Фотограф із Чернівців Тарас Піц здобув третє призове місце в українській частині найбільшого в світі міжнародного фотоконкурсу «Wiki Loves Monuments» («Вікі любить пам’ятки»). Про це призер повідомив на власній Фейсбук-сторінці,

«Вперше цього року взяв участь в українській частині найбільшого у світі міжнародного фотоконкурсу «Wiki Loves Monuments» («Вікі любить пам’ятки»), і одразу – призове місце у спецномінації! Вважаю це непоганим стартом, ще й зважаючи на те, що я виявився єдиним чернівчанином серед переможців. Дякую «Вікі любить пам’ятки» за відзнаку і подарунки! Є стимул у фотосправі рухатися далі!»

«Вікімедіа Україна» проводить українську частину найбільшого у світі міжнародного фотоконкурсу «Wiki Loves Monuments» вже увосьме. Мета конкурсу – отримати світлини пам’яток культурної спадщини для ілюстрування ними Вікіпедії – вільної енциклопедії, яку щодня переглядають мільйони Інтернет-користувачів у всьому світі.

Цьогорічний конкурс «Вікі любить пам’ятки» тривав протягом вересня 2019 року. За цей період учасники завантажили понад 31 тисячу світлин, на яких зображено понад 11 тисяч пам’яток культурної спадщини. У спецномінації «Єврейська спадщина» (http://wlm.org.ua/jewish_2019/) взяли участь понад 60 конкурсантів, які завантажили понад 1200 світлин більш ніж 350 об’єктів. У дебютній спецномінації «Млини» (http://wlm.org.ua/mlyny-winners-2019/) 60 учасників подали на конкурс 851 фотографію 184 млинів.

Загалом за роки існування конкурсу учасники надіслали понад 280 тисяч світлин, на яких зображено більш ніж 34 тисячі пам’яток, розташованих на території України (39% від загальної кількості українських пам’яток). За цей період у конкурсі взяли участь близько 3500 осіб. Фотографії за всі роки конкурсу перебувають у вільному доступі: ви можете як переглядати, так і використовувати світлини на умовах вільної ліцензії CC BY-SA.

Фоторобота Тараса Піца із зображенням Садгірської синагоги у Чернівцях зроблена у вересні 2019-го. Це – нещодавно відреставрований комплекс споруд у мавританському стилі, резиденція «Чудодійного рабина», завдяки якій чернівчани свого часу назвали Садгору «малим Єврейським Ватиканом».

Запис Чернівчанин Тарас Піц отримав нагороду за фото спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це уперше в цьому проекті ми звертаємося до характерної для міста постаті, людини відомої і навіть не одному поколінню й у різних колах чернівчан, коли героя цієї розповіді вже немає серед нас. Але привід був серйозний: Володимиру Петровичу БОРИСОВУ цієї неділі, 14 квітня, виповнилося б 95. І замість інтерв’ю з Володимиром Петровичем розповідає про нього донька, відома в Чернівцях співачка Лариса Белова (Борисова).

Яке воно, місто на горбах?

Десь на початку 1946-го на перон Чернівецького вокзалу вийшов з поїзда молодий стрункий чоловік із рудою кучмою волосся, ба більше – зовсім ще парубок, йому лише навесні мало виповнитися 22 роки. Звично взяв у руки немудрящу поклажу й пішов пішки вгору, розглядаючи вивіски магазинів обабіч вулиці, заглядаючи у стрімки повороти бічних вулиць і провулків. Подорожній звик до змін у своєму житті й ще не знав, що місто це стане його містом аж на 70 років життя й на роки після нього…

А перед цим був фронт, і не один: Володимир устиг пройти дві війни – з Німеччиною та з Японією, перед тим як отримав призначення до Чернівців. Військова спеціальність – розвідник, бо перед війною встиг закінчити технікум фізичного виховання і школу розвідки, а у військо потрапив, не маючи ще й  18-ти.  43-го був поранений, довго лікувався, але все ж повернувся до своєї частини, до своїх друзів-розвідників. Дійшов до Берліна, а в той самий день, коли Німеччина підписала Капітуляцію, всіх розвідників, разом із Борисовим, перекинули до Праги, де війна ще тривала… У серпні – знову перекинули, тепер уже на Далекий Схід.. Борисов жартував інколи, згадуючи все це: «Де та Японія, і де Чернівці?»

Згадує Лариса Володимирівна: «Я думаю, що оця військова розвідка сформувала його на все життя уважним, відповідальним, зібраним, із чудовою реакцією. Я впевнилася в цьому не один раз, коли тато брав мене із собою в походи до Карпат. Особисто навчав своїх підопічних усіх потрібних у горах навичок. Усе було продумано, сплановано, аж до підготовленої заміни для себе, якщо доведеться на якийсь час залишити групу. А причиною такого, на моїй особистій пам’яті, став, наприклад, напад апендициту в одного з учасників походу – і тато організував негайний спуск хворого з гори й доставку до лікарні».  

А ще раніше, 1937-го, втратив батька – саме так, як багато хто в ті роки втрачав рідну людину. Невдовзі померла мама. З рідних залишилася одна тітка, яка підтримувала хлопця, скільки могла. Краснодару, де народився, зовсім не пам’ятав. І мало не як сон, від якого раптово збудили, згадувався родинний дім – в Іркутську, куди батька, кадрового військового високого рангу перевели до Управління Забайкальського військового округу. Родина була інтелігентна, мама свого часу навчалася в Смольному інституті в Петербурзі. Вивчилася вона на лікаря, але залишилася з нею музика, вона чудово грала на фортепіано. Лариса Володимирівна навіть бабусею й дідусем називає татових батьків із запинкою: той сталінський    вир затягнув їх ще зовсім молодими. Але сам Володимир Петрович чудово знався на оперному мистецтві, почувши якусь арію, безпомилково називав оперу, атора й співака-виконавця. Сам не співав, не маючи слуху. Але потяг до музики перейшов у наступне покоління, до доньки Лариси.

У Чернівцях Володимир оселився не одразу, спершу його направли уповноваженим від обласної влади до Кіцманя. Практично все життя він був на відповідальних посадах, коли доводилося дбати не лише про роботу, але й про людей. Для людини молодої це також було суворим випробуванням, але як виконував він свої обов’язки, можна судити навіть за дитячими спогадами доньки:

«До нас ще багато років приїздили вдячні люди з родин, яких Борисов буквально врятував від голодної смерті… Привозили курку, ще якісь немудрящі подарунки, але тато нічого не брав: мені нічого не потрібно, але дякую, що заїхали!».

Сільські стадіони, спортмайданчики і перші футбольні команди…

Непосидючий Володимир Петрович збирав навколо молодь і дітей, заражаючи їх своїм спортивним ентузіазмом. У Чернівцях ще не було футбольної команди – а в Кіцмані вже була! Якийсь час Володимир Петрович викладав фізкультуру в Кіцманській школі, і це озвалося своєрідним відгоміном вже під час роботи у Чернівецькій міській раді, де зустрівся із Омеляном Канюком – колишнім своїм учнем. Люди обізнані часто повторюють: «Та скільки там тих Чернівців!», знаючи: коли йдеться про людську вдячність, вона розширює світи… А вдячних було й було: скількох повоєнних парубків та підлітків спорт урятував від кривої доріжки!. Лариса Володимирівна шкодує, що, може, пам’ятає не все, а батько розповів би більше…

1947 року Борисов організував і провів першу в області спартакіаду сільських спортсменів. Подія вийшла грандіозною: окрім усього обласного начальства, ще й візиту Хрущова, удостоїлися – він тоді був членом військової ради ПрикВО, що базувався у Чернівцях.

З Кіцманя Борисов виїхав уже «солідною», одруженою людиною. Дружина стала працювати в обласній раді з фізкультури й спорту бухгалтером, згодом головбухом. 1948 року народилася перша донька. 1949-го подружжя отимало першу свою квартиру на вулиці 28 червня, 50.

Хоча часто бувати вдома Володимиру Петровичу не доводилося: тепер його напрямком, як працівника ОблОНО, стали Вижниця й Путила. І туди вже він став брати малу Ларису, адже мама мало не цілодобово пропадала на роботі: тоді ж не було в бухгалтерів комп’ютерів з пограмами, навіть арифмометри з’явилися не одразу, спершу все на рахівницях підбивали…

 «Не пам’ятаю, аби колись тато сидів без діла. Він увесь час – і вдома, і на роботі, був зайнятий. Все життя. Приїжджаючи до сільських шкіл, не шукав недоліків, хоча  й вони були, а намагався допомогти. У районах він організовував футбольші команди, шкільні спортивні секції. Він брав участь і у створенні першої футбольної команди в обласному центрі. Тоді вона називалася «Авангард», на «Буковину» перейменували значно пізніше. Щоправда, й влада йшла йому назустріч: де стадіон підремонтують, де інвентар закуплять…».

Піонерське літо – як вставна новела

У літні місяці Володимир Петрович очолював піонерський табір профспілки працівників держустанов. Першим місцем його дислокації – протягом кількох років – був колишній панський маєток у с.Оршивці Кіцманського району. Крім панського будинка. там добудували літній корпус та організували їдальню на критій веранді. Навколо ж розкошував парк на схилах, а з двох боків від центрального майданчика фруктовий сад…

Авторку цих рядків п’ятирічною дівчинкою матуся привезла туди на літо, раніше так надовго з батьками не розлучалася, до дитячого садочка не ходила, тож було сумно й слізно. Ми з мамою сиділи на величезному пні збоку від корпусу й обидві плакали, хоча біля воріт уже сигналила вантажівка: автобусів рейсових не було ж… І підійшла  до мене доросла тьотя, щось сказала мамі (згодом дізналася. що вона просто відправила її додому!) – узяла за руку й повела до діток. Там я вже трохи підбадьорилася, бо побачила дівчинку ще меншу, теж Ларису. Щоправда, меншу всі звали «Лариса-Бориса». Набагато пізніше я дізналася, що це дочка начальника табору Володимира Петровича. Бо Володимир Петрович доньку серед інших дітей ніяк не виділяв.. Наступного літа ми зустрілися вже як «старожили». Походи, ігри, спортивні змагання, свята,  карнавал, величезна ватра на відкритій галявині наприкінці табірної зміни…  Багато з тих дітей зберегли дружні стосунки на все життя. А скільки всього ми навчилися за ті роки: танцювати, робити карнавальні костюми, бинтувати рани й виносити пораненого, випилювати лобзиком чи випалювати узори, вишивати  стебельком… І команда вихователей та вожатих їздила з Володимиром Петровичем з року в рік, з невеликими змінами. А донька Лариса вже студенткою  працювала у тата в піонерському таборі – і так само без найменших «преференцій»…

Кузня українських фінансистів у середмісті Чернівців

Після ОблОНО Володимир Борисов 1954 року перейшов працювати до фінансового технікуму. І працював там до самої пенсії. Викладав фізвиховання, був заступником директора. У доволі зрілому віці закінчив Торгово-економічний інститут (нинішній КНТЕУ) і став викладати економічні дисципліни. Технікум цей був унікальний для таких закладів – саме своїми напрямками, яких більше не було ніде. Приїздили сюди вчитися з усієї України. Спортивний зал містився у будівлі чоловічого гуртожитку технікуму на вул Челюскінців  (нині Р.Кайндля). А хто поступав до фінансового технікуму з хлопців? Слабі та маломобільні, яким у чоловічих професіях важко було б працювати. Саме їх Володимир Петрович намагався у рамках доступності долучити до спорту, свято вірячи, що це здоров’я. Щоранку приходив на підйом до «своїх хлопців»: зарядку проводили на відкритому повітрі у дворі…

 «У вихідні й на свята заходив до гуртожитку. Ті, в кого домівка була поблизу Чернівців, їхали додому. Але були й студенти з Полтавської, Донецької, Волинської областей… Тато збирав тих хлопців і телефонував мамі: «Став сковорідку». А сковорідка була величезна, мало не метрова, на всю плиту (газових тоді ще ж не було). І поки вони приходили, на столі стояла картопля, тарілка з капустою, в кращому разі сало – інших «смаколиків» у нас тоді не було…».

З цього технікуму повиходили відомі фінансисти, міністри  та їхні заступники. У Чернівцях так само багато працювало багато колишніх татових учнів, Наприклад, брати Охрімовські. Старший з них, Георгій, очолював фінансове управління міської ради, потім був радником міського голови з фінансово-економічних питань… Студенти через багато років згадували, що Володимир Петрович обов’язково цікавився при зустрічі, чи їв того дня студент. І навіть якісь гроші «підкидав» – поїсти…

 «Про роботу з майбутнім першим президентом тато мав власний спогад. Вони удвох з Леонідом Макаровичем приїхали до Хмельницького, щоби вранці їхати в один з районів на нараду. Розташувалися в готелі, попросили чергову розбутити їх о шостій, аби встигнути на автобус. А та змінилася й забула… Прокинулися мало не о дев’ятій, автобус давно поїхав. На автовокзалі підійшли до каси: чим можна доїхати? А працівники автовокзалу якось дивно на них дивляться й нічого не кажуть…Навіть черговий по вокзалу підійшов. А потім їм розповіли, що автобус, на який вони запізнилися, потрапив у серйозну аварію, багато постраждалих: «Ви в сорочці народилися». Борисов із Кравчуком узяли шампанське й торт, дізналися, де живе та чергова й пішли їй подякувати за те, що вона про них забула»…

«Червоний ліхтар – це не завжди про Голландію»

Володимир Петрович займався фотографією все життя. Скажімо, авторка цих рядків практично ні разу не бачила його за довгі роки без фотоапарату: змінювалися лише камери й технології виготовлення світлин. У давні вже роки проявити плівку й надрукувати фотографії було серйозною справою, особливо коли з’явилася кольорова фотографія. Треба було знати все про проявники та закріплювачі , температурний режим та ще багато чого премудрого. Лабораторій, куди можна було віддати відзняту плівку й отримати готові фотографії, тоді ще не було.

 «У нашій квартирі був відгороджений невеличкий закуток для фотолабораторії, куди ніхто не мав права заходити, й де тато «чаклував» над знімками при світлі червоної лампочки. Ми жили доволі скромно, але тато завжди прагнув мати хороший фотоапарат і опановував усі види фототехніки. Вже далеко за 80 він опанував комп’ютер і фотошоп, навчився працювати з «цифрою».

Після виходу на пенсію Борисову запропонували стати штатним фотографом міської ради. І він далі займався улюбленою справою: ходити й фотографувати. Усі хоч трохи значні події життя міста потрапляли до його об’єктива.Залишається лише дивуватися, де він браві стільки енергії. А після того, як Федорук пішов з посади мера, Володимир Петрович попрацював ще з півроку й теж пішов. Нові часи – нові пісні… Але камеру до архіву не здав.

А колись у басейні була вода…

Коли в останні дні життя Володимира Петровича донька Лариса сиділа біля нього, а з вікна палати відкривався вид на закинутий басейн, вона з гіркотою думала про те, що тато в комі й хоча б не побачить цей сором…

Створенню цього басейну Володимир Петрович віддав багато сил та здоровֹ’я у ті роки, коли працював головою міського комітету у справах спорту. Вдома не біло спокою від дзвінків: бетон, фарба, щебінь, кафель, труби, насоси… На все була рознарядка, але просто купити практично нічого було неможливо: все треба було «діставати». Але басейн таки збудували. Які змагання тут проводилися! Зі школи олімпійського резерву тренуватися приїжджали. Всі школи та ВНЗ водили сюди учнів та студентів, молодь масово навчалася плавати.

При Борисові ж  почали реконструювати стадіон, який перестав бути схожим на колгоспне футбольне поле, а став сучасним на той час спортивним комплексом.

«Скільки  праці, скільки енергії вкладено – і не однієї лише людини. Команда в Борисова була справжня: працьовиті безсрібники трудилися так злагоджено: коли б у президента була така команда, Україна давно процвітала би!».

Пам’ять старого міста

Володимир Петрович пам’ятав усіх своїх учнів і значних чернівецьких спортсменів – до кінця життя й на імена. Коли він, окрім фінансового технікуму, викладав ще фізкультуру в 9-й школі , серед його учнів був легенда чернівецького – і не тільки – спорту Даниїл – Дусик – Тубеншлак (помер торік у Нью-Йорку – ред.) Разом зі своїм дружком Василем Безродним (теж відомим спортсменом і теж нині покійним) вони були найбільшими «збитошниками» в усій школі. І саме серйозні заняття спортом зробили з них людей.   

У Борисові все життя жив дух непосидючого організатора.

«Тато щиро вважав, що всі дурні думки – від неробства. Коли його забирали з інсультом до лікарні, з якої вже не вийшов, лікарка «швидкої» попросила його медичну картку. А у тата її просто не було! Він ніколи ні від чого не лікувався – до своїх 92 років. Лікарка не повірила».

Дуже часто Володимира Петровича можна було зустріти в центрі міста, біля кінотеатру «Чернівці», де торгують книгами… Часто бачила його зустрічі з учніми, студентами, колегами… І всі такі теплі: люди буквально кидалися йому на шию…

Не лише Чернівці  стали рідними для Володимира Петровича, але й він був якоюсь особливою прикметою міста.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

На знімках:

Володимиру Борисову вручають грамоту за підсумками областної спартакіади 26-27 вересня 1948 року

Кіцманська футбольна команда. 1947 рік.

Запис Чернівці Володимира БОРИСОВА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У ЧНУ підлітки з Буковини та Молдови (діти та молодь, позбавлені батьківської опіки та піклування, а також діти з числа малозабезпечених сімей) у рамках проекту «Розвиток міжособистісних зв’язків у соціальній, культурній і освітній сферах для молодих випускників закладів опіки в Молдові та Чернівецькій області» презентували 50 власних фотографій, у яких вони відобразили моменти, які здаються їм важливими для нашого спільного життя.

Особливо зворушливою виглядає робота Андріани Нашиби, у якій маленький хлопчик притулився до виховательки інтернату. Його батьки працюють за кордоном, так само як батьки самої Андріани.

Запис У Чернівцях підлітки з України та Молдови світлинами розповіли про соціальні проблеми спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Я теж був  заскочений цією приємною фотографічною несподіванкою», – зізнався Ігор Константинюк у фейсбуці.

Фотовиставка «Трохи фоток Ігоря Константинюка» відкрилася цими днями у Буковинському медіа-центрі «Belle Vue» на вул. Кобилянської, 2. Її ще можна побачити, тим паче, що вона приурочена до річниці Бель в’ю. 

Ігор Константинюк – фотокор і фотохудожник, журналіст, актор, одне слово – людина надзвичайно творча. У журналістику він буквально увірвався, прийшовши на роботу до газети «Версії». Сміючись, потім пояснював: аби менше писати, почав фотографувати. Здається мені, що і перший його фотоапарат належав не тільки йому , а і братові…

У тому ж, що він фотохудожник від природи, нас переконав знімок Миколи Федорука, зроблений під час сесії міської ради, який і приніс Ігорю перемогу на міжнародному конкурсі Online Photo Competition у номінації «Політика і демократія». Потім у 2012 році його роботи потрапили до альбому фотовиставки Румунія-Україна-Молдова «CROSS BORDER PICTURES». Редакційний колектив його буквально виштовхнув на той захід. А потім наступного 2013-го Ігор разом з колегою і теж журналісткою «Версій» Маріанною Антонюк став ініціатором випуску фотоальбому «Букініст назавжди». Це був надзвичайно цікавий і красивий проект, спрямований  на захист, себто збереження, магазину «Букініст». Місцеві журналісти вибирали собі цитату з улюбленого автора, Ігор знаходив цікавий ракурс у «Букіністі» й фотографував їх. На світлині був журналіст з улюбленою книгою та написом цитати. Ігор справедливо називає цей проект «Люди і книги». Але ту фотовиставку відкривала Маріанна, бо Ігор був десь у роз’їздах. Тому нині він, працівник «Чернівецького променя», зізнається, що виставка у Бель в’ю є його «першою персональною фотовиставкою, – але вносить уточнення, – зі мною, присутнім на цій виставці».

Марина Скінтей, редактор «Чернівецького променя» спонукала Ігоря до виставки та вела імпрезу.

Наразі все ж таки не погоджуся з тим, що це його перша персональна фотовиставка. Бо коли редакція газети «Версії» розташовувалася на вул. Червоноармійській, 4 (нас звідти виселили, а будинок ось уже понад 5 років стоїть, розвалюючись, тоді як усі фірми, що там знаходилися, могли й досі сплачувати орендну плату, яка не була б зайвою для міста – та це окрема історія), то ціла величезна стіна була завішана Ігоревими портретами. І це була захоплива, неперевершено цікава галерея людських історій – своєрідний збірник фотоновел. Той хто потрапляв до редакції, просто застигала біля тієї стіни. Тому переконана, що найсильніша сторона таланту Ігоря Константинюка – це фотопортрети. Він, як ніхто інший, вміє не тільки побачити, а й розкрити людину. Таким  талантом володіють одиниці. Тому не сумніваюсь, що справжні тріумфальні вистави у нього ще попереду.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, головний редактор газети «Версії»         

Запис «Трохи фоток» від талановитого Ігоря КОНСТАНТИНЮКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Київська екскурсоводка Софія Грабовецька на своїй сторінці у Facebook опублікувала неймовірні фото старовинних чернівецьких під’їздів.

«Не позазирати в двори, підворітні і під’їзди у стареньких Чернівцях – гріх. Тож я присвятила цьому благородному заняттю кілька годин. І от що з цього вийшло.

Душа міста, його справжнє життя ховається за фасадами. Адже внутрішнє убранство будинку багато говорить про його мешканців. Ви самі знаєте це, правда ж?», – ідеться у дописі.

 promin.cv.ua

Запис Київська екскурсоводка зробила Чернівцям кращу рекламу, ніж уся міська влада спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1 квітня святкують Великдень християни західного обряду. Перші фотографії з цьогорічний дійств з’явилися у мережі .

На великодні свята до Італії з’їхалися туристи та паломники зі всього світу. Храми прикрасили квітами, гілками пальм та оливи. Ними ж розмахували учасники театралізованих, ритуальних ходів. Такі гілки благословляють перед храмами і зберігають протягом року вдома як символ миру.

Святкові вітрини крамниць приваблюють кольоровими упаковками шоколадних пасхальних яєць. Саме таке, а не куряче, є символом свята італійців. Солодкими яйцями з сюрпризами всередині обмінюються серед близьких.

Великодня хода у Більбао (Іспанія)

У Польщі до свята фарбували на круто зварені яйця, заздалегідь готували великодній кошик – яйця, хліб, сіль, хрін, ковбасу і випеченого з тіста баранця.

Великодня хода у Закопане (Польща)

Ягня, але печене, сьогодні є обов’язковою стравою на святковому столі в Аргентині. Члени родин, які збираються за одним столом, шукають в будинку сховане шоколадне яйце.

Мешканці Перу традиційно яскраво і театрально вшанували муки та воскресіння Христа. Протягом великоднього тижня вулиці були прикрашені квітами. У вікнах помешкань виставили “страждальні серця”, храми оздобили тисячами свічок. Недільного ранку вулицями пройшлися процесії з фігуркою Юди. Їх палили або вішали за містом.

Великодня хода у Перу

Запис Католики й іудеї всього світу святкують Великдень спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Співачка Аліна Гросу, яка живе і працює в Москві (співачка є підопічною продюсерського центру російського співака Григорія Лепса), знялася для чоловічого глянцю MAXIM Russia.

Відео зі зйомок Аліни Гросу на своєму каналі в YouTube опублікував журнал MAXIM. Також опублікували і перший знімок на фотосесії, на якому Гросу позує абсолютно оголеною.

На своїй сторінці в Instagram співачка також опублікувала відео і відзначила, що батьки з нею не розмовляють вже два тижні через зйомку.

Запис Аліна Гросу повністю оголилося для російського чоловічого глянцю: фото (18+) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Степан Карачко народився 1 серпня 1953 року на Тернопільщині.
Степан Іванович працював у Чернівецькому державному архіві, член спілки архівістів України.
У ЗМІ має понад 300 публікацій. В Канаді вийшли дві монографії «Маморниця, історія української піонерської спільноти в Саскачивані 1900-1995 років».
Степан Карачко – відомий чернівецький блогер.

Від себе особисто хочу зауважити, що із цікавістю подивилася б не тільки на  представлені фото на виставці. Їх небагато – зал невеликий. Добре, що виставка взагалі відбулася у Румунському народному домі. Як розповів пан Степан, приміщення це гостинно було запропоновано друзями. Адже оренда приміщення не є безкоштовною. В Інтернеті, в блозі у Степана Карачка постійно висвітлюються культурно- мистецькі та політичні події міста – віртуальна фотогалерея.
Дякуємо за виставку! Бажаємо пану Степану Карачку нових творчих успіхів!

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора і SergyiS

Запис «Чернівецькі портрети та архітектурна домінанта» від Степана Карачка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

20 травня у центрі культури “Вернісаж” відкрилася виставка [мобіло]ГРАФІЯ.
Свої роботи представили автори:
Тимофійчук Ігор,
Літвінова Маша,
Царюк Володимир,
Літвінов Макс,
Осачук Сергій.

Мобілографія — (від лат. “mobilis” рухомий і грец. “γραφη”-“писати”) — різновид фотографічного мистецтва, при якому як інструмент використовуються електронні прилади з вбудованою цифровою фотокамерою спочатку не призначені для професійного фотографування, такі як мобільні телефони, кишенькові персональні комп’ютери, компаси, біноклі, запальнички тощо.
Мобілографія — відображення важко відтворюваних ситуацій і «цифровий стиль» унаслідок низької роздільної здатності камери. Жанр мобілографії зародився на початку двадцять першого століття, з моменту початку широкого поширення побутової техніки з вбудованими фотокамерами.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис [мобіло]ГРАФІЯ від чернівецьких фотографів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З Миколою Ландяком познайомилася випадково. Ми зустрілися на семінарі професора Сильвії де Сваан, фотографа зі США, у рамках фотопроекту «Пізнаючи історію крізь об’єктив фотокамери». І навіть згодом брали участь у спільній фотовиставці.
А цього разу ми зустрілися віртуально на весняному тюльпановому полі.

– Розкажи, як фотографія стала твоєю візитівкою… Як саме ти захопився фотографією?
– Я – самоук. До захоплення фотографією спонукало бажання мати знімки навколишнього світу, цікавих людей, незвичних моментів, знятих власноруч. У буденному житті знаходив певні дрібниці, на які ми зазвичай не звертаємо уваги, фіксував їх у знімках. Усе моє студентство пройшло з камерою в руках. Від 2008-го серйозно зацікавився фотографією, яка поступово виходила на перший план серед моїх захоплень. Читав відповідну літературу, дивився майстер-класи, уроки композиції кадру та правил знімкування. Почав викладати свої роботи на різних фотосайтах. Потім пішло-поїхало: новий фотоапарат, аксесуари, штативи, фотоспалахи, світлоформувальні насадки, нові проекти… Багато практики й спілкування на фоторесурсах давали свої наслідки. Невдовзі фото перетворилося із захоплення на роботу. Із кожним натисканням на «спуск» моя цікавість переростала на захоплення, а згодом – в роботу. Тобто зараз я поєдную корисне з приємним в одне ціле.

– З яких камер ти починав? Чи залишив щось на пам’ять, може, маєш якусь колекцію раритетів?
– Почну з того, що фотографую я вже давно, близько 10 років. Починав з «Polaroid». Пам’ятаєте: достатньо просто натиснути на кнопку – і миттєво отримуєш кольоровий знімок. Пізніше користувався стандартним плівковим фотоапаратом. На зміну плівці прийшла ера цифри й фотошопу… 2004-го мені подарували першу цифрову камеру «Olympus Camedia C-370 Zoom», це лише 3,2 МП. Але він у мене й до сьогодні у гарному робочому стані. Нині в моєму арсеналі доволі серйозна фототехніка, яка допомагає мені рухатися вперед, самовдосконалюватися й позиціонувати себе як фотографа.

– Чому порівняння живопису із дзеркалом – позитивна оцінка, а з фотографією – негативна?
– ФОТОГРАФІЯ – результат творчого процесу, який складається з пошуку композиції, світла й самого моменту отримання фото на підсвідомому рівні. А ЖИВОПИС – це віддзеркалення уяви художника. Фотографія спонукає до роздумів над ситуацією, моментом життя, над тим, на що людина зазвичай не звертає уваги у повсякденності. Фотографія ніби зупиняє мить, щоби поміркувати над нею.

– Яку роль у розвитку мистецтва фотографії відіграють фотографи-любителі? Якою бачиш її ти?
– Почну з того, що я не можу віднести себе ні до категорії фотолюбителів, ні до професійних фотографів. Я, швидше за все, «поціновувач» фотографії. Тобто я роблю те, що мені цікаве та приємне. А ще це – моя робота за покликанням. Тож рівень моєї професійності визначають ті, хто хоче зі мною працювати.
У слові «ФОТОЛЮБИТЕЛЬ» немає нічого образливого. Фотолюбителем може бути навіть самий топовий фотограф, адже «любитель фотографії» – це і є «фотолюбитель». Фотолюбителі теж вносять і розвивають нові напрямки, нові ідеї. І, як результат, покращується і сама фотографія як явище.

– Чи є місця або об’єкти, які ти не наважуєш знімати? Фотографії, яких ти боїшся?
– «Справа майстра боїться». Ще не було такого, щоб я не мав бажання зробити якийсь знімок чи повторити його на свій лад. Намагаюся знімкувати все, що мене цікавить або що я хотів би зафіксувати й мати у своїх архівах. Фотографії боятися не слід! Звичайно є, так би мовити, естетичні межі, за які або можна виходити при виборі того чи іншого об’єкту зйомки, або не варто. У кожного автора є своє бачення мистецтва. Для себе можна фотографувати практично будь-що, та чи буде воно цікавим і потрібним глядачеві… Була в мене ситуація, коли мене попросили видалити всі фотографії, які я зробив на приватній території. А я просто бачив, що на тому місці надзвичайно вигідно зафіксувати правильний кадр заходу сонця.

– У чому особливість твого стилю? Як можеш його визначити?
– Загальна особливість моїх робіт – максимальна правдивість. Хоча стилів зйомки у мене декілька, залежить від того, що саме я фотографую у конкретний момент. Люблю фотографувати цікавих людей. Мені подобається також робити різного роду панорамні фотознімки міста чи цікавої місцевості.

– Де більше любиш знімати – в студії чи поза нею? Чим приваблює тебе весільна зйомка?
– Цікаво фотографувати різні предмети, елементи. Цікаво експериментувати з освітленням. Але працювати з людьми набагато приємніше. Людина звикла бачити себе у природі з єдиним джерелом освітлення – сонцем. І тіні, що утворюються від цього одного джерела, відрізняються від студійних. Фотографія цікава саме грою «світло-тінь» на об’єктах. Тож студійні зйомки дуже цікаві, оскільки в студії можна використовувати кілька джерел світла, розташованих в різних місцях і під різними кутами. Але студія, навіть найбільша, не порівнювана із можливістю зйомки на природі чи на тлі архітектури міста. Більше знімаю портрети людей, роблю фотосесії, репортажі цікавих подій, здійснюю різноманітні фотопроекти. Весільна зйомка приваблює мене своїм настроєм, святковими емоціями, спілкуванням з людьми. Більша частина весільної зйомки – креативна постановочна фотосесія. Кожне весілля неповторне, тож нові емоції та враження – цілий день! Але перевагу все ж таки віддаю портретам.

– Чи впливають на тебе події, що відбуваються сьогодні в Україні? Чи комфортно тобі жити лише у своєму власному світі?
– Звичайно, те, що відбувається в країні, не минає непоміченим ні для кого. І те, що робиться на вулицях міст чи в гарячих точках України, набагато важливіше за будь-які інші наші справи, адже нам з вами жити в цій майбутній домівці. Тому я морально підтримую всіх, хто бореться за справедливість, за правду, за мирне вирішення конфліктів. І ті події, що зараз відбуваються в Україні, без сліз дивитися чи слухати практично неможливо. Я, як свідомий, вільний громадянин України, не в захваті від похмурого сьогодення. Дуже хочеться, щоби мої діти та онуки могли лише прочитати це в історії, а не переживати ці драматичні події, як ми. А наш український гімн – це ті рядки, які нам зараз треба пам’ятати!

– Дякую, Миколо, за нашу розмову, за відвертість, за твої роботи, які, завдяки спілкуванню, змогла побачити. Адже фото дуже багато говорить і про того, хто знімає. Тематика, колір, композиція, формат, сюжет… Фотограф фокусує на знімку все це через своє особисте світосприйняття. Може, наші світогляди і не в усьому збігаються, але твої фотороботи створюють настрій, асоціації, певний контекст. І , врешті-решт, кожний бачить те, що хоче бачити. Я пам’ятаю, як торік на семінарі фотохудожник Сильвія де Сваан попереджала, що успішного результату можна досягти, коли відзняти не десять, не сто, а навіть тисячі, а може, й десятки тисяч кадрів. Бажаю тобі нових ідей, вражень і задоволення. І на cтотисячному кадрі мати бажання робити сто тисяч перший…

Тетяна СТРІЛЬЧИК, «Версії»,
фото з архіву М. Ландяка

Запис Фотографія – наслідок творчого процесу… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Альона Чорна, “Свобода слова”

Надія Вірна та Петро Кобевко, “Час”

Ярослав Левицький, 5 канал

Генрієтта Беух, ТРК “Чернівці”

Маріанна Антонюк, “Версії”

Віталія Козменко, “Погляд”

Начальник управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності облдержадміністрації Сергій Куренной прийняв книги від журналістів

Фото Руслан КОЗЛОВ, “Версії”

Запис Завершення фотовиставки “Люди і книги” (фоторепортаж) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зрештою перемогу здобули нідерландець Етьєн БАКС, та латвієць Каспарс СТУПЕЛІС.

Фото Вадима ШЕЛЕНКО

До змагань такого рівня всі спортсмени готуються дуже ретельно. За моїми спостереженнями, всі вони були у гарній спортивній формі, підтягнуті та стрункі. Загальновідомий факт: дехто із них навіть спеціально худне до змагань.

Мотокрос на мотоциклах із колясками – це гонка для двох, бо результат залежить не тільки від пілота, але й від штурмана. Спортсмени повинні діяти злагоджено, як один механізм.

Кермувальник мотоцикла стежить за кермом, гальмами і газом. А от у його помічника, штурмана, важливіше завдання – бути балансером. Саме він збалансовує  екіпаж, слідкує за тим, щоби вони не перевернулися на поворотах, кюветах і трамплінах.

Перед кожним заїздом спортсмени ретельно оглядають мотоцикл. І ось найважливіше для спортсменів і найзахопленіше для глядачів: за лічені хвилини мотокросмени долають кілометри дуже важкої траси, але отримують від цього чималий заряд енергії. Бо адреналін у ці моменти зашкалює.

Фото Антона БУРАЧЕКА 

Перед першим етапом гонщики знайомилися з трасою. Потім почалися головні заїзди – перший і другий етапи змагань. Хто із мотогонщиків набере найбільшу кількість очок у двох заїздах, той і переможе. Заїзди тривали кожен по 30 хв. за які вони повинні об’їхати 16 кіл.

Фото Антона БУРАЧЕКА 

Серед гонщиків, на моє здивування, я помітила й жінку, росіянку на ім’я Ольга. Вона з захопленням розповідала про цей вид спорту і зазначила, що за бажання можна все. І зовсім це не страшно, а навіть дуже класно, переконувала гонщиця. Жінка запевняє: якщо є бажання і хоча б мінімальна спортивна підготовка, шанси стати чемпіоном чималі й у представниці прекрасної статі.

Фото Антона БУРАЧЕКА

Звісно, фізичні тренування та підготовка – це ще не запорука перемоги, бо для тренувань і змагань потрібен залізний кінь, який коштує чималеньку суму. Тому спортсменам без фінансової підтримки аж ніяк. Бо такий залізний кінь, до прикладу, коштує 20 тис. євро.

А ще ж і пальне, змінні шини, екіпіровка гонщиків тощо.

– Цим видом спорту я займаюся вже понад 11 років, – каже Валерій СТАРЧЕНКО, учасник української команди. – Це моє маленьке хобі. Життя без мотокросу я бачу, але навіщо? Мені мотоцикли подобаються, я захоплююся ними, тому і займаюся. Від сьогоднішніх змагань чекаю видовища. За роки змагань двічі бував у Німеччині на командному чемпіонаті світу,  але зазвичай змагаюся на Україні, в Росії та у Молдові.

Цьогоріч українці посіли тільки 27 місце.

У так званому «парку гонщиків» можна було побачити зблизька підкорювачів залізних коней. А між змаганнями фанати й просто поціновувачі мотогонок на колясках мали змогу сфотографуватися та взяти автографи у своїх улюбленців.

На урочистому відкритті мотокросу були присутні Дірк Де НЕВ, координатор світової комісії FIM (Швеція) і головний суддя Чемпіонату світу, Ніна БІРЮКОВА, член журі від Міжнародної Федерації (Латвія), а також  Рік КЛАЄС (Бельгія), Робертас ДАУДЕРІС (Литва) та Василь ЯКИМЧУК (Україна), делегати від національної федерації та представники міської ради Чернівців.

– Ми вже втретє проводимо Чемпіонати Європи та світу, – зазначив Віталій МИХАЙЛІШИН, секретар Чернівецької міської ради. – Мені особисто як чернівчанину дуже приємно, що ці змагання проводяться саме в нас, де одна з найкращих трас у Європі, яку ми утримуємо і щоразу ретельно готуємо до чемпіонатів. Для міста ці змагання позитивні, бо популяризують наше місто.

На трасі Міжнародного спортивного центру «Суперкрос» зібралися тисячі вболівальників всі трибуни для глядачів біля трамплінів були заповнені. Організатори зізнаються, що навіть не очікували на таку кількість глядачів.

Загалом усі спортсмени залишилися задоволені змаганнями та буковинською трасою. І сподіваються наступного року повернутися. Траса їм подобається за швидкістю. Маленький мінус – спека, варто було зробити навіси для глядачів, але загалом усі задоволені. Хоча українські дороги – поза трасою – бажають бути кращими, зазначили мотокросмени.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис «Життя без мотокросу можливе… але навіщо?!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

30 листопада Назарію Яремчуку виповнилося б 61 рік.
Пісні, які виконував Назарій Яремчук, знали всюди і всі: «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Я тебе не забуду ніколи», «Я ще не все тобі сказав», «Гай, зелений гай», «Незрівняний світ краси»…

Про фантастичну популярність співака і його скромність, щирість, порядність, про відданість пісні та музиці Назарія Яремчука ми говорили з фотохудожником Михайлом Михалатюком, почесним членом спілки фотохудожників України. На нашу зустріч Михайло Іларіонович приніс велику теку із світлинами, вирізками газетних публікацій і з програмами концертів та виставок.

Михайло Михалатюк познайомився з Назарієм Яремчуком зовсім випадково у сімдесятих роках в Чернівцях в магазині фототоварів та допоміг молодому співаку виготовити кольорові слайди. Потім їздив з ним, вже як товариш, у гастрольні поїздки, фотографував концерти і має великий архів фотодокументів про Назарія Яремчука. Також М. Михалатюк пригадує (це напевно наслідки виборів, що щойно пройшли), як кандидати в депутати, щоб на зустріч прийшло багато виборців, запрошували на зустріч і видатного співака. Про це писали в оголошенні і клуб, де відбувалася зустріч, був вщент заповнений глядачами, які прийшли послухати свого улюбленого співака Назарія Яремчука.

А світлини, які зараз представив М. Михалатюк – це фотографії з останнього концерту Назарія Яремчука на Буковині. Цей концерт відбувся у вересні 1992 року в День працівників лісу трохи більше, ніж 20 років назад. Концерт проходив у Берегометі. На імпровізованій сцені стадіону виступали популярні буковинські співаки Назарій Яремчук і Павло Двірський. Квіти, точніше оберемки квітів, оплески, автографи, віншування співаків, улюблені пісні, дотепні жарти – так динамічно і майже реально відображають чорно-білі світлини Михайла Михалатюка буковинський концерт Назарія Яремчука.

«Його пісні мають зміст. Вони наповнені філософією, лірикою, естетикою…, – розмірковує М.Михалатюк, – Тому, напевно, вони мають силу та цілеспрямованість, актуальні і зараз. Я і по сьогодні відчуваю святкову енергетику того далекого концерту, його піднесену родинну атмосферу. Все це ніби вібувалося учора, я бачу радісні очі земляків, дорослих, дітей, їх захоплення, радість та щастя…  Думаю, що це і є справжнє мистецтво».

Наша доля, наче вільний птах,
Поринає у шалений світ 
І летить собі, немов лелека,
Та й зриває яблуневий цвіт. 
Наша доля, наче вільний птах,
Поринає у шалену мить
І завжди вона мені дарує 
Цвіт кохання, яблуневий цвіт…
Назарій Яремчук

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото з архіву Михайла Михалатюка
та автора

Запис Пісні Назарія Яремчука наповнені філософією, лірикою, естетикою… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

17 серпня о 17:00 в «Галереї Ратуші» відбулося відкриття фотовиставки «Дзеркало історії. Спогади про мультинаціональні Чернівці».
Організатори виставки  з України,  Молдови, Польщі та Німеччини представили гостям вернісажу портрети чернівчан, наших сучасників, а також письменників, поетів, які жили у Чернівцях у минулому столітті. І на окремому альбомному аркуші – їх спогади, або висловлювання. Герої фотопротретів, наші сучасники, отримали у подарунок копію світлини і чудову троянду.  

Виставку організовано у партнерстві з Чернівецькою міською радою, Єврейською громадою міста Чернівці, Чернівецьким музеєм історії та культури євреїв Буковини.
Виставка працюватиме з 17 по 21 серпня з 9.00 до 18.00.

17.00 – 18.00

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора та Дона Леона

Запис Фотовиставка «Дзеркало історії» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«В Сибір летимо. Я і пару Кирил.
Летим у Сибір. Комфортно. Зручно.
За нами наш тин із порубаних крил,
під нами земля як затертий підручник.
Гай, гай, колись в пору зелену весни,
як серце іскріло і рвалось на волю,
нам снились про славу нестерпнії сни
і навіть симптоми космічного болю.
Ми рвались, угледівши в сонці ножі,
і кидали з викликом клекоти сині.
Шукали у Гете своєї душі
і навіть знаходили — в блудному сині.
Літав наш Пегас. Але й ми не осли,
за безцінь та спродали зрубані крила,
а потім у збиту дорогу вросли
і зрештою хату та й спину прикрили.
І ось летимо. Смішно — що там зима.
Щось, може, тривожне в снігах тих укрилось.
Пусте. Все пусте. Вже трагедій нема,
коли навіть з власною смертю змирились.
А вірші? Що вірші? — звичайні рядки.
А геній? Що геній? — життєвий невдаха.
А люди? Що люди? — в театрі ляльки.
А мозок скувало тенетами жаху.»

Василь Стус,
вірші періоду 1973-1979 рр., що не ввійшов до збірки «Палімпсести»

Фотовиставка “КОМАНДИРОВКА В ОДИН КОНЕЦ…” Володимира Оглобліна (Харків), Володимира Манькути (Черкаси), Андрія Ларіонова (Магадан) після Харкова, Львова, Івано-Франківська, Бережан експонується у Чернівцях у виставковій галереї “Вернісаж”. Фотографи побували там, де ще збереглися сліди колишніх таборів ГУЛАГу.
Фотовиставка є нагадування про мільйонні людські жертви в період сталінських репресій. Багато світлин рудника Аляскитовий, який знаходиться у Якутії (з аляскитових гранітів добували вольфрам). Назва «Відрядження в один кінець» не випадкова: саме так називали відправку політв’язнів на примусові роботи на рудник, звідки майже ніхто і не повертався.
Виставка у кольорових та чорно-білих великоформатних світлинах, мапах, цитатах документів і літературних творів, авторських коментарях розповідає про систему сталінських концтаборів.

ГУЛАГ (рос. “Главное управление исправительно-трудовых лагерей, поселений и мест заключений”) — підрозділ НКВС (МВС), міністерства юстиції СРСР, що здійснював керівництво системою виправно-трудових таборів (ВТТ) у 1934–1960 рр., найважливіший орган системи політичних репресій СРСР.
Першим концтабором для політичних в’язнів, заарештованих і засуджених радянськими органами державної безпеки став Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). Наступні концтабори з’явились на Кольському півострові, Карелії, Ухта-Печорі (Комі АРСР), в р-ні р. Колими (Сибір), о.Вайгач (Карське море), Нерчинська, Іркутська,п-ова Таймир та в інших місцях.
Офіційно ГУЛАГ скасували за наказом МВС СРСР 25 січня 1960 р.

ГУЛАГ закрили, але табори проти дисидентів і політв’язнів лишилися…Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Олекса Тихий, Іван Світличний…

Моє покоління пам’ятає одну з найгучніших публікацій (1989) журналу «Новий мир» «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, письменника, правозахисника і багаторічного в’язня ГУЛАГу. Для мене особисто це не було особливим відкриттям, я знала про репресованих і розстріляних родичів, у нашій родині цього не приховували. Потім я а підписалася на бібліотеку «Нового мира». У м’якій обкладинці на газетному папері (але це краще, ніж читати саміздат) у 1991 році були надруковані «Архипелаг ГУЛАГ», « В круге первом», «Раковый корпус», оповідання, п’єси.
СРСР – імперія концентраційних таборів – тоді це читали, обговорювали, дискутували на роботі, в газетах … А ця фотовиставка є ще одним документальним підтвердженням страшних і трагічних ГУЛАГ-івських часів.

«… не забудем, что насилие не живет одно и не способно жить одно: оно непременно сплетено с ложью. Между ними самая родственная, самая природная глубокая связь: насилию нечем прикрыться, кроме лжи, а лжи нечем удержаться, кроме как насилием. Всякий, кто однажды провозгласил насилие своим методом, неумолимо должен избрать ложь своим принципом. Рождаясь, насилие действует открыто и даже гордится собой. Но едва оно укрепится, утвердится, -оно ощущает разрежение воздуха вокруг себя и не может существовить дальше иначе, как затуманиваясь в ложь, прикрываясь ее сладкоречием. Оно уже не всегда, не обязательно прямо душит глотку, чаще оно требует от подданных только присяги лжи, только соучастия во лжи.И простой шаг простого мужественного человека: не участвовать во лжи, не поддерживать ложных действий! Пусть э т о приходит в мир и даже царит в мире – но не через меня…»
Александр Солженицын
Нобелевская лекция по литературе, 1972

Під час урочистого відкриття виставки у Чернівцях, 8 серпня, мені запам’ятався такий епізод, доволі символічний і навіть трохи містичний. Після завершення виступів, вже коли присутні були запрошені переглядати матеріали виставки, раптом у зал увійшла невеличка група молодих людей у яскравій велосипедній екіпіровці. Вони з’явилися так несподівано, стрімко, ці молоді, гарні, допитливі, усміхнені юнаки і дівчата. . І потім як у кадрах сповільненого фільму: подив, співчуття. неприхований жах в очах. А приїхали ці члени клубу «Мандрівник» в Україну з Казані (Росія), вони здійснюють велопробіг Ужгород-Чернівці і саме в цей день прибули в наше місто.

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора та Дона Леона

Запис “Відрядження в один кінець»: подорож місцями колишнього ГУЛАГу. Документальна фотовиставка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І не просто взяла, а й здобула нагороду – Дипломом ІІІ ступеня Міжнародного конкурсу фотографії “Tage der Slawischen Kunst in Berlin” у номінації “Сучасні проблеми” за знімок “Про що говорять фотографи” і спеціальним Дипломом у номінації “Аrt-фото” за світлину “Метаморфози”.

Вітаємо пані Тетяну!

Запис Наша Тетяна Спориніна “взяла” Берлін! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фотограф без фотоапарата

Назвати Іллю звичайним фотографом – в мене «язик не повертається». Спілкуючись з ним, в мене склалося  якесь дивне враження: ніби цьому скромному чернівецькому художнику випадково дали потримати чийсь фотоапарат, він його крутив-вертів в руках і, – не втримавшись від цікавості – почав фотографувати!

Бабуся Іллі родом з Байкалу, проте у до гуцульсько-молдавського коріння цього непересічного чернівчанина домішані ще й турки з росіянами. У його крові є навіть естонські гени, але проявляються вони, за словами Іллі, лише зранку.

– На фотоконкурс Cross Border Pictures я потрапив в останній момент, та ще й – без фотоапарата! З собою в мене була плівкова «Фуджика» з трьома плівками… Та й та невдовзі зламалася, – бідкається Ілля.

Виручили його організатори, які позичили цифрову дзеркалу. Для Іллі старенький, але цілком бадьорий Нікон Д80 з 50мм фіксом став справжнісіньким «дзеркальним просвітлінням», адже досі такими камерами йому знімати не доводилося.

– Своє знайомство із фотографією я розпочав з радянським «Зенітом». Проте поїздка до Санкт-Петербургу із нещодавно придбаною цифровою мильницею для мене стала знаковою. Саме після неї я активно почав цікавитися фотографією, читав різноманітну літературу. Зокрема, якось натрапив на книжку одного англійця, де той розповідав, як із самого дитинства захоплювався чорно-білою плівковою фотографією. Книжка була з ілюстраціями. І якщо сюжет тих фотографій мені здався не дуже цікавим, то фактура, – ніби світлом намальована! – якась особлива, заворожуюча зернистість, – мене вразили надзвичайно.

Дізнавшись про нове захоплення Іллі, друзі-художники, які в училищі вивчали «Фотосправу», якось запросили його до себе на пари. Ілля прийшов туди зі своїми фотографіями. Сергій Ахременко (відомий чернівецький фотограф, керівник та співзасновник фотоклубу «Інший вимір») подивився на них і сказав: «Непогано, але нудні якісь вони… людей тут бракує…» Проте одна світлина Сергію Ахременко сподобалася, і навіть дуже. Це було фото прутського намулу.

– Після усім відомої повені на береги Пруту понаносило багато намулу. Він висох, і своїми тріщинами нагадував якісь марсіанські пейзажі. Я фотографував його восени, навколо стелився туман, і справді здавалося, що ти ніби на якійсь іншій планеті… Можливо, якби не ця похвала, я би сказав: «Та ну її, цю фотографію…», і почав би малювати графіті, – каже Ілля.

Проте з легкого слова відомого чернівецького фотографа він своє захоплення продовжив і поглибив.

Завдяки нудним лекціям розпочав малювати

Ще до фотографії Ілля серйозно захопився графікою та гравюрами. Нахили до образотворчої творчості йому передалися від батька, який і став його першим вчителем. Малювати ж він розпочав завдяки… нудним лекціям у кооперативному коледжі, здобуваючи професію бухгалтера!

– Тобі треба було в циркове училище поступати! – заявила йому якось одна з тамтешніх викладачок. Ілля згодом вступив – до художнього. Для галочки має ще й диплом КНТУ – фінансиста. Проте працює – весільним відеооператором. І справді, незбагненні шляхи твої, Господи! Так ось, повертаючись до розмови про усім відому повінь…

– Стояв я на мосту, фотографував, і тут якийсь чоловік підійшов до мене зі словами: звідси непоганий ракурс, але там далі – ще кращий, – розповідає Ілля. – Коли ж я повертався в місто, він у мене (мабуть, для певності) перепитав: а ти що, фотограф?

Ілля і оком не змигнув. Ніби й так не помітно… «Мені потрібно фото, відео весіль робити, не хочеш познімати?» – одразу запропонував його теперішній роботодавець.

– Я погодився спробувати. Хоча жодних знань у мене не було, я ніколи в руках відеокамеру не тримав. Пішов – і почав знімати. Таку хрєнь… Я й зараз хрєнь знімаю, але вже набагато кращу, – жартує Ілля. А потім задумливо говорить. – Я думаю, що насправді у нас більшість весільних відеооператорів знімають не надто добре. З того, що я бачив, мені найбільше сподобалося відео чернівецької студії «Інший вимір», у них відчувається школа. Адже, як на мене, відео ще складніше за фото, тут треба ретельно вчитися, причому десь. Бо фото можна навчитись самому робити, відео ж – набагато важче…

Лінивий художник займається фотографією

Парадокс, проте Ілля вважає, що як фотографу, художня освіта йому скоріше заважає. Адже, мовляв, сучасній фотографії насамперед потрібна швидкість, чіткість, оперативність. Дозволю собі з ним не погодитися: якщо йдеться про комерційну або репортажне фото – можливо… Проте чи вимагає поспіху художнє фото? Тим паче, зваживши на те, як полюбляє Ілля знімати на чорно-білу плівку. У своїх фотографіях він свідомо уникає чіткості, для нього важлива фактура фотографії. Тривале «видивляння» композиції часто відтісняє в нього на другий план пошук образу. Натяки на людину, на пейзаж, на дію – ось головні герої світлин цього фотохудожника.

– Одна моя знайома, згадуючи моє захоплення, любить постійно повторювати: «Лінивий художник займається фотографією», – каже Ілля. – Можливо, мені хотілося щось створювати, малювати, проте технічно рука моя не могла цього зробити, тому я і спробував фотографію, за допомогою якої мені вдається себе повніше виразити.

Універсальних фотосекретів успіху в нього немає, проте що насправді допомогло Іллі перемогти у міжнародному фотоконкурсі Cross Border Pictures – він не приховує.

– Ми з Лєною (Єлєна Перевалова з Молдови посіла друге місце на фотоконкурсі, – авт..) виграли, бо пили румунську цуйку, – зізнається Ілля. – В останній день усі учасники фотоконкурсу, націлившись фотоапаратами, ходили якимось селом біля Ясс. А потім усі дружно пішли фотографувати слимаків та равликів на місцевій фермі (їх там у спеціальних кімнатах розводять). Ми ж з Лєною у тому селі «загубилися». Зустріли файного місцевого газду, на міґах пояснили його невістці, що ми фотографи… «О, то заходьте до нас в гості, будете нас фотографувати, ми якраз гарячу цуйку варимо з винограду!» Ми з Лєною як ковтнули тієї гарячої цуйки – то таку фотосесію влаштували! Отож, радісні господарі щиро нам і набажали перемоги! Ще й цуйки тієї нам із собою дали, яку ми потім допивали в Ясах, згадуючи румунську гостинність…

– Проте перемога на фотоконкурсі для мене стало величезною несподіванкою… Коли до мене вперше подзвонили із вітаннями – я подумав що наді мною жартують, – зізнається Ілля. – Мені було б вже приємно, щоби у збірничку надрукували кілька моїх фотографій. А тут така перемога!

Нагадаю, одразу двоє чернівецьких фотографів здобули призові місця у міжнародному фотоконкурсі Cross Border Pictures!  

Перше ж місце здобув Ілля Стурко, талановитий фотохудожник, перемогу якого завтра урочисто мають відзначити на відкритті фотовиставки у Художньому музеї (21 березня, о 14.00). Нещодавній ж переможець дебютного фотоконкурсу «Версії 2011», фотограф Іван Ковбаснюк – посів третє місце.

Фотоконкурс Cross Border Pictures об’єднав у дружню команду румунських, молдавських та українських фотографів, які впродовж 10 днів подорожували прикордонними локаціями та туристичними містами Яси-Сучава-Чернівці-Бєльци-Кишинів-Одеса тощо, готували окремі фотоісторії зі свого рідного міста… Загалом фотоконкурс проходив у кілька етапів і тривав майже півроку. Подібна виставка відбулася вже в Ясах (Румунія) та триває у Бєльцах (Молдова), спричинивши серед місцевих фотолюбителів неабиякий ажіотаж.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Ілля СТУРКО: «Моє фотографування розпочалося з Прутського намулу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дуже цікаво і повчально – дізнаватися у людей як вони стали тими, ким вони стали. І про які тільки дивовижні історії та несподівані життєві перепитії не розповідають журналістам їхні «газетні герої». Ось і нинішній наш герой, Іван Ковбаснюк, як і більшість з нас у дитячо-юнацькому віці не надто задумувався над Сократівськими есенціями на тему «знайти самого себе». У школі він поглиблено вивчав економічні дисципліни, пізніше вступив до чернівецької філії  Київської академії статистики та аудиту Отримавши диплом бухгалтера, влаштувався на роботу. І раптом…

Спочатку мені бухгалтерія подобалася…

– І раптом я зрозумів – це не моє… Спочатку мені бухгалтерія ніби і подобалася. Під час навчання нас переконали, що бухгалтерія – це супер-професія, дуже престижна, високооплачувана. Я добре тямив у ній. А якщо добре знаєш якусь справу  – вона тобі подобається. Так завжди буває. Проте, попрацювавши кілька днів бухгалтером, я раптом зрозумів – не моє… Бо раптом усвідомив, що я – творча людина, – посміхається Іван.

Отакі несподівані метаморфози… За кілька днів диплом вишу із перепусткою в «бухгалтерське життя» перетворився в галочку про вищу освіту. Прикро лише, що такі «несподіванки» трапляються чи з не кожним другим українським студентом…

– У людей склався такий стереотип, що бухгалтерія – це невиспані ночі, звіти, цифри… тобто, сіра, нічим не прикрашена буденність… Мабуть, це таки правда, бо я одразу відчув усе це на собі. Я не кажу, що це погана професія – зовсім ні! Просто є люди, яким це подобається: така сидяча робота з цифрами, постійно за одним і тим же столом… Мені ж потрібно десь ходити, їздити, бачити світ… Тобто, я відчував, що мені потрібна якась професія, яка б задовольняла мій потяг до творчості.

Отож, Іван облишив бухгалтерські підрахунки заради… промислового альпінізму.

У дитячому магазині я відірвався «на повну»…

– Ще під час навчання в академії я серйозно захоплювався гірським туризмом, подбав про відповідне спорядження: з друзями їздив часто на змагання. Тобто, альпіністські навички в мене були – тому я ще студентом підробляв на «висотках». Зрештою, став справжнім спеціалістом у будівництві. Якщо чогось не вмів – швидко вчився. Утеплення будинків пінопластом, штукатурка, встановлення антен, кондиціонерів, фарбування фасадів у важкодоступних місцях, ремонт дахів… Часто доводилося замазувати шви між панелями, встановлювати вагонку на балконах, плитку, навіть копати траншеї, щоби провести водопровід. Взимку – чистити дахи від снігу, оббивати бурульки. І от одного разу я працював на будівництві – зводили приватний будинок. І сусід наших клієнтів, помітивши, який я енергійний, жвавий та ініціативний, запропонував мені роботу… у дитячому магазині «Настуся» (що у торговельному центрі «Майдан»), де він був директором.

Я одразу ж ухопився за нову можливість, бо, відверто кажучи, висотні роботи мені тоді вже добряче набридли. Хотілося чогось нового. Робота ж у дитячому магазині виявилась надзвичайно цікавою та  різноплановою. Я відірвався тут «на повну», наздогнав і перегнав своє дитинство, тобто, надолуживши усе, чого мені бракувало, коли я був маленький.

Ми (працівники магазину, – авт.) гралися усіма іграшками. Зрештою, це була наша робота – перевіряти, тестувати нові іграшки. Особливо, електронні – на машинках каталися, ганяли керовані пультом гелікоптери, машинки-роботи. Ми навіть конструктори складали. Бувало, батьки приносять конструктор і кажуть: «Дитина не може скласти – конструктор не правильний!» І нам доводилося його складати, щоби продемонструвати, що з конструктором усе гаразд.

В іграшковому магазині згодилося ще одне моє дитяче захоплення – радіотехнікою. З паяльником я був «на ти», тому ремонтував електронні іграшки, паяв, замінював деталі. Зокрема,  дуже часто ламалися акумуляторні великі машини – котрась під дощ потрапила, десь контакти відійшли, чи дитина повиривала усі дроти…

Продавати іграшки – це між іншим, робота ще й вельми відповідальна. Адже не так просто підібрати для трирічної дитини цікаву, якісну іграшку, яка би не зашкодила, а навпаки, допомагала дитині розвиватися.

 Ціна іграшки напряму залежить від якості. Тому на них не варто економити, особливо, якщо ви купуєте пластмасові іграшки для маленької дитини. Між іншим, якісну іграшку можна пізнати навіть по запаху. Коли розпаковуєш упаковку із неякісною іграшкою – одразу відчуваєш неприємний запах дешевої пластмаси, клею.

Бували випадки, що діти в магазині мені просто «виносили мозок»… Особливо на свята, коли їх дуже багато, усі голосно кричать, хтось гірко плаче, а дехто навіть влаштовує істерику, б’ється головою об підлогу, вимагаючи у батьків іграшку. Тобі спочатку цих дітей ніби і шкода, а потім уже думаєш: «Боже, коли вони вже підуть…»

І тут я придбав «дзеркалку»…

Отак, у іграшкових буднях, минав у Івана рік за роком. Проте тут варто згадати ще одне його дитяче захоплення – фотографію. Знімав він тоді ще «Зенитом» на плівку, пізніше придбав собі звичайну цифрову мильницю. І от, нарешті, йому вдалося накопичити грошей на справжнісіньку професійну «дзеркалу»…

– Чесно кажучи, професійно займатися фотографією я спочатку не планував. Придбав серйозний фотоапарат (Nikon D200), бо була вдала для цієї купівлі нагода. До того ж, у цього фотоапарата – серйозний ресурс, тож я собі подумав: мені його вистачить надовго.

Усі початківці починають зазвичай з пейзажів, котиків і собачок знімають, випадкових людей, знайомих дівчат на фоні заходу сонця, – посміхається Іван. – Я не був винятком. Щоправда, у мене це фотографування тривало кілька місяців. Потім почали з’являтися перші серйозні роботи, перші замовлення. Я підпрацьовував фотографом у розважальному центрі «Панорама» – знімав різні заходи, концерти. Наприклад, коли Ющенко приїжджав до Чернівців, відпрошувався з лялькового магазину і – біг знімати. Зрештою, фотографування займало у мене все більше і більше часу, а обробляти фотографії доводилося часто ночами… І я нарешті відчував: працювати на когось я не хочу, працюватиму на себе!

Якось на спільній фотосесії (знімали стрибки паркуристів) я познайомився з відомим чернівецьким фотографом Сергієм Ахременком. Він запросив мене у фотоклуб «Інший вимір», який тоді активно діяв. Там я здобув багато теоретичних знань, ми їздили на фотографування, брали участь і самі організовували багато різноманітних конкурсів, виставок, місцевих та всеукраїнських.

 У фотографії є певні сезони: влітку і восени – знімати доводиться переважно весілля, навесні – випускні, робити віньєтки, узимку – студійна зйомка, дні народження та вечірки.

Проте, мій найбільший «клубний здобуток» – навчився розуміти і критикувати фотографію, оцінювати її об’єктивно. За композицією, за сюжетом, за ідеологією… У фотографії є свої певні закони і правила, яких, можливо, можна не завжди дотримуватися, але які потрібно обов’язково знати. Наприклад, ми вибирали кілька фотографій і ділилися на дві команди. Одна намагалася відшукати у фотографіях якісь недоліки, переконуючи колег, що вона погана, інша ж команда, навпаки, – доводила, що фотографія хороша. Такі суперечки дуже ефективно «відточували наші очі та мізки»…

Моя сестра – мій менеджер

– Не знаю, що би я робив, якби не моя сестра, – зітхає Іван. – Вона мені дуже допомагає, я її називаю своїм неофіційним менеджером. Саме вона мене змусила (знаєте ж, як воно зазвичай буває – багато роботи, усе ніколи…) торік взяти участь у фотоконкурсі на сімейну тематику, яку організував Чернівецький відділ у справах сім’ї та молоді. І я виборов гран-прі. А нещодавно вона випадково дізналася про міжнародний фотоконкурс «Cross borders pictures» – і знову змусила мене надіслати туди свої фотографії. Невдовзі мені надійшло запрошення від організаторів, отож, саме завдяки її наполегливості, я з багатьма румунськими, молдавськими та українськими фотографами протягом десяти днів подорожував містами прикордоння. Зокрема, ми побували в Яссах, Ботошанах, Сучаві, Кишиневі, Бєльцах, Одесі та багатьох інших маленьких містечках, селах, цікавих туристичних локаціях… Подорож була надзвичайно цікавою, змістовною, гарно організованою, я просто «закипаю» від вражень, знайомств з різноманітними людьми. Адже що ще потрібно фотографу, окрім доброї компанії, колоритних місць, смачної їжі… От я зараз намагаюся пригадати якісь негативи… – і мені лише згадується забитий умивальник в котромусь із готелів.

Не знаю як складеться моя доля далі, проте фотографія точно залишиться моїм захопленням на все життя – резюмує Іван Ковбаснюк. – Просто мені потрібно як повітря, щоби люди оцінили мою творчість… Хтозна, може з часом я зніматиму ще відео чи почну писати картини?! Принаймні, потяг до цього вже відчуваю!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Іван КОВБАСНЮК: «Попрацював кілька днів бухгалтером, і зрозумів, що я – людина творча!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Війна у Чернівцях» – під такою назвою до 70-ліття трагічних подій у галереї Чернівецької Ратуші експонується виставка фотографій Віллі Праґгера. Виставка відбулася за підтримки Державного архіву міста Фрайбург (ФРН), Фонду Степана Ленігевича та Чернівецької міської ради. Також одночасно у дворику галереї можна побачити і експозицію (арт-проект) А. Федірка «Війна в Чернівцях. 1941 – 2011рр.».

Віллі Праґгер (Willy Pragher) народився 4 травня 1908 року в Берліні. Його батько  родом з Бухаресту, був інженером-хіміком, а мати – німкеня з Саксонії.
Почав займатися фотографією 1928-1930 рр, перші фото зробив у місті Предял. Працював фотокореспондентом. Разом із сім’єю переїхав до Румунії у 1934 році. Був арештований Совєтами, засланий до Сибіру і звільнений у 1949 році. Переїхав у Фрайбург, де продовжував займатись фотографіями, брав участь у міжнародних виставках. Помер у м. Фрайбург  у 1992 році. Архів Праґгера ( земля Баден-Вюртемберг) у м.  Фрайбург нараховує більше 13000 фотографій и більше 100000 негативів плівки.
Фото Віллі Праґгера і довідка за посиланням статті «GIURGIU ÎN FOTOGRAFIILE LUI WILLY PRAGHER»: http://giurgiuveanul.ro/stiri/2210–giurgiu_n_fotografiile_lui_willy_pragher.html

“У липні 1941 року він відвідав зайняті румунами і німцями Чернівці в ролі кореспондента румунських ЗМІ. Треба сказати, що Прагхер був відомим фоторепортером, інтелігентною чуйною людиною, дуже тонкою і чуттєвою.
Ви думаєте, що по його знімках можна здогадатися, що в місті щойно відбулися масові розстріли? Жодним чином! Ці фото, були в тому ж дусі, що і його мирні репортажі. Так само фотографує прикольних типів на вулицях міста, якісь незвичайні символи. Все той же мистецький почерк. Той же настрій, що і завжди. Вочевидь, він також був у якомусь своєму коконі. Люди не могли перестати бути такими, як завжди. Навіть, якщо стається апокаліпсис. Ось, що вражає…”

«Люди в коконі»,  Сергій Воронцов http://versii.cv.ua/i/?p=13206

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис «Війна у Чернівцях» – фотовиставка Віллі Праґгера спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він не бездомний.
Але й не домашній.
Вуличний.
Живе, певно, у дворі. Вулицю свою добре знає.
Я задивилася на дивовижні балконні огорожі й ковані ажурні ворота, напевно, у стилі австрійського сецесіон, зробила декілька фотографій.
Кіт супроводжував мене і з цікавістю спостерігав за мною.
Потім я знову повернулася до напівпідвальних вікон сусіднього будинку з металевою кованою решіткою. Кіт повернувся також.
А може, він просто охороняє цей металевий ажур, фактурну поверхню стін будинків, хвилясту ліпнину?..
Від часу?
Ні, від людей… від їхніх нових архітектурних форм… від нових садівників, що розлогі крони дерев перетворюють на кострубаті стовбури…
“Наверно, в следующей жизни,
Когда я стану кошкой на-на-на-на.”
я теж охоронятиму ці залишки ажуру і трохи сумний, колись святковій, іноді примхливий завиток ліпнини…

Тетяна Спориніна, «Версії,
фото автора

Запис Слідами травневого кота… спершу з'явиться на Медіа-Версії.