Зовнішній вигляд Володимира Івасюка ніколи не був просто даниною моді — це була свідома культурна позиція та маніфест. В епоху радянської уніфікації, сірості та дефіциту, Івасюк та його однодумці демонстрували бездоганний дендизм. Його фірмові приталені силуети, клубні блейзери, ідеально підібрані сорочки та джинси кльош руйнували нав’язаний радянською пропагандою стереотип про «шароварність» чи провінційність української культури.

Він доводив на власному прикладі: українське — це модерно, престижно та інтелігентно. Співпрацюючи з майстрами старої австрійської кравецької школи в Чернівцях, Івасюк проєктував образ нового українця — інтелектуала із європейським шармом. Цей «європейський лоск» у поєднанні з глибоким знанням народних витоків сформував унікальний візуальний та естетичний стандарт, що випереджав радянські реалії на десятиліття вперед.

Вечір пам’яті швидко переріс формат офіційного заходу та перетворився на тепле коло однодумців. Експозиція об’єднала довкола постаті митця науковців, музикантів та молодь. Зокрема, цікавими акцентами та дослідженнями поділилися фахівці Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка — Олена Логінова та Даня Граф. Про унікальні модні тенденції та світоглядні орієнтири композитора детально розповіла бібліотекарка Вікторія Волощук.

Проте головне — у залі панувала жива творча енергія. Гості заходу спільно співали легендарні шедеври композитора, серед яких — безсмертна «Червона рута» та прониклива «Пісня буде поміж нас». Разом присутні ділилися спогадами про геніального буковинця та дискутували про його феноменальний внесок у культуру. Справжньою окрасою заходу став і вивступ юного музиканта Назарія Татарчука.

Запис Більше ніж музика: європейський всесвіт Володимира Івасюка у фокусі чернівецької виставки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 вересня 2025-го на сцені  артцентру Bunker у Чернівцях чернівчани мали можливість поринути в атмосферу музики та візуальної естетики разом з Євгеном Кіннотою.  Вечір розпочався камерним виступом: авторські композиції з альбому «Два стани» поєднувалися з імпровізаційними фрагментами.

Концерт складався з трьох частин: музичного перформансу з авторськими піснями та імпровізацією, розмови – artist talk про творчий шлях та створення проєктів, а також інтерактивного воркшопу, де слухачі могли відчути себе учасниками творчого процесу. Усе це створило простір для діалогу та натхнення.

Виконання з EP «Два стани» (2024) обернуло сцену в простір змін тону, настрою, переживань. Кожна пісня — інша станція у внутрішній подорожі… Здавалося, що музикант не лише виконує, а веде: іноді поглядом, іноді жестом — і ти разом із ним входиш у світ його композицій…

У доробку — EP «Два стани» (2024). Також варто подивитись його відео «Пісні для російських аристократів» та «Тої ночі / Втіха», де видно справжній артистизм і візуальну майстерність, і сценографія, і ритм монтажу, і образність кадру— все працює на цілісний, глибоко емоційний досвід.

Кожна пісня Євгена Кінноти — інша станція у внутрішній подорожі. Вони ніби відкривають двері до світу емоцій, де тиша і музика стають одним цілим. Кожна композиція звучить так, наче створена саме для цієї миті.

У презентації Євген поділився кількома своїми мистецькими проєктами, кожен з яких має власну історію та глибину. Він розповів про «Тріумфальну арку» у Києві, яка насправді дала тріщину… І про серію робіт, присвячених «Бурштиновій лихоманці»  -з атрибутами дорослого «бурштинщика» та проблемами бурштинового регіону. Окремий блок  «Надпровідність» (2021) торкався теми води та екології: річки в промислових зонах, міські води, що пробивають собі шлях і виживають попри все. Прозвучала історія про проєкт «Ледве помітні плями чорнила на сатиновій сукні» (2022) — ніжну метафору крихкості й слідів часу. Євген показав візуалізації з підйомними кранами — їхній звук, який він почув у місті Гельсінкі, нагадує сирени тривоги, а карта повітряних тривог стала мистецьким відгуком на війну. Також почули  паралелі з Кримом — тим, яким він був колись, і тим, що маємо нині, і тим, що не маємо, але порівнюємо… Окремо розповів історію створення кліпу «Пісні для російських аристократів» (2024), знятого в Ніцці, на цвинтарі Кокад, де музика доповнилася візуальною поетикою. На цьому цвинтарі є і могила Євгена Слабченка (Деслава) – представника першої когорти українських дипломатів, автора «Дипломатичної історії України», фундатора першого українського Дипломатичного архіву в Ніцці, відомого французького кіномитця.

Серед гостей і організаторів вечора, його дійовою особою поза сценою була й Аліна Хорольська, моушн-дизайнерка та режисерка анімації,  «мультидисциплінарна художниця з Рівненщини, живу в Києві та плаваю в Київському морі», як вона сама себе описує.

Цей вечір вийшов за рамки звичайної презентації чи концерту — він став зустріччю людей, яких об’єднує увага до мистецтва та бажання розуміти світ глибше. У просторі панувала тиха зосередженість: глядачі не лише слухали музику, дивилися презентацію, роздивлялися роботи, а й ставали співучасниками творчого процесу. Це була розмова без поспіху — між артистом і слухачами, між візуальним і музичним, між особистими історіями та спільним досвідом. Атмосфера вечора нагадала, що культура живе саме в таких моментах — щирих і камерних.

Ми щиро вдячні ЗСУ за те, що можемо зустрічатися на подібних заходах і слухати музику. Саме такі вечори доводять: культура та мистецтво залишаються нашою духовною опорою й точкою світла. Дякуємо за вечір.

Більше світлин із заходу за покликанням – Кожна пісня Євгена Кінноти — інша станція у внутрішній подорожі…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Кожна пісня — нова історія: вечір з Євгеном Кіннотою… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Павліна Николаєвич — сержант Збройних сил України, учасниця російсько-української війни. У 2022 році, коли вперше відзначали День української державності, вона була нагороджена високою відзнакою «Хрест бойових заслуг». Того ж року Чернівецька обласна рада присвоїла їй звання «Почесна громадянка Буковини». Саме до цієї дати і планували провести Вечір Незламності.

Захід модерувала Наталія Батракова, виконавча директорка ГО «Центр громадської активності «Синергія»». Атмосферу вечора створювали виступи Валентини Чолкан, яка виконувала пісні у супроводі свого чоловіка-акомпаніатора Всеволода Чолкана, та Олени Рєпіної, яка читала власні поезії. Пані Олена також розповідала про власний досвід донатів і про те, як творчі спільноти долучаються до зборів коштів для фронту.

Проте ще напередодні Павліна перебувала на нульових позиціях фронту. Організатори вирішили дати їй можливість спокійно дістатися додому та бодай трохи відпочити. 15 липня активно долучилися до відзначення Дня української державності, а 16 липня зустрілися з головною героїнею, нашою захисницею Павліною Николаєвич.

Хвилина мовчання… Слава і вічна пам’ять полеглим Героям. Вічна пам’ять закатованим і вбитим мирним жителям.

Павліна щиро зізналася, що була дуже схвильована цією зустріччю і не очікувала побачити стільки небайдужих людей. Вона підкреслила, наскільки важлива для військових така підтримка земляків і друзів. Адже всі, хто сьогодні на фронті, воюють заради нас, заради вільної України.

Павліна Николаєвич у своїй розповіді говорила не лише про військову службу, про реалії війни, а й наголошувала на цінності кожного життя. Особливо емоційно звучали її слова про те, як важливо винести з поля бою і пораненого, і загиблого побратима, адже кожен — безцінний.

Вибір, що визначає не лише долю, а й совість…

– Завжди треба залишатися людиною. Якщо твій друг у біді — треба витягати. Є два шляхи: або подумати і врятувати, або відступити й сказати собі: «так сталося». Але в моєму випадку — я завжди стараюся витягнути бійця. Живого.

Під час вечора тривав благодійний збір на потреби підрозділу, в якому служить Павліна Николаєвич. Представники різних творчих об’єднань активно долучалися до збору коштів, розуміючи, що саме зараз мистецтво та слово мають силу підтримувати тих, хто боронить Україну.

«Моя любове, ти як Бог»

Дмитро Павличко

Моя любове, ти як Бог, —
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

Олена Рєпіна

ПОНЕДІЛКОВЕ:
Із циклу «На реальних подіях»

Так трапляється часто,
Розумієте, – каже вона, –
Це у мирнім житті
На нову відкладаєш машину,
А коли твоїм хлопцям
Просто в вічі сміється війна –
Дні неначе спресовано –
У години…
На позиціях час, взагалі,
Мов надщерблений дзбан,
Крізь бинти
просочився червоно
і цівкою плине…
І коли побратим
Балансує на вістрі від ран
Тобі треба одне лиш –
Машина…

– В когось є на прикметі? –
крізь утому спита командир.

– Приженуть хоч сьогодні,
не автівка тобі, а картина,
тільки де ж його, трясця, тих грошей?

– Оголошуйте збір! Я даю половину!

Час не грає на них,
Їм також не до гри на нулі,
Не до зайвих геройств
І не треба пустої балачки,
Аби лінію фронту
Тримати на рідній землі –
Полетіли на спільну мету
сокровенні заначки:

Ця була на дрова для матусі,
бо ж скоро зима,
Ця була на навчання для сина
і трохи на мрію,
Ця була на автівку дружині,
вона там сама
у далекім селі
із дитиною
і при надії…

Небуденні історії –
історичних часів вітражі –
На солдатських
замішані буднях –
Прості і шляхетні.
І якщо ти шукаєш опор
На крутім віражі –
Задонать ЗСУ –
Стань до світла причетним.

Шановні, дорогі друзі, чернівчани, українці! Прошу долучитися до збору. Кожна ваша гривня безцінна. Ось номер картки, куди можна переказати кошти: 4441 1111 2540 2648

…У цій зустрічі було багато: і пісня «Лента за лентою», яка звучить і як молитва, і як обітниця, і пісні Івана Дерди, і щемлива розповідь Павліни про життя на фронті, де кожен день — неначе нонсенс, бо життя й війна не повинні бути поруч. Але є… І між ними — взаємини. Простір, де «всі про кожного все знають». Де немає нічого дорожчого за підтримку. Де братерство справжнє — без прикрас і пафосу.

На завершення — низький уклін і щира подяка Павліні Николаєвич:
за мужність і гідність, за правду і силу, за захист і присутність.

Дякуємо кожному і кожній, хто в строю. Хто тримає небо. Хто повертає нам день.
Миру нам усім — і Ангела-Хранителя.
І — надійного тилу. Бо він теж — частина Перемоги.

Більше світлин з заходу за покликанням – Незламна. Вечір з Павліною Николаєвич «На реальних подіях»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вечір Незламності з Павліною Николаєвич: На реальних подіях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Привітати артистку зі святом прийшли друзі, колеги, рідні, шанувальники таланту дуету «Писанка».

Народні артисти України, лауреати міжнародної премії «Дружба», літературно-мистецької премії ім.С.Воробкевича, нагороджені медаллю «Божої Матері», орденами «За заслуги» ІІІ ступеня та Княгині Ольги, знаком «Відмінник освіти України», почесні громадяни Буковини, м.Кіцмань, нагороджені відзнаками «За заслуги перед Коломийщиною», «На славу Чернівців», медаллю «За благодійну діяльність», грамотою та медаллю Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом».

З давніх-давен пісня для нашого народу була оберегом. Починаючи з маминої колискової, вона супроводжувала кожного упродовж усього життєвого шляху, закликала весну та кохання, просила в долі щастя для молодят та здоров’я і достатку для усієї родини, втілювала сум та біль, дарувала втіху та розраду. Під час війни пісня, народне мистецтво піднімає бойовий дух.

Дякуємо за українську пісню, за талант, натхнення, патріотизм, за прекрасний концерт. Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями. Більше фото з концерту за посиланням – «ТИ МОЯ ЛЮБОВ» – ДОБРО І СИЛА ВІД ДУЕТУ «ПИСАНКА»…

Браво, шановні Оксана Савчук та Іван Кавацюк!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Ти моя любов» – ювілейний концерт дуету «Писанка» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гімн України об’єднує людей і робить їх сильнішими. Пісня, музика, мистецтво допомагають підняти наш дух і укріпити віру в перемогу!

Слава Україні! Героям Слава!
Україна понад усе!

Більше фото з площі Філармонії за посиланням – І «ЧЕРВОНА РУТА» ПРОСТО НЕБА У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Червона рута» просто неба у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Концерт під такою назвою заслужені працівники культури України Іван та Людмила Гатричі розпочнуть о 19.00 у Літньому театрі ЦПКІВ ім. Шевченка 21 травня.

Зі сцени звучатимуть пісні, написані творчим подружжям за 20 років спільної діяльності. Пісні, що підкорили не одну велику сцену, звучали на Дитячому «Євробаченні», Дитячій «Новій хвилі» та інших відомих проектах. 

У концерті візьмуть участь молоді буковинські виконавці, юні зірочки, заслужені артисти України Іван Дерда й Василь Данилюк, дует «Писанка» –  народні артисти України Оксана Савчук та Іван Кавацюк тощо. 

Ведучі дійства – народний артист України Василь Ілащук і Вікторія Гатрич.

Запис Іван та Людмила ГАТРИЧІ: «Я подарую пісні два крила» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Європейські букмекери назвали можливого переможця Євробачення-2018. 

На їхню думку, ним може стати співачка Netta Barzilai з Ізраїлю, повідомляють fakty.ictv.ua. Netta Barzilai виступить з англомовною музичною композицією Toy. Автори пісні – Doron Medley і Stav Beger. На другому місці розташувалася Естонія (країну представить російська співачка Еліна Нечаєва), на третьому місці – Чехія зі своїм виконавцем Миколасом Йозефом. Тим часом Україна не ввійшла навіть до першої десятки претендентів на перемогу. Нагадаємо, що Україну на пісенному конкурсі Євробачення-2018 представлятиме Melovin.

Запис Європейські букмекери назвали можливого переможця Євробачення-2018 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо за часів СРСР Тараса Шевченка сприймали майже виключно як «революційного демократа» чи «пророка у смушевій шапці», то нинішнє молоде покоління більше цікавить його особисте життя й шлях до успіху, тобто ті аспекти біографії поета, про які раніше не говорили.

Таку думку в ефірі проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» висловив старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка Олег Магдич.

«Наприклад, нині одна із сфер, яка найбільше цікавить людей – це особисте його життя, така собі «Love story» Шевченка. Йдеться про те, як він жив із жінками, які мав романи, яким було його особисте життя. Тим більше, що раніше про це, як правило, не говорили», – наголосив Магдич. Таким чином, на думку експерта, просто не хотіли порушувати образ «пророка-аскета, який думає лише про те, як врятувати стражденних селян».

 «Молоді дуже цікаво також, як навчався Шевченко, вони хочуть знати історію його успіху – як кріпак зміг його досягнути. Адже 1860 року його обрали академіком Імператорської академії мистецтв по класу гравюри. Це вже було певним визнанням», – переконаний Магдич.

Своєю чергою, кандидат філологічних наук Олесь Федорук додав: до того, про що із Шевченкової біографії не згадувалося раніше, можна віднести і його музичний талант. Мовляв, Шевченко був ще й хорошим співаком:

«Він був неймовірним співаком. Коли вони із Костомаровим йшли бульваром, довкола було багато людей. І Шевченко на повний голос почав співати. Усі на нього оглядаються, а він йде й співає. Або ж на Кулішевому весіллі: був світський бал, а Шевченко почав тихенько співати про Морозенка, усі гості затихли – і став співати вже на повні груди. Усі просто заніміли. Навіть Микола Білозерський, який був абсолютно черствою людиною, падає Шевченкові на груди і плаче», – розповів Федорук.

Джерело: zik.ua

Запис Невідоме про відомих: Чарівний голос Шевченка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2019 року Україна відзначатиме 30-річчя проведення першого пісенного фестивалю «Червона рута». Чернівці приймуть фінал і гала-концерт ювілейного фесту. Від 3 до 4 березня в Чернівецькій обласній філармонії проходив відбірковий конкурс «Червоної рути». Конкур завершився галаконцертом, на якому виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник оголосив результати.

Переможцями у жанрі «український автентичний фольклор» стали колективи «Гердан» та «Коралі». У жанрі «популярна музика» перемагає виконавиця Мар’яна Мицак. Журі визначило переможцему номінації «сучасна танцювальна музика» Устима Бука. У жанрі «акустична музика» переможцями стали Ольга Ворохта та Ірина Годзюр. У жанрі «рок-музика» переможцями стали гурти «Denomen» і «Гудіні». А в жанрі «інша музика» переміг гурт з Кіцманя «Форшлаг». 

Від березня до листопада 2018 року пройдуть 25 відбіркових конкурсів фестивалю в усіх обласних центрах і Києві. Учасників – понад п’ять тисяч, 500 з них приїдуть на фінал до Чернівців.

Запис «Червона рута» святкуватиме свій ювілей на батьківщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На міжнародному пісенному конкурсі Євробачення-2018 Україну представлятиме виконавець MELOVIN (справжнє ім’я Костянтин Бочаров). Співак виконає пісню “Under The Ladder”.

Пропонуємо ознайомитися з повним текстом конкурсної пісні на Євробачення-2018 “Under The Ladder”, а також з її перекладом від каналу 24.ua.

MELOVIN – “Under The Ladder”: слова пісні

Curtains down, I’m laughing at the trial

Help me to unravel

Tangle of my innocence inside

Faith’s bout to be severed

(Oh oh oh oh) Won’t get any better

(Oh oh oh oh) Walk under the ladder

Shout out just one reason what’s this for

You can see that whatever the weather

That the wind’s always there, always fair

(Oh oh oh) And it has always been now or never

The decision has got to be made

(Oh oh oh)

Desperate thoughts, your hope calls you a liar

Fear begins to revel

Nothing but your will sets you on fire

Fire lasts forever

(Oh oh oh oh) Can’t get any better

(Oh oh oh oh) Dance under the ladder

If you dare, so what you’re waiting for

You can see that whatever the weather

That the wind’s always there, always fair

(Oh oh oh) And it has always been now or never

The decision has got to be made

(Oh oh oh)
MELOVIN – “Under The Ladder”: переклад пісні українскою мовою “Під сходами”

Завіса опущена, і я сміюся над судом.

Допоможи мені розплутати

Клубок моєї внутрішньої невинності,

Віра ось-ось буде розтоптана.

Вже не стане краще.

Ходи під сходами.

Прокричи хоча б одну причину, для чого все це

Бачиш, незважаючи на погоду,

Завжди є вітер, і він завжди попутний.

У всі часи було “зараз або ніколи”,

І слід зробити вибір.

Відчайдушні думки, твоя надія називає тебе брехуном.

Страх починає бенкетувати.

Ніщо, окрім твоєї волі, не запалює тебе,

А вогонь палає вічно.

Вже не стане краще.

Танцюй під сходами,

Якщо ти наважишся, то чого ж ти чекаєш зараз?
24 лютого відбувся фінал Національного відбору Євробачення-2018, де за допомогою суддів та глядачів було обрано представника від України – ним став 20-річний виконавець з Одеси MELOVIN (Констянтин Бочаров).

Але хто ж такий MELOVIN і звідки беруться витоки його музичної творчості?

Біографія

MELOVIN, або ж Констянтин Бочаров, народився 11 квітня 1997 року в Одесі в родині Микола та Валентини Бочарових. Ще з дитинства хлопець цікавився творчістю і завжди приймав участь в різних постановках та концертах, які й сам неодноразово організовував.

Констянтин пробував своїй сили у музичній школі, яку, як на диво, покинув, і відправився у театральну школу, яку успішно закінчив. Як зазначав MELOVIN, саме остання школа дала йому можливість цінувати кожну емоцію.

Щодо псевдоніму, то як раніше розповідав співак, його творче ім’я MELOVIN є поєднанням імені всесвітньовідомого дизайнера Маквіна (який є його кумиром) та свята Хелловіну. Також творчий псевдонім Александра Маквіна походить від назви його улюбленого гурту Queen.

Співак є досить вимогливим до себе і свого сценічного імені, тому часто просить ЗМІ і шанувальників називати його лише під псевдонімом MELOVIN і більше того, просить ставити наголос правильно – на перший склад.

MELOVIN своїх шанувальників навіть називає меловінаторами. Що цікаво, він їм навіть присвятив татуювання з надписом “Brave. Love. Freedom.”, що перекладається як “Сміливість. Любов. Свобода”.

Відмінною рисою його іміджу є кольорова лінза у лівому оці. Як відомо, раніше музикант експериментував з кольором лінзи, а потім зупинився на біло-блакитному варіанті. За його словами, праве око у нього залишається справжнім, а ліве є мистецтвом.

У його дискографії нараховується 11 пісень, серед яких: “Ты, ты” (2016), “Не одинокая” (2016), “На взлёт” (2016), “Wonder” (2016), “Unbroken” (2017), “Hooligan” (2017), “Шлях” (2017), “Світ в полоні” (2017), “Face to face” (2017), “Play This Life” (2017) і “Under The Ladder” (2018).

Перемога у “Х-факторі” 6 сезон

Незадовго після завершення школи він три рази брав участь у відборах до українського вокального шоу “Х-фактор”, але жодного разу не потрапляв на телевізійні кастинги. Лише в 2015 році у 6 сезоні співочого шоу він нарешті пройшов до етапу прослуховування перед суддями і після виконання пісні “Без бою” гурту “Океан Ельзи” ще тодішній Костя Бочаров отримав путівку до тренувального табору.

Згодом співак з’явився в прямих ефірах шоу та навіть дійшов до суперфіналу, у якому за результатами глядацького голосування став переможцем 6 сезону “Х-фактор”.

Під час участі в шоу MELOVIN виконував пісні з репертуарів Стаса Шурінса, Тома Оделла, Адель, Джамали, Валерія Меладзе, Юрка Юрченка та гуртів “Океан Ельзи”, “Muse”, “Pianoбой”, “MBAND”, “The Rasmus” і “Скрябін”. Перемога у проекті пішла йому лише на користь, – одразу ж після шоу MELOVIN разом з іншими учасниками шоу поїхав в концертний тур по Україні.

Згодом його запрошували в якості гостя на сцену 7 сезону “Х-фактор”, зокрема MELOVIN виступив на гала-концерті 8 сезону “Х-фактор” з піснею “Play this life”.

Участь у Національному відборі Євробачення-2017

В кінці 2016 року юний виконавець не побоявся та вирішив спробувати власні сили на Нацвідборі Євробачення, щоб мати можливість представити Україну на Євробаченні в Києві. 17 січня 2017 року у списку півфіналістів було оголошено його ім’я, що дало йому можливість виступити у півфіналах відбору.

Згідно з жеребкуванням 18 лютого 2017 року співак виступив у третьому півфіналі, виконавши авторську пісню “Wonder”. За результатами суддівських та глядацьких голосувань, Костянтин потрапив до фіналу національного відбору, де знову отримав максимальний бал від глядачів.

Читайте також: Нацвідбір на Євробачення 2018 від України: онлайн-трансляція фіналу

Але в підсумку MELOVIN посів третє місце, поступившись співачці Tayanna та гуртові “O.Torvald”, які і представили Україну на 62-му пісенному конкурсі Євробаченні-2017 в Києві.

Перемога у Національному відборі Євробачення-2018

До 15 січня 2018 року представники Євробачення в Україні приймали заявки на участь у Національному відборі Євробачення 2018. Цього року MELOVIN вдруге ризикнув та подався на конкурс, який за жеребкуванням команди Нацвідбору Євробачення в Україні отримав можливість виступати у другому півфіналі 17 лютого під номером “3”.

Співак вкотре отримав прихильність суддів і глядачів та потрапив у трійку, яка пройшла у фінал відбору 24 лютого. Там MELOVIN виступив під номер “6”, де і закрив Нацвідбір конкурсу в Україні.

За підсумками спільного голосування членів журі та телеглядачів, MELOVIN’а обрали представником України на 63-тьому пісенному конкурсі Євробачення-2018 у Португалії з піснею “Under The Ladder”.

Як відомо, у Лісабоні MELOVIN виступатиме у другому півфіналі, який відбудеться 10 травня. Своїм хітом співак закриватиме шоу. На момент проведення Євробачення в Лісабоні виконавцю виповниться 21 рік.

Запис Для любителів філософії: На “Євробаченні” MELOVIN співатиме про те, як воно – “Під сходами ” (відео) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карикатурист, а тепер і музикант Богдан Процишин записав кавер-версію пісні Файне місто Тернопіль зі словами про реадмісію лідера Руху Нових Сил Міхеїла Саакашвілі.

Процишин в пісні спародіював оригінальну манеру співу Кузі, вокаліста групи Брати Гадюкіни.

“Сідай до літака, далась тобі та Україна, летиш на дурняка на День Святого Валентина”, – співає Процишин.

Оригінальна пісня звучить так.

Нагадаємо, 12 лютого Саакашвілі був затриманий співробітниками Держприкордонслужби в ресторані Сулугуні в Музейному провулку міста Київ. Спікер Держприкордонслужби України Олег Слободян повідомив, що Саакашвілі доставили в аеропорт Бориспіль і він був видворений з України.

Пізніше Польська прикордонна служба офіційно підтвердила, що Міхеїла Саакашвілі прийняли на території Польщі.

Запис Поїдем в файне місто Бориспіль. У Мережі з’явилася сатирична пісня про реадмісію Саакашвілі (ВІДЕО) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1(13) грудня 2017-го виповнилося 140 років від дня народження композитора

Всесвітньо відому колядку українського композитора Миколи Леонтовича «Щедрик» солдати збройних сил США заспівали 25 грудня. Відео виконання з’явилося на музичній сторінці MVUA. Цими  ж днями композицією Леонтовича розпочав щорічний Різдвяний молебен за мир церковний хор у Церкві Святого пастора в Сінгапурі.

Тим часом у селі Шершні на Вінниччині люди намагаються врятувати будинок, у якому зростав композитор. Місцева влада переконує: хата вже настільки стара, що реставрувати її неможливо. Однак селяни не погоджуються, готові відремонтувати будівлю самі, тільки не знають, де взяти грошей. Там планують відкрити музичну школу.

…Як відомо, в ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор, перебуваючи у свого батька в селі Марківка Гайсинського повіту, був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився переночувати, назвавшись чекістом, що бореться з бандитизмом. Уранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора оприлюдненний лише у 1990-х роках…

2016 року світ відзначив 100-річчя створення «Щедрика».

Запис Колядку «Щедрик» українця ЛЕОНТОВИЧА співає цілий світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У суботу, 18 листопада, об 11.00, у залі Центрального палацу культури Чернівців (Театральна площа, 5) відбудеться заключний тур V обласного конкурсу аматорських вокальних ансамблів та солістів «Пісенний краю, Буковино». За традицією, конкурс відбувається раз на два роки. Організатори конкурсу – управління культури Чернівецької ОДА, Учбово-методичний центр культури Буковини.

Серед найкращих виконавців-аматорів  з усіх районів області, Новодністровська та Чернівців – «Перлина Карпат» з Берегомета, що на Вижниччині, «Журавка» з Кельменців,  «Мелодія» з Сокирян, «Кам’янецькі козаки» зі Сторожинеччини, «Марічка» й «Козацька берегиня» з Центрального палацу культури м. Чернівців, «Соколи» з Чагра Глибоцького району, ансамбль «Молодіжний» з  Новодністровська. Своя «Журавка» виявилася й на Хотинщині: це тріо бандуристок з Хотина.Вхід на конкурсний концерт вільний, тож краще все почути й побачити. А оцінюватиме учасників обласного конкурсу компетентне журі під керівництвом викладачки Чернівецького училища мистецтв ім. С. Воробкевича Сільви Максименко.

Запис Найкращі вокалісти-аматори з’їдуться до Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Прокласти стежину до іншої душі не просто. Як правило, це вдається людям, за чиєю спиною складний життєвий шлях, злети й падіння, знахідки і втрати…

До слова, Інна Труфанова не належить до когорти тих, кому таланить. До вимріяного йшла десятиліттями, співала у київських переходах. Та, попри все, знайшла свою аудиторію і нині вважається одним із найбільш затребуваних бардів України, виступає в самодіяльному театрі.    

   «Від раннього дитинства я знала, що буду співати»

– У 4 роки я зрозуміла, що буду співати. Ми з батьками тоді переїхали до нової квартири. І туди разом із меблями завезли нам радіолу з платівками Ободзинського та Сліченка. Коли мама ставила їх на диск, зі мною відбувалося щось незрозуміле для батьків: я залазила під стіл і безупину плакала. Слухаю їхні голоси – і від цього сльози самі течуть. А мені чомусь соромно, тому й ховаюсь. Мама запитує, що сталося, а я не знаю, що сказати – бо не знаю, що сталося.

…А тато грав на гітарі. Якось, коли він пішов на роботу, я взяла інструмент і хотіла заграти. Та мені не вийшло обхопити гітару руками  – і я поклала її на коліна, на зразок гусел. Протягом дня не спускала інструменту з колін  – і саме тоді усвідомила для себе, що таке лади. Та ще підібрала три дитячі пісеньки. Коли тато прийшов з роботи, я запитала в нього, чому він не грає так, як я – адже тримати інструмент на колінах значно зручніше…

А 6-ти років я уперше побачила піаніно – в гостях. Одразу ж підійшла до нього, відкрила й заграла мелодію із фільму «17 миттєвостей весни» з Тихоновим-Штірліцем, хоча побачила цей інструмент вживу уперше. Зрозуміло, що всі заговорили про те, що мені треба вчитися музики. А я шалено хотіла співати. Та в мене був дуже слабенький, хоча й чистенький голос . Слух був, а голосу – не було. У 6-7-му класах куди тільки я не тикалася. До яких тільки ВІА – вокально-інструментальних ансамблів не зверталася, вмовляла. Та брали мене тільки на бек-вокал. А після 8 класу поїхала до бабусі в село. І там один хлопець сказав мені, що голос можна зробити грубішим, але для цього треба закурити. Показав, що треба взяти водночас 6-7 цигарок – пригадую, це були «Прилуки» – і всі разом взяти до рота, вдихнути дим і сказати: «батько йде». Я страшенно закашлялася, та почала тренуватися.

Коли восени прийшла в ансамбль, узяла гітару, керівник мені й каже: «Що ти там муркочеш собі під ніс?». Я заспівала голосніше, а він – мені: «Ще голосніше!».  А далі: – Розучуємо цю пісню й виконуємо!». До речі, саме тоді старший брат навчив мене грати на гітарі: він був профі у цій справі. Я дуже швидко оволоділа цим інструментом – і саме тому процес навчання був досить болісним: на кінчиках пальців утворилися мозолі.

…А до музучилиша мене не прийняли. Бо я закінчила тільки студію з фортепіано, а потрібна була музична школа. Довелося вступити до педінституту в Житомирі, хоча намагалася потрапити і до естрадно-циркового училища, і до училища ім. Глієра. Та без «корочок» про закінчення музичної школи навіть не брали документів. Зате в педіні навчалася на музичній кафедрі. Хоча навчання це було відносним: протягом цілого року виступала. А потім мама захворіла, мені довелося повернутися до Києва. І я спустилася «в трубу» – у підземку, на перехід до вулиці Жовтневої революції. Там я і голос поставила, і гітарою добре оволоділа, і з публікою навчилася працювати. Щоправда, це була жорстка школа. Це були ще 80-ті минулого століття. На майданчику мене помітив викладач з естрадно-циркового і сказав, що позаймається зі мною та проштовхне на вокальний в училище, бо мені, мовляв, треба вчитися. Він навчив мене співати «з листа» – по нотах. Але вступну комісію замінили, а мій наставник не був у курсі. І на іспитах мені сказали, що у мене в голосі є хрипота, а вона в училищі не потрібна.

Я дуже хотіла співати, тож після того випадку просто оніміла: упродовж 3-х місяців ні з ким не розмовляла, рота не розтуляла, не могла. І гітару закинула. В інституті мовчала. Але час – хороший лікар. Після закінчення інституту пішла працювати вчителем початкових класів, а вечорами співала «в трубі». Там мне знову помітив режисер цього ж таки естрадно-циркового училища. «Ідем, – каже мені, – тебе без конкурсу приймуть». І він домовляється з деканом вокального відділення, який про мене вже чув. А той каже, щоби я приходила у вівторок на таку-то годину. А напередодні, в  понеділок, у режисера – Констянтином його звали – помирає батько. «Інно, я все одно з тобою піду,– каже він, – бо ти до цього йшла все життя». Ми приходимо до училища, а декана нема: фантастика! – він помер…

У мене – шок, а Кості пора їхати на похорон батька. Я в такому жаху – просто не розумію, що відбувається.  Притулилася до стіни і сповзла вниз. І тут до мене підходить викладачка, нині вже теж покійна, на прізвище Єршова, і каже: «Дитинко, йдемо до мого кабінеут, я тебе послухаю». Досі дивуюсь, як мені вдалося заспівати. А вона послухала й каже,що мені жодним чином не можна вступати до училища: «Ми вас поламаємо. У вас якась унікальна конструкція голосового  апарату і, завдяки цьому, ви маєте  особливий тембр. Ми ж вас поламаємо, тобто навчимо співати так, як співають усі –  зникне ваша особливість».

Буремні 90-ті – «в трубі» заробляла гроші

Отже, я пішла знову «в трубу» – заробляти гроші, бо це вже був кінець 80-х – початок 90-х. Та й мама зовсім злягла. Але тоді я вже ставилася до виступів «у трубі» як до роботи, а не як до розваги. Вчилася постійно, часто ночами сиділа…

Потім мене помітили люди з одного ресторану, запросили до себе. Там я теж відпрацювала сценічні нюанси: 2 роки проспівала у них. Хоча було досить складно. Ранками працювала в школі, потім бігла додому, де доглядала маму, увечері спускалася «в трубу», а на 21.00 їхала в ресторан і працювала до 4-ї ранку, потім пішки поверталася додому. У такому темпо-ритмі мене  вистачило на півроку: я ж фактично не спала. Знімаю коротеньке велюрове платтячко та шпильки, біжу додому, стрибаю під душ, вдягаю костюм і – до школи. А коли не встигала, то в школі перевдягалась. Одного разу такий екстрим був: у мене відкритий урок, а я забула. Та ще й прибігла одразу з ресторану. Добре, хоч дівчата дали свою вдяганку….

До КСП – клубу самодіяльної пісні – мене не приймали, бо до того часу, як стала писати свої пісні, я співала Розенбаума. Він про мене чув, згодом знайшлися люди, які мене чули «в трубі» – і нас із ним  познайомили. Це був жовтень 1989 року. Він сам призначив зустріч. На стадіоні, потім в готелі, на Зеленій поляні – це афганський госпіталь. Разом із ним навіть виступила ….

«Коли Інночка працює, у нас менше злочинів», – казали менти

Але потім я не просто увійшла, а увірвалася до київської авторської пісні. Різко й раптово.

Це був 1996-й, я вийшла заміж. Люди в КСП помінялися. А я ще й на Хрещатику стала співати: брат допоміг, і міліція мене захищала: «Коли Інночка працює, в нас менше злочинів», – казали мєнти. Але ж і в міліції різні бригади працюють. Мене тоді дуже часто забирали до райвідділу. І я, і вони розуміли чому – для галочки. Двічі на тиждень мене забирали. Ми разом із ними чаю поп’ємо – і мене знову на тому ж «бобіку» привезуть назад – співати. І всі задоволені. Хоча були й такі, що наїжджали конкретно, бо я, мовляв, порушую громадський порядок – тим, що я співаю у переході і збираю довкола себе купу народу… І тоді мені на допомогу приходив рекет. Та потім Сергій, старший брат, помер – і почався переділ зон впливу. Мені довелося піти, бо вже почали підставляти під кримінал. Бо місця для музикантів коштували дуже дорого. А я нічого не платила. Але й просто так мене не прибереш. Тож і почалися серйозні підстави. І я пішла. Вийшла заміж і кілька років нічого не писала і практично не співала. Хоча я була дворовим дівчиськом. Так і жартувала, що в мене «придворне» виховання і така ж музична освіта.

І лише через 6 років в мені щось «скрипнуло» і я почала активно писати, виступати. І про мене хтось згадав. Не можу навіть згадати зараз, хто саме. Але мені запропонували сольний концерт у бард-кавֹярні на Андріївському узвозі. Відтак усе й пішло-поїхало: запросили на телебачення, на радіо… Але все одно я весь час почуваюся сама по собі. Ніби й з друзями-бардами, але сама… Можливо, це вже просто такий  у мене життєвий стереотип. А 2001-го чомусь вирішила зробити проект і всіх об’єднати. Удалося: вийшов міжнародний проект авторської пісні. Спочатку київські, потім українські, потім далі… Концерти відбувалися з аншлагами двічі на місяць протягом кількох років.

 «Труфанів острів»

А потім… Потім я страшенно захворіла. Та врешті-решт оклигала. Коли ж після чергової хімії мене Сашко привіз додому, раптом запропонував запросити друзів додому – влаштувати посиденьки. Так і народився проект «Труфанів острів». У нас однокімнатна квартира, але ми розкладали на підлозі скатертину і каримати, на яких усі сідали, і говорили, говорили, пускали гітару колом… Так тривало до 2014-го.

А тепер у мене є «точка», де збирається «Труфанів острів» – це найстаріша київська бібліотека. Там і аура хороша, і приміщення достатнє. Збираємося там досі.

Відправним же для мене став 2009-й. Я записую диск на студії в Ірпіні. У мене вдома з’являється Інтернет. І ми з чоловіком розміщаємо цей диск на ютубі. І раптом отримую запрошення з Ізраїлю приїжджати на гастролі. А я ж ніколи не виїжджала далі Києва та Житомира! Який закордон? А тоді ще ж віза була потрібна! Але той чоловік пише, що він усе організує та ще й оплатить моє проживання. І я не сіло не впало їду на гастролі до Ізраїлю. Це було так несподівано – навіть для мене… А далі як понеслося!..

Тепер я щороку їжджу туди на гастролі. Вони зробили мене навіть членом Спілки письменників Ізраїлю. Ще 2013-го. Це теж була несподіванка. Я співала, а після закінчення концерту на сцену виходить голова їхньої спілки п. Фінкель (до речі, колишній чернівчанин – авт.) і запитує, коли в мене день народження. Бо він, мовляв, хоче зробити подарунок. І водночас цікавиться, чи пишу я щось окрім пісень. Ну, кажу, вірші там, прозу якусь…  А він мені: «Надішліть будь-ласка на моє ім’я».

– Ви хочете надрукувати мене  в альманасі? – цікавлюся.

– Інночко, від сьогодні дня ви є членом Спілки письменників Ізраїлю, тому ваш обов’язок надіслати мені свої твори для їх наступного розміщення в альманасі.

– Та ж я з України!

– Але ж пишете не тільки українською, а й російською, тому ви є членом Спілки російськомовних письменників Ізраїлю.

Тепер я друкуюся в Ізраїлі – і вже після цього в мене налагодилися стосунки з Національно спілкою письменників України. Я доволі часто там виступаю. А все це є стимулом для творчості…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Інна ТРУФАНОВА: «Бардівська пісня – для верхньої частини тіла…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ЧЕРЕМШИНА

Музыка В. Михайлюка
Слова М. Юрийчука

Знов зозулі голос чути в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі.
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.

Приспiв:

Всюду буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина.
Вiвчара в садочку, в тихому куточку
Жде дiвчина, жде.

Йшла вона в садок повз осокори,
Задивилась на високі гори.
Де з беріз спадають вранці роси,
Цвіт калини приколола в коси.

Ось і вечір – вівці біля броду,
З Черемоша п’ють холодну воду.
У садочку вівчара стрічає
Дівчинонька, що його кохає.

Приспiв:

Всюду буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина.
Вiвчара в садочку, в тихому куточку
Жде дiвчина, жде.

Михайлюк Василь Пилипович (народився 13 січня 1929 року в м. Вашківці Вижницького р–ну, Чернівецької обл.) — український композитор, диригент. Заслужений працівник культури України (1966). Закінчив (1966) Чернівецьке музичне училище. Керівник духового оркестру і хору Вашківського БК (1952–1970). Помер 2 травня 2003 року.

Найпопулярніші твори Василя Михайлюка (музика): «Черемшина» (М. Юрійчук), «Подаруй мені Карпати» (В. Григорак), «Смерічки» (М. Юрійчук), «Хвилинка» (І. Кутень), «Мальви» (В. Григорак), «Білі журавлі» (М. Юрійчук), «Рута-м’ята» (В. Григорак), «Цимбалоньки» (Л. Кудрявенко), «Анничка» (В. Григорак), «До керманича» (І. Кутень), «Вечори в Карпатах» (С. Слісарчук).

 

Він розповідав, що з літа 1964-го у його столі лежав вірш, написаний другом і співавтором Миколою Юрійчуком, який, проте, не схвилював його: він вважав, що музика повинна народитися, прозвучати спочатку в ньому самому. Хоч як старався, нічого не виходило, особливо з приспівом. А тут — весна, квітучий травень. Михайлюк узяв ніж і пішов на луг — нарізати гілочок для клумби. І на другому березі річки раптом побачив, як розквітла черемшина. Такою вона йому здалася живою, що раптом зазвучали в ньому слова з Миколиного вірша:

Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина…

Він забув про лозу, про клумбу — побіг додому. Зразу ж сів за інструмент — старий віденський рояль, щоб зіграти те, що тільки-но почув у собі…

(Інформація з газети “День”, “Букет “Черемшини” на снігу”, 14.01.2009)

— Ми з мамою стояли під дверима і слухали, як народжується пісня, — пригадує донька композитора Лідія Василівна. — Тато потім говорив, що йому здалося, ніби то не черемшина, а наша мама у весільному вбранні йде назустріч. Це було 5 травня 1965 року…

Спогади Лідії Василівни Михайлюк:

Ця зустріч (ІХ відкрита навчально-практична конференція «Твої таланти, Буковино») відбулася 17 квітня у Вашківецькій школі. На конференції була висунута пропозиція від Надії Костянтинівни, директора Вашківецької ЗОШ, про створення у школі музею композитора Василя Пилиповича Михайлюка.

Пісню “Черемшина” виконує Ростислав Гиршвельд.

https://www.youtube.com/watch?v=wFE2OJT8z4Y

https://www.youtube.com/watch?v=N6Bm9nJOw2c

Тетяна Спориніна,
фото автора, Чернівці-Вашківці

Запис “Черемшині” Василя Михайлюка – 50 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 грудня в Чернівцях, у палаці «Академічному» з великим успіхом відбувся концерт Мар’яни Садовської, відомої співачки, актриси, композитора, аранжувальниці, музичного драматурга, фольклористки, художниці із Німеччини.
До Чернівців Мар’яна Садовська прибула на запрошення українсько-німецького центру “Gedankendach”, за фінансової підтримки “Гьоте-Інституту”.
У грудні у Мар’яни Садовської ще багато виступів в Україні. У Києві, Тернополі, Львові…

Мар’яна Садовська народилася 23 квітня 1972 р. у Львові в сім’ї співака й перекладача Віктора Морозова та художниці Катерини Немири.
У 1991 р. з відзнакою закінчила Львівське державне музичне училище ім. Людкевича за спеціальнiстю фортепіано та курс при Львівському молодіжному театрі ім. Л. Курбаса, де залишилася працювати актрисою.
У 1991—2001 рр. співпрацювала з польським театром «Гардженіце», була визнана найкращою актрисою 1998 р. за роль Психеї у виставі «Метаморфози».
Від 2001 р. мешкала у США, згодом переїхала до Німеччини.
У 2000 р. випустила компакт–диск із музикою до вистави «Метаморфози», у 2001 р. — перший сольний компакт–диск Songs I learned in Ukraine. 2003 р. у співпраці з Польським Радіо Люблін, Мистецькою групою «Яра» та ЮНЕСКО Мар’яна видала альбом «Будемо весну співати» — колекцію автентичного багатоголосся з сіл Полтавщини та Полісся. У 2005 р. вийшов альбом із гуртом «Бордерленд». У 2010 р. у співпраці з американським музикантом Джонатаном Маквайєм презентувала новий мультикультурний проект On the Edge на фестивалі Globalize Cologne в Кельні.
2013 – пісенний проект «Odessa Underground».
2009 року Мар’яна Садовська та Borderland відкривали фестиваль «Jazz Bez» з представленням програми альбому «Кеби не навіки». Революційного 2013 року вона з німецьким перкусистом Крістіаном Томе презентувала на «ДжазБезі» програму «Cut The Cord».
Цього вересня у Львові на акції «20 обертів» (20-літті «Дзиґи» та компанії «Троттола») Мар’яна презентувала перші пісні нового драматичного і експресивного проекту.
2014  – новий проект «Мар’яна Садовська – Марк Токар Октет». Нова програма постала із співпраці із джазовим контрабасистом Марком Токарем, львівськими музикантами та етнічно-експериментальним тріо «КУРБĀСИ». 4 жіночих вокали у супроводі 4 контрабасів та тексти Сергія Жадана обіцяють стати непересічним явищем в новій українській музиці.

Виступ Мар’яни Садовської у Чернівцях – це не звичайний сольний концерт, а скоріше театральна моно-вистава, де музика, сама пісня, її виконання – важко стриматися від захоплення.

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Cольна програма “Пісні – заклинання” від Мар’яни Садовської… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 грудня у Шепеnтівці, Будинку естетики та дозвілля, відбувся сольний концерт поета і шансоньє Еміля Крупника, який святкує 50-річчя від дня народження і 25-річчя творчої діяльності.

Мои отношения с “Черновцами” сложны именно потому, что я воспринимаю “Черновцы” не просто как место, город а как некую живую, духовную субстанцию, с которой постоянно веду диалог. Проблема в том, что так их не воспринимает больше никто…
Тут много нюансов… Я Черновцы чувствую. И старые “еврейские”, и новые “базарные”… Когда я приехал в Израиль, то тосковал, как ни странно, по Черновцам “базарным”… Потому и хотел туда приезжать… А «израильские черновицкие» меня не понимали – это был не их город, они знали, что их города нет, и приезжать не хотели… У тех из них, кто ностальгировал, это выражалось в желании собираться в Израиле и вспоминать “Кобылянскую”, “Тралку” и “кем был Паниковский в 1971 году”…
Для “новых же черновицких” я был “евреем”, символизирующим старые, ушедшие Черновцы…
Я разрывался между этими двумя ипостасями…
На самом деле, все сложнее…

Еміль Крупник: “У пошуку втрачених Чернівців”…

Я ощущаю Черновцы неразрывным целым – от австро-румынских – через советско-еврейские, вплоть до сегодняшнего дня… Наверно, поэтому для меня это живая духовная субстанция. А мучаюсь – от нехватки художественных средств эту цельность выразить…
Еміль Крупник: “У пошуку втрачених Чернівців”…

“А вітри віяли, про рай ми мріяли,
Хоч райські мрії ті і не збулись…”

“Чернівці – як намисто, де перлини – з доброти,
знаю я, краще міста не створити, не знайти!”

У нас є Чернівці і є багато прекрасних людей.
Вони різні, але їх точно об’єднує спільне – любов до Чернівців.
Сподіваємося, що райські мрії все ж здійсняться.
Дякуємо за концерт!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис «До Чернівців – з любов’ю», – Еміль Крупник спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо запитати в пересічного українця, яка українська пісня першою спаде йому на думку, можна бути впевненим, що більшість назве «Червону руту». Ця найвідоміша пісня Володимира Івасюка буквально увірвалася в серця слухачів і і стала музичним брендом України. Щоправда, зараз мало хто згадає, коли вона вперше прозвучала зі сцени.

– Я познайомилася з Володимиром Івасюком ще 1968 року, – розповідає Світлана Юрченко-Кобевко, – Тоді я була вокалісткою ВІА «Карпати». Володя часто приходив на наші репетиції й приносив свої пісні.

І от на одній з репетицій  Івасюк запропонував  нову пісню  – «Червона рута». У квітні 1970-го Світлана виконала її на студентському вечорі у медінституті.

– Стоячи тоді на сцені, ми навіть уявити не могли, що пісня невдовзі стане такою популярною й звучатиме від Ужгорода до Курил і Сахаліну, – згадує співачка.

13 вересня 1970 року Володимир Івасюк разом з «Карпатами» і солісткою Оленою Кузнєцовою виконали «Червону руту» й «Водограй» у прямому ефірі на Театральній площі Чернівців. Світлана цього часу складала іспити.

А наступного року на Всесоюзному конкурсі «Пісня-71» «Червона рута» стала «Піснею року».  На заключному концерті в Москві разом з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком свою пісню виконував  Володимир Івасюк.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

• Довідково:
• *1967. В Чернівцях при Будинку текстильників створений ВІА «Карпати» під керівництвом Валерія Громцева. До першого складу входили: колишній директор Центрального палацу культури Віктор Обдуленко, музикант Євген Тарнавський, солістка Світлана Юрченко (нині Кобевко), поет Микола Бучко, на слова якого Громцев писав пісні.
• *1968. До колективу приєднується Володимир Івасюк.
• 1968, 28 грудня. У передачі «Камертон доброго настрою» Володимир Івасюк разом з «Карпатами» виконує свою пісню «Мила моя».
• *1970, квітень. Світлана Юрченко-Кобевко вперше на сцені виконує пісню «Червона рута».
• *1970,13 вересня. Володимир Івасюк разом з «Карпатами» і солісткою Оленою Кузнєцовою виконує в прямому ефірі пісні «Червона рута» та «Водограй».
• *1971. «Карпати» знялися в музичному фільмі «Червона рута»
• *Колектив існував до 1974 року.

Запис На Святі української пісні виступила перша виконавиця «Червоної рути» спершу з'явиться на Медіа-Версії.