21 жовтня у петиційному комітеті Бундестагу відбулися публічні слухання про визнання Німеччиною Голодомору геноцидом українського народу. Після цього засідання з’явилася жорстка заява посла України у Німеччині Андрія Мельника, який звинуватив українських істориків у бездіяльності, а фактично – в опорі такому визнанню.
Майже п’ять років тому, у лютому 2015-го, за ініціативою голови Асоціації істориків Німеччини, професора Мюнхенського університету Мартина Шульце Весселя була створена Німецько-українська комісія істориків (DUHK), до якої увійшло по сім науковців з кожної сторони. З українського боку її очолив професор Ярослав Грицак.
Ще тоді одним із головних напрямів роботи комісія визначила вивчення «історії України у радянський період і теми Голодомору». Завдання важливе, тим більш актуальне зараз, коли Бундестаг почав розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу.
Як відомо, петицію із закликом про таке визнання підписало понад 50 тисяч громадян.
Однак комісія, яка мала би робити все для цього історичного рішення, вирішила просто ігнорувати цю тему. Та варто було мені висловити у публічному просторі кілька критичних думок щодо діяльності (радше бездіяльності) Німецько-української комісії істориків, як з’явилася гнівна реакція її співголів – шановних професорів Мартина Шульце Весселя та Ярослава Грицака. Аж не віриться, що принаймні так мені вдалося вивести з летаргійного сну пана Грицака, який протягом останніх чотирьох із половиною років у згаданій (надзвичайно відповідальній, не лише почесній!) якості зайняв вельми комфортну для себе нішу стороннього спостерігача щодо резонансних історичних тем, які жваво обговорюються у німецькому політикумі та суспільстві. І йдеться не лише про визнання Бундестагом Голодомору геноцидом українського народу.
Про інші деталі – дещо пізніше. Наразі хотів би повернутися до витоків – а саме до лютого 2015-го, коли вдалося реалізувати чудову ініціативу голови Німецької асоціації
істориків професора Шульце Весселя (за що йому – особлива повага) і створити Німецько-українську комісію істориків. Адже дефіцит базових знань про Україну в Німеччині – особливо з початком російської агресії – просто зашкалює. Ідею з ентузіазмом сприйняли у Києві.
Саме тоді міністри закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр і Павло Клімкін погодилися взяти комісію під спільний патронат. Саме тоді я особисто оббивав пороги МЗС Німеччини, причому на найвищих щаблях, щоби домогтися фінансування цього унікального інституту. Пригадую, не було меж моїй радості, коли спільними зусиллями нам вдалося забезпечити необхідну підтримку DUHK.
Тоді мріялося, що об’єктивне слово істориків потужно зазвучить не лише на закритих наукових колоквіумах, але насамперед у публічному просторі та в мас-медіа. Передовсім у самій Німеччині.
Тоді я і в страшному сні не міг уявити, наскільки ілюзорними є ці очікування.
Більше того, комісія, монополізувавши цю нішу, свідомо чи несвідомо повністю самоусунулася з суспільного дискурсу, зайняла (даруйте, панове професори, за чесність) страусину позицію. Поясню, що маю на увазі.
У своєму відкритому листі її співголови рапортують про «великі досягнення», які, безумовно, заслуговують на увагу, зокрема, проведення п’яти щорічних конференцій, виділення щороку п’яти стипендій для молодих науковців, а також плани створити інформаційний портал.
Усе це важливо (якщо закрити очі на те, що ледь не єдиною темою згаданих симпозіумів чомусь стала проблематика Другої світової війни та українського колабораціонізму з нацистами). Втім, є одне «але»: все це відбувалося і відбувається у власному академічному мікрокосмосі, у комфортному науковому вакуумі, такій собі теплій ванні. Натомість справжні фундаментальні виклики, які турбують громадськість обох країн, відверто ігнорувалися комісією.
Найбільш разючий випадок – це навіть не визнання Голодомору, а ініційовані нашими друзями в Німеччині, фракцією Партії зелених, публічні дебати в Бундестагу про «історичну відповідальність Німеччини перед Україною». Вони, нагадаю, відбулися ще 19 травня 2017 року на пленарному засіданні німецького парламенту. Це була справді безпрецедентна подія.
Йшлося про те, що, з огляду на непрості сторінки спільної історії, Берлін мав би визнати відповідальність за підтримку України у майбутньому, особливо на тлі триваючої російської агресії. На жаль, депутатам так і не вдалося ухвалити рішення, а саме питання формально передали до комітету в закордонних справах. Хоча ці дебати могли б стати унікальним шансом для нашої історичної комісії сказати вагоме слово, вона вирішила не помітити цієї – сорі за тавтологію – історичної події. Жодного інтересу, жодних публічних звернень, жодних коментарів, жодної реакції, жодних публікацій у німецьких ЗМІ. Нічого! Як на мене, така позиція не має нічого спільного зі справжньою науковою відповідальністю.
На жаль, подібний сценарій повторюється сьогодні, коли, завдяки титанічним зусиллям українських активістів у Німеччині та людям доброї волі з усього світу, вдалося зібрати підписи під петицією до Бундестагу про визнання Голодомору геноцидом.
Як вже згадано, 21 жовтня відбулося засідання петиційного комітету у Бундестазі. У німецькому парламенті неодноразово лунали прямі заклики до комісії надати свою об’єктивну оцінку одного з найбільших злочинів ХХ сторіччя. Та DUHK чомусь не вважає, що ці заклики мають її зачіпати.
А тепер – найцікавіше. Як з’ясувалося, вони мовчать свідомо і планують мовчати й далі!
На мій запит вони офіційним листом повідомили, що після обговорення, цитую, «більшість членів комісії схилилися до думки про те, щоби не висловлювати свою позицію» (!).У листі вони навели й обґрунтування цього дивного рішення.
Одна з двох причин звучить так: «оскільки Голодомор є швидше питанням українсько-російських, ніж українсько-німецьких відносин». Коли я це прочитав, то ледь не впав зі стільця від шоку! Із таким підходом ми категорично не можемо миритися.
Саме тому комісію з українського боку необхідно перезавантажити! Ця необхідність вже давно перезріла.
Зрештою, дивною виглядає ситуація, коли жоден (!!!) з поважних українських членів DUHK не тільки не володіє німецькою мовою, але й не займається дослідженнями саме українсько-німецьких взаємин. Пан Грицак мав би і сам зробити для себе висновок і передати естафету тим науковцям, що не будуть мовчати.
Закликаю потужну вітчизняну спільноту науковців-істориків долучитися до оновлення Німецько-української комісії.
P.S.: Вище я навмисне не згадав про другу причину, з якої комісія вирішила не брати участі у дискусіях. Вона звучить так: «бо більшість членів комісії вважає Голодомор радше «злочином проти людяності», ніж «геноцидом», згідно з дефініцією ООН».
У комісії порівну німецьких та українських істориків, а отже, «більшість» означає, що принаймні частина її українських членів також дотримується такої «цікавої» думки щодо Голодомору. Принаймні, так стверджує її німецький співкерівник. Натомість Ярослав Грицак мій лист від 19 вересня проігнорував, не надавши жодної відповіді.
АНДРІЙ МЕЛЬНИК, Посол України в Німеччині
Європейська правда
