Основними локаціями фестивалю стали Літературний целанівський центр та РК «Бартка». Окремі події транслюватимуться онлайн, що дозволить долучитися до фестивалю й тим, хто не зможе відвідати Чернівці особисто.

Під час ХVІ Meridian Czernowitz традиційно відбуватиметься благодійний збірдонатів на 2-й корпус Національної гвардії України «Хартія». Повна програма заходів: https://www.meridiancz.com/prohrama-2025/.  Вхід на всі літературні події фестивалю є безкоштовним.

Офіційне відкриття поетичних читань відбулося у Літературному целанівському центрі. Організаторка, CEO Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz Євгенія Лопата зазначила: «У фестивалі беруть участь ті люди, яких варто почути. Це письменники, які творять в умовах війни. Є й поети з Німеччини, а також учасниця зі Швейцарії. Деякі українські автори їхали з далекого Харкова, щоб презентувати тут свою поетичну книжку, хтось випрошував відпустку з фронту. Тож я думаю, що цих авторів справді варто почути». На відкритті виступив президент літературної корпорації Meridian Czernowitz Святослав Померанцев: «Поети Meridian Czernowitz часто виступають у бомбосховищах різних міст України. І я особисто знаю, що вірші допомагають вижити. Жити. Поети в усі часи знали: поезія існує, бо не може не існувати. На уроках хімії нам пояснювали, що кисень становить лише п’яту частину повітря, але саме завдяки йому ми дихаємо. Поезія – це кисень мови. Без неї вона всохне, втратить дух. Війна – суворий редактор. Я мрію про день, коли на відкритті фестивалю скажу: «Поезіє, дякую. Ми врятували тебе, а ти врятувала нас»».

Поетичні читання: Німеччина
Учасники: Вера Форневеґ, Мікаель Фоґель
Модерація та переклад – Петро Рихло

Вера Форневеґ (Vera Vorneweg). Вера Форневеґ зосереджує свою творчість на поетиці урбаністичного простору, ним вона переосмислює міські контексти, пам’ятники, історію — все це через призму поезії, що в діалозі з публічним середовищем. Від 2020-го активно працює з текстом у публічному просторі, створюючи твори на стінах, каменях, рулонних шторах, контейнерах тощо. У 2022 році вийшла її дебютна поетична книжка Kein Wort zurück («Ні слова назад»).

Вона «…пише на деревах, каменях, контейнерах, роллшайдах… намагаючись зафіксувати миттєвісність і минущість словами, щоб відібрати їх у плинності».  «Текст із вулиці — для вулиці».

Мікаель Фоґель (Mikael Vogel). Має шість поетичних збірок, серед яких Dodos auf der Flucht. Requiem für ein verlorenes Bestiarium (2018) — важлива робота про трагічне вимірювання біорізноманіття й зникнення видів. Його творчість глибоко етична: зокрема, вбачає своє завдання в голосі для зниклих, екологічній свідомості, поєднанні поезії й науково-архівного дослідження. Його стиль — це фактична поезія, яка через образ і факт змушує переживати страждання природи. Він отримав численні літературні відзнаки: Hermann-Lenz-Stipendium (2002), Medienpreis RAI Südtirol (2016), резиденції та стипендії між 2015 та 2022 роками

Фоґель працює з архівними джерелами та науковими фактами, водночас витончено формуючи поетичний ефект, що наближає читача до теми зникнення видів, екстинкції та кліматичної катастрофи.  Вірші з збірки «Dodos auf der Flucht. Requiem für ein verlorenes Bestiarium» вражають уявою й емоційним тягарем. Він описує і зникнення видів й застерігає про культурні втрати й кризу цивілізації, через призму «Homo destructivus» — людини-руйнівника.

Ця поетична зустріч об’єднала два полярні, але діалогічні підходи до мови й світу:
Вера Форневеґ — урбаністична поетка, що з поезією входить у простір міста, робить його «текстом», звертаючи увагу на красу та плинність буденного через свої емоційні інтервенції у візуальний ландшафт.
Мікаель Фоґель — еко-поет, що звертається до теми кінця біологічних і культурних світів, через поезію ставлячи людину перед її відповідальністю — аби не втратити і пам’ять, і саму можливість бути.

Чернівці знову стали містом-майданчиком, де перетинаються голоси та традиції з різних куточків світу. На фестивальних локаціях звучать різні мови— кожна з них несе власний ритм, образи та досвід. Поезія тут виходить за межі книжкових сторінок: вона зараз живе у залі Целанівського центру, двориках і просто на вулицях, творить діалог між культурами й поколіннями. Гості та містяни слухають, сперечаються, знаходять несподівані перегуки у словах, що подолали кордони.

Фестиваль триває, і кожен його день — це нагода стати свідком народження нових сенсів і зустріти світ у живому слові. Попереду — ще багато відкриттів.

На фото Місяць сяє над нічними Чернівцями, над сценами й вулицями, де звучало поетичне слово, а разом із ним — голоси війни й свободи.

Сьогодні, 7 вересня, фестиваль завершується, але у віршах, у зустрічах, у пам’ятних вечорах лишається його міць і ніжність — як сяйво цього Місяця, що бачив і нашу втому, і нашу надію.

Далі буде…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях тривають XVІ міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про день 6.09.2024 за посиланням – ХV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz відкрилися у Чернівцях

Субота, 7 вересня  

10:00 – 11:30

Лекція Йосифа Зісельса «11-й рік війни: складні відповіді на прості запитання»

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36).

Більше про зустріч з Йосифом Зізельсом за посиланням – «11-й рік війни: складні відповіді на прості запитання» – лекція Йосифа Зісельса.

11:45 – 12:45

Поетичні читання: Німеччина.

Учасники: Ульф Штольтерфот, Даніела Зіл. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

13:00 – 14:00 – презентація поетичної збірки Дмитра Лазуткіна «Закладка» 

Модерує – Євгенія Лопата.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36).

14:15 – 15:15 – публічне інтервʼю та розмова із Пітером Померанцевим про майбутню книжку «Як перемогти в інформаційній війні» (автор долучиться онлайн).

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

Перехід на іншу локацію…

16:30 – 17:15 – публічне інтервʼю Романа Кравця із Артемом Чехом.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

17:30 – 18:30 – презентація майбутньої поетичної збірки Ірини Цілик «Тонкий лід» 

Модерує  – Ярина Чорногуз.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

18:45 – 19:45 – презентація нового роману Артем Чеха «Пісня відкритого шляху».

Модерує – Олександр Бойченко.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

20:00 – 21:00 – читання Юрія Андруховича: «Оповідання під келих – 2. Ще новіші сторінки книжки, яка (не) пишеться» 

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

Більш детально про другий день Meridian Czernowitz за посиланням – ХV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz. 7.09.2024

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях тривають ХV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz. День 7.09.2024… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відкриття Meridian Czernowitz 2024

П’ятниця, 6 вересня

12:30 – 13:00 – офіційне відкриття XV Міжнародних поетичних читань Meridian Czernowitz.

Локація: Літературний целанівський центр (вулиця Кобилянської, 51).

13:15 – 14:30 – поетичні читання: Німеччина.

Учасниці: Ульріке Альмут Зандіг, Урсула Крехель. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

14:45 – 16:00 – літературні читання та розмова про проєкт «FRAGILE» (у співпраці із Штуттгартським літературним домом): листування між Даніелою Зіл, Ульфом Штольтерфотом (Німеччина) та Іриною Цілик, Ігорем Померанцевим (Україна).

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51).

16:30 – 17:30

Презентація поетичної збірки Оксани Рубаняк «Дорога життя».

Модерує – Христя Венгринюк.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36).

17:45 – 18:45 – презентація книжки Остапа Сливинського «Словник війни».

Модерує – Олександр Бойченко.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36). Цю подію також транслюватимуть.

19:00 – 20:00 – презентація нової дитячої книжки Христі Венгринюк «Моя мама – гора». 

Модерує – Євгенія Лопата.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх (вул. Кобилянської, 36). Буде трансляція.

20:15 – 21:15 – презентація книжки Богдана Логвиненка «Деокупація. Історії опору українців».

Модерує – Євгенія Лопата.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36). Буде трансляція.

Субота, 7 вересня

10:00 – 11:30

Лекція Йосифа Зісельса «11-й рік війни: складні відповіді на прості запитання»

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36).

11:45 – 12:45

Поетичні читання: Німеччина.

Учасники: Ульф Штольтерфот, Даніела Зіл. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

13:00 – 14:00 – презентація поетичної збірки Дмитра Лазуткіна «Закладка» 

Модерує – Євгенія Лопата.

Локація: Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema, 1-й поверх  (вул. Кобилянської, 36). Буде трансляція.

14:15 – 15:15 – публічне інтервʼю та розмова із Пітером Померанцевим про майбутню книжку «Як перемогти в інформаційній війні» (автор долучиться онлайн).

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

16:30 – 17:15 – публічне інтервʼю Романа Кравця із Артемом Чехом.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

17:30 – 18:30 – презентація майбутньої поетичної збірки Ірини Цілик «Тонкий лід» 

Модерує  – Ярина Чорногуз.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

18:45 – 19:45 – презентація нового роману Артем Чеха «Пісня відкритого шляху».

Модерує – Олександр Бойченко.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

20:00 – 21:00 – читання Юрія Андруховича: «Оповідання під келих – 2. Ще новіші сторінки книжки, яка (не) пишеться» 

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

Неділя, 8 вересня 

10:30 – 11:30 – лекція Петра Рихла «”Я хочу небо на руки взяти”. Поезія і доля Зельми Меербаум-Айзінґер».

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51).

11:45 – 12:45 – поетичні читання: Швейцарія.

Учасник: Юрґ Галтер. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

13:00 – 14:00 – поетичні читання: Австрія.

Учасник: Роберт Проссер. Модерує – Петро Рихло.

Локація: Літературний целанівський центр (вул. Кобилянської, 51)

15:00 – 17:00 – показ короткометражних фільмів Міжнародного фестивалю кінопоезії «ZEBRA» за текстами учасників і учасниць Meridian Czernowitz 2010–2024 

Локація: Культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука (вул. Головна, 140).

Фільми будуть мовами оригіналу з українськими субтитрами.

17:30 – 18:15 – публічне інтервʼю Романа Кравця із Юрієм Андруховичем.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

18:30 – 19:30 – презентація нової збірки оповідань Сергія Жадана «Арабески» (автор долучиться онлайн).

Модерує  – Олександр Бойченко.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124). Буде трансляція.

19:45 – 21:00 – «Поет і перекладач»: літературний вечір Ігоря Померанцева та Олександра Бойченка.

Локація: РК «Бартка», 2-й поверх (вул. Головна, 124).

Вхід на всі заходи безкоштовний.

Про другий день Meridian Czernowitz за посиланням – ХV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz. 7.09.2024

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис ХV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz відкрилися у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кажи й ти,
кажи останнім,
висловлюйся.

Кажи —
проте ні не різниться від так.
Надай мовленому ще й смислу,
дай йому тінь.

Дай йому вдосталь тіні,
дай йому стільки,
щоб вистачило на тебе, розподіленого,
білого між ніччю і днем і ніччю.

Поглянь навколо:
бачиш, як всюди жвавішає —
конає! жвавішає!
Правду каже той, хто висловлює тінь.

Але маліє місце, де ти стоїш:
куди тепер, оголювачу тіней? куди?
Обстежуй вись і возносся.
Ти тоншаєш, стаєш непомітнішим, кращим!

Кращим. Якась нитка,
до якої він хотів спуститися, зірка,
щоб плавати унизу. Внизу,
де він бачить себе мерехтливим:
в мертвім зибу
слова блукливого.

Переклад Василя Стуса

ПАУЛЬ ЦЕЛАН /Paul Celan/ / Paul Antschel/

23 листопада 1920, Чернівці, Королiвство Румунія — 20 квітня 1970, Париж, Франція) — єврейський німецькомовний поет і перекладач.

27 січня 2024-го у КБУ «Чернівецький центр культурних послуг» відбулася поетична вистава театру «Зграя» за віршами Пауля Целана. Режисер спектаклю «Ти теж говори» – Світлана Попович.

Я тут самотній…

Я тут самотній, квітку попелясту
кладу у вазу, повну чорноти.
За склом живе твоє, сестрице, слово,
і сон мій пурхає нечутно навкруг мене.
Я весь в цвіту годин, що відцвіли.
Для птаха пізнього живиці я зібрав:
несе сніжинку він в своїм рожевім пір’ї;
зернятко льоду в дзьобі через літо.

Поезія Пауля Целана (переклад П. Рихла): Я тут самотній; Ти теж говори (переклад М. Фішбейна); Пісня в пустелі; Я чув, як казали; Вгорі, безшелесно; Фуга смерті; Близкість могил; Але…; Цинерарія; Вечір слів; Голоси; Земля була в них…; Псалом- І.

27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. День, коли світ несе відповідальність за скоєні злочини та події, які не можуть бути забутими.

Фуга смерті

Чорне молоко світання ми п’ємо його вечорами
ми п’ємо його вдень і зрання ми п’ємо його уночі
ми п’ємо і п’ємо
Ми копаєм могилу в повітрі там лежати нетісно
В цій хаті живе чоловік він змій приручає він пише
він пише коли сутеніє в Німеччину твоя золотиста коса
Маргарито
він пише отак і виходить надвір і виблискують зорі
він посвистом псів своїх кличе
він свистить і скликає євреїв своїх і велить їм копати
могилу в землі
він наказує нам грайте хутко до танцю
Чорне молоко світання ми п’ємо тебе уночі
ми п’ємо тебе зрання і вдень ми п’ємо тебе вечорами
ми п’ємо і п’ємо
В цій хаті живе чоловік він змій приручає він пише
він пише коли сутеніє в Німеччину твоя золотиста коса
Маргарито
Твоя попеляста коса Суламіт ми копаєм могилу в повітрі
там лежати не тісно
Він гукає ви перші копайте-но глибше ви другі співайте
і грайте
він вийма з кобури залізяку він розмахує нею очі його
голубі
глибше вганяйте лопати ви перші ви другі
продовжуйте грати
до танцю
Чорне молоко світання ми п’ємо тебе уночі
ми п’ємо і п’ємо
в цій хаті живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито
твоя попеляста коса Суламіт він змій приручає
Він гукає смерть потребує ніжнішої гри
смерть це з Німеччини майстер
він гукає жагливіш водіте смичками тоді ви полинете
димом
в повітря
тоді ви могилу дістанете в хмарах там лежати нетісно
Чорне молоко світання ми п’ємо тебе уночі
ми п’ємо тебе вдень смерть це з Німеччини майстер
ми п’ємо тебе вечорами і зрання ми п’ємо і п’ємо
смерть це з Німеччини майстер очі його голубі
він поцілить свинцевою кулею прямо в серце тобі
в цій хаті живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито
він спускає на нас своїх псів він дає нам могилу в
повітрі
він змій приручає і марить смерть це з Німеччини
майстер
твоя золотиста коса Маргарито
твоя попеляста коса Суламіт

Цинерарія

Спис, перелітний птах, вже й мури лишились позаду,
біліє вже гілка над серцем, і море шумить понад нами,
пагорб яруги усипали зорі полудня —
зелень нетруйна, мов око, розкрите у смерті…
Ми ловимо в пригорщі світлий потік водоспаду:
ту воду темнавих глибин, де леза не вручать нікому.
Ти також виводила пісню, й ми ґрати сплітали в тумані:
можливо, ще з’явиться кат і знов наше серце заб’ється;
можливо, ще вежа гойднеться і шибениця постане;
можливо, ще ми заростем бородою й рудим стане
світле волосся…
Біліє вже гілка над серцем, і море шумить понад нами.

Дякуємо акторам, режисеру і всім, хто брав участь у виставі! Ще трохи інформації про виставу за посиланням – «Якась нитка, до якої він хотів спуститися, зірка, щоб плавати унизу…»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Якась нитка, до якої він хотів спуститися, зірка, щоб плавати унизу…» – Пауль Целан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Rose Ausländer
(1901 — 1988)

Des Geliebten Nächte zu entzünden,
will ich augenspendend süß erblinden.
Des Geliebten Atem zu umkosen,
wandelt sich mein Blut in tausend Rosen.
Des Geliebten Liebe zu erhalten,
möcht’ ich mich in tausend Frauen spalten,
dass er tausendfach nur mich begehre,
alle liebend nur mir angehöre!

Роза Ауслендер
(1901, Чернівці — 1988, Düsseldorf)

Щоб осяять миленькому ночі,
я віддам у жертву свої очі.
Щоб голубить милого устами —
кров моя спахне ста пелюстками.
Щоб утримати своє кохання —
в сто жінок обернусь до світання.
Щоб стократ він міг мене жадати,
всіх любити й лиш мене кохати.

Переклад з німецької Петра Рихла

«Літературна слава прийшла до неї вже у зрілому віці, перші публікації у німецькомовних виданнях з’явилися у другій половині 60-х рр. До кінця 70-х рр. вона, на той час уже лежача хвора, що концентрувала усі сили тільки на творчості, свідомо відмежовуючись від навколишнього світу, зайняла почесне місце на літературній сцені німецькомовного простору», –  Оксана Матійчук.                                                                                                                                                                                           

Дякуємо пані Оксані Матійчук, літературознавцю і перекладачу за цікаве спілкування, системний аналіз творчості  Рози Ауслендер у різні періоди її життя, складні і трагічні. І як неймовірна жінка долала виклики епохи і долі – це вражає…

Більше фото з лекції за посиланням – «AUSLÄNDER» – ІНОЗЕМЕЦЬ… РОЗА АУСЛЕНДЕР: «УСЕ МОЖЕ БУТИ МОТИВОМ».

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Лекція «Роза Ауслендер: «Усе може бути мотивом»» від Оксани Матійчук спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всі ці три жінки – зразкові мисткині своєї культурної традиції. Книга є символічним мостом, що з’єднує Україну та Австрію культурно та духовно. Збірка видана Австрійським інтеграційним фондом у співпраці з Ukraine Office Austria при Федеральному міністерстві європейських та міжнарондних справ Австрії та Чернівецьким художнім музеєм, а також за підтримки професора Алоїза Волдана (професора слов’янських літератур Віденського університету).

Перекладачі: Петро Рихло (Роза Ауслендер, на українську мову), Ірина Качанюк-Спєх, Алоїз Волдан, Анна Шарлотта Вуцкі (Леся Українка, на німецьку мову).

Збірку представляли Петро Рихло, професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету, літературознавець, перекладач та Світлана Вардеванян, кандидат філологічних наук ЧНУ імені Юрія Федьковича. Інна Кіцул, директор Чернівецького художнього музею розповіла про художницю Августу Кохановську.  Про роботу команди Австрійський культурний форум у Києві та Австрійське бюро кооперації у Львові розповіли представники цих організацій. У заході взяли участь артисти Чернівецької обласної філармонії імені Дмитра Гнатюка, Академічний камерний хор «Чернівці».

Роза Ауслендер

Материзна

Моя вітчизна померла
вони поховали її
в огні

Я живу
у своїй материзні
слові

Леся Українка

Стояла я і слухала весну,
Весна менібагато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Дякуємо за чудову збірку поезій (яку присутні отримали в подарунок), організаторам за цікаве інтелектуальне спілкування. Тепер використовують слово комунікація. Як математик, слово комунікація має для мене трохи інший зміст – з теорії інформації. Тим не менш – зустріч любителів поезії була творчою і натхненною.

Більше фото з музею за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ «ПРО ТУГУ ТА БАТЬКІВЩИНУ» У ЧЕРНІВЦЯХ…

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Презентація двомовної збірки поезій Рози Ауслендер і Лесі Українки «Про тугу та батьківщину» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше про перший день фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ CТАРТУВАВ У ЧЕРНІВЦЯХ… 

Пауль Целан, поети, поезія вже удванадцяте у Чернівцях об’єднали, зблизили, згуртували, зібрали українських та закордонних поетів, письменників, журналістів та митців, тих, хто закоханий у поезію, поетів і поеток.

5 ВЕРЕСНЯ 2021

Поетичні читання: Ізраїль. Учасники: Ноам Партом, Томер Дотан-Дрейфус; модерація та переклад – Андрій Любка; вітальне слово – Наталія Федущак, директорка з комунікацій організації «Українсько-єврейська зустріч»; перекладачі: Петро Рихло, Марк Бєлорусець; локація – Головна синагога Буковини ім. Ісраеля та Зельди Майберг.

Публічна дискусія «Україна очима світу крізь призму культурного менеджменту». Учасники: Крістіан Дімер (Керівник проєкту «Дім Європи»), Володимир Шейко (Перший генеральний директор Українського інституту); модерація – Євгенія Лопата; переклад – Юрій Сильвестров; локація: Центральний палац культури /колишній Єврейський дім/

Подія: Презентація антології «Пауль Целан 100»
Учасники: Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Катерина Калитко, Андрій Любка; модерація – Євгенія Лопата.
Локація: Центральний палац культури / колишній Єврейський дім/.

Антологія «Пауль Целан 100» приурочена до сторіччя поета та міститиме 14 есе. Есе для антології були написані в рамках проєкту «Літературні дні Пауля Целана 2020» такими авторами: Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Катерина Калитко, Андрій Любка, Таня Малярчук, Ігор Померанцев, Нора Боссонг, Александру Булуц, Рон Вінклер, Даніела Данц, Клаус Райхерт, Йоко Тавада, Макс Чоллек. Упорядниця антології – Євгенія Лопата.

З Відня він утікає в Париж. Парадоксально: Целан утікає від німецької мови, але саме її – як багаж – бере з собою. Німецька мова є його валізою, спадком і статком. Та водночас кожен поет – особливо добрий поет – таки є біженцем із рідної мови. Бо пишучи, він мимоволі покидає її традиційні кордони й синтаксичні пункти пропуску, продирається крізь колючий дріт синонімічних рядів, щоб вийти в нейтральну зону метафори. Поет покидає рідну мову, щоб створити власну.

Целан намагається збудувати новий дім у Парижі – із сім’єю, дітьми, знайомими, роботою, але втеча в Париж – попри позірний успіх – також стала поразкою.

Востаннє Пауль Целан стає біженцем – із життя. Спосіб його втечі символічний: поет стрибає в річку. А що таке річка? Плин, рух, течія. Втеча – від слова втікати, текти.

Тому нині, коли я бачу біженців на вулицях європейських міст, мені важко не приміряти на них долю Целана. Скільки з них і якою ціною досягне визнання? Хто напише геніальні вірші, а хто, так і не знайшовши для себе дому, втече із життя?

Андрій Любка

Целан – біженець, який утікав від себе

“Нічия троянда” – четверта книга Целана – з цього погляду є особливо прикметною. З одного боку, це об’єктивно чи не найсильніша книга поета (попри всю умовність подібного визначення стосовно книг Целана, що вибудовуються у хронологічно щільний та логічно узгоджений наратив, із якого насправді складно вилучити ті чи інші текстові фрагменти), з іншого – суто формально вона може слугувати взірцем гармонійного поєднання всіх складників у поетичну цілість. “Нічия троянда” – самодостатній закритий простір, структура, що поєднує в собі безкінечну кількість елементів і витворює універсальний поетичний світ...

Сергій Жадан: Троянди мають шанс

(про “Нічию троянду” Пауля Целана)

Целан – поет, який навчив мене чесно чути, пропускати крізь себе і проживати біль. Біль як міцелій, який невидимо пронизує європейську культуру, спалахуючи на нервових закінченнях часом у дуже віддалених точках, але щоразу знайомим відлунням. Він змушує смикнутися і торкнутися або власної живої рани, або давнього рубця. І шукати перекладу. Присмеркова поетика, збите дихання, живий біль Целанових текстів – те, що йому часом закидає читацтво з не надто тонко відкаліброваним інструментарієм, радше звикле до бравурності, – зробило його винятково важливим у моєму особистому пантеоні, аж настільки, що не всі трепетні внутрішні іскри хочеться показувати назовні.

Катерина Калитко
Розколупування рани

Целан від цього вибору втікав як міг: Бухарест, Відень, Париж. Але його Михайлівка йшла за ним. Целана від неї лікували, рятували, витягували з неї щосили, з ним зав’язували й розривали стосунки, його зраджували й покидали, а відтак знову знаходили. Йому йшов 50-й рік, коли “фрайтод” остаточно схилив його на свій бік, де вже чекали батьки, Зельма, Зельмині батьки, і покликав з моста Мірабо у Сену, яка, цілком можливо, тої миті назвалась йому Летою.

Юрій Андрухович
Садгора-Михайлівка. Фуга смерті

Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz засновано у 2010 році з метою повернення Чернівців на культурну мапу Європи та розвиток і сприяння діалогу між українськими письменниками, перекладачами, культурними менеджерами й журналістами та їхніми закордонними колегами.

Після презентації  «Пауль Целан 100»  пригадували вірші поетів, читали на пам’ять і вже почали чекати ХІІІ Meridian Czernowitz… Дякуємо організаторам, учасникам Meridian Czernowitz за позитив зустрічей цих трьох днів фестивалю, натхнення, творчість… Друзям дякую за чудові миттєвості спілкування.

Більше фото третього дня фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ. 3-5.09.2021…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис У Чернівцях завершився ХІІ міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ – дійство, побудоване на фундаменті культурної спадщини Чернівців, продукт генної та історичної пам’яті його мешканців. Метою фестивалю є повернення Чернівців на культурну мапу Європи й розвиток діалогу між сучасними українськими поетами та їх зарубіжними колегами.

З вітанням Фестивалю виступила Марина Кирилюк,  секретар Чернівецької міської ради.

Модератори заходу: Святослав Померанцев, президент літературної корпорації «Meridian Czernowitz»; Євгенія Лопата, директорка Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Перкладач: Оксани Матійчук, голова Українсько-німецького культурного товариства м. Чернівців, заступник директора Центру німецькомовних студій при центрі Gedankendach ЧНУ.

Директорці фестивалю Євгенії Лопаті вручили медаль за заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина. Нагороду передала представниця відділу культури посольства Німеччини Катаріна Шаупп-Карманн.

Святослав Померанцев звернув увагу на те, що Чернівці перше в рейтингу у конкурсі на звання «Книжкової столиці України – 2022», оголошеного Українським культурним фондом.

Дякуємо за позитив зустрічей  першого фестивального дня! Фестиваль продовжується…

Більше фото з відкриття фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ CТАРТУВАВ У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях стартував XII Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Науковець, доктор філології, перекладач  Петро Рихло до ювелею поета представив 10 томів перекладів Пауля Целана. Десятитомне двомовне (німецькою та українською) видання творів Пауля Целана виходило у «Видавництві 21» в серії «Меридіан серця» від 2013 року. І як написала Лілія Шутяк у рецензії до останньої книжка «Затьмарено»  10-томного видання творів Пауля Целана:  «…творця «абсолютного вірша» і винахідника «мови оніміння», який народився у Чернівцях і своєю творчістю продовжує зберігати це місто на культурній мапі світу».

ПАУЛЬ ЦЕЛАН /Paul Celan/ / Paul Antschel/

23 листопада 1920, Чернівці, Королiвство Румунія — 20 квітня 1970, Париж, Франція) — єврейський німецькомовний поет і перекладач

У рамках проєкту  «Літературні дні Пауля Целана 2020» від 23 листопада розпочалися літературні читання, дискусії та презентації книжок. На сторінках Paul Celan Literaturzentrum та Meridian Czernowitz у Facebook та  сайті Літературного целанівського центру відбувається по 2 лекції.  Дивилася, слухала 24 листопада –  «Сергій Жадан та Олександр Бойченко: Пауль Целан: між біографією та поетикою»…

Знаєш, простір цей безкінечний,

знаєш, тобі не потрібно летіти,

знаєш, усе, що в твоєму відбилося оці,

поглиблює нам глибину.

Сергій Жадан [офіційна сторінка]

ПРИ ВИНІ ТА САМОТНОСТІ, наприкінці

їх обох:

я скакав крізь сніг, чуєш,

з богом у далечінь – близькість, співав він,

це був

наш останній гін понад

перепони людей.

Вони схилялись, коли

чули нас над собою, вони

писали, вони

набріхували наше іржання

однією

зі своїх мальовничих мов.

 

«…Целан є ще одним надзвичайно характерним прикладом того, як історія вривається у людську долю і які спустошливі сліди вона може там залишити.
Його особиста біографія також позначена досвідом ґетто й концентраційних таборів, трагічною загибеллю батьків, відразливим антисемітським цькуванням і численними наклепами заздрісників…
Для Целана – як ліричного поета par excellence, як «Гельдерліна ХХ століття» – в історії був важливий насамперед сучасний момент, який вже іманентно є родовою властивістю лірики. На відміну від інших літературних родів, лірика розглядає історію переважно як внутрішню історію, зовнішні події передусім як психологічні події, а всякий сюжетний розвиток (якщо тут взагалі можна вживати таку категорію) – лише як метаморфози почуттів. Поезія – як і мистецтво загалом – несе на собі для Целана відбиток сьогодення, її „хронотоп” (скористаємось терміном М. Бахтіна) зветься „тут” і „тепер”.
Можна – я цілковито певен цього – читати це слово так або інак, можна ставити тут різні акценти: акут сучасності, ґравіс історії – в тому числі й історії літератури – і циркумфлекс – знак довготи – вічності. Я ставлю – мені не залишається жодного іншого вибору – я ставлю акут.Так поет визначив своє мистецьке кредо 22 жовтня 1960 р. у промові з нагоди присудження йому літературної премії Ґеорґа Бюхнера в Дармштадті»

Петро Рихло, «Історія і людська доля в німецькомовній ліриці Буковини», журнал «Ї», №56

 

Corona
Пауль Целан

Осінь ласує в мене з руки своїм листям:
ми подружились з нею.
Ми вилущуєм час із горіхів
і вчимо його знову ходити:
Час вертає назад у свою шкаралущу.

В люстерці – неділя,
у маренні спиться,
уста кажуть правду.

Мій погляд блукає до лона коханої:
наші очі стрічаються,
ми шепчемо темні слова,
ми кохаємось палко, як мак і пам’ять,
ми спимо, наче вина у мушлях,
як море в кривавому місячнім сяйві.

Ми стоїмо край вікна обійнявшись,
вони з вулиці нас розглядають:
вже час, щоби знати!
Вже час, щоб каміння навчилось цвісти,
щоб забилося серце в тривозі.
Вже час, щоб настав-таки час.

Вже час.

Переклад Петра Рихла

PSALM
Paul Celan

Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm,
niemand bespricht unsern Staub.
Niemand.

Gelobt seist du, Niemand.
Dir zulieb wollen
wir bluhn.
Dir
entgegen.

Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose.

Mit
dem Griffel seelenhell,
dem Staubfaden himmelswust,
der Krone rot
vom Purpurwort, das wir sangen
uber, o uber
dem Dorn.

“Niemandsrose”, 1963

 

Зараз саме час читати Пауля Целана. І підійти до будинку №3 на вулиці Саксаганського…

Ми, чернівчани, розкидані по всьому світу. Але є люди, які нас об’єднують, де б ми не були. Людмила Бикова-Холодова, випускниця СШ № 35 зараз живе і працює у Лейпцигу (Німеччина).  І поділилася з нами інформацією про відзначення 28 жовтня у Єврейському культурному центрі  ювілея Пауля Целана «Atemwende und Herzzeit. Briefe. Ein Dialog durch die Zeit». Це була мистецька постановка таких  учасників:  Mivos Quartet (NY) та Nate Wooley, Britta Shulamit Jakobi, Hanno Dinger. Концертне читання було присвячено частині життя Пауля Целана після того, як він приїхав до Парижа і опублікував там свою збірку «Atemwende» / «Злам подиху»/.  Про його зустріч з Інґеборґ Бахман у Відні переповіли  через  листування  «Herzzeit».

Далі буде…

Більше фото з зустрічей чернівчан за посиланням – 100 РОКІВ ТОМУ У ЧЕРНІВЦЯХ НАРОДИВСЯ ПАУЛЬ ЦЕЛАН…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис 100 років від дня народження Пауля Целана очима простих чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Євсевій Мандичевський — «БУКОВИЙ КРАЙ» (1888 р.),
сценічна кантата для хору, солістів і оркестру за п’єсою Й. Відманна (виконується мовою оригіналу)
Упорядник видання оригіналу партитури — ДІТМАР ФРІЗЕНЕГГЕР
Поетичний переклад — ВОЛОДИМИР КАМ’ЯНЕЦЬ, ПЕТРО РИХЛО
Алегоричні персонажі:
Буковина — НАДІЯ ФЕСЕНКО (сопрано)
Сільван — ВОЛОДИМИР ФІСЮК (тенор)
Рустиція — БОГДАНА ЗАЙЦЕВА-ЧЕБАН (сопрано)
Монтан — ІГОР РАЦА (баритон)
Хор місцевого люду — Академічний камерний хор «Чернівці»
Художній керівник і головний диригент — НАДІЯ СЕЛЕЗНЬОВА
Академічний симфонічний оркестр Чернівецької обласної філармонії
Диригент — ЙОСИП СОЗАНСЬКИЙ

Браво! Дякуємо за прекрасний концерт!
Більше фото з концерту за посиланням – КАНТАТА «У БУКОВОМУ КРАЇ» ЄВСЕВІЯ МАНДИЧЕВСЬКОГО

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Євсевій Мандичевський — «БУКОВИЙ КРАЙ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні о 18:30 у Літературному целанівському центрі (м. Чернівці, вул. О. Кобилянської, 51) відбудеться лекція професора, доктора філологічних наук, целанознавця Петра Рихла на тему «Єврейська література Буковини та її українська рецепція». Це буде другий подібний захід із одинадцяти запланованих, який реалізовуватиметься у рамках проекту «Czernowitz: виховання єврейських цінностей крізь культуру та літературу».

У радянський період література Буковини була представлена лише частково. Знаних письменників із Чернівців тогочасна влада не визнавала. У зв’язку з цим такі всесвітньо відомі автори єврейського походження, як Роза Ауслендер, Пауль Целан, Іцик Мангер, Йосиф Бург, Аарон Аппельфельд та інші, залишалися на батьківщині невідомими. Літературний целанівський центр та його культурні заходи мають на меті компенсувати цю історичну несправедливість. Тому основною метою проекту є відродження місцевої єврейської культури та надання нових можливостей для її подальшого розвитку в Чернівцях.

Протягом одинадцяти місяців у Літературному целанівському центрі відбудеться 11 лекцій знаних фахівців, які стосуватимуться різних єврейських культурно-історичних сфер життя. Першим спікером був головний Равін Чернівецького регіону Менахем Мендель Гліценштейн. Серед наступних – голова Асоціації єврейських організацій та громад України, співзасновник Літературного целанівського центру Йосиф Зісельс, професор, доктор філологічних наук, целанознавець Петро Рихло, художник, експерт із єврейського образотворчого мистецтва Олександр Ройтбурд та інші.

Тривалість лекції – 60 хв.

Вхід на всі заходи вільний.

Запис У Чернівцях продовжується цикл лекцій про єврейську культуру спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду», зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури», – пише Іван Монолатій у рецензії на роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Іван Монолатій – почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук, професор, член Національної спілки краєзнавців України, Наукового товариства імені Шевченка, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, редактор фахового видання з політичних наук «Думка» («Прикарпатський вісник НТШ»). Іван Монолатій є автором монографій, численних публікацій періодичних та академічних видань. У 2017 році вийшли друком дві його книги:
«Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» та «Перша республіка. Коломия в часи ЗУНР».

Максим Дупешко письменницьку діяльність почав ще в студентські роки. Твори Максима були опубліковані в періодичних виданнях, а також в антології молодих письменників «Під простирадлом / Піт простирадла» Письменник.
Письменник неодноразово брав участь у різноманітних літературних фестивалях, серед яких такі престижні, як «Meridian Czernowitz», Літературний фестиваль Львівського форуму видавців, «Трикутник», «Обнова-фест», «Арт-ефект».

Максим Дупешко спробував також себе як кінорежисер, екранізувавши в короткометражному фільмі своє оповідання «Кілька запитань до тебе».
Громадський активіст. Голова ГО «Європейський культурний простір». Учасник Київського безпекового форуму.
Максим Дупешко є автором роману «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Нижче подаємо текст рецензії Івана Монолатія на роман Максима Дупешка.
Роман «Історія, варта цілого яблуневого саду» Максима Дупешка, дійсно, чарує, бентежить, відзеркалює та проектує у просторовому обсязі реальність життя, ідеалізуючи його у своїх спогадах, мріях…
Але зауважу, що рецензія Івана Монолатія так само мене зачарувала. Не менш цікаві інтонації, інтерпретації ілюзій, мрій, дійсності…

Іван Монолатій,
переможець конкурсу рецензій
«100 німецьких книг в Україні»

Програти не можна виграти.

МНЕМОТОПОСИ ЧЕРНІВЦІВ

(Рец.: Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду: роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.)

Схоже, що однією з особливостей українського літературного постмодернізму стала і потреба і, водночас, мода писати про місто як пам’яттєву парадигму, його (міста) пам’ять і постпам’ять. Як тут не згадати Й. Рота, котрий ще 1924-го застерігав, що «потрібна велика самовпевненість, аби описувати міста» [9, с. 228]. Ця парадигма, актуалізована після здобуття Україною незалежності, лише тепер, після більш як двох деслюзій і мрій…ятиліть після серпня 1991 року, а також з’яви перших «міських» літературних текстів, набула того реального виміру в дослідженнях «масок пам’яті», «ландшафту пам’яті», «простору пам’яті», вибудовуючи і/або інтерпретуючи колективну й індивідуальну пам’ять як чинники ідентичностей «своїх» і «чужих».
Вже нині на полицях «післячорнобильської бібліотеки» (поняття Т. Гундорової) знайдемо тексти про топоси пам’яті Львова («Танґо смерті» Ю. Винничука), Станиславова («Фелікс Австрія» С. Андрухович) чи Коломиї («Торговиця» Р. Іваничука). Звісно, не могли вони з’явитися на порожньому місці: як тут не згадати Іваничуковий «Манускрипт з вулиці Руської», протагоністом якого став амбівалентний православно-католицький Львів з його людністю, чи ж зовсім нещодавній «Лексикон інтимних міст» Ю. Андруховича, заявлений як «довільний посібник з геопоетики та космополітики», у якому автор ще й «заплутався у переходах між реальним та вигаданим» [1, с. 3, 4]?
У паралельних світах такої «містоцентричної» парадигми віднайдемо й «Ворошиловоград» С. Жадана і «Рівне/Ровне» і «Харків 1938» О. Ірванця, присутність Міста як головного героя (нехай і символічного) у їхніх текстах лише додатково свідчить про авторські спроби відшукати пам’ять як подорож у авторське і, не дуже, минуле. До цієї ж когорти текстів слід додати й романи Ю. Андруховича «Перверзія» і «Московіада», зміст яких балансує між історією, фікцією і пам’яттю, увиразнюючи вияви ціннісно-ідентифікаційного континууму двох абсолютно неподібних міст – Венеції і Москви – їхні топоси пам’яті і контрпам’яті (у першому – «історія тіла» митця у просторі пам’яті, у другому – авторська боротьба із жахами імперської столиці й «прощання з імперією» (поняття О. Гнатюк). Ці два романи можна ще уважати прикладом ментального картографування, – тих «масок пам’яті», що їх одягають на себе і автор, і його герої.
Зауважмо, що, побіч, ґротесково-карнавальних сюжетів і забавляння в т. зв. альтенативну історію, у згаданих творах описані цілком реальні українські (а, інколи, ні) міста з реальними персонажами, однак, в різних, інколи неправдоподібних ролях. Ця обставина вирізняє «нашу» сучасну літературу від вигаданих «Міст незримих» І. Кальвіно, Макондо Ґ. Ґ. Маркеса чи ж Йокнапатофи В. Фолкнера. Воно ж і добре, і зле, бо геопоетика вимагає ще й вигадування ландшафтів пам’яті власне українською мовою і українськими авторами. Мабуть, поки-що, поодиноким прикладом такого «вимудровування» залишатиметься окупаційний роман з елементами фантастики «Одісея Шкіпера та Чугайстра» Г. Гусейнова. Цілком відмінна тональність просторів пам’яті Ялівця, що їх описав Т. Прохасько у своїх «Непрόстих» – виразно людиноцентрична.
Інший приклад темпоральних сценаріїв репрезентації колективної пам’яті – «вписування» «тіла» в просторі пам’яті прийомами художнього слова. Зокрема йдеться про твори сучасної української літератури «Забуття» Т. Малярчук (про В. Липинського), «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» Н. Сняданко (про Василя Вишиваного) і, можливо, історико-документальний роман С. Германа «Via Романа» чи роман «Два пасинки Митрополита» Вл. Івченка (обидва тексти про А. Шептицького) (До цього переліку я б додав ще роман Г. Пагутяк «Маґнат» – про Я. Гербурта з Добромиля). В них, певною мірою, засобами художнього мовлення відбувається інструменталізація міста (одного чи багатьох) як «місця пам’яті», а цілком конкретна історична особистість маркується як носій тієї чи іншої пам’яті.
Тож підсумовуючи цей невеликий, але потрібний, вступ до проблеми, котра ще розглядатиметься, зауважмо, услід за українською вченою А. Киридон (дещо її перефразовуючи): з погляду студій пам’яті, сучасна українська література також наділена множинністю змістів, а тому має гетеротопічний вимір [6, с. 5]. Саме він, якщо послуговуватимуся міркуваннями західного авторитета Е. Саїда, дозволяє на проникнення всередину процесу мови, який вже відбувається у словах і розкриває приховане, неповне, замасковане або спотворене у будь-якому тексті [10, с. 67]. Відтак слова, а ширше – література, ставатимуть маркерами культурної топографії пам’яті.

***
Символічний простір Чернівців («міста на вершині гори» [13, с. 271]) та колективна пам’ять й ідентичності його місцевих спільнот вже давно стали поняттям метаісторичним. Не беручись досліджувати його витоки, розвиток і тенденції, зауважмо, що, з одного боку, пам’ять про Чернівці як самобутній маркер набутого життєвого досвіду його містян, а з другого боку – конструювання пам’яті про Чернівці та його мешканців з метою конструювання самої міської ідентичності, мають, щонайменше, більш як двостолітню традицію. І першість тут належить власне красному письменству.
Якщо для К. Е. Францоза, Чернівці на початку своєї історії у складі Габсбурзької монархії – це «гуцульське село з псевдовізантійськими, псевдоготичними та псевдомавританськими будівлями» [8, с. 9-10], а вже потім – «найсимпатичніше, найпривітніше місто австрійського Сходу» [12, с. 107], то для Ґ. Дроздовського, це місто – «осердя провінційних форм і звичок» [4, с. 25], котре «належало багатьом націям» [4, с. 17]. Цей мулькультурний топос, міф Чернівців окреслив Ю. Андрухович, сказати б, різносюжетно: «місто, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог» і «одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить» [1, с. 450]. Це й зрозуміло, адже місто, в якому «дзеркальний короп приправлений перцем мовчав п’ятьма мовами» [2, с. 53], а потім стало «затонулим містом» (Р. Ауслендер) [2, с. 338], незважаючи на трагічність своєї долі у ХХ столітті, витворило культурологічний тип містянина окреслений як Homo сzernoviciensis, вкотре доводячи живучість спільної, «чернівецької», пам’яті [14, c. 9 (ненум.)], що її характериними рисами можна вважати «уповільнений час […] та приголомшливу зустріч з образом міста, якому довелося пройти всі стадії совєтизації та провінціалізації…» [13, с. 272].
Не вдаючись до підрахунку й аналізу авторів та їх творів, створених у Чернівцях чи їм присвяченим (у відомому дослідженні про Чернівці як літературне місто, П. Рихло вказав 27 найвідоміших авторів та подав переклади їх текстів [8, с. 18]), зауважмо, що про Чернівці як місто, а водночас «місце пам’яті» писали автори різних вір і народів, увиразнюючи своїми текстами етнічне і конфесійне розмаїття міста і регіону. Досі крайніми точками, ба полюсами таких текстів у ХХ ст. були роман-фікція «Горностай з Чернополя» Ґ. фон Реццорі (1958) і ретро-детектив «Срібний павук» В. Кожелянка (2004).

***
В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду» , зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури і, водночас, той факт, що авторська «особиста історія в декораціях минулого» (с. 2) цілком може бути «мовним» інструментом осмислення сучасної політики пам’яті, репрезентувати роль пам’яті в історії окремого узятого міста.
Власне вже з перших сторінок роману категорії «місто» і «пам’ять» уміло використовуються автором, який окреслює свою історію «міста з украденою душею» (с. 2); цілком іншого міста, або такого, що ніколи не існувало (с. 5); міста, яке обрало свого головного героя, бо він його не обирав (с. 9); міста з «іншим» запахом (с. 11); міста, в якому «румунські няньки співали німецьким дітям українських колискових» (с. 12); міста, яке хоче повернути собі обличчя (с. 53). Тому, побіч окремих зовнішніх «краплень» (виходу поза межі міста), оповідь наратора описує хронотоп, місце дії якого «ніколи не змінювалося – це були Чернівці» (с. 55).
Гадаю, що це не випадково, адже у ХХ-му столітті («…де сталося найбільше вбивств за всю історію…» (с. 13) саме міста були епіцентрами епохальних змін на лише на геополітичній шахівниці, а й у долях і свідомості пересічних городян. Саме про ці зміни і розповідає роман М. Дупешка. У цьому задумі немає нічого нового, адже сучасна західна гуманітаристика вкотре наголошує на необхідності актуалізування теми взаємодії політики і літератури, вивчення важких і трагічних сторінок європейської історії через призму саме художнього слова [17, s. 59-66]. Тим паче, що пам’ять тут виступатиме трансдисциплінарною категорією, тим, за визначенням Е. Рибіцької, «досконалим містком між літературним та історичним дискурсами» [16, s. 301]. Щоправда, з погляду літературознавства, простір і місце пам’яті можуть мати різне прочитання: для Е. Рибіцької , котра оперує передусім категоріями кризового стану історичного роману, пам’ять матиме індивідуальний вимір, що ґрунтується на особистому досвіді автора [16, s. 301], натомість К. Маґріс твердить про пам’ять як певний колективний досвід, підставу формування будь-яких ідентичностей [15, s. 201-202]. В українському ж випадку цієї проблеми, політизація літератури і/або «олітературнення» політики (читай, політики пам’яті) свідчить про необхідність вироблення смислів і цінностей, які б об’єднали українців сьогодні [7, с. 22]. Відтак смисловим полем такого об’єднання громадян України – етнічних українців та представників інших національних спільнот, громадян України – могли б виступати пам’ять, мови та ідентичність [6, с. 186].
Центральним тлом роману, без сумніву, є війна, ця, з визначенням Я. Поліщука, «невигойна рана пам’яті» [7, с. 89]. Про неї головний герой твору – Павло (Павел) Бачинський – на початку своєї оповіді так зауважив: «У поляків, українців та євреїв була своя війна. І всі ми її тоді програли. І всі ми її тоді виграли» (с. 14). Показово, що наприкінці дії роману не письменницька уява, а сам автор – офіцер українського війська – переносить читача у війну сучасну – в зону АТО, зокрема на блокпост у селі Гранітному. Вона, ця війна, в очах автора «трохи знімає провину з тих, хто жив у 30-х та 40-х століття минулого. Сьогоднішня ситуація для мене накладається на те, що відбувалося тоді» (с. 116). Адже, пишучи уявного листа до однієї з героїнь твору – Марії Бачинської – автор у 2015 р. розмірковує над її записом, зробленим 74 роки тому: «… люди починають убивати через нерозуміння. […] цілі війни починаються через небажання зрозуміти» (с. 117).
Як бачимо з твору саме військово-політичні конфлікти ХХ століття є тлом цієї оповіді, а водночас найважчими для героїв роману, а також і для автора, який висновує про сучасний російсько-український конфлікт, як свідчення того, що окупанти «прийшли не шукати порозуміння, а витісняти ваш світ іншим» (с. 118). Маємо тут опосередковані натяки на агресивну ідеологію «русского мира», методи пропаганди якого лише підтверджують давно знану тезу Р. Брюбейкера про «державу, що націоналізується». Тому пам’ять про війну як явище глобальної і техногенної руїни людства у романі М. Дупешка виступає таким собі містком, який парадоксально поєднує події нетривкого міжвоєння, Другої світової війни, Голокосту, перед- і повоєнних совєтських окупацій Буковини і загалом України, а також сучасну російсько-українську війну на Сході України, окреслену владою і політичними елітами евфемізмом «АТО».
Однією з тем роману М. Дупешка, яка взаємопов’язана і «взаємоперетікає» з проблеми війни і конфлікту, є ідеологія, яка у цьому випадку формує певною мірою пам’ять історичну. Її вияви теж є, як правило, різні: від ствердження загалом нейтрального (читай, потаємного) габсбургофільства серед окремих містян повоєнних (після Великої війни 1914–1918 рр.) Чернівців (с. 8, 13, 25) до емоційно-забарвленого твердження, пов’язаного з власним дослідом героїні роману М. Бачинської про те, що люди мусять порятуватися «від цієї війни, і від нацизму, й від комунізму, і від усякої іншої холери та чуми, яку ще наплодить стара сука Європа» (с. 43). І якщо це твердження датоване 1940-м, то цілком пророче звучать рядки, озвучені героїнею у її щоденнику ще у листопаді 1938-го: «Тепер цей нахабний берлінський осел рятує німців у Чехословаччині. […] Може, Гітлер схоче й мене, наполовину німкеню, тут рятувати, то я перша вийду і скажу, що не треба» (с. 30). Ці рядки доповнює й авторський пасаж про саму природу тоталітаризмів, який опирається на історичний факт про спільний парад у Бересті німецьких та радянських окупаційних військ 24 вересня 1939 р. (на відміну від автора, в історичних джерелах вказується день 22 вересня 1939 р. – І. М.): «Найбільші гопники ХХ століття потисли одне одному руки, послинились у поцілунках, посміялися над тілами вбитих і стали чекати нагоди помірятися своїми гарматами» (с. 34).
Зауважмо, що цими сюжетами автор привертає читацьку увагу до проблеми, яку свого часу озвучив Р. Брюбейкер, говорячи про «переобрамлений націоналізм»: надто вже схожі тут Веймарська Німеччина і пострадянська Росія, котрі, використовуючи націоналізм, провадили політику захисту прав нібито своїх «співвітчизників» [3, с. 190-205], увиразнюючи риторику щодо легітимності їхнього силового втручання і дефраґментації суверенних держав. А здійснюючи зі своїми героями таку художньо забарвлену «подорож у минуле» Європи 30-х – 40-х років ХХ століття, автор натомість враховує ще й характер суспільно-політичних процесів і чинного політичного режиму сучасних саме йому, скажімо російської агресії на Сході України у 2014–2015 рр. Зокрема для нього вплив людиноненависницьких ідеологій комунізму і нацизму відчутний і у 2015-му, бо саме вони спричинили «амнезію», якою страждала вся Центральна Європа ще півстоліття після закінчення Другої світової війни (с. 121), а тому ця війна для автора ще не закінчилася. Звертаючись у своєму щоденнику з фронту до М. Бачинської, автор стверджує: «Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. […] Здавалося, Маріє, що тоді, в 1945 році, війна закінчилася. Але це міф. Та війна триває досі і прямо тут. […] Сьогодні я воюю на тій самій війні, яка начебто закінчилася з падінням двох атомних бомб на Японію» (с. 121). І саме тут маємо дуже важливий авторський натяк (адже він, автор, є носієм цієї картини світу), який вказує повною мірою на присутність у пам’яттєвому дискурсі «масок пам’яті», що, фактично, конструювалися унаслідок спровокованих зовнішніми чинниками (анексією Криму у березні 2014 р. і агресією РФ на Сході України від 2014 р.). А що автор використовує й «живу» пам’ять і пам’ять про пережите ним – перебування на сучасному фронті російсько-української війни (с. 117-118, 125), ситуації в зоні АТО (с. 133, 144), недолугі Мінські домовленості (с. 125), – ці «маски» мають захисну функцію у боротьбі із зовнішнім агресором (с. 144), а також свідчать про авторський пошук нових «масок пам’яті» у світі, що «стискає нас своїм інформаційним валом до розмірів інфузорії-туфельки» (с. 97).
Відтак війна й ідеологія є тими зовнішніми «світами», на тлі яких розгортається дія Дупешкового роману. Відтак процеси зовнішнього, сказати б, геополітичного порядку є фатальними для головного героя: «Те, що відбувається за тисячі кілометрів звідси, за яких кілька днів впливає й на нас. Тобі, можливо, здається, що Європа і світ великі, та це не так… І щонайгірше, з кожним днем вони стають ще меншими…» (с. 52).
А втім, внутрішній світ твору цілком присвячено не лише проблемі «міської» пам’яті, а почасти – постпам’яті, спробі руйнування вже нібито усталеного забуття про події не лише 1930-1940-х років, а й про часи після 1991-го. Адже, як висновує автор, «коли стаються якість надзвичайні події, то кожен пам’ятає не тільки те, що сталось, а й те, як саме дізнався про це і що робив у той час» (с. 97). Це спостереження він адресує передусім собі, а вже потім своєму героєві – П. Бачинському, адже, як мешканці місця пам’яті (Чернівців) вони вже живуть в історії, але нею ще не займаються. Перше свідчення цього вбачаю в характеристиці, що її дає собі головний герой, риторично запитуючи: «Які тоді були перспективи у мене, хлопця з української гімназії, поляка за національністю, чиї батьки крім польської та української – цими мовами розмовляли вдома – змушували вчити насамперед німецьку, а не румунську» (с. 8). І справа тут, вочевидь, не лише у позірному мультикультуралізмі, т. зв. «буковинській згоді», що, мовляв, сформувала знану «буковинську толерантність» яко притчу во язицех, а у тому, що «в тогочасних Чернівцях слова переходили з мови в мови, з діалекту в діалект дуже легко» (с. 14). Бо ж тут, за словами героїв твору – М. Бачинської, яка «чула всілякі мови […]: і чеську, і вірменську, і турецьку, й італійську, і, звичайно, французьку…» (с. 104), або П. Бачинського «…де кельнерки знал більше мов, ніж теперішні професори» (с. 138). Як тут не згадати Р. Ауслендер, котра поетизуючи про довоєнні Чернівці, писала: «Мирне небо на пагорбах/ оторочене буковими лісами/ […] Чотири мови/ уживаються вкупі/ голублять повітря […]» (переклад П. Рихла) [2, с. 263], або ж знову ж таки її виснування про функціонування мови у Чернцівцях: «Вона мала своє особливе обличчя, свій власний колорит. Під поверхнею мовленого лежало глибоке, широко розгалужене коріння різноманітних культур, які багатократно взаємопроникали одна в одну й давали словесному листю, відчуттю звуку й образу соки й силу» [2, с. 335]. Щоправда, описане у романі М. Дупешка, уміння «чути», вочевидь, не завжди означало «розмовляти» і/або «розуміти».
Саме тут маємо приклад того, як мова виступає ідентифікаційним чинником пам’яттєвого дискурсу [6, с. 186], позаяк, по-перше, мова дає можливість «відчути, як навіть віддалене минуле все ще присутнє в сьогоденні» (вислів В. фон Гумбольта) і, по-друге, «постійному розриву часу мова надає неперервності простору» (вислів М. Фуко) [6, с. 188].
Натомість доказом того, що пам’ять є не лише проекцією мови, а роль мови у процесі реконструкції минулої реальності залежить зокрема від збігу мовної та культурної складових ідентичності і/або історичного періоду розвитку нації [Киридон, с. 195], є авторові роздуми про «мовний» сегмент у сучасній війні Росії проти України: «Чому українці ніколи не напали б на росіян? Бо ми їх розуміємо. Ми знаємо їхню мову, А вони нашу – ні. І тут річ не тільки в мові. Бо порозумітися можна і без знання мови, але потрібно хотіти зрозуміти. […] Уміння розуміти когось крім себе, а не праця чи мовний апарат робить людину людиною» (с. 117-118). Адже, як розмірковувала в 1941 р. у своєму щоденнику героїня твору М. Бачинська, «іноді мені здається, що десь поряд стоїть вавилонська вежа і люди стали глухонімими вавилонянами, не здатними почути інших. А коли люди не здатні чути, вони хапаються за зброю» (с. 104).
Суттєвою для автора є й категорія постпам’яті місця, котре вже нині втрачене. Головний герой твору у розмові з автором роману не тішить себе ідеалізацією «буковинської толерантності» як вияву багатонаціонального міста: «Те, що люди різних національностей жили у тих Чернівцях майже без конфліктів, зовсім не означає, що це була якась суцільна мішанка. Зовсім, ні. Румуни горнулися до румунів, євреї – до євреїв, українці – до українців, а німці – до німців» (с. 50-51).
Саме тому таке міжетнічне співіснування і/чи міжетнічне протистояння знаходило своє відображення в існуванні т. зв. паралельних світів – коли представники різних народів мешкали на сусідніх вулицях чи в окремих дільницях у межах одного населеного пункту, але в щоденному житті не контактували між собою. Незважаючи на факт проживання разом, ці «паралельні світи» жили окремішньо, загострюючи опозицію «наше» – «ненаше» місто, адже національні чи загальнодержавні дати святкувалися нарізно (Натомість, так не було у родині героїв рецензованого роману: «Так уже в нашій сім’ї прийнято, що ми святкуємо обидва Різдва: і католицьке, і православне. […] ми співали і польські колядки, й українські, й німецькі» (с. 87). Цьому сприяли й багатовікові традиції, і позиції церков чи релігійних спільнот, і різні календарно-обрядові відмінності. Далося взнаки й те, що утворення спільних християнсько-єврейських чи будь-яких інших економічних, політичних і культурних товариств було надзвичайною рідкістю. Якщо ж таке й траплялося, то дуже швидко ці організації ставали лише моноетнічними. Такі ситуації можна було змодифікувати як явища «потрійного Львова» (був Львів український, Львів польський, Львів єврейський) або «квартетних Чернівців» (були Чернівці українські, Чернівці румунські, Чернівці єврейські, Чернівці німецькі), «подвійних чи потрійних», а часами і «квартетних» Станиславова, Дрогобича, Тернополя, Ярослава, Яворова та ін.
Про явище «етнічної геттоїзації» (поняття Ярослава Грицака) головний герой мовить далі: «…ці національні групи не лише святкували свої свята, співали свої пісні, говорили своєю мовою, вони й родичалися передусім між своїми», проте «…такі родини, як моя, де батько – поляк, а мати – півнімкеня-півукраїнка, траплялися не дуже часто. Хоча найлегше знаходили мову з іншими саме українці. […] А найрідше одружувалися не зі своїми саме євреї, бо мали іншу віру. І що більш віруючою була така сім’я, то менше було шансів у дітей побратися з людиною іншої національності» (с. 51). Такі ситуації, що їх час від часу використовують сучасні письменники (згадаймо, хоча б героїв з «Торговиці» Р. Іваничука), можна пояснити наступним чином. По-перше, історична ретроспектива як компонент і засіб збереження етнічної пам’яті сприяла збереженню власної (етнічної) ритміки урочистостей. По-друге, належність до кількох культур завжди була притаманна строкатим у етнічному й конфесійному відношенні регіонам довоєнної (до вибуху Другої світової війни) Європи. Їх дієвими репрезентантами яких були різні, однак «сусідські», етнічні спільноти. Тож їхні актори, власне, вимагали від членів «своїх» етнічних груп однозначності щодо «подвійної» ідентифікації, а щодо тих, які не могли і/або не хотіли виконати цієї вимоги, використовували інструментарій внутрігрупової ізоляції. Для батьків, які могли бути такими, «подвійними» чи, навіть «потрійними» ідентифікаторами, було очевидним, що вже їхні діти мусять однозначно визначитися з таким вибором (героїня твору М. Бачинська, зауважує: «Дора гебрейка, але це не має значення. Я впевнена, що вона прийме наші традиції так само, як і ми приймемо традиції її родини» (с. 87). Адже таке «нове» покоління в якийсь час починало шукати недвозначної відповіді на питання про свою національність та ідентичність. Найважче було обирати тим, у родинах яких паралельно культивувалися дві національні традиції: змішувалися тут два світи, дві культури, часом дві мови.
Така ситуація й описується М. Дупешком. Відтак головним «подразником» більш менш мирного співжиття різноетнічних містян Чернівців (в якому «торгувати вчилися ледь не з пелюшок, а основи маркетингу без усіляких дипломів знали навіть продавці перегною» (с. 92), автор вважає зміни політичних режимів і держав, адже «від постійних жонглювань владами, розпорошувалися по світах його (міста. – І. М.) люди, родини й цілі національні громади» (с. 59). Своєрідним маркером цього була зміна «кольору прапора, що майорів над ратушею» (с. 59). Тому й пропонувалося, щоби «на вежі не було жодного прапора», а був «спокій, таке собі магдебурзьке право ХХ століття» (с. 59).
Натомість символічним, зате надто вже реальним об’єднавчим фактором чернівецьких містян, була взаємодія національних кухонь. Її, вустами головного героя, автор описав як спогад, коли «… пахло мацою (тут і далі у цій цитаті – мої спостереження – єврейська кухня. – І. М.), мамалигою (молдавська/румунська кухня), червоним борщем (українська кухня), біґосом (польська кухня) та баварськими сосисками (німецька кухня). Й здавалося, що так буде завжди, що ніщо не здатне порушити гармонію цього міста […], що все законсервується…» (с. 29). Бо ж за допомогою смаків і запахів різних кулінарних потрав можна зрозуміти й певні межі міських дільниць, а у ширшому сенсі – границі культурні [16, s. 255]. Особливості приготування і споживання їжі, виступають певною мірою репрезентантами тих національних спільнот, котрі ще мешкали пліч-о-пліч у Чернівцях напередодні Другої світової війни (та й, зрештою, ще задовго до неї). А тому така усталеність, сказати б, «смакового» задоволення гарантувала, нехай і позірно, діалогову культуру взаємодію «іншостей» (поряд з одягом, музикою, анекдотами тощо). І саме вона вибудовується в тексті М. Дупешка, а оповіді П. Бачинського, як процес взаємозалежності «пам’яті мозку» і «пам’яті тіла».
Саме запахи є, як побачимо з роману, одними з тих маркерів «тіла», що закорінені в просторі пам’яті Чернівців. Бо ж, «місто мало зовсім інший запах», а тому «його вже неможливо відчути зараз» (с. 11). Цю варіативність тілесності головний герой розуміє як прояв внутрішньої природи тогочасного, західного, міста: «…вулиці були значно більш залюднені, на кожній площі був ринок з усілякими свійськими тваринами, цибулями та часниками, рибою та ковбасами. А ще люди з сіл, які пахнули сіном і гноєм, землею і травою. А ще натуральний одяг з овечого хутра, коров’ячої чи свинячої шкіри» (с. 11). Відтак, якщо у «класичному» варіанті функціонування дихотомії «свій» – «чужий» найвагомішу роль відігравали конфесійна (релігійна) і/або етнічна належності, то, тут саме запахи були ключовими для виразної конфронтації міста і села. «Міщани пахнули вогкістю своїх помешкань, чиновники – папером, милом і цифрами з рахункових книг» (с. 11). До цього додавалася й повільна, але відчутна модернізація у сполученні між містом і селом, хоча «не кожен тоді міг собі дозволити користуватися шампунями» (с. 11). Тож запахи містян і селян, які горнулися час від часу до міста, шукаючи передусім клієнтів для своїх товарів і послуг, фактично, визначали «тональність», характер сприйняття «своїх», які взаємодіяли зі «чужими». Єдиним місцем, де запах не змінився досі, автор називає берег річки Прут, що «… досі пахне камінням, мохом, хвоєю, рибою і трошки багнюкою…» (с. 11). Тож, як бачимо, тожсамості міста визначали й запахи, наявність і/або відсутність котрих додатково свідчила про особливості геопоетики «втрачених місць».
А що Й. Рот зауважував, що «міста переживають народи, що їм завдячують своїм існуванням, і мови, що ними розмовляли їхні будівничі», а «народження, життя та смерть міста залежить од багатьох законів, які неможливо систематизувати й які не коряться правилам» [9, с. 228], цікавим є показ автором діалектики окупаційних режимів – совєтського і нацистського.
Зокрема саме за першої такої окупації, «для самих мешканців життя в місті припинилося», і «саме тоді померло гарне європейське місто Чернівці» (с. 39), бо 1940-й «став для Чернівців роком погибелі», бо ж тоді місто перетворили у «забігайлівку для красноармєйца» (с. 53). В таких умовах містяни виявилися безпорадними перед хамством, брехнею, насильством непроханих «визволителів». Зосібна героїня роману М. Бачинська так записала у своєму щоденнику 29 серпня 1940 р.: «Найгірше, що ми не можемо вигнати їх звідси. Їх зовсім не мучить сумління, що вони прийшли до нашої оселі й нищать її» (с. 56). Таким робом автор показує символічне змагання за контроль над «домашнім вогнищем» кожного з тогочасних чернівецьких містян, адже боротьба з ним, як територією приватності і однією зі сфер сучасної культури, означала й отримання контролю над своєрідним соціальним й етнічним простором. Зі свого боку, містяни мусили визначатися в координатах громадянського й морального вибору: чи й надалі залишатися в оточенні «своїх», або, за якийсь час, опинитися серед «чужих». Бо, як згадував П. Бачинський, «куди було тікати нам, нашій польсько-українсько-німецькій родині? Республіки Польщі не існувало, України теж, Німеччина перетворилася на Третій Райх. А місцевим українцям, заради яких начебто й забрано Північну Буковину?» (с. 39).
Натомість за нацистської окупації, до міста повернулися румуни, «вже не ті […] яких пам’ятало місто» (с.100), котрі «уже не визнавали ніякої іншої культури, окрім румунської, і лише німецьку терпіли, зціпивши зуби» (с. 107), а тому «одразу показали своє нове звіряче лице» (с. 100), вдаючись до насильства і масового терору від якого постраждали не скільки якість архітектурні пам’ятки, а саме уже «мертве місто» з «висмоктаною душею» (с. 105), – без його єврейства. Як доказ цього, автор вкладає в уста свого протагоніста риторичне запитання: «Бо чи ж зберегло це місто душу, коли одні його мешканці дозволили окупантам чинити так з їхніми сусідами. […] Чому в цьому “толерантному” місті кожен наступного дня після приходу румунів не став євреєм, як у Копенгаґені?» (с. 105).
Йдеться, очевидно, тут про очевидців Голокосту, тих «страхітливо нормальних людей», їхню поведінку на груповому рівні в конкретній ситуації. Визнаючи, що «всяке зло на планеті твориться за мовчазної згоди так званої нейтральної частини» (с. 105), автор не звинувачує виключно українців у такій реакції на злочин, однак констатує пасивність і байдужість ще нещодавніх «сусідів» щодо порятунку ближніх: «в той час не могли постійно думати про вбивства євреїв чи про абсурдність нацистської ідеології. Нацисти десь там собі були так само, як зараз десь там є наркоторговці, педофіли чи покинуті собаки. Зло собі десь там існує, але в нас удома тепло, гарячий чай і по телевізору показують концерт. А нацисти з євреями най мастять собі голови: ми в ці брудні справи не ліземо. Ми, чесні, добропорядні громадяни» (с. 107). Цей сюжет є, на мій погляд, дуже важливим, адже увиразнює той тип «звичайних людей», що його описав Ц. Тодоров, коли «поруч із творцями зла перебувають пригноблені народи» [11, с. 194], які, зазвичай, можуть бути занадто поблажливими перед безчинствами, що відбувалися на їхніх очах. Тож автор застерігає очевидців злочину від їх пасивності, що робить зло банальним: «Такі потвори не можуть наїстися: спершу вони знищать нас, євреїв, потім перейдуть до слов’ян, потім до тих, хто пише лівою рукою, хто вірить в Ісуса Христа, хто танцює вальс, хто має правильну будову тіла, хто носить червоне…» (с. 108).
Якщо сучасні інтерпретації подій минулого є почасти свідченням «війни пам’ятей», показовою, на мій погляд, є згадка у романі участі окремих німецьких офіцерів на боці УПА (с. 122-124). Як зауважує А. Киридон, пам’ять про події минулого, зазвичай, альтернативна, а тому спогади про найважливіші історичні події є своєрідними колажами [6, с. 144, 146]. Відтак сюжет з німцем Ріхардом, дід котрого є українцем, який на запитання «А хто ти?», відповідає: «Я не знаю, хто я. Я буковинець. Я чернівчанин […] “Ich bin ein Czernowitzer”» (с. 123), свідчить, по-перше, про формування новітньої культури відповідальної та діалогічної міжсусідської пам’яті і, по-друге, про відтворення спільної чернівецької пам’яті, осердям якої є наднаціональна ідентичність.
В романі М. Дупешка уважний читач знайде цікаві, а інколи банальні, спостереження героїв твору, як-от: «кров не має жодного значення» (с. 24), «з собою нічого не забереш» (с. 32), «кохання нагадувало засушену для гербарію квітку» (с. 33), «люди не зупиняються у своїх бажаннях» (с. 44), «ми мало кому розкриваємо подробиці своїх почуттів» (с. 47), «свою історію мали не тільки люди, а й вірші» (с. 48), «нейтральна сторона не вберігає від відповідальності» (с. 123), «чи відповідають діти за гріхи своїх батьків?» (с. 142) тощо. Певною мірою ці конструкти, які промовляє у більшості випадків головний герой твору П. Бачинський свідчать про використанням автором аксіологічних аспектів старіння як незворотного фізичного процесу, зокрема старості окремої людини.
Є у тексті й згадки окремі візуалізовані у просторі маркери міської пам’яті Чернівців: символічного протагоніста твору – гору Цецино (с. 10-11), вулиці Гагаріна, Золочівську і Бережанську, героїв Сталінграда (с. 21, 40, 61), міську дільницю Клокучку (с. 40), ратушу і легендарний «будинок-корабель» (с. 49). Геть окремішніми у романі є зовнішні маркери/інституції – Берлінська стіна і Верховна рада України (с. 65-66). Окремо «виписані» у контекст твору окремі постаті та їх твори: З. Меербаум-Айнзінґер, І. Вільде, О. Довженко, М. Хвильовий, В. Стефаник, Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ф. Кафка, Ґ. Грасс, П. Целан (с. 48, 60, 72, 83-84, 113, 158). Подекуди проглядається й інтертекстуальність, зокрема натяки на твори Р. Ауслендер чи О. Бальзака (с. 14, 27).
Доповнюють твір, хоча й по-різному, два сюжети. Перший, «Посмодерна пауза» (с. 60-71) і другий, такий собі інтелектуальний путівник туриста, який вибирається поза Чернівці, а отже, поза «своє» місце пам’яті (с. 127-128). Їх можна розглядати як певну авторську провокацію, оскільки залюблений в історію рідного краю читач знайде тут зо дві чи зо три фактологічні помилки.
Дуже важливо, що роман М. Дупешка не є багатошаровим художнім текстом, створеним за якимись вже дотепер усталеними літературними канонами. Він має досить своєрідну (хоча й знану письменникам) архітектоніку і свідчить про манеру письма автора, що не претендує на винятковість чи повноту викладу. Поза цим, «Історія, варта цілого яблуневого саду», очевидно, й була задумана як певною мірою вибірковий і фрагментарний текст про Чернівці та пам’ять міста, якого вже не існує. Тому цей роман призначений, передусім, для приватного читання. Власне це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини, котра хотіла б бути почутою не лише на вершині цецинської гори, робить новий роман про Чернівці, чернівчан і не тільки, важливим путівником в культурній топографії пам’яті. Саме тому не варто нехтувати закликом автора, який стверджує: «Літери, слова, герої повинні мати своє місце. Навіть коли йдеться про ошалілий час, у якому свого місця на планеті позбулися десятки мільйонів людей» (с. 48).
Гадаю, що саме такий «олітературений» підхід до феномена міста як місця пам’яті, конструюватиме його (міста) сучасну культурну традицію, а відтак викристалізує колективну мозаїку гетеротопій пам’яті не лише мешканців сучасних Чернівців, а й цілої України.

1. Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики / Юрій Андрухович. – К.: Meriadian-Czernowitz, Майстер книг, 2011. – 480 с.
2. Ауслендер Р. Час фенікса. Вірші та проза; пер. з нім. П. Рихла / Роза Ауслендер. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2011. – 352 с.
3. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі; пер. з анг. О. Рябов / Роджерз Брюбейкер. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.
4. Дроздовський Ґ. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця; пер. з нім. П. Рихла / Ґеорґ Дроздовський. – Чернівці: Молодий буковинець, 2001. – 256 с.
5. Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду. Роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.
6. Киридон А. Гетеротопії пам’яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті / Алла Киридон. – К.: Ніка-Центр, 2016. – 320 с.
7. Поліщук Я. Реактивність літератури / Ярослав Поліщук. – К.: Академвидав, 2016. – 192 с.
8. Рихло П. Літературне місто Чернівці / Петро Рихло, Олег Любківський. – Чернівці: Друк-Арт, 2010. – 256 с.
9. Рот Й. Вибране; пер. з нім. М. Ільтичної за ред. І. Андрущенка / Йозеф Рот. – К.: Український письменник, 2011. – 305 с.
10. Саїд Е. Гуманізм і демократична критика; пер. з анг. А. Чайпай / Едвард Саїд. – К.: Медуза, 2014. – 142 с.
11. Тодоров Ц. Обличчям до екстрими; пер. з фр. Я. Салига / Цвєтан Тодоров. – Львів: Літопис, 2000. – 415 с.
12. Францоз К. Е. Ukrainica. Культурознавчі нариси; пер. з нім. П. Рихла / Карл Еміль Францоз. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2010. – 288 с.
13. Шльоґель К. Український виклик. Відкриття європейської країни; пер. з нім. Н. Комарової / Карл Шльоґель. – К.: Дух і Літера, 2016. – 356 с.
14. Antropologia urbana. Homo czernoviciensis : Фотоальбом / упор., ред. С. Осачук. – Чернівці: Друк-Арт, 2008. – 192 с.
15. Magris C. O demokracji, pamięci i Europie Środkowej / Claudio Magris. – Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury, 2016. – 365 s.
16. Rybicka E. Geopoetyka. Przestrzeń i miejsce we współczesnych teoriach i praktykach literackich / Elżbieta Rybicka. – Kraków: Universitas, 2014. – 474 s.
17. Wójcicki K. Nostalgia i polityka. Esej o powrocie do Europy Środkowej / Kazimierz Wójcicki. – Warszawa: Czuły Barbarzyńca Press, 2015. – 124 s.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «…це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Переклад – Петро Рихло
Художник – Гельґа фон Льовеніх
Модератор – Лілія Шутяк

«Мовні ґрати» – третя двомовна поетична книга Пауля Целана, що з’явилася в 1959 р. у видавництві «С. Фішер ферлаґ». Вона містить вірші, які виникли від початку 1955 – до кінця 1958 рр. й означають радикальну зміну в Целановій поетиці: перехід до так званої «сірішої» мови. 33 поезії збірки ввібрали в себе важливі біографічні, політичні й естетичні події та явища й окреслюють дійсність, яку необхідно «знайти і здобути». В поетологічному сенсі вони відзначаються своїм яскраво вираженим новаторським характером. Як і дві попередні книги «Мак і пам’ять» та «Від порога до порога», що вийшли українською та німецькою мовами, «Мовні ґрати» продовжують серію «Меридіан серця. Бібліотека німецькомовної літератури».
Гельґа фон Льовеніх – художниця, живе і працює в Берліні. Малярський діалог з творами поезії та музики є головною темою і центром тяжіння мистецької діяльності Гельґи, що знаходить своє втілення насамперед в акварелях, колажах та інших художніх техніках. Показовими в цьому сенсі є її інтерпретації лірики Рози Ауслендер, Пауля Целана, Зельми Меербаум-Айзінґер, Гільди Домін, Райнера Кунце та Ельзи Ласкер-Шюлер.
Інформація з сайту Мiжнародна Лiтературна Корпорацiя MERIDIAN CZERNOWITZ

Книга Пауля Целана в перекладі Петра Рихла надрукована у чернівецькому видавництві «Книги — ХХІ».

ОКО, РОЗПЛЮЩЕНЕ

Години, травневої барви, холодні.
Те, що більше не має наймення, гаряче,
чутне в устах.

Голос Нікого, знову.

Болюча глибінь очних яблук:
повіка
не загороджує шлях, вія
не перелічує того, що настаєє.

Сльоза, половинна,
найпрозоріша лінза, рухлива,
достачає тобі образи світу

Пауль Целан,
переклад Петра Рихла

Зараз саме час читати “Мовні ґрати”. Далі буде…

Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Поетична збірка Пауля Целана «Мовні ґрати» в перекладі Петра Рихла спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, що Олег Любківський створює фрески на фасаді одного з чернівецьких будинків, взнала випадково від Антоніо Армано, письменника та репортера з Мілану. Пану Антоніо треба було від Турецької площі попасти на вулицю Університетську. Це вже після нашої невеликої екскурсійної прогулянки нижньою частиною міста. Порадила не викликати таксі і вулицею Богдана Хмельницького ми попрямували до цілі. На колишній вулиці Святої Трійці, вже біля ательє художника Олега Любківського, пан Антоніо впізнав, що був тут напередодні. А поспішав він якраз на зустріч з художником. Який на фасаді будинку №17 по вулиці Університетській завершував створення вивіски-фрески. Можна тільки уявити, яким було має бажання і спокуса підійти разом з Антоніо до художника, до будівлі і побачити на власні очі, як все відбувається. З іншого боку залишила собі два дні фантазувати, самій конструювати простір картини, непередбачуваної чи навпаки…

Маленька істина розшаровується у просторі уяви навіть уламками історії. Чи історієї уламків? Олег Любківський на відкритті говорив і про це…

Отже. На фасаді чернівецького будинку з’явилися дві фрески: вивіски кафе.
29 серпня у «Найкращій кав’ярні на розі Університетської та Сковороди» відбулася презентація цих робіт, які створені художником-графіком Олегом Любківським.
Можна сприймати це і як імеджевий проект художника. Продовження колекції артефактів в іншій техніці. Певна міграція і в часі.

Локалізована подія відбувалася на вулиці, біля кафе, у кафе, на сходах кафе…

Напевно, це і певний рекламний проект. Директор видавництва «Книги – ХХІ» Василь Дроняк, власник кав’ярні, тепер вже і власник фресок, зібрав разом із художником багато охочих побачити церемонію відкриття картин.

Есеїст і перекладач Олександр Бойченко провів всіх повз стіни із білими тканинами, що прикривали картини, перевтілившись з літературного критика на художнього. Та Олександр Бойченко урізноманітнив відкриття і своїм есеєм. А на сходах кафе Олег Любківський теж читав своє оповідання, історію, що складалася з маленьких уламків спогадів… Привід для міркувань….

Важко абстрагуватися від подій в країні, від сумних передчуттів і постійної напруги очікування… Киянин Ігор Гурчик підписав під цим фото Олега Івановича на ФБ: «Невеселий…». Споріднено… Ігор Гурчик щойно з АТО («Айдар»), поранення… Свого часу Олег Любківський – автор обкладинки до збірки «Странник» Ігоря Гурчика…

Не зникає і почуття паралельності світів. Напевно, так живуть на війні. А ми просто цього не знали. Адже і афіші фестивалю «Meridian Czernowitz» , які принесли трохи пізніше, ще пахли типографською фарбою та теж локалізують інший світ…
Але ми формуємо своє сьогодення. Свою віру і впевненість…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Проекції часу Олега Любківського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

(Фото деяких подій фестивалю 6.09.2013 -Поетичні читання… «Herzkeime»:
 http://versii.cv.ua/pohlyad/iv-mizhnarodnij-poetichnij-festival-meridian-czernowitz-poetichni-chitannya -herzkeime/23427.html  )

7 вересня на розі вул. О. Кобилянської та вул. Челюскінців відбулося відкриття літературного Целанівського центру. Але це дійство скоріше декларація про намір. Керівником центру призначено професора Петра Рихла, літературознавця, перекладача, доктора філологічних наук.

Продовження – http://versii.cv.ua/pohlyad/iv-mizhnarodnij-poetichnij-festival-meridian-czernowitz-den-drugij/23491.html

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис Відкриття літературного Целанівського центру спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ – дійство, побудоване на фундаменті культурної спадщини Чернівців, продукт генної та історичної пам’яті його мешканців. Метою фестивалю є повернення Чернівців на культурну мапу Європи й розвиток діалогу між сучасними українськими поетами та їх зарубіжними колегами.
Учасниками MERIDIAN CZERNOWITZ є відомі та цікаві поети з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Великобританії, США, Данії, Нідерландів, Люксембургу, Ліхтенштейну, Польщі, Румунії, Росії, України та ін. Але головний учасник фестивалю – саме місто, де в цей час відбуваються численні поетичні читання, лекції, дискусії, презентації книг, поетичні прогулянки, музично-поетичні й винно-сигарно-поетичні вечори та театральні перфоманси.
З сайту  Мiжнародна Лiтературна Корпорацiя MERIDIAN CZERNOWITZ

6.09.2013. Поетичні читання… Локація:Галерея Ратуші

6.09.2013. Поетичні читання…Локація: Школа М. Емінеску та Ю. Федьковича

6.09.2013. Поетичні читання… Локація: Редакція газети «Буковина»

6.09.2013. 6.09.2013. Музично-театральний перформанс «Herzkeime»

Музично-театральний перформанс «Herzkeime» за мотивами поезії Зельми Меєрбаум-Айзінгер та Неллі Закс. Учасники: Мартіна Рот (DE), Йоганнес Конен (DE). Переклад – Петро Рихло.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergiyS


Продовження –
Відкриття літературного Целанівського центру 7.09.2013 :
http://versii.cv.ua/pohlyad/vidkrittya-literaturnogo-tselanivs-kogo-tsentru/23442.html

Запис IV Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz… Поетичні читання… «Herzkeime» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пауль Целан
(1920-1970)
23 листопада 1920 року у Чернівцях народився німецькомовний поет та перекладач Пауль Целан.

«…Целан є ще одним надзвичайно характерним прикладом того, як історія вривається у людську долю і які спустошливі сліди вона може там залишити.
Його особиста біографія також позначена досвідом ґетто й концентраційних таборів, трагічною загибеллю батьків, відразливим антисемітським цькуванням і численними наклепами заздрісників…
Для Целана – як ліричного поета par excellence, як «Гельдерліна ХХ століття» – в історії був важливий насамперед сучасний момент, який вже іманентно є родовою властивістю лірики. На відміну від інших літературних родів, лірика розглядає історію переважно як внутрішню історію, зовнішні події передусім як психологічні події, а всякий сюжетний розвиток (якщо тут взагалі можна вживати таку категорію) – лише як метаморфози почуттів. Поезія – як і мистецтво загалом – несе на собі для Целана відбиток сьогодення, її „хронотоп” (скористаємось терміном М. Бахтіна) зветься „тут” і „тепер”.
Можна – я цілковито певен цього – читати це слово так або інак, можна ставити тут різні акценти: акут сучасності, ґравіс історії – в тому числі й історії літератури – і циркумфлекс – знак довготи – вічності. Я ставлю – мені не залишається жодного іншого вибору – я ставлю акут.
Так поет визначив своє мистецьке кредо 22 жовтня 1960 р. у промові з нагоди присудження йому літературної премії Ґеорґа Бюхнера в Дармштадті.»

Петро Рихло, «Історія і людська доля в німецькомовній ліриці Буковини», журнал «Ї», №56

PSALM
Paul Celan

Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm,
niemand bespricht unsern Staub.
Niemand.

Gelobt seist du, Niemand.
Dir zulieb wollen
wir bluhn.
Dir
entgegen.

Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose.

Mit
dem Griffel seelenhell,
dem Staubfaden himmelswust,
der Krone rot
vom Purpurwort, das wir sangen
uber, o uber
dem Dorn.

“Niemandsrose”, 1963

Пауль Целан покінчив із собою, кинувшись у Сену з мосту Мірабо.

«20-го квітня 1970 року, ввечері, він непомітно покинув своє напівпорожнє паризьке помешкання на авеню Еміль Золя, № 6, яке він так і не встиг як слід обжити, щоб більше ніколи не повернутися. Своїм останнім пристановищем він обрав воду – первинну стихію, з якої з’явилося життя. Для нього це було поверненням до першовитоків. Смерть у воді – це лагідна смерть. Вона імітує ілюзію життя – плин, рух, вир, дзюрчання. Коло над ним зімкнулося, назавжди…»
Петро Рихло, «Під мостом Мірабо струмує Сєна …»

«Ноктюрн»
Пауль Целан

Не спи. Будь на прю готов.
Тополі співучі в путь
також з вояками йдуть.
В чашах озер – твоя кров.

Зелених скелетів тан.
Розірвано хмарну вись.
Як з вістря холодна слизь,
стікає твій сон із ран.

Світ – це жорстокий звір,
що в місячну ніч проник.
Бог – його злобний рик.
Жах застила мій зір.

Переклад Петра Рихла

20 листопада у «Literatur Cafe» відбувся вечір “Феномен Пауля Целана”, присвячений творчості Пауля Целана. На зустріч шанувальників поезії Пауля Целана був запрошений Петро Рихло, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук, автор монографії «Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст».
Модератор заходу — Інга Кейван.

Петро Рихло напередодні повернувся з Польщі.
В анонсі «Literatur Cafe» я прочитала про вечір «Феномен Пауля Целана»
і подумала, що вже цього разу Петро Рихло презентує довгоочікувану книги листувань Пауля Целана та Інгеборг Бахман.
Навіть на першому поверсі «Української книги» у вівторок перепитала, чи є нова книга Петра Рихла.
Сказали, що Петро Рихло вжє є, але про нову книгу не знають.
Вечір почався вчасно (а хіба з Петром Рихлом може бути інакше?), і на протязі двох годин я мала велике задоволення і раділа можливості послухати великого поета про великого поета.
У кожного перекладача, так іноді говорять, є своя абстрактна модель процесу перекладу.
І я з цим не погоджуюсь.
Бо мистецтво перекладу є одночасно незбагненою таємницею. Яка лишається сам на сам з поетом і з поетом-перекладачем.
«Збагнути концепцію вірша – головне в перекладі вірша», – так окреслив свій закон перекладу Петро Рихло…

Псалом
Пауль Целан

Ніхто не зліпить знову нас із глини та землі,
нікому наш прах не обмовити.
Ніхто, нікому.

Слава во вишніх тобі, Ніхто.
Для тебе любо хочемо
цвісти.
Тобі
навстріч.

Ми є Ніщо,
були Нічим і будемо
надалі, квітоцвітні:
Ніхтотроянда,
Ружоніц.

Із маточки
душею світлою,
з тичинки пустонебом
пелюстя червоніє
багрянословом, коли співаємо ми
про, про, таки про
колючки.

Переклад Івана Лучука

“Він ніколи не відвертався від злободенних проблем сучасності, від її ідеологічних суперечностей. У своїй знаменитій „Фузі смерті” він доторкнувся до найболючішого нерва повоєнної історії – теми виродження сучасної й буцімто цивілізованої людини в бестіального монстра, що ніхто до нього не наважувався зробити, що дехто – як, наприклад, німецький філософ Теодор Адорно зі своєю тезою про неможливість поезії після Аушвіцу („Негативна діалектика”) – навіть вважав варварством. Однак Целан знайшов для цих злодіянь нову мову, і ця мова виявилася адекватною своєму часові. Тому він також політичний поет, вірші якого відкривають найглибші рани нашого часу, рядки якого зіткані з турбот і страхів, марень і візій сучасної людини.”
Петро Рихло, «Історія і людська доля в німецькомовній ліриці Буковини».

“…Пауль Целан не залишив передсмертного листа, він просто пішов з дому й не повернувся. Його дружина гадала, що він поїхав до Праги. Це була його давня мрія – побувати у місті, де жив рідний йому за духом Франц Кафка. Але чи таким уже спонтанним було його фатальне рішення? В календарі поета під датою 19 квітня 1970 виявлено власноручний запис французькою мовою: “Dеpart Paul” (“Відбуття Пауля”). Цю коротку, написану про себе мовби з чужої, далекої перспективи фразу, підкреслено двічі. Отож він чинив цілком свідомо. Але чи було це самогубством у звичному сенсі, чи, може, радше відтермінованим убивством? Подібно до мільйонів інших євреїв, він став пізньою жертвою Голокосту, який наздогнав його через чверть століття у комфортному Парижі. На його робочому столі залишилися ключі від квартири, знятий з руки годинник і розкрита біографія Гельдерліна з виділеними словами Брентано: “Часом цей геній стає темним й опускається в гіркий колодязь свого серця”.”
Петро Рихло, «Під мостом Мірабо струмує Сєна …»

Corona
Пауль Целан

Осінь ласує в мене з руки своїм листям:
ми подружились з нею.
Ми вилущуєм час із горіхів
і вчимо його знову ходити:
Час вертає назад у свою шкаралущу.

В люстерці – неділя,
у маренні спиться,
уста кажуть правду.

Мій погляд блукає до лона коханої:
наші очі стрічаються,
ми шепчемо темні слова,
ми кохаємось палко, як мак і пам’ять,
ми спимо, наче вина у мушлях,
як море в кривавому місячнім сяйві.

Ми стоїмо край вікна обійнявшись,
вони з вулиці нас розглядають:
вже час, щоби знати!
Вже час, щоб каміння навчилось цвісти,
щоб забилося серце в тривозі.
Вже час, щоб настав-таки час.

Вже час.

Переклад Петра Рихла

Вже вдома я вкотре відкрила книгу  з перекладами Пауля Целана різних авторів, віршами німецькомовних авторів в перекладі Петра Рихла і читаю…
Щиро вдячна Петру Рихлу за можливість почути, збагнути, відчути «непомильне слово»…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис “Целан хотів бути тільки німецькомовним поетом…” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Мойсей  Фішбейн, можливо, один із найдосконаліших, найвправніших, найталановитіших українських перекладачів поезії, – відзначив подарункове видання «Райнер Марія Рільке. Сто поезій у перекладі Мойсея Фішбейна» Петро Рихло, директор австрійської бібліотеки при Науковій університетській бібліотеці. – Ця книга видана з великою любов’ю, ілюстрована картинами Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса, це особливе видання, зроблене в сувенірному вигляді, і якість цих перекладів – вражає. Нещодавно з’явилася рецензія на це видання. Так от, рецензент називає мову, якою здійснено переклади – українською мовою 21 століття.

Серед цікавих новинок – також книга Артура Шніцлера «Повернення Казанови. Царство снів» – у пречудовому перекладі Наталії Іваничук. А також твір Йозефа Вінклера «Вивезена» – історія життя українки Нєточки Ілляшенко, яку автор знайшов в одному карінтійському селі. Вона була вивезена з України під час другої світової війни, згодом одружилася там, і залишилась жити в Австрії. Отож, книжка – це велика розповідь Нєточки (Йозеф Вінклер записував розповідь на диктофон) про колективізацію, Голодомор, депортацію, післявоєнне життя чужинкою в бідному австрійському селі…

Петро Рихло проанонсував також книгу листувань Пауля Целана та Інгеборг Бахман та збірку творів австрійського драматурга, поета і журналіста харківського походження Юри Зойфера. Їх видадуть до кінця цього року.

Згадав також Петро Рихло книжки Ґустава Майрінка «Білий Домініканець», Ельфріде Єлінек «Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка, або Підпори суспільств», збірник перекладів про Галичину «Була собі Галичина». Усі ці книги можна буде знайти чи замовити в книжних крамницях. А от узяти до рук стилізоване під першодрук українське видання ранньої прози Франца Кафки «Споглядання» (у перекладі Василя Лозинського) – можна буде хіба що в Науковій бібліотеці ЧНУ. Адже наклад цієї раритетної збірки оповідань – лише 200 примірників.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис «Відчуваю лють і гнів від неякісних перекладів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники зустрічі спитали  Тараса Возняка  стосовно минулорічної публічної дискусії на тему «Навіщо Україна?». Дійсно, досить провокаційна тема і запитання. Але іноді завдяки таким запитанням аспекти істинності нам відкриються зовсім іншими і несподіваними.
Час переформатування українського суспільства  продовжується. 25-30 сімей олігархів, які володіють майже всіма статками України, 15%-20% – зародковий середній клас, а всі решта – злидні, розграбований український народ. Таке співвідношення не може довго продовжуватися…
А ось чи надовго мораторій продажу землі в Україні ніхто не міг однозначно відповісти. До 2013 року поки ще діє, але чи на довго? А взагалі: чи продаж землі чи України?…

Також присутні чернівчани позаздрили західній столиці стосовно культурного, літературного та мистецького життя Львова. І пригадали Богдана-Ігоря Антонича, Генрика Збєжховського, Івана Франка, Іоана-Георга Пінзеля, Бруно Шульца, Зигмунта Гаупта, Василя Пачовського… А чого тільки вартує словник львівської ґвари…І львівське богемне життя видається чернівецьким провінціалам утаємниченим, але яскравим і виразним. І книги, які купуються, або друкуються у Львові, мають обов’язково пахнути львівською кавою. І ми розмовляли про те, як має бути оформлена книга, чим вона пахне, чим приваблює. В старовинних книгах є взагалі щось міфічне: папір з водяними знаками, шкіряна палітурка, золочений зріз книжкового блоку, назви шрифтів та письма – курсив, унціал, устав, півустав, рустика, бастарда, версали, фрактура…

“…Те, що Чернівці створені чотирма культурними елементами – австрійським, гебрайським, українським і румунським – дуже відрізняє місто від сусідніх галицьких міст, що постали на польському, гебрайському та українському первнях. Це призвело не тільки до виділення Буковини ще за Австрії в окрему адміністративну одиницю Герцогство Буковина (Herzogtum Bukowina), але й розділило долю Галичини й Буковини аж до сталінської окупації і врешті незалежності України.
Між розпадом імперії та українською незалежністю було сімдесят років трагічної европейської історії, які докорінно змінили етнокультурну карту цілого краю. У Чернівцях і Львові витворилися доволі відмінні політичні культури. І часом це призводило до різних політичних наслідків. Якщо у Львові чи Станиславові відносини між етнічними групами і їхніми політичними нуртами були доволі жорсткі, що призвело до кривавих міжетнічних зіткнень і взаємних депортацій українців та поляків, то ситуація у Чернівцях була набагато м’якшою. Попри загальне невдоволення румунським пануванням, вона залишала певний люфт…”
Тарас Возняк, “Чернівці. Дух дихає там, де хоче”, часопис “Ї”, №56,
ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ

У свою чергу Тарас Возняк з не меншим захопленням говорив про Чернівці, про його мистецьку спадщину і сьогодення. На Буковині величезна літературна школа: Пауль Целан, Елієзер Штейнбарг, Роза Ауслендер, Ольга Кобилянська, Дмитро Загул, Георг Дроздовський… А зараз в Чернівцях є сильні постаті: Петро Рихло, Олександр Бойченко.
– Петро Рихло – чи не Іван Франко наших днів?…
Коли я прийшла додому після зустрічі з Тарасом Возняком, то взялася перечитувати «Загублену арфу» Петра Рихла.
Зараз читаю і часопис «Ї» № 65 – «Франц Йозеф І. Приватно», який я придбала у «Літературному кафе». Тепер із лаконічним підписом Тараса Возняка. Бо після зустрічі відбулася автограф-сесія.
Художник-графік Олег Любківський поцікавився продовженням чернівецької теми часопису «Ї».
– Чи не з’явиться №56 частина 2 “ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ”   ?
– Справа у коштах.
Олег Любківський зголосився ілюструвати новий чернівецький часопис.
Сподіваюся і вірю, що знайдуться кошти на все інше…

Незалежний культурологічний часопис “Ї” –
http://www.ji-magazine.lviv.ua/index.htm .

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Семантичне гніздо, журнал «Ї» та живе спілкування не тільке блогерів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міжнародний поетичний фестиваль «MERIDIAN CZERNOWITZ»
стартував, мандрував, дарував, дивував, читав, співав, презентував, завершився…
Незабутні моменти, амбіційність, несподівані відкриття, яскраві події, творчі зустрічі, емоційність – зрештою, ІІІ фестиваль дійсно незрівняний. Як і попередні.
І не варто шукати, чого бракувало цьому фестивалю, адже кожний міг знайти те, що йому співзвучне.
І вже почалася підготовка до наступного фестивалю …
І він теж буде матиме прихильників, критиків, перспективу і продовження…

Подія: “Herzzeit” – поезія Пауля Целана у виконанні Петра Рихла та Марка Бєлорусця.
Локація: Будинок Пауля Целана

Листок пам’яті  Паулю Целану
Георг Дроздовський

Той, хто шукає хвилю,
передчуває море.

Той, хто марить про морок,
заклинає смерть.

В темні безодні слова
ти ринувся за обома:
слово хвилею стало,
з хвилі виросла ніч.

Їхніми скалками
були твої вірші,
яких можна діткнутися тільки наосліп,
не довіряючи образам,
що їх пізнали
запечатані очі.

Одначе ми відаєм:
Той, хто тобі дарував їх,
вдаряв у струни кіфари,
навіть якщо Еврідіка
не повернеться більше ніколи,
ні Суламіт з попелястим волоссям,
яке ти з болем
голубив.

Волосся, розчесане вітром,
розтеклося у хвилі.
В ній порятунок.
Спи у цій певності,
спи, любий брате!

Переклад Петра Рихла

Петро Рихло – літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук, професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.  Модератор поетичних читань.
Під час Міжнародного поетичного фестивалю посол Німеччини в Україні Крістоф Вайль від імені німецького президента Йоахіма Гаука вручив Петру Рихлу нагороду – орден «За заслуги перед ФРН».

Зима
Пауль Целан

Тепер, матусю, сніжно на Вкраїні…
Вінець Месії – мов разок страждання…
Моя сльоза тебе уже не стріне.
З усіх постав – лиш горде німування…

Ми вже при сконі – чом не спиш, бараче?
Цей вітер теж не стлумить наші схлипи…
Чи й справді є ще в цім холоднім шлаці
серця-знамена й руки-смолоскипи?

Я не змінився в цих темнотах світу:
що жде мене – рятунок чи офіра?
З моїх зірок тріпочуть, наче віти,
урвані струни прегучної ліри…

Година руж повисне невблаганно
і згасне. Лиш одна… понад руїни…
Що виросло б, матусю, – квіт чи рана, –
коли б і я зник у снігах Вкраїни?

Переклад Петра Рихла

З книги “Решетки языка”
Пауль Целан

Нет,
не голос, а
поздний шорох, дан, чужевременно,
твоим помыслам в дар,
наконец пробужденный сюда,
он – зародыш листа, сообразного оку,
сочится, глубоко процарапан,
живицей,
не рубцуясь.

Переклад Марка Бєлорусця

Марк Бєлорусець – перекладач з німецької, публіцист.
Модератор поетичних читань.
Володар премій:
Премія Австрійської республіки для перекладачів (1998);
Премія Андрія Білого, Санкт-Петербург (2008);
Премія за переклади Міністерства освіти, мистецтва та культури Австрійської республіки (2010).

Я СЛЫШАЛ
Пауль Целан

Я слышал, что есть
в воде камень и круг,
и слово одно над водой,
оно камень в круг замыкает.
Я видел, мой тополь спускался к воде,
я видел, как плечи он зарывал в глубину,
я видел, как к небу корнями он молит о ночи.

Я за тополем вслед не спешил,
я просто с земли подобрал его мякоть,
обликом царственно схожую с оком твоим,
и, сняв с тебя цепи словес,
стол окаймил, где лежал этот мякиш отныне.

С тех пор я мой тополь не видел.

Переклад Марка Бєлорусця

Близькість могил
Пауль Целан

Чи знає ще хвиля Південного Бугу,
яку тобі, мамо, чинили наругу?

Чи відають ще вітряки серед поля,
як же серце твоє знемагало від болю?

Чи ж ні осокір, ні верба неспроможні
розвіять твій сум, твої думи тривожні?

Чи з посохом квітнучим ходить ще Бог
між пагорбів світлих і темних відрог?

Чи стерпиш, матусю, як в давні роки
ці тихі, німецькі, болючі рядки?

Corona
Пауль Целан

Осінь ласує в мене з руки своїм листям:
ми подружились з нею.
Ми вилущуєм час із горіхів
і вчимо його знову ходити:
Час вертає назад у свою шкаралущу.

В люстерці – неділя,
у маренні спиться,
уста кажуть правду.

Мій погляд блукає до лона коханої:
наші очі стрічаються,
ми шепчемо темні слова,
ми кохаємось палко, як мак і пам’ять,
ми спимо, наче вина у мушлях,
як море в кривавому місячнім сяйві.

Ми стоїмо край вікна обійнявшись,
вони з вулиці нас розглядають:
вже час, щоби знати!
Вже час, щоб каміння навчилось цвісти,
щоб забилося серце в тривозі.
Вже час, щоб настав-таки час.

Вже час.

Переклад Петра Рихла

ПСАЛОМ
Пауль Целан

Кто вылепит снова нас из земли и глины,
Кто заговорит наш прах – никто.
Никто.

Восславлен же будь, Никто.
Ради тебя мы
хотим расцветать.
Навстречу
тебе.

Ничто были мы,
есть мы и будем
всегда, расцветая:
розой-Ничто, розой-
Никому.

За-
вязью душевно светлой,
пыльцою небесно пустынной,
венчиком рдяным
от слова-раны, что возвещали мы
над, о над
тернием.
Переклад Марка Бєлорусця

Цієї осені має вийти друком  книга  Петра Рихла і  Лариси Цибенко  «Листування Пауля Целана з Інґеборґ Бахманн».  Петро Рихло перекладав лише листи Целана, а Лариса Цибенко  – тільки листи Бахман.

Відкладений час
Інґеборґ Бахманн

Надходять суворі дні.
На невідь коли відкладений час
видніє на горизонті.
Доведеться тобі зав’язати шнурки
і прогнати собак на багнища.
Тому що риб’ячі тельбухи
вже задубіли на вітрі.
Ледве тліє багаття люпину.
Твій погляд блукає в тумані,
на невідь коли відкладений час
видніє на горизонті.

Потойбіч тоне твоя кохана в піску,
він запорошує їй волосся,
він затуляє уста їй,
він прирікає її на мовчання,
він потверджує, що вона смертна
і готова прийняти розлуку
після кожних обіймів.

Не оглядайся.
Зашнуруй черевики.
Собак віджени.
Рибу викинь у море!

Надходять суворі дні.

Переклад Петра Рихла

Від порогу до порогу
Пауль Целан

Кажи й ти,
кажи останнім,
висловлюйся.

Кажи —
проте ні не різниться від так.
Надай мовленому ще й смислу,
дай йому тінь.

Дай йому вдосталь тіні,
дай йому стільки,
щоб вистачило на тебе, розподіленого,
білого між ніччю і днем і ніччю.

Поглянь навколо:
бачиш, як всюди жвавішає —
конає! жвавішає!
Правду каже той, хто висловлює тінь.

Але маліє місце, де ти стоїш:
куди тепер, оголювачу тіней? куди?
Обстежуй вись і возносся.
Ти тоншаєш, стаєш непомітнішим, кращим!

Кращим. Якась нитка,
до якої він хотів спуститися, зірка,
щоб плавати унизу. Внизу,
де він бачить себе мерехтливим:
в мертвім зибу
слова блукливого.

Переклад Василя Стуса

Stumme Herbstgeruche.
Пауль Целан

Stumme Herbstgeruche. Die
Sternblume, ungeknickt, ging
zwischen Heimat und Abgrund durch
dein Gedachtnis.

Ein fremde Verlorenheit war
gestalthaft zugegen, du hattest
beinah
gelebt.

Фрагмент читань можна послухати на  YouTube – 
http://www.youtube.com/watch?v=UOGi-fbV0GA&feature=youtu.be

Продовження – http://versii.cv.ua/pohlyad/mozayika-zustrichej-ta-sposterezhen-chastina-2-pro-muzikantiv-poetiv-mandrivnikiv-i-perekladachiv-festivalyu/18740.html

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото автора

Запис Мозаїка зустрічей та спостережень… Частина І спершу з'явиться на Медіа-Версії.