«Версії» продовжують серію розповідей про чернівчан, які в різні роки працювали в країнах Третього світу. Сьогоднішній герой, Петро Белінський, як він каже, «навчав негрів будувати комунізм» – три роки викладав політекономію в Анголі.
З біографії:
Петро Іванович Белінський, 71 рік. Народився на Хмельниччині. Закінчив Чернівецький державний університет. Кандидат економічних наук, доцент. Автор понад десятка підручників з економічної теорії та менеджменту. Оптиміст, щасливий чоловік, батько і дідусь.
Корупція по-ангольськи: хочеш працювати – ділися з ректором
Поїхати до Анголи мене спонукало бажання підзаробити грошей. У середині 80-х викладачам, які навчали братні народи «розбудовувати соціалізм», платили чи не уп’ятеро більше. Після курсів португальської мови мене хотіли відправити до Мозамбіку, але врешті-решт відрядили до Анголи. Там я прожив 3 роки, від 1983-го до 1986-го.
Доти про Анголу я нічого не знав. Перше, що побачив, коли приземлився, – червона земля і туземці. Зовсім інший світ… Але людина звикає до всього.
Я жив і працював в Луанді – столиці Анголи. Викладав політекономію для студентів-медиків у єдиному на всю країну університеті. Зі мною працювали переважно колеги-кубинці і бразильці, а ректором університету був дуже колоритний португалець із ланцюжком і золотим хрестом на шиї – у 2 пальці завтовшки. Радянських людей він недолюблював і не дуже хотів брати на роботу, бо ми з ним не ділилися зарплатою. Бразильці та кубинці отримували приблизно по 5-6 тисяч доларів і ділилися з ректором, ми ж отримували приблизно 1,5 тисячі і при цьому були чесними громадянами. Потім ректора змінили і дуже швидко бразильці й кубинці з університету позвільнялися – не витримали чесного життя.
Комп’ютери й ксерокси в Анголі були ще в середині 80-х…
Студенти в університеті були переважно чорношкірі, траплялися також креоли і мулати, а білі вважалися справжньою екзотикою. Найбільше студентів навчалося на медичному факультеті, де я викладав політекономію соціалізму, – більше сотні на кожному з п’яти курсів, а найменше – на математичному. Там на 5 курсі був лише один студент. Навчання в університеті безкоштовне, але ні гуртожитків, ні стипендії не було. У цьому, власне, і потреби не було, бо до університету вступали лише ті, хто закінчив трирівневу середню школу, а це переважно діти із забезпечених родин. Вражало те, що університет був повністю укомплектований оргтехнікою: комп’ютери й ксерокси в Анголі були ще в середині 80-х! Їх придбавали спонсори. У кожного студента був свій столик, за партами сиділи по-одному.
Уже тоді в Африці навчалися за Болонською системою вищої освіти. З більшості предметів були тільки лекції, які викладалися блоками, після чого виконували письмову контрольну роботу. Лекції читалися іспанською і португальською мовами. Спочатку було важко розуміти студентів, оскільки вони говорили дуже швидко. Тому за кожним курсом закріплювався відповідальний за навчання. Зі мною працювала така собі Філумена Фернандес. Зі студентами вона поводилася жорстко. Пам’ятаю, після першої контрольної я мало не помер: не міг розібрати карлючки майбутніх африканських медиків. Але Філумена довго не панькалася: поставила замість мене усім по нулю (там оцінювали знання від 0 до 20 балів) і сказала, що треба писати розбірливіше. Студентів за неуспішнсть не відраховували, а залишали на другий рік. Вони доздавали «хвости», а потім їх зараховували на наступний курс.
В університеті, як і у нас зараз, була проблема з підручниками. Книговидання як такого в Анголі майже не було, на всю країну виходила одна газета. Причина проста: люди не вміли читати. Зрозуміло, що з такої екзотики, як політекономія соціалізму, не було жодної книжки. Тому довелося писати підручник самому. Спочатку набирати португальською було складно, мені допомагала Філумена, а потім набрався досвіду, всілякі схеми й таблиці малював сам. Цей підручник розмножили на ксероксі і ним користувався весь університет. Оскільки університет на всю країну один, то можна сказати, що за моїм підручником навчалася вся Ангола! (сміється). На обкладинці красувалися обличчя Маркса, Енгельса та Леніна, а нижче прізвище автора – Педро Белінський. Вважайте, в один ряд із класиками марксизму поставили.
Анголки заслуговують на пам’ятник
У вільний від роботи час хотілося об’їздити всю країну, але далі. ніж за 60 км від міста, нас не пускали: в країні була революція, на півдні орудувала «Уніта». Природа цієї країни на півдні подібна до нашої, з тією лише різницею, що температура не опускається нижче 18 градусів і зими немає. Там вирощували пшеницю, овочі, яблука, груші – на смак усе, як наше.
На півночі, де ми жили, клімат зовсім інший. Замість 4 пір року існують 2 сезони: від червня до грудня – сухий, від грудня до травня – дощі та спека. Періодично у саванні все вигорало, із землі стирчали самі баобаби, а з землі можна було відкопати чи не всю таблицю Менделєєва. На узбережжі добували нафту, на материку – діаманти. Місцеві жителі обробляли кавові плантації та ловили рибу. Промисловості в країні фактично не було.
Кому в Анголі треба ставити пам’ятник, то це жінкам – з дітьми за плечима, з тюрбаном на голові. Це ж скільки їм доводилося носити на собі! Деякі жінки ходили вулицями з оголеними грудями, але до цього звикаєш швидко. Більше шокувало, коли вулицею іноді йшли чоловіки в чому мати народила.
Усі місцеві жителі – набожні, причому більшість сповідувала католицьку віру. Алкоголіків та курців на вулицях не було. У сім’ях народжувалося по 5-10 дітей – з контрацепцією було погано, та ще й помирали діти часто. Особливих статків сім’ї не мали, жили переважно на зарплату. Ті, хто мав роботу, отримували продовольчі картки, які потім отоварювали зі складу. Окрім карток, за продукти треба було ще й платити гроші. Ті, хто не мав роботи, виживали за рахунок городів.
Розваг в Анголі було небагато: кіно, пляж і карнавали на свята. Пляж щодня зранку обшукували з міношукачем, бо боялися терактів. На жаль, у мене не збереглося жодної фотографії з місцевих карнавалів. Вони дуже схожі на бразильський – яскраві костюми, веселі танці. Увесь периметр дійства оточувала поліція, на виході забирали фотоапарати і виймали звідти плівки. Зі свят ангольці відзначали Новий рік, день заснування компартії і щось на зразок Дня Незалежності. Пам’ятаю, як на Новий рік активні революціонери вилізли на дах нашої багатоповерхівки і зчинили грандіозну стрілянину. Через кілька хвилин обізвалися гвинтівки на сусідніх дахах, потім далі і далі, а потім ще й петарди з фейерверками… Таке враження, що місто вибухнуло. Щоправда, потім поліція жорстко покарала любителів піротехніки і наступного Нового року все було тихо.
От ще згадав: першого року роботи за картками коньяк видавали, а потім і цієї радості не стало… Тому пили переважно місцевий самогон – прімавару, первак по-нашому. Але українська горілка все одно краща!
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
