистецтвознавців О.Федоров-Давидов визнавав талант М. Глущенка, але зауважував, що йому треба позбутися французьких захоплень і… барвистості. Створюючи обов’язкові тематичні картини й портрети, Глущенко залишався вірним улюбленому пейзажному жанру. Втім, у пейзажах та натюрмортах 1940-50-х років це був вже інший Микола Глущенко. Випробування соцреалізмом проявлялося у традиційних й деталізованих композиціях, побудованих в реалістичному дусі. Але й у таких пейзажах Глущенко не втрачав ліричного забарвлення й колористичної жвавості.

Кілька полотен того періоду зберігаються в Чернівецькому художньому музеї, серед них «Бузок», «Осінь у Каневі» тощо. Знайомить музей і з пейзажами роботи Глущенка 1970-х років. Ми впізнаємо в них справжнього майстра, живопис якого вирізняє розкутість, артистизм і дзвінкість кольорів, того Глущенка, який казав: «Ніколи не пишіть того, що бачите, тільки те, що відчуваєте». Такими є, наприклад, «Рожевий натюрморт» та пейзажі «Площа Богдана Хмельницького», «Сінокіс», «Квітучі яблуні». Ці твори приваблюють декоративністю, виразністю ритмів, рвучкими спалахами кольору, точністю ліній та професійно зваженою композиційною побудовою. Історики мистецтва вбачають у таких полотнах вплив мистецтва П’єра Боннара, Анрі Матісса,  Моріса Вламінка, а також французької постімпресіоністичної школи живопису. Всі дев’ять творів надійшли до музею від Міністерства культури України, яке свого часу, згідно із заповітом М. Глущенка, отримало 1250 його робіт. 2011 року у Художньому музеї в Чернівцях експонувалася виставка з 59-ти картин митця, яка подорожувала містами України.

Останні десятиліття життя народного художника України Миколи Петровича Глущенка (а відійшов у вічність він 31 жовтня 1977 року) позначені активною творчою та виставковою діяльністю. Він багато подорожував, бував за кордоном, займався викладацькою роботою, був професором Київського художнього інституту.  Значна мистецька спадщина Миколи Глущенка становить від 5 до 10 тисяч творів. Його роботи представлені у музеях України, Росії, Франції, США, Канади та інших країн, зберігаються в численних приватних колекціях.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис Його називають українським Джеймсом Бондом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

до Чернівецького міського голови

Шановний Олексію Павловичу!

Якщо Ви дасте вказівку 4-5-ти будівельникам, які за 2-3 години знімуть полотно всесвітньо знаного буковинського художника Івасюка  «Ощадність» (1908 р.) зі стелі Художнього музею, то цим не тільки врятуєте одне із двох полотен Івасюка , якими володіють буковинці, а й увійдете в історію.

За словами мистецтвознавця, члена Спілки художників України Тетяни Дугаєвої,  свого часу найкраща дослідниця  України Христина Саноцька встановила приналежність цього твору, закріпленого на плафоні приміщення нинішнього Художнього музею, а колись Ощадних кас, пензлю Миколи Івасюка. До слова, в Україні твори нашого земляка можна порахувати на пальцях однієї руки. Тому цінність цієї його роботи важко переоцінити.

…27 липня полотно Івасюка замокло. Ще один дощ – і йому кінець! Як відомо, приміщення Художнього музею належить міськраді, тож музейники сплять спокійно, бо вони за нього, тобто ні за приміщення, ні за полотно, не несуть відповідальності.

Але ця ситуація не дає спокійно жити усім прихильникам живопису і, зокрема, колишньому директору Художнього музею Тетяні Дугаєвій, яка закидає редакцію «Версій» листами-SOS і просить втрутитися та порятувати те, що, втративши, ми вже ніколи не матимемо – ні ми, ні наші нащадки.

А потрібна всього-на-всього Ваша вказівка відповідному керівнику, який організує 4-5 будівельників з риштуваннями, що і знімуть полотно зі стелі.

З повагою і сподіваннями, головний редактор газети «Версії» Людмила Чередарик

Запис Олексію Павловичу, станьте рятівником раритету спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Напередодні 2017-го в житті світової музейної спільноти сталася знакова подія: Польща викупила за 100 млн доларів унікальну приватну колекцію Фонду князів Чарторийських, у якій налічується 85 тисяч музейних експонатів і 250 тисяч книг. Відтепер це зібрання є державною власністю та частиною фонду Національного музею в Кракові.

Окрасою колекції, серед інших шедеврів, є живописні твори Рембрандта, Пітера Брейгеля Молодшого, Лукаса Кранаха Старшого. Свого часу тут був і твір Рафаеля «Портрет молодого чоловіка», але він зник у роки другої Світової війни і доля його залишається невідомою. На щастя, збереглася перлина збірки – один із п’яти відомих портретних творів Леонардо да Вінчі. Йдеться про його «Даму з горностаєм». Цей твір посідає особливе місце у 200-літній історії колекції князів Чарторийських і спричиняє незгасний інтерес як істориків мистецтва, так і реставраторів. Адже його життя супроводжує низка непересічних подій і досі нерозгаданих таємниць.

Куди зник портрет майже на 300 років після смерті моделі-красуні, невідомо 

Великий майстер Відродження Леонардо да Вінчі близько 1490 року написав 17-літню коханку князя Лодовіко Сфорца красуню Чечилію Галлерані. Славнозвісний портрет перебував у власності Чечилії до її смерті в 1526 році. Після цієї дати його доля майже на 300 років ховається у тіні історії. Не знаємо й обставин, за яких князь Адам Єжи Чарторийський 1800 року придбав цей портрет в Італії. Тож шедевр Леонардо да Вінчі став власністю князів Чарторийських. Але у 30-х роках позаминулого століття під час польського національно-визвольного повстання проти Російської імперії князівський маєток був частково конфіскований (читай: розгромлений і пограбований)

росіянами. А вцілілі експонати, разом із твором Леонардо, потрапили до Парижа. І лише через кілька десятиліть Владислав Чарторийський повернув колекцію до Польщі, де 1878 року відкрив приватний музей Чарторийських у Кракові, який існував як філія Національного музею і працював під гаслом «Минуле – майбутньому».

Нацистський лідер «закохався» в «Даму з горностаєм» і забрав її  з собою 

У роки Другої Світової історія твору Леонардо «Дама з горностаєм» отримала сенсаційне продовження. Під час гітлерівської окупації частина збірки Чарторийських була розграбована. Серед іншого зникло й найцінніше – твори Леонардо да Вінчі, Рембрандта й Рафаеля Санті. Коли 1945 року німецькі війська залишили Краків, «Дама з горностаєм» Леонардо та «Пейзаж з милосердним самаритянином» Рембрандта були виявлені в Німеччині. Знайшов їх на баварській віллі Ганса Франка, нацистського генерал-губернатора Польщі, за чутками, «смертельно закоханого» в «Даму з горностаєм», і повернув до Польщі польський історик мистецтва Кароль Естрайхер (Karol Estreicher). Ці шедеври разом з іншими безцінними пам’ятками прибули до Кракова 1946 року у 27 вагонах.

Юна коханка Лодовіко Сфорца прописалася у Кракові 

Віднині багата колекція князів Чарторийських є державним надбанням Польщі. А уславлена «Дама з горностаєм» і далі привертає до себе увагу. Не вщухають суперечки істориків мистецтва й реставраторів навколо композиції твору, його оригінального вигляду та пізніших втручань. Так, при дослідженні живописного шару портрета, виконаного на дошці 54 x 40 см, виявлений первинний вигляд сіро-блакитного тла портрета, яке після пізнішого втручання тепер є чорним. За допомоги сучасних цифрових технологій і спеціального сканування французький дослідник Паскаль Котте (Pascal Cotte) спромігся побачити різні живописні шари й поетапно прослідкувати роботу Леонардо над твором. Стверджується, що на картині спершу не було горностая, але в наступній версії Чечилія вже тримала тваринку із темнішим, ніж нині, кольором хутра й помітно іншою анатомією. Автор вносив зміни і до одягу моделі, до кольорової гами картини: так зник «зайвий» бантик на декольте сукні, а до темнішого тла долучилася насичена синя домінанта лівого рукава сукні…

Відтак понад 500-літній твір уславленого Леонардо да Вінчі із вічно юною моделлю, погляд якої ніби проникає крізь століття, далі привертає увагу своєю невимовною чарівністю і є предметом гострого зацікавлення дослідників.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

За матеріалами польських часописів «Historia», «Przegląd» та Інтернет-джерел..

Запис Пригоди й таємниці шедевра Леонардо да Вінчі «Дама з горностаєм» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ювіляри 2016. З музейних колекцій

Член Національної спілки художників України Іван Онуфреїв (1946-2012) –  митець зі складною історією життя. Його живопис – це розмова про нас, про світ. Розмова щира, відверта й справжня, стримана й подеколи сувора.

Іван Онуфреїв.

Автопортрет. Виставка НСХУ  2014 р. «У вінок Кобзареві».

Приватна власність

Важливо згадати, що творчий почерк художника формувався під благодатним впливом таких відомих педагогів Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, як славнозвісний живописець Любомир Медвідь і улюбленець студентів, портретист і монументаліст Іван Скобало. Тож післяінститутське десятиліття Івана Онуфреїва позначене цікавими творчими здобутками. Він проявив себе як майстер психологічного портрета із внутрішньою динамікою образу та напрочуд виразною стилістикою. Якнайкраще про це свідчать ранні твори художника з музейних колекцій Чернівців і Тернополя:  «Портрет заслуженого майстра народної творчості України Михайла Катеринюка» та твір «Сум».

Іван Онуфреїв. Сум. 1972, картон, темпера. З колекції Тернопільського художнього музею.

Жіночий портрет «Сум» створений через рік після закінчення інституту (1972 ). Але в ньому вже яскраво розкриваються талант митця та його творча індивідуальність. Це особливо помітно в декоративному ефекті композиції, виразно утвореному контрасністю кольорів, дещо сплощеними об’ємами та темною пружною обводкою. Воднораз із декоративністю простежується і властива пензлю Івана Онуфреїва монументальність. Із цим портретом пов’язана драматична історія зі щасливим завершенням. Він протягом кількох років разом з іншими творами був одним з експонатів картинної галереї у палаці графа Бадені на Тернопільщині. Від підвищеної вологості картини почали псуватися. В украй занедбаному стані вони потрапили до реставраторів Тернопільського художнього музею. Таким чином було врятовано  цей чудовий ранній твір Івана Онуфреїва, який отримав нове життя.

Іван Онуфреїв. Портрет заслуженого майстра народної творчості М. Катеринюка. 1977,  ДВП, олія. З колекції Чернівецького художнього музею.

1977 року творчу спадщину митця збагатив портрет Михайла Катеринюка.  Автор яскраво розкриває непересічну індивідуальність і характер творчої особистості уславленого різьбяра. Головний акцент зроблено на висвітленому й немов вихопленому з темного тла обличчі. Лаконічна художня мова твору будується на узагальненій пластиці та декоративному трактуванні об’ємів. Підкресленої виразності та стрункості надає композиції майже скульптурна ліпка форми та чітка контурна лінія. Така стилістика є характерною особливістю творів Івана Онуфреїва 1970-х років.

Іван Онуфреїв. Червоні маки. 1978, картон, олія. З колекції Чернівецького художнього музею.  

Притаманна йому манера виразно відчувається і в іншій роботі з Чернівецького художнього музею: в ошатному натюрморті «Червоні маки» (1978) приваблює енергійна експресія кольору та темпераментний пастозний мазок.

У наступні 80-і та 90-і роки  митець звертається до історичної тематики та релігійних мотивів. Водночас із такими творчими задумами, Іван Онуфреїв перебуває у пошуках відповідних їм засобів художнього вираження. Відтак у художньо-образному ладі композицій та їхній пластичній структурі спостерігаються зміни та поява нової образної символіки.  Письменник Георгій Шевченко характеризує їх як роботи, у яких промовляє «напружена одержимість» («У зблисках дивосвіту й реальності»: газета «Час», 1996, 12 січня). Творів цього часу збереглося вкрай мало. Вони здебільшого розпорошені. Серед них: «Голгофа», «Месія», «1933», «Роксолана», «Плач», «Скеля Довбуша» тощо.

Про цей період творчості митця читаємо у статті Мирослава Лазарука «Не зупинився на півдорозі» (газета «Молодий буковинець», 1995, 16-22 грудня). Автор статті зазначає про художника, що в роки «застійного офіціозу його твори вирізнялися прагненням заглибитися в життєві реалії, які спричиняли внутрішній спротив і біль». Далі автор згадує про картини пізнішого часу – твори філософського забарвлення, які «виразно окреслюють тему національного, духовного відродження. Зокрема, пам’ятна «Капличка» роботи Онуфреїва. У творі «Думи мої» «оригінально вирішено Шевченківську тему». Цінними є відомості про роботи І. Онуфреїва на тему національного відродження: «…його розп’яття символізує шлях України до визволення. Світлі тони, на які, до речі, автор досить скупий, віщують пробудження. Вдале звертання й до історичної теми, зокрема, до постаті гетьмана Сагайдачного».

Іван Онуфреїв. Портрет Володимира Івасюка. 2003, полотно, олія. З колекції Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка.

Одним з небагатьох творів наступних років є живописне зображення Володимира Івасюка 2003 року, створене за мотивами незабутньої поетичної  світлини українського композитора, відзнятої крізь листя дерев. Із портретом можна познайомитися в експозиції Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка. Щемні інтонації композиції передають глибокий біль, тривогу та тривожні передчуття. Видається, що цей образ навіяний пісенними рядками Володимира Івасюка, які стали пророчими:

«Одинокий лист,

гнаний вітром,

пролітає повз мене.

Він більше сюди не повернеться.

Не повернуся і я».

Протягом  2009-2010 років Іван Онуфреїв  працював над створенням ікон для нового іконостасу домової церкви Івана Сучавського в Резиденції митрополитів – нині храму теологічного факультету ЧНУ. Про враження від роботи митця із захватом відгукується отець Микола Щербань: «Зроблено високопрофесійно. Талант! Помножений на працю до сьомого поту…».

Мистецькі здобутки Івана Онуфреїва залишаються в пам’яті сучасників. Адже найкращі твори художника є яскравою та своєрідною частиною творчої спадщини чернівецького станкового малярства нашого часу.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Щира подяка всім, хто сприяв появі цього матеріалу: художникам, родині митця, Олені Банніковій (Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Івасюка), а також заслуженому художнику України Євгену Удіну (Тернопіль).

Запис У портреті Володимира Івасюка художник передав тривожні передчуття спершу з'явиться на Медіа-Версії.