На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Напередодні, 7 квітня, на ФБ Олег Любківський написав:

ПОВІДОМЛЕННЯ
по заказу облдержспоживпрофсоюза митців вихідного дня – заплановано незапланований авторський проект:
1 ДЕНЬ ЕКСПОЗИЦІІ
11 НОВИХ ТВОРІВ
1 КУРАТОРСЬКА ЕКСКУРСІЯ
1 РЕЗЮМЕ
кава від профсоюза спільно з
автором та особисте вільне інтелектуальне спілкування

У даний час велика частина території історичної Фландрії /FLANDERN/ входить до складу Бельгії, невелика частина — до складу Франції , частина — до складу Нідерландів. Напевно сприйняття не має бути таким буквальним та однозначним. Та хіба  назви картин не викликають  асоціації, наприклад,  з омріяним раєм. І щоб тільки не не збитися зі шляху на цих сходах. До раю…

11 квітня на виставку до Олега Любківського завітали друзі, знайомі, митці, шанувальники творчості художника.

Я з великою пошаною ставлюся до всіх видів та форм мистецтва і у даному випадку вважаю художників-абстакціоністів Василя Кандинського, Пауля Клеє, Марка Ротко, Антоні Тапієса та Отто Небеля одними з найбільших фігур у мистецтві ХХ століття.
Але кожному художнику завжди варто думати про власне обличчя і створювати свої власні оригінальні твори, дотримуючись шанобдивої дистанції від будь-якого …ІЗМУ чи беззаперечних авторитетів у мистецтві.
Я завжди дотримуюся цієї філософії і ніколи не забуваю про найголовніший аспект художньої творчості – усі форми мистецтва підпорядковані обов’язковим складовим художнього твору, без яких найвигадливіша концепція перетворюється на нікому не потрібну утопію.
Ідеться про закінчену художню форму, грунтовну композицію, естетичну стилістику, гармонію, органічність, атмосферу твору та інші чинники, де без цих складових робота художника дорівнює бреньканню на піаніно без знання нотної грамоти.
Адже завжди у музичному мистецтві відсутність гармонії – це очевидна фальш, а в образотворчому – дуже легко сховати художню безпорадність під вивіскою посмодерну чи якогось транс-авангарду, що стало тепер масовим явищем.
Тому крилатий вислів – НЕ ВСЕ, ЩО НАМАЛЬОВАНО, НАЛЕЖИТЬ ДО МИСТЕЦТВА – завжди буде актуальним, адже мистецтво – це оригінальне мислення, десятки разів помножене на майстерність, незалежно від реалістичних чи абстрактних форм вираження.
Тільки тоді твори мистецтва стають самодостатніми і говорять самі за себе – адже в справжньому мистецтві не художник говорить про свої картини, а картини говорять про художника…

У Switzerland є Perlen. А на картині Олега Івановича  – ГораПерлів. Але картина, дійсно, як перлина /це не рима, це звичайний збіг приголосних/.

Чому зараз пригадалася Швейцарія? Бо зараз саме там продовжують обговорювати концептуальні утопії  Олега Любківського. І разом із автором можуть бути присутніми на виставці.

Але повернемося у той один день,11 квітня, у який нам  у Чернівцях подарував свою експозицію Олег Любківський…

«…А найголовніше – споглядаючи твір мистецтва, ми, не здогадуючи, завжди бачимо в картині самих себе, адже те, що нам подобається, це віддзеркалення тієї краси, що живе в нас самих, і, завдячуючи художнику, ми маємо метафізичну можливість побачити себе у глибокому таємничому ДЗЕРКАЛІ світу мистецтва. Любіть мистецтво, друзі!», – Олег Любківський

Завжди
повертайся
у ті місця,
де ти був
щасливим…
особливо
якщо там тобі
було подаровано
надзвичайне
відчуття
натхненного
піднесення

У Швейцарії 7 травня відболося Lesung und Buchvorstellung. Один текст  з книги  «За горою, в затінку дерев – назову себе… » (Карпатсько-альпійська балада) /друга частина назви у круглих дужках/ процитувала.

Ще невелика музична  композиція, але подумки… Кожний наспівує свою улюблену мелодію…

Дійсно, істини метафізики – це істини масок.  Як і «новий витвір концептуального мистецтва…». Дякую Олегу Любківському за твори, виставки, ілюзії істини… І також  заздримо сонячній Швейцарії, де виставка не один день…

Більше фото з виставки 11 квітня за посиланням – 11. ЗАВЕРШЕННЯ СТАРОГО ТА ПОЧАТОК НОВОГО…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис І про концептуальні утопії Олега Любківського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Театралізована благодійна зустріч до 205-ої річниці від  дня народження Антона Кохановського відбулася 3 грудня 2022-го у Чернівцях.  Відвідувачі разом з акторами та оповідачем могли здійснити уявну  подорож у ХІХ століття та відкрити для себе цікаві історії, які пов’язані з Антоном Кохановським та розвитком нашого міста. Переформанс відбувся у мистецькому центрі «АРТпростір на Кохановського».

Антон Кохановський народився 17 листопада 1817 року у Тернополі в сім’ї дрібного службовця польського походження. У 1823 році батьки переїхали до Чернівців, де юний Антон здобував середню освіту. Навчання продовжив на правничому факультеті Львівського університету, потім працював у Станіславі. 1850 року Кохановський повернувся до Чернівців і став адвокатом, а вже через 18 літ очолив Буковинську палату адвокатів…

У 1873 році з нагоди 50-річного правління цісаря Франца Йозефа Антон Кохановський був відзначений
титулом барона, про що повідомили всі буковинські часописи. Ось як писала про це газета «Czernowitzer Gemeinde Zeitung».

«11 грудня відбулося урочисте засідання міської ради та всіх службовців магістрату з нагоди надання бурґомістру Антонові Кохановському титулу барона. Д-р Райс звернувся до Кохановського наступними словами: «Найвища відзнака завдяки милості і благосклонності Його цісарської високості викликала справжню радість у всього населення Чернівців. Це відзнака нашого любого і шанованого всіма бурґомістра, якого в народі вже десятки років іменують «батьком міста». Радість така велика і загальна, вона охопила всі верстви населення, всі кола суспільства без винятку, і бідних, і багатих, і молодих, і старших. Особливо тішаться з цього відзначення представники міської ради. Через нагородження свого голови і керівника вони і самі відчувають себе відзначеними. На ниві невтомної десятилітньої діяльності міська рада вітає свого бурґомістра і мені надана особлива честь донести почуття членів міської ради до шановного бурґомістра. Я не в змозі перерахувати всі Ваші заслуги перед містом. Проте, одне хочу сказати від себе і членів міської ради: Ви віддавна і постійно є яскравим прикладом вірного обов’язку і невтомної самовідданої праці на благо громади і ми всі шануємо Вас як сутність справжньої громадянської бюргерської доброчесності. Що я можу сказати про Вашу працю? Розвиток нашого міста заявляє про це чітко і голосно. Куди не глянеш, майже все виникло під Вашим покровитель ством. З Вашим іменем і Вашою особистістюпов’язані всі міські справи, деякі, природно, потребують розширення, покращення чи вдосконалення, і все ж для нашого міста це гігантський, колосальний прогрес. Наші любі Чернівці враз наближаються до міст західної культури. Все у нашому магістраті і в управлінні містом відбувається під Вашим керівництвом. І я маю наголосити ще на одному важливому моменті. Якщо би в нашому міському середовищі панував дух розбрату, в цьому залі існували б національні чи конфесійні протиріччя, тертя, то нічого не було би досягнуто. У нас постійно більшість комунальних питань вирішуються в дусі прогресу, панує злагода, і це у великій мірі заслуга нашого бурґомістра. Тому я хочу як товмач виразити почуття колег, членів міської ради і від всього серця побажати Вам, пане бурґомістре, доброї долі, довгі роки стояти на чолі нашої міської управи, бути повним здоров’я і ясного духу на благо процвітання нашого міста!»

За часи бургомістра Кохановського в Чернівцях збудували резиденцію митрополитів, міський театр, вірменську церкву, катедральний собор та будівлю Буковинського ощадного банку (тепер художній музей). Також Антон Кохановський ініціював зведення палацу для засідань буковинського крайового сейму. Завдяки старанням Кохановського у 1875 році цісар Франц Йосиф підписав указ про заснування університету. Через посаду Кохановський очолював раду шкільництва, санітарну раду, раду у справах нужденних та фонд нужденних. Був одним із засновників музичного товариства, намаганнями якого збудували філармонію. Кохановський очолював Товариство прикрашення Чернівців, головною метою якого було озеленення міста… Кохановський подарував місту другий годинник на ратуші, інакший, ніж той, що вже був на вежі…

Антон Кохановський подякував: «Я глибоко зворушений словами свого заступника, яких я не очікував і за які я щиро вдячний. З початк у міського самоврядування я отримав довіру виборців. Завжди самовіддано і невтомно працював, завжди старався, щоби в міській раді панували мир і злагода, і вони сприяли інтересам громади. Про національні і конфесійні відмінності не йшлося. І коли наше місто досягло такого значного піднесення, коли важливі справи отримали добре вирішення, то це не тільки моя заслуга. Це заслуга міської ради, наших попередників, які допомагали приймати правильні рішення. Також це заслуга працівників магістрату, які постійно працюють з великою старанністю та почуттям обов’язку. Визнання, які надав мені його Величність, є також визнанням самого крайового міста. За все це я вдячний народові, вам, вашим попередникам, які постійно мені довіряли. Правда, на початку міської автономії ми були молоді і гарячі і утримувати мир у магістраті було дещо тяжко. Перший обраний президент рицар фон Петрович залишив службу через 2 роки, після чого я двічі на 4 роки був обраний бурґомістром, але був змушений залишити управління містом, тому що був обраний головою Буковинського сейму. Оскільки я більше не займаю цієї посади, то маю честь безперервно бути бурґомістром. Настрої ум іській раді стали спокійнішими, в останні десятиліття всі зусилля направлені на мирне вирішення міських справ, на благо громади».

У 1889 році Антон Кохановський був удостоєний звання «Почесний громадянин міста Чернівці». 24 грудня про це повідомила віденська газета «Neue Freie Presse»: «Міська рада сьогодні з нагоди 25-ти річного ювілею діяльності з початку міської автономії та визнання багаторазових заслуг на ниві діяльності бурґомістра під бурхливі овації найменувала бурґомістра Чернівців Антона Кохановського почесним громадянином крайового міста Чернівці. Громадський комітет запропонував встановити у залі засідань ратуші портрет бурґомістра у повний зріст. Ця пропозиція була приязно сприйнята всіма верствами населення і згодом це було зроблено. У золоту книгу почесних громадян Чернівців додалося ще одне надзвичайно достойне ім’я».

Дякуємо організаторам, виконавцям за прекрасний перформанс – театралізовану благодійну зустріч. Дякуємо за доброчинність! Віримо в добро, чекаємо на перемогу! Україна понад усе!

Портрет Антона Кохановського від Олени Ясінської.

Свою політичну кар’єру Кохановський розпочав з 15 тисячами мешканців, а закінчив, коли місто вже має 75 тисяч чернівчан.

Антон Кохановський барон Ставчанський помер 10 вересня 1906 року у віці 89-ти років. День похорону 13 вересня видався хмарним. «Над містом сіре небо, йде легенький дощ. Непривітна погода відповідає похмурому настрою містян. Купці закрили магазини, одягли жалобну одежу. В усіху становах панує урочиста тиша. Корпоративно збираються службовці для участі у похованні першого громадянина міста. Навчання у школах призупинено. Шкільна молодь разом з учительськими колективами збираються взяти участь у похорон Кохановського. Зупинено трамвайний рух. Море людей зібралося у центрі міста. Численні делегації різних благодійних товариств, Буковинської ощадної каси, Крайового музею,Буковинської місцевої залізниці, Чернівецького товариства електростанції та трамваю, палати адвокатів, товариства лікарів, громади Ставчани, всіх не перелічити.

Слово прощання проголосив бурґомістр д-р Райс:  «…Дух Кохановського не зникне. Серед всіх Твоїх численних доброчесностей сіяла твоя благородна, чиста сердечна доброта, яка і у малих, і у старих перетворилася у гасло, яке стало лейтмотивом всього Твого життя, всіх Твоїх рішень, всіх Твоїх діянь:
«Любіть великодушно, допомагайте щиро, творіть добро»…».

«Антон  Кохановський був справжнім сином ХІХ століття, який вірив у суспільний поступ і невтомно працював на громадській ниві, не «перевертаючи світ», а добиваючись мурашиною працею цілком очевидних і корисних результатів…», – Олександр Масан, «Феномен Антона Кохановського»

Ще фото з заходу  за посиланням – АНТОН РИЦАР КОХАНОВСЬКИЙ ФОН СТАВЧАН…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Антон Кохановський. Спогади» – присвячується 205-ій річниці від дня народження Почесного бургомістра Чернівців… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка «…Художні трактати про місто, що колись називалося Czernowitz»
Олега Любківського – це дивний сплав вражень та емоцій від урбаністичної культури, в даному випадку Чернівців, що виявляють становлення європейської культури на наших теренах. Час невблаганний, він поглинає все. Проте, новітній вибух урбанізації з його футуристичними новобудовами назавжди змінює обличчя міста, що має власне «обличчя», характер врешті-решт.
Тож авторський проект Олега Любківського намагається силою мистецтва затримати у часі «ту прекрасну мить», коли ще відчуваєш неповторну атмосферу. Хто, як не художник чернівчанин може краще «провести» нас рідним містом, відкрити для нас його чар. А дивуватися є чому – розкішна архітектура, що оживає не менш цікавою публікою, яка крокує вуличками міста. І кожна історія особлива, мов ретро фото, віднайдене в антикварній крамниці міста, де книгарень було більше ніж кав’ярень.
Куратор: Іван Дудич






На Малій Базиліці Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях є два годинника – сонячний і механічний. Сонячний – найстаріший на Західній Україні сонячний годинник. Переказують, що колись один з австрійських монастирів передав його на зберігання у костел Воздвиження Святого Христа. Він і досі показує свій віденський час…
Почала шукати в Інтернеті у своїй статті більш якісне фото картини Олега Любківського “Годинник Чернівецького часу”. І була подивована, що про Олега Любківського я написала досить багато різних текстів. І навіть непоганих…
Ось що писала про виставку теж у Львові ( 26 березня 2013 року – “Львів та Чернівці – загальна культурна спадщина…Теза і антитеза поглядом художника”), теж у галереї мистецтв імені Бориса Возницького:
Інтелектуальне мистецтво художника, його іронічний погляд, який у певній мірі є і сумним, передбачення руйнування не тільки матеріальних художніх цінностей, але й духовних, перманентність віддзеркалення зламів епох та подій, здивували та зацікавили відвідувачів вернісажу.
А самотність автора-мистця є іноді і самотністю всіх мислячих людей.

І розповідати про виставку – це зовсім невдячна справа. Треба просто їхати у Львів і дивитися…

Більше фото з виставки за посиланням – «…ХУДОЖНІ ТРАКТАТИ ПРО МІСТО, ЩО КОЛИСЬ НАЗИВАЛОСЯ CZERNOWITZ» У ЛЬВОВІ
©Тетяна Спориніна, Львів, 9 січня 2019,
фото автора і SergyiS

Запис «…Художні трактати про місто, що колись називалося Czernowitz» Олега Любківського у Львові спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В анонсі до події читаємо про роботу закладу:
Тут творитимуть сучасне мистецтво та підтримуватимуть творчу молодь, а художники матимуть змогу реалізувати власні задуми. Окрім цього, у новому арт-просторі відбуватимуться концерти вокальної та альтернативної музики, для цього тут є все необхідне музичне обладнання. У окремому залі є спеціальний лазарний проектор.
Також кожен відвідувач матиме змогу слухати тут лекції та кінопокази про сучасне мистецтво й театр.
Наразі в галереї представлені роботи чернівецького художника Олега Любківського «Одининадцять відтінків чернівецького часу».
Картини у новому арт-просторі розміщені на спеціальних звісках; ліхтарі мають великий діапазон та можуть підсвітити зображення.

Я була впевнена, що побачу і сонячний годинник Олега Любківського і не помилилася…
Не знаю, чи десь ще в місті лишилися вуличні годинники, а на костелі «Воздвиження Святого Хреста» є два годинника – сонячний і механічний. Найстаріший на Західній Україні сонячний годинник. Переказують, що колись один з австрійських монастирів передав його на зберігання у храм Воздвиження Святого Христа. Він і досі показує свій віденський час…

Після офіційної частини відвідувачі мали нагоду оглянути нову галерею та пригоститися…
Можна було ще раз побачити картини Олега Любківського і ознаймитися з його новою експозицією…

Не знаю, чи всі присутні знайши 11 відтіків чернівецького часу, але впевнена, що ретельно шукали…
Дякуємо Олегу Любківському за вишуканий арт-проект і організаторам за цікавий арт-простір.

Більше фото з відкриття закладу за посиланням – “STEINBARG GALLERY & CAFE” ВІДКРИТО…

©Тетяна Спориніна, 11-12.07.2018,
фото автора і SergyiS

Запис Арт-простір «Steinbarg gallery & cafe» відкрили у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Художник Олег Любківський про роботу над проектом:
Всі чернівчани добре знають прекрасну будівлю художнього музею, спроектовану відомим архітектором віденського модерну Губертом Гесснером та споруджену 1900 року. Це колишня Sparkasse (Ощадна каса), що за іронією історичної долі та всупереч своїй «буржуазності» стала розкішним притулком для всемогущого комітету комуністичної партії за часів СРСР.
Та внаслідок вимог громадськості в епоху демократичної «перестройки» споруду було надано чернівецькому художньому музею, який належно функціонує до цього часу. Всі знають і унікальне монументальне панно, що увінчує фасад будинку й вражає ефектним органічним стилем, художньою та технічною досконалістю. Ось вже понад 100 років цей витвір сецесійного мистецтва прикрашає наше місто й досі залишається однією з найцінніших архітектурних принад західних областей України. Всупереч безлічі міфів та здогадок стосовно змісту цього панно, сюжет композиції історичний – він зображує символічне коронування краю Буковини Австро-Угорською імперією в оточенні інших алегоричних фігур – персонажів коронованих земель, що входили до складу колишньої Дунайської монархії наприкінці ХІХ ст.
Витримана в античній стилістиці естетика художнього образу цих персонажів і загальна
композиція в цілому захоплює легкістю і красою виразних ліній, чистотою кольорів та
вишуканим смаком автора, прізвище якого, на жаль, досі остаточно не з’ясоване. Але, навіть не знаючи прізвища автора, неможливо пройти повз ратушу й не подивитись вгору, на фасад Художнього музею, і не відчути особливого натхнення та піднесення, що дарує досконала композиція цього унікального твору монументального мистецтва. З професійної точки зору це панно було для мене недосяжною таємницею з огляду на високе розташування (висота третього поверху), і моє бажання роздивитись його зблизька, здавалось, залишиться недосяжною мрією.
Та ось сталось несподіване: влітку 2002 року будівлю аж до даху вкрили ремонтним
риштуванням, і я швидко цим скористався. Одного вихідного дня я піднявся по дошках до панно й нарешті побачив все до найменших деталей. Я відчув кожну плитку, кожну лінію, визначив атрибутику керамічної фабрики та сигнатуру автора. Мені просто пощастило: я роздивився всі нюанси майстерної техніки, зробив кілька замальовок, кальок та фото тих деталей, яких не видно з вулиці, хоча мої ноги і помітно тремтіли від незвичної висоти.
Перші фрагменти за мотивами панно, які мали для мене смислове значення, я виконав для книжкового видання «Вдячна Буковина» (книга року 2004) і виставкового циклу
«Золота груша». Проте більш привабливою залишалась ідея створення повної композиції панно у жанрі «Артефакт». Та обставини дозволяли лише задовільнятись натхненням від його споглядання в реальній дійсності. Але йшов час, я створював нові картини, які формували нові виставкові цикли, а вони, у свою чергу підказали узагальнений образ міста, який варто було реалізувати у форматі концептуального книжкового видання.
Це видання побачило світ під назвою «Художні трактати про місто, що колись називалось Сzernowitz» минулого року. І мій робочий час вивільнився для давнього заповітного задуму.
Настав художній момент істини – панно вже малювалось в уяві з усіма найдрібнішими
деталями, та про просте технічне копіювання не йшлося. Реальний оригінальній об’єкт виконано у техніці випалювання керамічних плиток з нанесенням малюнку кольоровими мінеральними сумішами, тому деякі фрагменти не збігаються з кольоровою гамою усієї композиції.
Відповідно, для створення цього артефакту, значно меншого за розмір оригіналу, потрібно було здійснити повну трансформацію образу в живописно-графічну манеру акварельними фарбами з усіма найдрібнішими нюансами.
Робочий процес тривав близько семи місяців – це була ретельна праця з корекції малюнка, надання портретної подібності персонажам, реалістичне трактування рельєфу кожної плитки та живописного наповнення. Сьогодні це вже здійснений факт і закінчена художня форма: розмір – 66 см на 165 см, техніка – папір-акварель. Найважливішим висновком творчого процесу залишається моє усвідомлення високої честі від доторку до європейської культурної спадщини та шляхетної співпраці з оригіналом для популяризації твору цього видатного майстра.
Любіть мистецтво, друзі! Це єдине, що може підняти нас над буденністю й ніколи не
розмінюється на банківський рахунок.
А ще не забувайте про Чернівецький художній музей та інші музеї нашого міста.

Було багато промов, селфі, вітань з чудовою подією.

Більше фото з події за посиланням – ВИСТАВКА ОДНІЄЇ КАРТИНИ ОЛЕГА ЛЮБКІВСЬКОГО…

Дякуємо за чудову картину і її презентацію!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «Чернівці були і завжди будуть невід’ємною, повноцінною та цивілізованою частиною Європи!», – Олег Любківський спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулорічний, такий цікавий, мистецький квест за картинами чернівецького художника Олега Любківського дав початок новому виданню про Чернівці та мистецтво в ньому: Олег Любківський у новоствореному громадському просторі «Бельвю» презентував видання своїх робіт, які у цій збірці він називає художніми трактатами про місто, що колись називалося Czernowitz.

Книга вийшла за підтримки міської програми книговидання ім. Антона Кохановського. 

Видання надзвичайно унікальне і за будовою, і за оформленням. Текст поданий українською та німецькою мовами: не лише для чернівчан, а й для друзів міста й художника в інших країнах.

Це власні роздуми автора про відомі та невідомі Чернівці – вулиці, площі, будівлі, окремі місця. Він щиро та відверто розповідає, як починалася його творчість, формувався власний стиль. Книга проілюстрована картинами художника про місто, уривками зі старих листів, які він називає автографами минулого. «Це зворушливий і меланхолійний діалог Любківського з містом», – зауважила модератор презентації Інга Кейван.

Про особливий погляд Олега Любківського на Чернівці цікаво й точно розповів професор ЧНУ Петро Рихло, який перекладав текст книги німецькою мовою: «Його картини висвітлюють духовну ауру міста. Він дивиться на речі, ніби просвічуючи їх, вибирає окремі, найважливіші субстанції. Для нього дуже важливі деталі, які стають символічними і налаштовують на відповідне сприйняття. У його творах приховано значно більше, ніж ми бачимо. В альбомі багато простору, його картини дихають, заповнюють усю сторінку». 

Картини Олега Любківського слід читати навіть уважніше, ніж будь-який текст, розгортаючи ситуації, роблячи узагальнення й шукаючи приховані підтексти – і усе це мірою власної освіченості, художньої фантазії та обізнаності в історії міста.

Тетяна Спориніна

Запис У його творах приховано значно більше, ніж ми бачимо – Олег Любківський презентував книгу про Чернівці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кармелла КУЧУРЯНУ з Банчен на буковинській Герцаївщині малює з дитинства – саме так колись малою малювала її мама. Але мистецтво на стало маминою долею, тож обдарованість доньки батьки підтримують певною мірою і як власні мрії. З 8-го класу Кармелла стала ученицею художньої школи в райцентрі – займалась у викладача Дмитра Соніка. А згодом отримала чудову нагоду відвідувати заняття у художника європейського рівня – Олега Любківського.

Була учасницею та переможницею численних конкурсів малюнків («Я хочу жити в якісному світі», «Мій дільничний інспектор міліції», «Активіа», «Нові імена»…) Дівчина зізнається, що її творчість завжди вирізнялася серед інших, але сама вважає, що найкраще почала проявляти себе, коли взялася малювати олією – хоча пробувала різні техніки – пастель, акварель, графіку, зараз випробовує кольорові олівці.

«Проте найбiльше все рiвно люблю олію, – каже студентка кафедри журналістики Кармелла Кучуряну. – Картини олією – бiльш живi, яскравi, i працювати з олією для мене саме насолода. Тiльки це потребує часу».

Особливо подобається дівчині відображати пейзажі й артіхектуру – особливо чернівецьку, адже тут прекрасних будівель безліч. Нещодавно почала малювати портрети.

«Люблю бiльш реалiстичний стиль, – каже Кармелла. – Олег Любкiвський – прекрасный приклад, його реалiстичнiсть у картинах та деталiзацiя неймовiрнi». Прагне передати красу нашого мiста, свiту, творити такi картини, якi притягують погляд, викликають у людини почуття – щастя, печаль. Чи продовжуватиме освіту в цьому напрямку – ще не вирішила, щонайменше – займатиметься самоосвітою.

Наразі пробує себе в журналістиці, адже любить писати, і працює – у магазині в рідному селі. Односельчани з великою прихильністю ставляться до її талану, пишаються, завжди цiкавляться якi картини та теми вибрала, чи намалювала щось новеньке. Особливо пишаються дівчиною її батьки – тато демонструє її картини всім знайомим!

Серед портретів, яких створила уже чимало, хоч і почала їх писати зовсім недавно, – не лише обличчя друзів, а й літературних героїв. Особливо вдався Гаррі Поттер – подібний до кіношного, але створений все-таки на основі літературного образу: Кармелла з задоволенням читає і планує створити серію портретів літературних персонажів.

З відомого «Гаррі Поттера» їй особливо до вподоби Северус Снейп та Гермiна, з «Сутінкових мисливців» про Магнуса Бейна – персонаж Кассандри Клер, а також Ерагон, Шерлок Холмс із книг, і найбільше – Дорiан Грей з його неймовірною і повчальною історією.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Кармелла Кучуряну: «Своїми картинами хочу передавати красу і викликати у людей почуття» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Майстерня, орендована художником на горищі під дахом старої австрійської триповерхівки, дивує недосвідченого відвідувача чистотою і порядком. «Коли у художника все розкидане – це природжений дилетант, який тільки створює навколо себе антураж, щоб думали, що він художник, – сміється Олег Любківський. – Якщо у вас на столі вермішель –все це буде видно на вашій картині, так мій учитель казав». Тож на столі у господаря – акуратно підточені олівці, чисті пензлики, папір, листівки –репродукції з картин. На поличках – книжки й милі дрібнички: підсвічники, сувеніри-старожитності, пляшечки й вазочки оригінальних форм. На стінах – картини й такі ж дрібнички, прикріплені цвяшками: малесенький стілець, ключик, емальовані старовинні вивіски, вказівники – від австрійських до радянських. На невеличкій кахельній грубці – частина колекції пляшок, яких у художника є майже півтори сотні і які він свого часу, почавши збирати від 6-го класу школи, виставляв на огляд у Художньому музеї. За вікном туркочуть голуби і відкривається вид на… інше вікно серед облуплених стін. Під це заклопотане туркотіння, за запашною, власноруч звареною господарем кавою, міркування зазвичай небагатослівного Художника Цього Міста про Місто плинуть десь на межі між насмішкуватим скептицизмом і щирою відвертістю…

«Глобус Чернівців»

Страсбург, Базель, Цюріх, Любек, Львів, Чернівці і багато інших – міста, які бачили виставки Олега Любківського і яким художник привідкрив мистецький образ Чернівців. Канада, Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Румунія, Польща – країни, які відчули нове сприйняття того, що залишилося нам у спадок від епохи Габсбургів. Найсвіжіша «експансія мистецьких («любківських» J) Чернівців на  Польщу» – публікація двадцяти одної картини художника у журналі «Konteksty» польського міністерства культури, а також фотографії самого митця, розповідь про унікальну техніку виконання робіт, світосприйняття автора, і, звісно, місто Чернівці та філософська спорідненість зі швейцарським письменником Себальдом. Художник Любківський, попри віртуозне володіння художнім словом, не вважає можливим дати Чернівцям якесь конкретне визначення: «Цей умовний образ існує поза звичними художніми явленнями і може писатися тільки особливою мистецькою мовою, а там, де у місті перетинаються протилежні часові виміри, – разом утворюється еклектично переплетена картина, що є парадоксальним продовженням життя того міста, що колись давно називалось CZERNOWITZ…».

«Напівміф, напівлегенда міста увійшли в мою свідомість з раннього дитинства разом з великою горою шпилів та куполів, що проглядалися між дерев моєї вулиці. Місто зблизька було величним і загадковим, як дитяча лікарня з вітражами, а вулична бруківка здавалася мені начищеною, як черевики з-під дідового анцуга з ланцюжком. Вдома мене лякали відьми та латовані лицарі зі старих німецьких альманахів, а довговолосі югендстилівські діви заповнювали мою уяву ще неусвідомленим світом мистецтва. Високі вікна моєї школи, колишньої жіночої гімназії, дивились за зубчасті дахи та вежі геніального архітектурного творіння – резиденції буковинських митрополитів, що вабила уявними таємницями та садом з яблуками…», – соковито писав Олег Любківський 2001-го до каталогу виставки «Осінь минулого століття. Романтичні візії «маленького Відня», і перо в його руці запрацювало не менш майстерно, аніж пензлик. Тож 2013-го він видав збірку «Оповідання простим олівцем», у якій поруч з ліричними героями повноцінним персонажем є Чернівці, їхні деталі, закутки та уламки.

Виставки О.Любківського, присвячені Чернівцям:

«Романтичні краєвиди Маленького Відня» – Чернівецький Художній музей (1998), Національний художній музей України (2000);

«Осінь минулого століття. Романтичні візії «Маленького Відня» – Києво-Могилянська академія (2001)

«DIE GOLDENE BIRNE («Золота груша») – Чернівецький Художній музей (2003), Landesbildungscentrum, Австрія (2004)

«Теза і антитеза: Місто, що колись називалося Czernowitz» – Люблін, Польща (2011), Страсбург, Франція (2012), Цюріх, Швейцарія (2012), Чернівецька галерея SWEET-APT (2013), Львівська національна галерея мистецтв (2013)

Поетичне осмислення уламків

«Ми спочатку жити в районі Фастівської, і з моєї вулиці відкривалася панорама міста, – пригадує художник. – Ми, діти, дивилися на ці зубчики будівель, наче «вирізані» на тлі неба, і щиро уявляли, що костел – це Кремль. Вочевидь, підсвідомо дитячі враження все-таки десь відкладаються. Якось, коли я навчався в другому класі, ми з батьком ішли вулицею Буковинською в бік Руської. Заходило сонце,  на тлі неба так чітко викарбувалися «зубчики» дитячої лікарні, що я, як тільки дійшли додому, зразу замалював це. Але це був єдиний раз. Насправді я хотів бути офіцером, тож зазвичай малював танки й літаки. Усі діти малюють безперервно, просто я малюю довше за всіх. Це інстинкт, дар. Але, окрім дару, має бути ретельна праця. Насправді малювати можна навчити – навіть якщо дару нема. Якщо закласти конкретну програму, основу, базис. Та не всі, навіть «дорослі», обдаровані художники знають перспективу та інші основи образотворчого мистецтва…

Коли ми переїхали в центр, тодішня 9-та школа, в якій я навчався, зіграла більшу роль у становленні моїх естетичних уподобань – як взірець архітектури раннього модерну. Тут розгортаються й багато подій з моєї збірки «Оповідання простим олівцем». Тут я був свідком, як відпала рука від скульптури, тут я відколупав від парти табличку німецькою мовою, тут колись вкрав з історичного кабінету двоголового орла… Саме ці «уламки» я осмислив поетично, і моя виставка у Львові була саме виставкою «про уламки».

Гурток образотворчого мистецтва у Палаці піонерів почав орієнтувати мене на мистецтво завдяки вчителю. Микола Ткачук – неординарна особистість, митець, у якого я багато взяв – особливо філософське усвідомлення місця художника в суспільстві. І розуміння того, що художник завжди має бути щедрим. Коли б ми не приходили до вчителя – в урочний чи позаурочний час – він завжди давав нам фарбу, папір, пензлик… Я це повторював, «віддзеркалював» у свій час – коли викладав у художній студії на Франка. Часто приносив фарби, гумки, олівці, які я навіть з-за кордону привозив.

У Вижницькому училищі  мені також пощастило з учителем: мене помітив  талановитий педагог Генріх Усачов, якого направили сюди з Ленінграда. Його дружина – випускниця Мухінського училища (першого художнього закладу вищого формату, дореволюційного Училища технічного малювання барона Штигліца, сучасною мовою – перша дизайнерська академія за царської Росії). За Хрущова там відродили технічну естетику, конструювання, тож період, коли у Вижниці викладали виховані на цьому педагоги, всі згадують з вдячністю. Завдяки педагогам, їхньому уважному ставленню, спілкуванню я вже на 1-му курсі заявив про себе як художник з оригінальним почерком і мисленням. Щоправда, в «совєцьке врємя» демократія довго не існувала. Тож вільні орієнтири Вижницького училища швидко придушили, позвільняли і керівництво, і частину вчителів.

Коли я вже сам викладав академічний рисунок та живопис у Народній студії образотворчого мистецтва обласного будинку вчителя (на вул. Франка), то борги перед своїми вчителями намагався віддати дітям. Думаю, небезуспішно: свій мистецько-педагогічний досвід оформив окремою книгою, мої учні продовжують навчання у Празі, Лондоні, у французькому Діжоні… І як діти, так і їхні батьки досі зі мною вітаються».

«1985 року в мене випливло Місто»

«Я мислив себе художником Карпат, в постімпресіоністичній манері, – продовжує Олег Любківський. – Але потім зрозумів, що місцева Спілка художників мене не оцінить, і я почав приглядатися до міста. 1985 року в мене «випливло» місто. Я розробив три сюжети-краєвиди. Починав їх олійними фарбами, потім зрозумів, що олійні фарби місто просто не сприймає. Тож перейшов до акварелі – у власній техніці. Потім зробив гравюру. На той час цю композицію ніхто не оцінив, а тепер кажуть, що це музейний рівень мистецтва.

Я не просто захопився містом – я пішов на певну самопожертву. Не міг спокійно робити доволі прибуткові совєцкі замовлення, свідомо відмовився від них, від якихось компромісних речей – і ціле літо ходив на гору малювати краєвиди. Зробив їх чотири, всі вони експонувалися в Австрії, Німеччині, Швейцарії… А моя виставка «Романтичні краєвиди Маленького Відня» звертала увагу глядачів саме на те, що вони не розуміють, де живуть. Ми ж виросли в Європі, але не бачили цього за совєцькими червоними лозунгами і транспарантами! Цю виставку дивилися, але я відчував (і так і сталося), що розуміти її почнуть років через 20…

Сказати, що я не хотів визнання, – буде неправдою. Зараз я вже про нього не думаю, бо воно саме прийшло. А коли був молодий – хотів поступити у Спілку (це й було ознакою визнання). Зрештою, і вступив – але я вже на інших правах. Коли мої сучасники вступили «на совєцькій темі», то я став членом Спілки вже у часи «перестройки», на «чернівецькій» темі. І коли надійшло перше замовлення, за яке я міг отримати пристойний гонорар, – СССР розвалився, разом з Фондом художників і всіма можливостями Спілки (сміється – авт.). Тож я давно усвідомив, що мистецтво не залежить від визнання спілками, як і художник: це особистість, а не продукт якогось об’єднання на зразок «союзу художників».

«Чернівці – не розфарбована матрьошка»

«Кожний проект, який стосується міста, є внеском у формування іміджу Чернівців, – переконаний майстер. – І йдеться переважно не про ті міфи, які циркулюють незалежно від наявності під ними якоїсь історичної основи. Наприклад, легенда про те, що в Чернівцях вулиці замітають трояндами. Так виглядає, що це дуже своєрідно інтерпретований факт. Джерела підтверджують, що в якийсь із років на випускному балу в Єврейській жіночій гімназії дівчата, проводжаючи улюбленого вчителя, усипали йому дорогу пелюстками троянд. Ну а потім, коли прибирали, букетами ж і «замітали» вулицю. Згодом хтось із емігрантів написав мемуари, опоетизувавши цю подію. Так вона і стала міфом.

Або про готель «Бристоль». Кажуть, що його господар викинувся з останнього поверху, бо не міг розрахуватися за будівництво. Тож добудовували «Бристоль» уже інші люди. Споруда готелю справді унікальна, адже за наказом цісаря архітектору не дозволялося повторювати, копіювати об’єкти в місті.

Так, ці легенди гарні, але це дуже поверхнева інформація, для масового туриста. А необхідні кваліфіковані екскурсоводи, які відчуватимуть дух міста. Не треба ж перетворювати Чернівці на фарбовану матрьошку, яка здалеку приваблює туристів, що милуються нею, не виходячи з автобуса…

Кожний будинок, який нам радує око – це мистецька річ, яку не зробиш лінійкою за допомоги комп’ютера. Це елементи застиглої поезії. На жаль, відчувається різниця між минулими Чернівцями і сьогоднішніми. Різниця в загальній культурі.  Адже тепер, як в освіті, медицині, так і всюди процвітає дилетантство. Мистецтвом називається все без винятку – починаючи від невмілого малювання квіточок, кульбабок і метеликів, і закінчуючи пейзажами з ялиночками. Але це окрема тема, яка мене не стосується. Мене стосується тільки моє мистецтво і моя філософія».

На перехресті культур і безкультур’я

«Художник має бути голодний? Безперечно, – вважає пан Олег. – Але на каву йому має вистачати. Тож я продавав свої картини, сам – і їх постійно купували, навіть за купони, які в нас були якийсь період грошима. Часто брали для когось – в Ізраїль чи Америку.  А я продовжував працювати – без зайвої метушні, без «хитання в інші сфери», без зміни власної лінії разом з «курсом партії».

Окремою темою є спроба зробити щось у манері абстрактності – до цього, як і до «чернівецької теми», спонукала «перестройка». Стимулу не було, натомість було бажання чинити протест проти радянського «іскусства». Тож коли згодом виставив ці роботи у львівській галереї «Примус», знавці оцінили їх як «мистецтво високої формули». Ну і слава Богу (усміхається – авт.).

Місто – це не солоденькі краєвидики з Резиденцією. А я завдячую Чернівцям, у яких я виріс на перехресті культур і безкультур’я.

Так, рівень культури чернівчан наразі залишає бажати кращого. Але на те, вочевидь, є причини. Можливо, в тому, що у нас був період «культурного вакууму»: «перестройка», перші роки незалежності, матеріальна криза. Ця сукупність обставин спонукала частину чернівчан виїхати – кого на заробітки, а кого й зовсім. Вакуум нічим було заповнити, тож сьогоднішні студенти в основній масі – наслідок того вакууму, вони нічим не переймаються, тринькають гроші батьків по кав’ярнях.

Зараз вже повільно прокидаємося від совєцького «летаргійного сну». З’являються «поетичні» розписи на стінах – як ті, що не так давно намагалися критикувати чиновники від культури (коли в контури обличчя на стіні вписують вірші чернівецьких поетів). Бачив подібне у багатьох інших містах – вони бувають як серйозні, так і жартівливі, смішні. То чому бути, як в клітці, і забороняти це? У Чернівцях маємо для цього багато порожніх стін…

Я сам створив вивіску для «Найкращої кав’ярні на розі» ніби в манері знайденої під фарбою старої реклами. Наприклад, у Львові такі імітації часто використовують, і в це майже всі вірять. Чому б не робити таке в Чернівцях?»

«Мешкаємо серед досконалої архітектурної форми, вона жива»

«Концептуальне мистецьке видання «Die Dankbare Bukovina» («Вдячна Буковина»), ідею якого я втілив 2004-го, зіграла також важливу роль у моєму житті – як і в житті Чернівців. Це книга-візитівка, яка стала бібліографічною рідкістю, і вона не є збіркою якихось провінційних, самозакоханих вражень «про вокзал, Ратушу і вулицю Кобилянської». Це серйозний аналіз, і я пишаюся, що ця книга куплена австрійською національною бібліотекою і лежить десь там на полиці, час від часу даруючи насолоду справжнім поціновувачам.

Більшість з нас не усвідомлює, де живемо. Про це була й моя виставка «Золота груша» 2003 року – продовження погляду на Чернівці, де Місто – як театр, як забуті декорації, поруч із якими ходять люди і навіть не звертають на них ніякої уваги…

Архітектура – це лише зовнішня оболонка. А ми мешкаємо серед досконалої архітектурної форми, вона жива. І просто бачити її та малювати – це аматорство, яке викликає посмішку. Адже не лише ми дивимося на будинок, а й він на нас. І художник має цей погляд побачити, намалювати і відбити до глядача. Погляд на стіну має бути поглядом у просторі і часі, а не в геометрії. До того ж, одне діло – малювання, а друге діло – прочитання картини. Це вже треба відчути. Відчувають далеко не всі. Відчувають це мої учні і люди, які перетинаються з мистецтвом – найчастіше львів’яни й іноземці. Я сам дивувався, коли в Цюріху і Базелі мої картини купували самі художники – це доволі рідкісне явище в мистецькому світі.

«Моя місія – підтвердити образ міста Чернівців для сучасників»

«Кажете, що часто бачили мене на Майдані? Я вірив, що це вже остання революція, на якій закінчаться всі неподобства й негаразди. Бачу, помилявся. В чому сенс протесту? В тому, що Громадянин гідний достойного життя, а не статусу раба чи найнижчої верстви населення.

Разом з тим, розумію: одна людина може щось змінити у власному житті і у власній свідомості. Змінити щось у свідомості інших – це самовпевнене бажання. Це неможливо. У власному житті я і змінив. І в сучасному мистецтві. Моя місія – підтвердити образ міста Чернівців для сучасників, і я це роблю.

Я не даю собі визначення, як мені себе назвати. Це як місто Чернівці. Воно мало безліч назв – Чернівці, Чернауць, Черновіци, Маленький Відень, Місто над Прутом…. І від цього нічого не змінилося. Як ходили брудними тротуарами, так і ходимо до цього часу (усміхається – авт.).

Я є тим, чим  я є».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Олега ЛЮБКІВСЬКОГО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Костел Пречистого Серця Ісуса — костел єзуїтів в Чернівцях. Пам’ятка неоготичної архітектури 19 століття. З 1963 року тут розташовувався обласний архів. Починаючи з 1 березня 2010 року храм належить релігійній громаді Римо-Католицької церкви.
Матеріал з Вікіпедії

…7 червня 1891 року Архієпископ Моравський, в асистуванні Архієпископа Феліньського, посвятив наріжний камінь. Три роки потому, була готова справді монументальна споруда прекрасного неоготицького костелу у формі хреста з каменю та цегли, за проектом Чернівецького архітектора професора Ляйцнера. Віконні вітражі привезли із Гротова (Бєльско-Бяла, Польща). Автором настінних розписів став художник Каша з Миколаєва, а автором головного вівтаря й амвона – майстер Штуфлесер (Тіроль, Австрія). Орган вартістю 5 тисяч флоринів виготовили на заводі Рігера в Едендорфі (Біненбюттель, Німеччина). Навесні 1894 р. з Единбурга (Шотландія, Велика Британія) доставили три дзвони, найбільший з яких назвали “Серце Ісуса”. 25 жовтня 1894 року в присутності цілого міста і католиків з околиць, Архієпископ Моравський освятив будівлю…
Інна Келлер, історик

Олег Любківський, “Костел єзуїтів у Чернівцях” (офорт/акватинта), 1998

…Історія любить робити коло… Останній настоятель Владислав Куморович Товариства Ісусового (ТІ), після репатріації з Росії до Польщі, був парохом у м.Битом, у парафії Найсвятішого Серця Ісуса. Знаково, що з цієї ж парафії вийшов наш нинішній настоятель, перший в повоєнний час – кс. Станіслав Смольчевскі ТІ, що працює на Буковині з 1997 року. В такий символічний спосіб, якби естафетою, продовжується місія єзуїтів в Чернівцях. Всі ці роки кс. С.Смольчевскі ТІ очолював нашу громаду, працюючи, водночас, парохом у Кіцмані. Нарешті, в 2010 році нам повернули споруду церкви Найсвятішого Серця Ісуса…
Інна Келлер, історик

Солісти: Ярослав Гамаль (гітара) та Юлія Чампела (скрипка).

Господи, джерело святих бажань. Даруй своїм вірним мир, який не може дати світ, щоб ми могли цілковито присвятити себе служінню Тобі, і щоб всі наші дні, позбавлені страху перед ворогами, минали в мирі під Твоїм захистом. Амінь.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Костел Найсвятішого Серця Ісуса спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Які враження «поетичні графіті» викликали у відомих і не дуже відомих чернівчан? З’ясовували «Версії».

Олег Любківський, художник:

Мені ці графіті сподобалися.  Вважаю, що це сучасна інтелектуальна форма настінних розписів, яка личить місту. Крім того, це розпис з художнім смаком і з ненав’язливою формою в порівнянні з агресивними підлітковими «графіті». Такі вуличні твори нерідко практикуються. Зокрема, бачив у Любліні кілька, і навіть збільшені старовинні фото у простінках, де мали бути вікна – це додає шарму і атмосфери будинку і місту в цілому. у Базелі ціла глуха стіна розписана вікнами, ніби продовження сусіднього будинку, і ще виглядає, ніби на нього падає тінь.

Графіті у Любліні

Варто цю ідею підтримати і дати розвинутися цій традиції, щоб міське середовище прикрашалося не тільки громіздкою і безкультурною рекламою, але і мистецькими складовими сучасного мислення. А чиновники… чиновники нічого не кажуть про надбудови, спиляні дерева, розбиті тротуари, недоглянуті газони і т.д.? Саме у буферній зоні ЮНЕСКО, до речі.

Мистецтво вуличного середовища безкінечне, і ним мають прикрашати місто люди з художньою уявою. Взагалі варто опрацювати концепцію настінних розписів у центрі міста, а чиновникам краще виконувати свої безпосередні обов’язки.

Олексій Каспрук, міський голова:

До мистецтва я особисто ставлюся дуже позитивно. Але і в словах чиновників є частка правди: ці мистецькі акти можна було погодити. І я особисто зробив би все для того, щоб ідея була погоджена, і художник зміг її втілити.

Олег, студент:

Частка правди є в тому, що кажуть чиновники. Так, можливо, такі речі потрібно погоджувати. Але всі розуміють, що значно простіше піти і зробити, аніж довести чиновнику, що це – добре. Тому це якесь «прокляття культури». Неважливо, хто це робив- легально, нелегально – він спровокував розмови, реакцію.

Можливо, це зроблено нелегально, але це не означає, що воно не має права на існування. Культура , як на мене, не повинна імплементуватися в русло закону. Культура – це щось відірване від бюрократії. Маємо вже приклад культури, заангажованої владою – соцреалізм. Як бачимо, там було не надто багато якісних зразків мистецтва. Культура – це явище ескапізму, можливо (від англ. escape — втеча; втекти, врятуватись; втеча від дійсності, втрата реальності). І якщо кожен митець буде запитувати: а чи можна я це зроблю? – тоді одна з головних частин культури і мистецтва буде нівельована.

Якщо хтось захотів щось зробити – це класно, особливо якщо люди справді натхненні тим, чим справді є Чернівці, а не своїм бажанням привітати когось з днем народження чи написати «Я кохаю тебе, Маруся». І вандалізм у цьому випадку – це якраз не те слово. Вандалізм – це агресивне свідоме нищення культури.

У цьому випадку я не бачу нищення на будинку, який сам буде стертий з лиця землі. Навпаки – це нагадування чернівчанам і гостям, що це місто якось відрізняється від інших міст України, можливо – і від інших міст Європи. Намагання показати, що «ви ходите не простими вулицями». Аби це місто було відомим, а не якимось загомінком Європи.

Ця інтервенція не дисонує  з містом і його історією. Можливо, такі методи й можуть привести до погіршення зовнішнього вигляду міста. Але зазвичай громадянське суспільство більш-менш адекватне і намагається зробити своє місто кращим. І я мало вірю в те, що ті, хто справді хочуть щось зробити, роблять щось погане.

На жаль, громадянське суспільство міста зараз доволі пасивне, і міськрада не готова з ними співпрацювати. Міська рада навіть не знає тих, з ким вона може співпрацювати. Можливо, міські інституції скомпрометували себе. І митці не бачать сенсу йти до чиновників, бо зараз світ відкритіший, аніж будь-яка міська влада.

Чернівці можуть піднятися якраз завдяки культурі. Архітерктура і література – це те найбільше, що наше місто дало світові. А вандалізм – це якраз білі пластикові вікна в буферній зоні. Відкриті люки на вул. Шевченка, в які можна впасти. Засилля реклами в старому місті. Наміри продати будинок, де жив Пауль Целан, приватним особам. Втрата конкретних місць і пам’яті про великих людей.

Намагання ж нагадати поезію, яка забута і якою зараз чернівчани не живуть, намагання показати, що є за нами – це не вандалізм. Ми не єдині люди, які є в цьому місті і знаємо лиш дуже близьких нам поетів. А інше, те, що не стало надбанням нашої масової культури, ми не знаємо.

Звісно, слабка надія на те, що люди, які побачать ці графіті, побіжать куувати «Загублену арфу» в книгарні. Але це спроба через щось простіше і легше – показати елітарне. І казати, що це неправомірно – це вузько.

Наразі ніхто з «культурних терористів» не взяв на себе відповідальності за мистецькі акції. Кажуть, що серед авторів «поетичних графіті» був іноземець, який після перфоменсу покинув межі України, навіть не сподіваючись на такий неоднозначний відгук у суспільстві. А за півтора тижні графіті на Барбюса облили білою фарбою.

Згадалася відома історія про те, як визнаний найкращим з тих, що нині живуть у США скрипалів 39-літній Джошуа Белл (Joshua Bell) змін заробити, граючи в підземному переході метро у Вашингтоні, тільки 32 долари і 17 центів. Він грав твори Крейслера, Шуберта, Массне і Баха на скрипці Страдіварі. За 45 хвилин повз нього пройшли понад тисячу людей, і тільки одна жінка впізнала Белла. Квитки на його концерти вартують від ста доларів.

Цікаво, величину якого рівня хотіли приборкати чернівецькі чиновники?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Художники проти чиновників. «Прокляття культури»? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«АВТОПОРТРЕТИ з натури»
Автопортрет – один з найпоширеніших
жанрів у образотворчому мистецтві.
Це своєрідна форма самовираження
творчоі особистості незалежно від професійних
форматів та орієнтацій.
Автопортрет – це завжди віддзеркалення
внутрішнього стану митця, яке він
не тільки споглядає у собі, але і довіряє
це споглядання своєму глядачеві.
Це шляхетний мовчазний діалог, розмова без слів,
якою митець промовляє більше,
ніж міг би сказати вголос.
Але якщо спробувати озвучити цю мовчазну
розмову – то може вийти змістовна
і естетична композиція, варта широкоі,
зацікавленоі аудиторіі.
Саме з цією метою я вдаюся до автопортретного
жанру, як художник, і розширюю його традиційні
рамки літературною складовою, як письменник.
Я довіряю своі «Автопортрети…» глядачеві
одночасно і для споглядання, і для прочитання –
як цілісну художню форму.
Це авторський проект концептуальноі виставки
«візуальноі прози» або експозиція
розкритоі книги в прямому і переносному значенні,
яку я екслюзивно презентую у цій галереі.

Олег
Любківський
2015

Переказувати емоційні відчуття, настрої під час зустрічі, авторського читання текстів – може і не варто. Адже це все досить індивідуально. Але загалом – була атмосфера довіри, співзвучності і естетичного осмислення, певної алегорії, асоціацій, зворушливого, потаємного, відвертого діалогу художника і його героїв, його муз, його образів…
Що є пріоритетним: друкований простір, голос автора текстів, автопортрети з натури?
Взаємовиключеність чи, як стверджує Олег Любківський, цілісна художня форма?
Може і незвична естатична пластика. Але цілісна. Художник прав.
Художник завжди прав.

…Pleased to meet you
Hope you guess my name
But what’s puzzling you
Is the nature of my game…

The Rolling Stones

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис “Автопортрети з натури” від Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, що Олег Любківський створює фрески на фасаді одного з чернівецьких будинків, взнала випадково від Антоніо Армано, письменника та репортера з Мілану. Пану Антоніо треба було від Турецької площі попасти на вулицю Університетську. Це вже після нашої невеликої екскурсійної прогулянки нижньою частиною міста. Порадила не викликати таксі і вулицею Богдана Хмельницького ми попрямували до цілі. На колишній вулиці Святої Трійці, вже біля ательє художника Олега Любківського, пан Антоніо впізнав, що був тут напередодні. А поспішав він якраз на зустріч з художником. Який на фасаді будинку №17 по вулиці Університетській завершував створення вивіски-фрески. Можна тільки уявити, яким було має бажання і спокуса підійти разом з Антоніо до художника, до будівлі і побачити на власні очі, як все відбувається. З іншого боку залишила собі два дні фантазувати, самій конструювати простір картини, непередбачуваної чи навпаки…

Маленька істина розшаровується у просторі уяви навіть уламками історії. Чи історієї уламків? Олег Любківський на відкритті говорив і про це…

Отже. На фасаді чернівецького будинку з’явилися дві фрески: вивіски кафе.
29 серпня у «Найкращій кав’ярні на розі Університетської та Сковороди» відбулася презентація цих робіт, які створені художником-графіком Олегом Любківським.
Можна сприймати це і як імеджевий проект художника. Продовження колекції артефактів в іншій техніці. Певна міграція і в часі.

Локалізована подія відбувалася на вулиці, біля кафе, у кафе, на сходах кафе…

Напевно, це і певний рекламний проект. Директор видавництва «Книги – ХХІ» Василь Дроняк, власник кав’ярні, тепер вже і власник фресок, зібрав разом із художником багато охочих побачити церемонію відкриття картин.

Есеїст і перекладач Олександр Бойченко провів всіх повз стіни із білими тканинами, що прикривали картини, перевтілившись з літературного критика на художнього. Та Олександр Бойченко урізноманітнив відкриття і своїм есеєм. А на сходах кафе Олег Любківський теж читав своє оповідання, історію, що складалася з маленьких уламків спогадів… Привід для міркувань….

Важко абстрагуватися від подій в країні, від сумних передчуттів і постійної напруги очікування… Киянин Ігор Гурчик підписав під цим фото Олега Івановича на ФБ: «Невеселий…». Споріднено… Ігор Гурчик щойно з АТО («Айдар»), поранення… Свого часу Олег Любківський – автор обкладинки до збірки «Странник» Ігоря Гурчика…

Не зникає і почуття паралельності світів. Напевно, так живуть на війні. А ми просто цього не знали. Адже і афіші фестивалю «Meridian Czernowitz» , які принесли трохи пізніше, ще пахли типографською фарбою та теж локалізують інший світ…
Але ми формуємо своє сьогодення. Свою віру і впевненість…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Проекції часу Олега Любківського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Роботи, які були представлені  Олегом Любківським на виставці, охоплюють період творчості художника у часи перебудови та розвалу СРСР. Саме такий цикл робіт в експозиції вперше.

Прагнення нових концептуальних систем в житті та мистецтві, пошук ідеалів є природним і ґрунтується, як мені здається,  здебільшого на утопічному баченні… Але людина має мати вибір. Між реальністю та ідеалом-утопією.
У будь-якому випадку завжди існувала і буде мати місце невідповідність між  дійсністю та її образом, усвідомленням. Адже і система цінностей є умовною, ми самі створюємо її критерії.
Утопії і реальність…
Прагнення реалізувати утопії майже завжди призводять до трагедії. Те, що зараз відбувається в Україні, є, нажаль, цьому підтвердженням. Виставка Олега Любківського розвертається певним чином і як система опозицій, попередження. Може у ті далекі 80-ті, 90-ті роки це і було репетицією свободи?…
Мистецтво спонукає не тільки до споглядання. Але і до дії…
Олег Любківський прочитав на зустрічі і свої есе.  Визначальним символом, що зумовлює основу  людських  цінностей, є любов…
Напевно, головним символом епохи Відродження було мистецтво…
Зараз – час відродження. І мистецтво теж на сторожі цього буремного і драматичного часу.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Репетиція свободи. Мистецька зустріч з Олегом Любківським спершу з'явиться на Медіа-Версії.

7 лютого в галереї «SweetАрт-Знання» відбулося офіційне відкриття проекту «Концептуальні утопії»

Автор проекту – Олег Любківський, художник-графік.
Член Національної спілки художників України з 1988 року.

Персональні виставки:
– Національний художній музей України (2000)
– Києво-Могилянська академія (20001/2003)
– Landesbildungscentrum (Цель/Австрія 2003)
– Baltic Academia ( Любек/Німеччина 2007)
– Galerie Museum Synagoge (Гробціг/Німеччина 2010)
– Фестиваль BrunoForever (Люблін/Польща 2011)
– Universite de Strasbourg (Страсбург/Франція 2012)
– V Міжнародний фестиваль Бруно Шульца (Дрогобич/Україна 2012)
– Galerie Maison 44 (Базель/ Швейцарія 2012)
– Galerie MKZ ( Цюріх/Швейцарія 2012)
– Львівської національна галерея мистецтв (Львів/Україна 2013)
– Галерея «Sweet Art – Знання» (Чернівці/Україна 2013)
– Дні Бруно Шульца у Чернівцях (Чернівці/Україна 2013)

Концептуальна утопія… Іноді вона видається доволі авторитарною.
Олег Любківський узагальнив достовірність і абсолютність…
Послідовності і послідовники ідеології, пропагандистської продукції мотивують абстагуватися. Натомість дають можливість критично вдивлятися і у сьогодення. Як детектор брехні…
Але автор, як мені здається, майже самотній у своєму особливому погляді на світ…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «Концептуальні утопії» Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бруно Шульц (1892–1942), польський письменник і художник єврейського походження з українського міста Дрогобича. Його оповідання, опубліковані у збірках «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під Клепсидрою», перекладені на понад 40 мов світу.
1992 рік ЮНЕСКО проголосила роком Бруно Шульца.

21 жовтня 2013.
Відкриття художньої виставки Олега Любківського

Фото з відкриття виставки – Дона Леона

22.10.2013. Чернівецький національний університет.
Відкриття «Днів Бруно Шульца у Чернівцях»

Проф. Надія Скотна, ректор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка;
Ґжеґож Ґауден, директор Польського Інституту Книги; Ярослав Ґодун, директор Польського Інституту у Києві; Віра Меньок, директор Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, голова Благодійного Фонду «Музей та Фестиваль Бруно Шульца»; Ґжеґож Юзефчук, художній директор Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, голова Товариства «Фестиваль Бруно Шульца» в Любліні; Олександр Бойченко, координатор Проекту
Інавґураційні лекції:
Проф. Єжи Яжембський (Яґеллонський Університет, Краків),
Сучасна рецепція Бруно Шульца у світі. Перекладає Андрій Павлишин.
Андрій Павлишин, Ґенеза української рецепції Бруно Шульца.

Презентація Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі

Віра Меньок та Ґжеґож Юзефчук: презентація Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі.

«Бруно Шульц, якого не знаємо»: фільм-репортаж TVP KULTURA про П’ятий Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі.

Юрій Андрухович: авторська презентація українського перекладу творів Бруно Шульца.
Модерує Олександр Бойченко.

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Відкриття «Днів Бруно Шульца у Чернівцях» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На ці події в Чернівцях очікували вже давно, адже останніми роками роботи художника перебувають здебільшого за кордоном. Експозицію «Місто, що колись називалося Czernowitz» спершу побачили у Страсбурзі, потім у Базелі й Цюріху, навесні її експонували у Національній галереї мистецтв Львова і тільки тепер вона нарешті дісталася того Міста, що колись називалося Czernowitz.

Від романтизму до сарказму

Саме образ Чернівців, його загадковий полікультурний міф – незмінна тема у мистецтві Олега Любківського, якій він присвятив 30 років творчого життя.

Кожна робота – наче момент істини на зламі часів. Коротка мить краси й абсурду, руйнування й народження нового. Спогад про високе й невимовне, стерте з обличчя Чернівців людиною й часом і навіки збережене у картинах.

Художник пригадує, що перші міські краєвиди починав малювати наче з висоти пташиного польоту. Місто, що здалеку нагадувало старовинну гравюру, на якій неможливо розглядіти деталі, хотілося показати романтичним і привабливим. З роками погляд автора ставав глибшим та іронічно-філософським. Велич і краса поряд із абсурдом сучасного сформували карикатурну дійсність, на яку перетворюється матеріальна культура Західної Європи.

– Ми не можемо бачити світ тільки під одним кутом. З часом у моїх картинах з’явилося своєрідне заперечення романтизму, – розмірковує Олег Любківський. – Хоча протягом усіх років між роботами існував певний логічний зв’язок. Я пишу свої картини, наче письменник пише книги. Кожним штрихом, кожним рухом пензля відображаю власне ставлення до ситуації чи предмета, його походження та зміст. Часто вони виглядають парадоксально, іронічно, іноді просто сміхотворно. І суть зовсім не в публіцистиці – «бережіть місто». Треба відчувати й розуміти глибинність цієї теми, адже йдеться не лише про Чернівці, а про матеріальну культуру Західної Європи загалом. Зміни архітектурних тенденцій, захоплення бізнесом, намагання вкласти кошти у нові архітектурні споруди. Подібні проблеми існують у старих кварталах Праги, Києва та інших європейських міст. У Швейцарії люди сприймають сюжети з Чернівцями як, власне, продовження Швейцарії. У Страсбурзі навіть відбулася конференція, що так і називалася – «Околиця Європи».

Картини слід читати

Вимогливий і самовідданий у власній роботі, художник досить суворий і до глядача. Часто зауважує, що його мистецька мова й теми його творчості краще зрозумілі в Європі, де освіченість та інтелектуальний рівень публіки вищі. Тому в рідному місті роботи він виставляє не часто.

– У Чернівцях немає широкої аудиторії, яка могла би побачити й справді оцінити ці картини. Я просто роблю те, що вважаю за потрібне, те, що мені небайдуже, не чекаючи високих відгуків та оцінок. Література, поезія, живопис існують для певного кола людей, освіченої частини суспільства, що потребує духовної інформації та відчуває потребу осмислювати щось, окрім матеріального. Картини треба читати, а не просто споглядати.

У композиції «Модернізація стилю модерн» бачимо будинок з вагнерівськими елементами декору, зведений на початку минулого століття. У наш час ця споруда переживає нову модернізацію: тепер тут продають кури-гриль, а розгледіти у споруді якісь ознаки сецесії дуже складно.

Театр, який завжди був архітектурною перлиною міста та осередком його культурного життя, роками спотворювали ремонтами, у будівельних лісах на даху ворони звили гнізда й літають над ними темними хмарами, навіюючи думки про занепад як зовнішнього, так і внутрішнього світу театру.

Саркастичні сюжети Любківського поєднують якусь шокувальну реалістичність із суто авторським баченням певних деталей, що дає можливість відчути цінність кожного уламку.

Окрім особливого, глибинного бачення, роботам Любківського надає мистецької сили надзвичайно високій рівень художньої майстерності та унікальна авторська техніка поєднання акварелі з графікою, яка не має аналогів.

– Моя власна техніка – це досягнення мого життя, – каже художник. – Це те, що дає мені спокійно жити і, можливо, дозволить спокійно померти.

Художник, який працює щодня, не розуміє, що таке… натхнення

Творчість та життя за її межами рухаються паралельно. Художник розповів, що мистецтво може бути результатом подолання труднощів, проте життєві події не позначені на картинах і не повинні зумовлювати періоди творчого піднесення чи занепаду, адже шлях до втілення задуму безперервний і потребує щоденної роботи. Тож поняття натхнення стає досить абстрактним.

– Для самодіяльного художника натхнення – це щось таке унікальне, – каже Олег Любківський, – коли людина відчуває незвичне осяяння й починає працювати, вона знає, що до неї прийшло натхнення. Художник, який працює щоденно, не розуміє, що таке натхнення. Він розуміє, що є задум, є ідея, є бачення художнього образу, який потрібно втілити у реальність. Я починаю одну роботу, а завершуючи її, вже думаю про третю і четверту. Часом працюю над кількома паралельно. Відкладаю на деякий час, потім повертаюся. Деякі сюжети моментально формуються як образи й одразу малюються, а інші роками чекають на свій час.

Костел Серця Ісуса я малював майже два роки, але не міг завершити і просто покинув. Через півроку я знову повернувся до споруди і почав шукати в ній щось таке, чого не побачив. Раптом помітив, що на циферблаті вибитий шматок скла і цифра зламалася – це сталося протягом того часу, коли я працював над цією картиною. Я повернувся в ательє і зобразив останню деталь. Саме цього символу розбитого часу не вистачало в картині для її завершеного образу.

Співмірність із вищою сутністю

– Художник, який щось створює, потребує зіставлення своїх думок із якимсь більш високим ідеалом. Для мене таким завжди були Карпати. Коли якась робота зупинилася, я вирушаю в гори, щоби відчути цю співмірність із вищою сутністю. Коли засинаю в наметі, думаю про те, чого не побачив і не осягнув. У горах думки очищуються, тому їх можна перевірити.

Саме з Карпат починалося моє розуміння метафізичності існування. В юності я багато малював гірські краєвиди і навіть бачив себе художником Карпат, проте самої природи було замало, треба було зрозуміти середовище, в якому ми живемо. Гори магічно приваблювали, проте коли їхні таємниці трохи мені відкрилися, я так само захотів осягнути і таємницю міста. Боротьба за право на існування та розуміння, пошук себе у мистецтві і своєї програми на все життя був дуже довгим, тихим, але безкомпромісним. Гадаю, що автор, який не присвятив себе певній окремій темі – це випадковий художник, який малює від випадку до випадку, нічого не залишаючи в душах людей. Поль Сезанн усе життя робив одне і те ж, знаючи, що його не приймуть і не зрозуміють. Він був відлюдником, не любив спілкуватися й давати інтерв’ю, просто робив свою справу. Малював, поки не помер. Його почали цінувати вже не схилі літ. Згодом творчість цього порівнювали з працєю міфічного героя Сізіфа, якому все ж таки вдалося установити свій камінь на горі, як пам’ятник відданості мистецтву. Мабуть, це і є мій мінімум – чи мій максимум…

Ольга СКЛЯРЧУК, спеціально для «Версій»

Наталія Богомаз, галерист:

Виставку Олега Любківського відвідало дуже багато людей і сприймали її дуже осмислено.
Інтелігенція, яка залишилася у місті, і яка підростає, давно очікувала на цю подію.
Біля кожної картини відвідувачі стояли дуже довго.
Навіть люди, які не знаються на мистецтві, зупиняються біля роботи і не можуть зрозуміти, що із ними відбувається. Чому вони так довго вдивляється у картину, що їх так хвилює. Це мистецтво дуже високого рівня і вони відчувають його навіть на підсвідомості, адже у кожному з нас є творче начало. Чернівцям це дуже потрібно, тому мене не дуже влаштовує думка, що тут немає кому оцінити. У галерею приходять невипадкові люди. Я гадаю, що у Чернівцях є справжні поціновувачі творчості Олега Любківського.

Запис Олег ЛЮБКІВСЬКИЙ: «Я пишу картини, як письменник книги» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка художника-графіка Олега Любківського «Місто, що колись називалося Czernowitz» презентована 5 жовтня у Чернівцях.
Виставка відкрилася за сприяння Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини з нагоди 5-річчя музею у галереї «SweetArt» і триватиме до 12 жовтня.

Мистецтво і наука в творчості художника-графіка Олега Любківського являє собою цілісну систему.
Із власними законом тяжіння, вимірними одиницями, запереченням абсолютних точок відліку і безмежністю джерел пізнання…
А, може, це й потреба відтворити істину…
Ми шукаємо збіги, розходження, умовності, символи…
Модифікований час не передбачає зупинок, вільний рух можливий тільки за умови абсолютної свободи… І необхідності осмислення самого себе.
Зблизька…
Та це ще не все. На виставку, як на мене, краще ходити не тільки у день відкриття.
Кожна картина художника – це інтелектуальний світ.
Який віддзеркалює наша уява.
Але в мене залишилося враження, що лінію перетину – швидше, точку перетину – ще треба мати щастя віднайти…
І такі щасливі миті нам дарує Олег Любківський…
Далі буде…

“Усім відомо також відчуття, коли людині хочеться залишити свій слід у часі, матеріалізувати його: від зведеного будинку або твору мистецтва до вирізаного на дереві автографа. Можливо, що цим інстинктом, тільки усвідомлено, керуюся і я, але намагаюся затримати не свій слід у часі, а саме слід часу, слід того часу, в якому живемо…”, – Олег Любківський

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergyiS

Запис Філософська картина світу Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олег Любківський – художник і графік, автор концептуальних творів,
які концентрують образ Чернівців у контексті загальноєвропейської культури.
Член Національної спілки художників України з 1988 року.
Персональні виставки:
– Національний художній музей України (2000)
– Києво-Могилянська академія (20001/2003)
– Landesbildungscentrum (Цель/Австрія 2003)
– Baltic Academia ( Любек/Німеччина 2007)
– Galerie Museum Synagoge (Гробціг/Німеччина 2010)
– Фестиваль BrunoForever (Люблін/Польща 2011)
– Universite de Strasbourg (Страсбург/Франція 2012)
– V Міжнародний фестиваль Бруно Шульца (Дрогобич/Україна 2012)
– Galerie Maison 44 (Базель/ Швейцарія 2012)
– Galerie MKZ ( Цюріх/Швейцарія 2012)
– Львівської національна галерея мистецтв (Львів/Україна 2013)

У 2010 Кронпринц Отто фон Габсбург відзначали Олега Любківського медаллю «Signum Memoriae» за внесок у збереження європейської культурної спадщини.
Ця нагорода, напевно, для художника найцініше визнання його мистецької сповіді. Чинити опір – шлях відчайдушних, незалежних та сильних людей. Майже без сподівання на порозуміння… Бо картини Олега Любківського акумулюють духовну міць.

Майже кожній людині знайоме відчуття, коли дуже хочеться затриматись у часі, його певному настрої, події або явищі, особливо, коли ми знаємо, що воно іде від нас назавжди й безповоротно

Так іде від нас унікальна атмосфера нашого міста, разом із своїм часом та відповідною йому рідкісною матеріальною культурою, що за збігом історичних обставин безпечно сформувався в контексті «золотого століття».

Олег Любківський

С Днём рождения, Мастер!
Современная цивилизация заточена под массовую штамповку и под идиотов, которые это всё жуют, поэтому таким, как ты, не может быть в современном мире легко.
Хорошо, что ещё существуют такие художники, как ты!
И хорошо, что окружающий тебя мир состоит не только из идиотов.
Удачи тебе в новом году!  – поздоровив на Facebook художника його київський товариш Ігор Гурчик, координатор ГО «НАША ЗЕМЛЯ».
(Може і не зовсім урочисто, як у день народження, але така дійсність… Та й до “Шахівниці Странника” треба готуватися…)

Від нас іде шляхетна легенда, реальний міф, які залишили нам на пам’ять про себе європейські вулиці та надійні стіни покинутих будинків, що досі міцно
тримаються один за одного.

Цей процес можна уповільнити тільки всупереч невблаганним законам земного тяжіння, і продовжити його життя хоча б у нашій уяві – лише тим особливим способом, що під силу тільки одному мистецтву.

Олег Любківський

Зараз багато говорять про спадщину ЮНЕСКО, адже статус об’єкта Світової спадщини дає певні переваги: додаткові гарантії збереження і цілісності унікальних природних і культурних комплексів, підвищує престиж територій і установ, які ними опікуються, сприяє популяризації, сприяє організації моніторингу і контролю за станом збереження природних і культурних об’єктів тощо. Багато слів, багато обіцянок, багато надій…
Мистецтво Олега Любківського має свій унікальний статут і критерії, свої шляхи, кордони, час, у якому гордовито постають образи минулого, перетворившись на героїв у вишуканих картинах. Це спосіб буття і вони – не жертви, бо криза – в нас самих, в суспільстві, якому дістався безцінний спадок. Не знаю, чи збереже цей спадок ЮНЕСКО…
Достеменно, Олег Любківський зробив свій виклик і часу, і його тяжінню…

Це єдина доступна нам можливість затримати час, слід того особливого чернівецького часу, в якому жили не схожі на нас наші предки, і тепер, волею випадку, продовжуємо жити і ми.

Автор написав ці рядки ще у 2003 році і лишається вірним лицарем Міста…

Приєднуюсь до щирих побажань Олегу Любківському на Facebook від його друзів з Польщі, Австрії, України, Німеччини, Ізраїля, Росії…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS.
Дякую Олегу Любківському за надані фото картин.

Запис Всупереч невблаганним законам земного тяжіння… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На запрошенні читаємо: «Запрошую на авторську зустріч»…
Це вже двадцять сьома зустріч і виставка художника Олега Любківського.

Містичний флер чернівецьких настроїв вулиць, домівок, вишуканих та елегантних силуетів архітектурних деталей, зруйнованих часом та байдужістю нащадків, неповторна пластика портретних планів брам, плит, решіток, цоколів, вікон назавжди підкорили і зачарували виставковий простір. Сімдесят творів художника Олега Любківського зі своїми історіями, драмами, сюжетами, жанрами, романтичністю, норовом, незалежністю, відвертістю та витонченістю, але знехтувані сьогоденням, з якоюсь фантастичною легкістю візуалізувалися у львівський мистецькій атмосфері.
Чи просто відчули спорідненість…
Спорідненість культур, долі, об’єднуючих принципів буття…  

Інтелектуальне мистецтво художника, його іронічний погляд, який у певній мірі є і сумним, передбачення руйнування не тільки матеріальних художніх цінностей, але й духовних,
перманентність віддзеркалення зламів епох та подій, здивували та зацікавили відвідувачів вернісажу.
А самотність автора-мистця є іноді і самотністю всіх мислячих людей.

Та й сама експозиція сприймалася неоднозначно, на мій погляд: картини не проста висіли, а промовисто запевняли і були здатні зрозуміти: себе, вас, світ, себе у цьому світі… Простір виставки художник умовно виокремив листівками двозначної картини «Бітте» на паркетних дощичках, які, як належить традиції гостинних господарів, ніби акумулювали та охороняли духовну ауру події. Зацікавлені погляди, жваве обговорення, філософія автора виставки, метафорична та емоційна, вабить і спонукає діалогу.
Прекрасна скрипкова музика доповнює і зв’язує ланцюжки візуальних образів одночасно в ілюзію і дійсність. Яка іноді є зовсім не парадною…
Хто був на відкритті виставки, мене зрозуміє, а хто не був, але знає художника, теж.

Картини Олега Любківського не тільки символічні та сповнені візуальної краси, вони є певним поштовхом до міркувань, вчинків та дій…

Те, що навколо нього, це не просто виразні деталі минулих століть, Олег Любківський інтегрує інтелектуальну композицію власного світогляду, щоби МІСТО, чи то Львів, Чернівці, Люблін, Цюрих, Базель, Дрогобич, не загубилося і не стояло осторонь у сучасній цивілізації…  

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора
Чернівці – Львів, 25-26.03.2013

Верніcаж художника Олега Любківського у Львові. 26.03.2013

фото Тетяни Стрільчик

Дивись за посиланням – http://youtu.be/rbhm-3j5usA 

Далі буде…

Запис Львів та Чернівці – загальна культурна спадщина…Теза і антитеза поглядом художника спершу з'явиться на Медіа-Версії.