45-тирічний чоловік навчається на 4 курсі факультету фізичної культури та здоров’я людини ЧНУ. Василь задоволений навчанням. ЗНО здав самотужки.
Має за мету отримати червоний диплом. Ця історія нагадує давнє прислів’я: «Учитися ніколи не пізно»
– 45 років і – фізкультурний факультет: оце новина! Як сталося, що ви в такому віці опинились на студентській лаві?
– 27 років тому не зміг отримати повної вищої освіти. Пізніше думав, що вже й непотрібно, адже безліч турбот: сім’я, робота, добудова будинку. Донька з дружиною одноголосно стверджували, що вчитися мені потрібно. Особливо донька казала: «Тату, в нас інтелігентна родина і тобі бракує вищої освіти. Ти її здобудеш!».
– Цікаві аргументи, як для дитини. Чому саме фізкультурний? Можна ж обрати і більш «солідний» факультет…
– У минулому я кандидат у майстри спорту з легкої атлетики. Ця сфера подобається і мрія бути професійним спортсменом жива досі.
– Зрозуміло, що вступати до вищого навчального закладу – справа клопітка й вимагає певного рівня підготовки. Які предмети здавали на зовнішньому тестуванні?
– Історію, українську мову і літературу, а також екзамен з фізичної культури.
– Як готувались до іспитів?
– Готувався? – сміється, – Я не дуже переймався щодо цього. Хвилювалася більше донька, сподіваючись, що здам на відмінні бали. Вона намагалася мене ще чогось навчити.
– Донька готувала до ЗНО? Це незвичайно! Як це було?
– Напевно, «готувала» – гучно сказано. Я вступав 2009 року, тоді вона навчалася в 5 класі. Знань для мого вступу в Оленки було недостатньо. Проте, як я зрозумів, для неї це неважливо. Практично щодня розповідала мені правила з української мови, історію військових походів запорожців.
– Такі слова з вуст дитини мають підбадьорювати. Це сильно. Можна зробити висновок, що ґрунтовної підготовки, як у нинішніх випускників, у вас не було?
– Виходить, що так, – знизує плечима Василь, – але це несуттєво для мене. Як би старанно я не готувався (хоча це навряд чи), без підтримки доньки не вистачило б сили волі здати. Адже, думка за думкою: «Навіщо мені це зараз, так невчасно? Хіба хтось з товаришів навчається, та ще й на фізкультурному?»
– Все ж таки, які результати ЗНО?
– Фізична культура – 168 балів, українська мова і література –176 балів, історія – 159.
– Ого, яким це чином?
– Оленка так підтримувала, що мені незручно було втрачати батьківський авторитет. Йшла зі мною на кожний екзамен. На іспит з української мови довелося їхати аж до Сторожинця. Але й тут вона зі мною! Коли писав українську мову та історію, вона чекала на вулиці, промовляючи про себе, що я можу! Я це відчував.
А дружина підказала, що слід надягнути костюм. Діловий стиль додав упевненості у власних силах. Дуже добре пам’ятаю, як здавав перший екзамен – українська мова і література. Стою в коридорі з випускниками, відчуваючи себе їхнім батьком, знаючи, що внизу Оленка очікує моєї перемоги. Спілкуючись з абітурієнтами, дізнався, що серед них було три медалісти: Максим, Тетяна і Ольга.
– І що вдалося переписати у відмінників? Випускників залякують складністю здавання іспитів. Кажуть, що списати – нереально!
– Це залежить від абітурієнта. Нас розсаджували в шаховому порядку. Я сів між Максимом і Тетяною: хлопець на 1-й парті, дівчина – на 3-й. Я міг списати лише половину листка в абітурієнта, що сидів спереду, і другу половину, у випускниці, що позаду. Але не все, звісно, бо розгорнуті відповіді складав самостійно. Досі пам’ятаю, що твір з української мови писав за творчістю Григорія Сковороди: «Багатство наповнює тіло, але спустошує душу». Читав у шкільному житті, тому й мав простір для фантазії. З історією аналогічно.
– А як з іспитом з фізичної культури?
– О, це найскладніше випробування! Ми складали екзамен на стадіоні військової частини на вул. Герцена. Приймали доценти кафедри фізичної культури: Юрій Юрійович Мосейчук та Ірина Омелянівна Ячнюк. Іспит складався з трьох етапів: біг 3 км на швидкість; підтягування на перекладині – на кількість; прес – на кількість. За підсумками трьох етапів і підсумовувались бали.
Це було 9 червня. Спека! Температура повітря – 35 градусів, на стадіоні жодного кущика, жодного дерева… Бігти потрібно на швидкість. А навколо самі малолітки. І знову думка: «В тебе є шанс піти. Навіщо прирікати себе на 5 років «каторги»? Вже не той вік». З іншого боку ставив на ваги слова доньки: «Ти здаси екзамени на відмінно! Ти переможець! Я вірю в тебе!!!» Прибіг я шостим. Спітнілий, змучений, з головним болем, але… щасливий. Далі – з підтягуванням на перекладині і пресом – було вже легше.
– Ніби роман з епохи романтизму прочитала! Дійсно, коли ти без віри, ти не бачиш жодних можливостей. Але коли поруч підтримують і радіють за твої маленькі перемоги – неможливе стає можливим!
Що можете порадити випускникам, які вже остаточно стомилися вчити, повторювати, зубрити?
– Напевно, більш важливо сказати щось тим, хто ними опікується… Батьки, налаштовуйте вихованців правильно. Підтримуйте їх, вірте в них, проголошуйте позитивні речі стосовно майбутнього дітей. Допоможіть їм, коли вони здають складнющі іспити: три предмети і з кожного по 200 запитань. Вони хвилюються – покажіть,що їх любите. Тоді пишатиметесь дітьми, а не міркуватимете, що маєте повних невдах.
Олена Дорош, «Юнпрес»
