Писати про пісні не те, що складно, а, мабуть, не варто, бо все одно словами музику не передати. Говорити можна хіба що про неповторний настрій, створений авторами-виконавцями співаної поезії. Тим паче, що кожному з них є про що розповісти людям. Напевне, тому і взяли до рук гітару, поклавши на музику віршовані тексти. І сприймається співана поезія так само серцем і душею.
Прокласти стежину до іншої душі не просто. Як правило, це вдається людям, за чиєю спиною складний життєвий шлях, злети й падіння, знахідки і втрати…
До слова, Інна Труфанова не належить до когорти тих, кому таланить. До вимріяного йшла десятиліттями, співала у київських переходах. Та, попри все, знайшла свою аудиторію і нині вважається одним із найбільш затребуваних бардів України, виступає в самодіяльному театрі.
«Від раннього дитинства я знала, що буду співати»
– У 4 роки я зрозуміла, що буду співати. Ми з батьками тоді переїхали до нової квартири. І туди разом із меблями завезли нам радіолу з платівками Ободзинського та Сліченка. Коли мама ставила їх на диск, зі мною відбувалося щось незрозуміле для батьків: я залазила під стіл і безупину плакала. Слухаю їхні голоси – і від цього сльози самі течуть. А мені чомусь соромно, тому й ховаюсь. Мама запитує, що сталося, а я не знаю, що сказати – бо не знаю, що сталося.
…А тато грав на гітарі. Якось, коли він пішов на роботу, я взяла інструмент і хотіла заграти. Та мені не вийшло обхопити гітару руками – і я поклала її на коліна, на зразок гусел. Протягом дня не спускала інструменту з колін – і саме тоді усвідомила для себе, що таке лади. Та ще підібрала три дитячі пісеньки. Коли тато прийшов з роботи, я запитала в нього, чому він не грає так, як я – адже тримати інструмент на колінах значно зручніше…
А 6-ти років я уперше побачила піаніно – в гостях. Одразу ж підійшла до нього, відкрила й заграла мелодію із фільму «17 миттєвостей весни» з Тихоновим-Штірліцем, хоча побачила цей інструмент вживу уперше. Зрозуміло, що всі заговорили про те, що мені треба вчитися музики. А я шалено хотіла співати. Та в мене був дуже слабенький, хоча й чистенький голос . Слух був, а голосу – не було. У 6-7-му класах куди тільки я не тикалася. До яких тільки ВІА – вокально-інструментальних ансамблів не зверталася, вмовляла. Та брали мене тільки на бек-вокал. А після 8 класу поїхала до бабусі в село. І там один хлопець сказав мені, що голос можна зробити грубішим, але для цього треба закурити. Показав, що треба взяти водночас 6-7 цигарок – пригадую, це були «Прилуки» – і всі разом взяти до рота, вдихнути дим і сказати: «батько йде». Я страшенно закашлялася, та почала тренуватися.
Коли восени прийшла в ансамбль, узяла гітару, керівник мені й каже: «Що ти там муркочеш собі під ніс?». Я заспівала голосніше, а він – мені: «Ще голосніше!». А далі: – Розучуємо цю пісню й виконуємо!». До речі, саме тоді старший брат навчив мене грати на гітарі: він був профі у цій справі. Я дуже швидко оволоділа цим інструментом – і саме тому процес навчання був досить болісним: на кінчиках пальців утворилися мозолі.
…А до музучилиша мене не прийняли. Бо я закінчила тільки студію з фортепіано, а потрібна була музична школа. Довелося вступити до педінституту в Житомирі, хоча намагалася потрапити і до естрадно-циркового училища, і до училища ім. Глієра. Та без «корочок» про закінчення музичної школи навіть не брали документів. Зате в педіні навчалася на музичній кафедрі. Хоча навчання це було відносним: протягом цілого року виступала. А потім мама захворіла, мені довелося повернутися до Києва. І я спустилася «в трубу» – у підземку, на перехід до вулиці Жовтневої революції. Там я і голос поставила, і гітарою добре оволоділа, і з публікою навчилася працювати. Щоправда, це була жорстка школа. Це були ще 80-ті минулого століття. На майданчику мене помітив викладач з естрадно-циркового і сказав, що позаймається зі мною та проштовхне на вокальний в училище, бо мені, мовляв, треба вчитися. Він навчив мене співати «з листа» – по нотах. Але вступну комісію замінили, а мій наставник не був у курсі. І на іспитах мені сказали, що у мене в голосі є хрипота, а вона в училищі не потрібна.
Я дуже хотіла співати, тож після того випадку просто оніміла: упродовж 3-х місяців ні з ким не розмовляла, рота не розтуляла, не могла. І гітару закинула. В інституті мовчала. Але час – хороший лікар. Після закінчення інституту пішла працювати вчителем початкових класів, а вечорами співала «в трубі». Там мне знову помітив режисер цього ж таки естрадно-циркового училища. «Ідем, – каже мені, – тебе без конкурсу приймуть». І він домовляється з деканом вокального відділення, який про мене вже чув. А той каже, щоби я приходила у вівторок на таку-то годину. А напередодні, в понеділок, у режисера – Констянтином його звали – помирає батько. «Інно, я все одно з тобою піду,– каже він, – бо ти до цього йшла все життя». Ми приходимо до училища, а декана нема: фантастика! – він помер…
У мене – шок, а Кості пора їхати на похорон батька. Я в такому жаху – просто не розумію, що відбувається. Притулилася до стіни і сповзла вниз. І тут до мене підходить викладачка, нині вже теж покійна, на прізвище Єршова, і каже: «Дитинко, йдемо до мого кабінеут, я тебе послухаю». Досі дивуюсь, як мені вдалося заспівати. А вона послухала й каже,що мені жодним чином не можна вступати до училища: «Ми вас поламаємо. У вас якась унікальна конструкція голосового апарату і, завдяки цьому, ви маєте особливий тембр. Ми ж вас поламаємо, тобто навчимо співати так, як співають усі – зникне ваша особливість».
Буремні 90-ті – «в трубі» заробляла гроші
Отже, я пішла знову «в трубу» – заробляти гроші, бо це вже був кінець 80-х – початок 90-х. Та й мама зовсім злягла. Але тоді я вже ставилася до виступів «у трубі» як до роботи, а не як до розваги. Вчилася постійно, часто ночами сиділа…
Потім мене помітили люди з одного ресторану, запросили до себе. Там я теж відпрацювала сценічні нюанси: 2 роки проспівала у них. Хоча було досить складно. Ранками працювала в школі, потім бігла додому, де доглядала маму, увечері спускалася «в трубу», а на 21.00 їхала в ресторан і працювала до 4-ї ранку, потім пішки поверталася додому. У такому темпо-ритмі мене вистачило на півроку: я ж фактично не спала. Знімаю коротеньке велюрове платтячко та шпильки, біжу додому, стрибаю під душ, вдягаю костюм і – до школи. А коли не встигала, то в школі перевдягалась. Одного разу такий екстрим був: у мене відкритий урок, а я забула. Та ще й прибігла одразу з ресторану. Добре, хоч дівчата дали свою вдяганку….
До КСП – клубу самодіяльної пісні – мене не приймали, бо до того часу, як стала писати свої пісні, я співала Розенбаума. Він про мене чув, згодом знайшлися люди, які мене чули «в трубі» – і нас із ним познайомили. Це був жовтень 1989 року. Він сам призначив зустріч. На стадіоні, потім в готелі, на Зеленій поляні – це афганський госпіталь. Разом із ним навіть виступила ….
«Коли Інночка працює, у нас менше злочинів», – казали менти
Але потім я не просто увійшла, а увірвалася до київської авторської пісні. Різко й раптово.
Це був 1996-й, я вийшла заміж. Люди в КСП помінялися. А я ще й на Хрещатику стала співати: брат допоміг, і міліція мене захищала: «Коли Інночка працює, в нас менше злочинів», – казали мєнти. Але ж і в міліції різні бригади працюють. Мене тоді дуже часто забирали до райвідділу. І я, і вони розуміли чому – для галочки. Двічі на тиждень мене забирали. Ми разом із ними чаю поп’ємо – і мене знову на тому ж «бобіку» привезуть назад – співати. І всі задоволені. Хоча були й такі, що наїжджали конкретно, бо я, мовляв, порушую громадський порядок – тим, що я співаю у переході і збираю довкола себе купу народу… І тоді мені на допомогу приходив рекет. Та потім Сергій, старший брат, помер – і почався переділ зон впливу. Мені довелося піти, бо вже почали підставляти під кримінал. Бо місця для музикантів коштували дуже дорого. А я нічого не платила. Але й просто так мене не прибереш. Тож і почалися серйозні підстави. І я пішла. Вийшла заміж і кілька років нічого не писала і практично не співала. Хоча я була дворовим дівчиськом. Так і жартувала, що в мене «придворне» виховання і така ж музична освіта.
І лише через 6 років в мені щось «скрипнуло» і я почала активно писати, виступати. І про мене хтось згадав. Не можу навіть згадати зараз, хто саме. Але мені запропонували сольний концерт у бард-кавֹярні на Андріївському узвозі. Відтак усе й пішло-поїхало: запросили на телебачення, на радіо… Але все одно я весь час почуваюся сама по собі. Ніби й з друзями-бардами, але сама… Можливо, це вже просто такий у мене життєвий стереотип. А 2001-го чомусь вирішила зробити проект і всіх об’єднати. Удалося: вийшов міжнародний проект авторської пісні. Спочатку київські, потім українські, потім далі… Концерти відбувалися з аншлагами двічі на місяць протягом кількох років.
«Труфанів острів»
А потім… Потім я страшенно захворіла. Та врешті-решт оклигала. Коли ж після чергової хімії мене Сашко привіз додому, раптом запропонував запросити друзів додому – влаштувати посиденьки. Так і народився проект «Труфанів острів». У нас однокімнатна квартира, але ми розкладали на підлозі скатертину і каримати, на яких усі сідали, і говорили, говорили, пускали гітару колом… Так тривало до 2014-го.
А тепер у мене є «точка», де збирається «Труфанів острів» – це найстаріша київська бібліотека. Там і аура хороша, і приміщення достатнє. Збираємося там досі.
Відправним же для мене став 2009-й. Я записую диск на студії в Ірпіні. У мене вдома з’являється Інтернет. І ми з чоловіком розміщаємо цей диск на ютубі. І раптом отримую запрошення з Ізраїлю приїжджати на гастролі. А я ж ніколи не виїжджала далі Києва та Житомира! Який закордон? А тоді ще ж віза була потрібна! Але той чоловік пише, що він усе організує та ще й оплатить моє проживання. І я не сіло не впало їду на гастролі до Ізраїлю. Це було так несподівано – навіть для мене… А далі як понеслося!..
Тепер я щороку їжджу туди на гастролі. Вони зробили мене навіть членом Спілки письменників Ізраїлю. Ще 2013-го. Це теж була несподіванка. Я співала, а після закінчення концерту на сцену виходить голова їхньої спілки п. Фінкель (до речі, колишній чернівчанин – авт.) і запитує, коли в мене день народження. Бо він, мовляв, хоче зробити подарунок. І водночас цікавиться, чи пишу я щось окрім пісень. Ну, кажу, вірші там, прозу якусь… А він мені: «Надішліть будь-ласка на моє ім’я».
– Ви хочете надрукувати мене в альманасі? – цікавлюся.
– Інночко, від сьогодні дня ви є членом Спілки письменників Ізраїлю, тому ваш обов’язок надіслати мені свої твори для їх наступного розміщення в альманасі.
– Та ж я з України!
– Але ж пишете не тільки українською, а й російською, тому ви є членом Спілки російськомовних письменників Ізраїлю.
Тепер я друкуюся в Ізраїлі – і вже після цього в мене налагодилися стосунки з Національно спілкою письменників України. Я доволі часто там виступаю. А все це є стимулом для творчості…
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
