Надаємо читачеві можливість оцінити перевагу заповіту та останньої волі, вираженої в ньому, розглянувши питання заповіту, заповідального відказу, обов’язкової частки у спадщині.
Цивільним кодексом України власнику майна надається право призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розділити спадкове майно, майнові права та обов’язки на свій розсуд. Значення заповіту полягає в тому, щоби визначити порядок переходу всього майна, майнових прав і обов’язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.
Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав і обов’язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Оскільки склад спадкового майна визначається на час відкриття спадщини, то немає значення, чи було в наявності майно, зазначене в заповіті, майнові права та обов’язки на момент складання заповіту. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, яке заповідається. Якщо в заповіті буде зазначене майно, яке на момент відкриття спадщини буде витрачене чи взагалі не придбане, то в цій частині заповіт буде дійсним.
Заповідач має право охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому. Також він має право скласти заповіт відносно усієї спадщини або її частини. Та частина спадщини, що не включена до заповіту, спадкується за законом. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов’язків, яка є пропорційною до одержаних ними прав.
Однією з особливостей заповіту є право спадкодавця на заповідальний відказ, тобто розпорядження заповідача, відповідно до якого на спадкоємця покладається обов’язок здійснити будь-яку дію на користь однієї чи кількох осіб. Його сенс полягає в тому, щоб з усієї сукупності майнових прав та обов’язків, котрі становлять спадщину, виокремити для однієї чи кількох осіб частину прав без передачі пропорційно частини обов’язків. Згаданими особами, на користь яких вчиняються певні дії, можуть бути як спадкоємці за законом, так і сторонні особи.
Предметом заповідального відказу може бути передання у власність, користування, оренду тощо майнового права або речі, яка входить або не входить до складу спадщини.
Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті особи, на користь якої необхідно вчинити певні дії, що сталася до відкриття спадщини.
Спадкодавець у заповіті може залишити майно одному чи кільком із спадкоємців за законом, позбавити права на спадкування одного чи всіх спадкоємців за законом, заповідати своє майно будь-яким особам, в тому числі стороннім. Проте він не має права позбавити прав на спадкування тих своїх спадкоємців, для яких законом установлена обов’язкова частка.
Такими спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця. Це найближчі до нього особи, котрі незалежно від змісту, мають право вимагати, щоби їм була залишена зі спадщини половина їх законної частки.
Малолітніми є особи віком до 14 років, неповнолітніми – від 14 до 18. Непрацездатними вважаються жінки, що досягли 55 років і чоловіки – 60 років; інваліди I, II, III груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія.
Обов’язкова частка виділяється в тому разі, якщо порушуються права такого спадкоємця: він не зазначений у заповіті або йому заповідана частка, що є меншою від обов’язкової.
Юрій ЮРІЙЧУК, головний спеціаліст відділу нотаріату ГУ Юстиції і Чернівецькій області
