Підприємець, який «зробив себе сам», готовий ділитися досвідом з небайдужими чернівчанами, які об‘єднались в команду змін, щоби взяти відповідальність за розвиток міста на себе.
Олег Попеску – успішний бізнесмен, 16 з половиною років займається розвитком регіональної торгової мережі міжнародної компанії.
Бути керівником регіональної торгової мережі – це для пана Олега не випадковість чи вдалий збіг обставин, а результат постійної та наполегливої праці. 16 років відповідальної роботи та потрапляння в 25 її найкращих працівників за весь період існування компанії, відзначене з нагоди 25-ліття фірми — тому підтвердження.
Наполеглива праця, освіта, постійна самоосвіта – це надійні складові успіху, — каже Олег Попеску.
Нині він активно ділиться принципами успішного бізнесу з командою Єдиної Альтернативи, для практичного застосування в міському господарстві.
Навіщо він це робить? Що очікує? Чи свідчення це того, що він зібрався в місцеву політику?
Про все це, і не лише, ми поспілкувались з успішним бізнесменом та благодійником Олегом Попеску.
– Дозвольте бути одразу прямолінійними. Не так давно вас представили членом команди «Єдиної Альтернативи». З наших джерел нам повідомили, що ви надаєте рекомендації щодо управління. Чи цим обмежується ваша роль, чи для зміни нинішнього стану речей у місті ви також підете у владу?
– Я не маю на меті стати депутатом або чиновником. Більше того, я вже достатньо зайнята людина тим, чим займаюся – бізнесом. А весь вільний час приділяю благодійній або волонтерській діяльності, і трохи (на жаль, надто мало) – родині. Але точно знаю: впливати на певні речі не обов’язково через депутатство. Мене запросили в лідери команди. І це означає, що незалежно від того, де я буду фізично, я можу впливати на рішення – як консультант, радник, експерт, лідер думки. Команда складається не лише з депутатів, і далеко не всі члени команди стануть депутатами. Але саме тому, що рішення обговорюються і приймаються не лише колом «майбутніх кандидатів в депутати» — це і є команда.
– Що це за команда і чому саме вона?
– Громадянський рух, який складається з двох юридичних форм — громадської організації та політичної партії «Єдина Альтернатива». Тут зібралися люди, яких я знаю і поважаю, а вони знають мене. Я уже чогось досяг, щось знаю, щось можу. Те, що мені вдалося зробити зараз – тепер можу допомогти зробити на іншому рівні: на рівні міста. Так, я вирішую повсякчас якісь питання точково. Але в команді це ефективніше, з можливістю вирішувати проблеми в масштабах міста!
Ознака ефективної команди — коли загальний результат більший за окремий внесок кожного члена. Я давно знаю людей з «ЄА» і що кожен зробив на рівні свого бізнесу, своєї справи – громадської чи волонтерської. Це вагомі результати. Але коли такі люди об’єднуються – можна отримати більші і кращі результати, ніж просто сукупність окремих видів діяльності, тому що командна робота творить синергію!
Знаєте, мене запрошували і раніше, в різні політичні проєкти. Але це були загальноукраїнські партії. Я завжди відмовлявся, бо розумів, що там я навряд чи зможу на щось впливати.
Зараз же до мене звернулися люди з Чернівців, яких я знаю і поважаю. Люди, які займаються не політикою – вони займаються розвитком міста.
Всі ці люди вкладають значну частку своїх зароблених грошей в Чернівці, і не з метою це повернути чи, як кажуть, «відбити». Це — місцеві патріоти!
Тому я відгукнувся на запрошення приєднатись до «Єдиної Альтернативи», бо проєкт насправді не політичний, а господарчий.
Під час обговорення шляхів розвитку Чернівців з однодумцями з “Єдиної альтернативи”
Те, що в громадянському русі, окрім громадської організації, є ще і партія — це лише результат того, що законодавство каже, що на вибори має йти тільки партія – тож мусимо мати і партію, але місцеву і з місцевих людей.
– Чи вдасться такій місцевій команді перемогти? Які ваші очікування від спільної діяльності?
– Ну принаймні треба спробувати. Далі рішення за людьми – чи підтримають. І мова не тільки про голосування на виборах. Я ніколи не був ні партійцем, ні депутатом, і отримувати партквиток не планую. «Єдина Альтернатива» – команда однодумців-господарників, а також громадських активістів та волонтерів. А будь-які вибори і депутатська каденція – це як чистилище: якщо там побував – то вже показав себе і люди запам’ятали твої дії. Чому за багатьох екс-депутатів не хочуть голосувати? Бо вже був і показав себе… і не з кращого боку… Ти кажеш, що ти був проти неправильних рішень? А скільки ти зробив запитів, звернень, скільки разів публічно виступив проти? Покажи свою діяльність боротьби!
Оскільки в нас в команді зібрались борці, я очікую, що спільними зусиллями ми спроможемось запустити альтернативний сценарій для Чернівців — траєкторію розвитку!
– Упевнені, що ця команда буде інакшою, ніж ті, які були у владі досі?
– Як керівник бізнес-мережі, я постійно формую команди. І можу стверджувати: ідеальної команди не буває, це постійний процес змін. Тож прагнути ідеалу треба, але і розчаровуватися, якщо до нього не дотягуватимемо – не варто. Важливо розуміти інше: все, що маємо зараз – це наслідок дій досі. І нічого не зміниться від того, що будемо просто когось критикувати за неправильні вчинки. Зміниться щось лише тоді, якщо почнемо натомість робити щось інше. Завжди керуюся у своєму житті одним гаслом: «Ніхто не може повернутися назад та здійснити інший старт. Але кожен може почати сьогодні та прийти до іншого фінішу!»
– Ви часто цитуєте відомих у світі економістів. Захоплюєтеся економікою?
– Це моя професія. Я свого часу закінчив економічний факультет Чернівецького національного університету та був рекомендований до аспірантури.
– На аспірантуру не пішли?
– Пішов, але не в Україні. Часи були дуже важкі – 90-ті роки. Щоби займатися наукою (яка, до слова, дуже мені подобалася!) – треба було мати якусь «фінансову подушку»: або власний бізнес, або заможних батьків. Бізнесу я, студент, тоді ще не мав, батьки були звичайними сільськими вчителями – про яку заможність можна було мріяти, якщо вони тоді зарплату горілкою отримували…
Їхати за кордон на заробітки, як багато хто тоді, вони не мали здоров’я… Тож продовжувати вчитися без стипендії, без гуртожитка (аспірантам це вже не передбачалось) я не мав змоги.
Але дізнався про можливість навчання в Румунії – і ризикнув, зважаючи на те, що румунська – моя рідна мова.
– Побутова мова – це одне, а от спеціалізована – зовсім інше…
– Так, усіх економічних термінів румунською не знав, але на вступній співбесіді пояснював процеси, що називається, «своїми словами» – що переконало приймальну комісію у тому, що я справді знаю матеріал. Тож до Академії економічних наук з м. Бухарест – у престижний вуз – вступив. Вчився, «наздоганяв» різницю, яка була між освітніми програмами наших країн, за два роки здав екстерном трирічну програму. Мав шикарну, як на той час, стипендію – 60 доларів на місяць, безкоштовний гуртожиток і безкоштовний проїзд по м. Бухарест та 50% від вартості по території Румунії.
Аспірантура означала здачу трьох серйозних іспитів за обраною спеціалізацією, написання трьох рефератів, кожний з яких був готовим розділом майбутньої кандидатської дисертації, і публікацію п’яти наукових матеріалів у спеціалізованих виданнях за підсумками наукових конференцій. Я це все зробив і взяв паузу, бо задумався: що ж далі…
– У цій «паузі» й почали будувати бізнес?
– До бізнесу було ще дуже далеко… У цій паузі я поїхав до Франції.
– Далі вчитися?
– Ну можна й так сказати. Вчитися в «школі життя». Ми ще з кількома нашими були чи не першими українськими заробітчанами в Парижі на той період. Працювали на будівництвах, часто там і жили. Або десь у закинутих будинках, під мостами, разом з французькими безхатьками… Знаю не з розповідей, як воно – бути там, як працюється, як нашим там важко, і чому вони змушені туди поїхати. Розумів, що у Франції не буду вічно – тож ішов на будь-які підробітки, у будь-який час. Через три роки повернувся в Україну і планував поїхати знов, через якийсь час, у Францію, щоб отримати певну післядипломну освіту і почати там будувати свою кар’єру. Але мені не відкрили візу, оскільки тоді було дуже багато відмов…
– Ну і нарешті Ви почали розбудовувати бізнес в Україні?
– Так, поки я був в Україні, надходили певні пропозиції, і тоді я обрав одну. Потім – співбесіди та два місяці стажування у Румунії. На початку був складний шлях, але трирічний французький гастарбайтерський досвід виявився неоціненним. Коли тут ставало важко (а було важко, повірте!) – тоді я питав себе: якщо я не здався там, без грошей та підтримки, без зв’язків – то невже здамся тут? Ну от і не здався.
– За три роки, мабуть, таки «обросли» зв’язками?
– Звісно. Здобув багато цікавих знайомств, дотепер підтримую стосунки з людьми різних соціальних рівнів, включно з потужними бізнесменами та впливовими людьми. Те саме стосується і Румунії.
– Це допомагає в нинішній роботі?
– Не тільки в роботі. Це гарні, чесні і відкриті стосунки, це взаємна допомога, і не тільки особиста. Наприклад, на початку епідемії коронавірусу в Україні (зокрема, завдяки таким стосункам) я залучив в нашу область та інші значну суму грошей. В різні лікарні – кожній по 200-300 тис. грн – коли навіть не було грошей на маски. Гроші приходили на благодійний рахунок і давали змогу оперативно закуповувати найнеобхідніше без тендерів. Я не робив це для піару – про це знають тільки керівники лікарень та моє близьке оточення. Те, що я зробив – могли зробити й інші. На мою думку, це не є щось надзвичайне. Але для цього треба було виділити трохи особистого часу, пожертвувати, можливо, якоюсь зустріччю з друзями, чи годинами, проведеними з сім’єю… Часом мене питають: «Тобі це ще не набридло?» Але мені не набридло. Інших варіантів немає. Головне, що в цьому мене підтримує моя дружина, і я їй дуже дякую за це!
– Ваша доброчинна діяльність – це допомога лікувальним закладам?
– Не тільки закладам, а й тим пацієнтам, хто цього потребував й досі потребує. Спочатку допомагав точково, а потім зрозумів, що є випадки, в яких я сам безсилий. Тоді звертався до журналістів, щоби про них дізналася вся країна. А потім зрозумів, що і це не завжди спрацьовує – бо відгукнуться тільки частина з тих, хто саме в цей момент будуть біля телевізора і побачать цей сюжет. Тоді я створив у соцмережі Фейсбук сторінку, на якій усі, кому потрібна допомога, розміщують свої дописи, а всі, хто хоче надати допомогу – обирають потребуючих. Я не перевіряю достовірності всієї інформації – це вже, якщо хочуть, роблять ті, хто вирішив надати допомогу. Сам я також допомагаю, і тоді точно знаю потреби пацієнта – розмовляю з лікарями, або знаю інформацію від журналістів. Нерідко буває, що проблеми людей можна вирішити навіть не грішми, а вчасною консультацією, зв’язками, правильно підготовленими документами чи зверненнями. Думаю, багато хто може допомагати так – приділивши іншим трохи свого часу й інтелектуальних зусиль.
– Стежите потім за долею тих, кому допомогли?
– Іноді. На жаль, деяких врятувати не вдалося. Колись самими лише листами домігся, щоби юнакові, який потрапив під комбайн, зробили протез ноги. Це була страшна історія, 16-річний хлопець був такий покалічений, що медики дивувалися, як він вижив. Але вижив. І не важливо, хто був винен в тій біді – важливо було повернути людину до більш-менш нормального життя. Нарешті йому зробили в Харкові протез… Знаю, що він одружився, двох дітей має.
– Таке насичене життя… Не маєте наміру про нього розповідати, ділитися? Може, книжку написати?
– Розповідати іноді доводиться. Мене запрошують читати відкриті лекції студентам. Коли питають поради, я раджу одне: працювати. Бо нерідко спостерігаю, що в нас молодь «стомилася, не почавши працювати».
Зі студентами Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича
Я провів сотні співбесід, приймав людей на роботу, поставив безліч експериментів – і виявив, що дуже мало є людей, які справді хочуть працювати. Роботу ж можна собі уявляти по-різному. Є робота така, що прийшов, прочитав посадові обов’язки – працюй у їх межах. Але якщо хочеш заробляти, продукувати ідеї – це зовсім інше. Найбільша сучасна проблема в молоді: куди йти після закінчення навчання, якщо скрізь скорочення персоналу. Складно знайти роботу за спеціальністю, тому що освіта не завжди враховує реалії ринку праці…
А щодо книжок – то я мрію видати в Україні українською мовою книгу професора Академії економічних наук з м. Бухарест Георгія Бешану, яка лягла в основу університетського курсу «Менеджмент постачання і збуту». Це дуже глибока наука, яка включає управління основними та оборотними активами, логістику, менеджмент маркетингу, тобто всі елементи моделі маркетинг-міксу 7P (product, place, promotion, price, people, process, physical evidence)…
– А самому не хочеться написати?
– Ну я іноді пишу… вірші ☺ рідною румунською. От якось написав цілу поему «Наші в Парижі» – описав середньостатистичний день нашого заробітчанина у Франції. Друзі слухали із захопленням, особливо ті, що пройшли шлях заробітчанства. Кажуть, бере за душу.
– Зовсім не помітно, що українська мова Вам не є рідною.
– У школі ми її вивчали факультативно, і реально нею розмовляти я почав тільки 1993-го, в університеті. Моя мама була вчителькою російської мови і літератури, і після того, як Україна стала незалежною – вивчила українську, здобула кваліфікацію і почала її викладати. Ми вчили українську разом. Пам’ятаю, що вже десь після Помаранчевої революції тодішній міністр освіти Вакарчук збирав у міністерстві найкращих учителів української мови зі шкіл національних меншин. Мама була серед них – її учні навіть здобували призові місця на олімпіадах.
Через роки після власного “французького заробітчанства” показав Париж батькові.
Зліва направо: я, батько Степан Лазарович і мій брат Олександр
– На Вашій сторінці у Фейсбуці є багато гарних відео тієї місцевості, звідки Ви родом.
– Так, це ми з друзями втілюємо такий проект. Якось виникла ідея – знімати буковинські села. Часом бачу старі світлини і думаю: це ж як цікаво, це ж історія!
От і наша сучасність через роки стане історією. Але якщо міста часто закарбовують у фотографіях і відеофільмах, то про села якось забувають. А це ж не коштує великих грошей!
От і замовляємо зйомки. Якісь оплачую сам, якісь – мої друзі, десь знаходимо спонсорів. Маємо вже відео з Волоки, Кам’янки, Купки, Петричанки, Просіки, Просикурян, Йорданешт, двічі – з моїх рідних Сучевен.
Через 100 років буде радісно комусь подивитися це відео. Разом з цими селами і ми, можна сказати, ввійшли в історію.
Я вірю, що в результаті синергії зусиль команди «Єдиної Альтернативи», ми матимемо можливість знімати подібні відео про успіхи і прориви Чернівців.
Анна Іваненко, спеціально для “Версій”
