Іменита фігуристка Марина Ігнатова поставила Чернівці на ковзани
Один з найбільш видовищних видів спорту, який, здається, наближає людину до польоту, тривалий час був для чернівчан недосяжним. Ще кілька років тому ніхто уявити не міг, що в нашому місті можна буде наживо спостерігати фігурне катання, ще й за участі місцевих спортсменів.
Палацу спорту в Чернівцях ніколи не було. А тут ще й глобальне потепління, через яке жителі зовсім охололи до ковзанярства. Природні ковзанки не заливають навіть у морозні зими, а зі штучною кригою місто познайомилося зовсім не так давно.
Предлагаю посетить хороший магазин, адрес которого: http://www.kapitan.ua/
Сейчас покупки через интернет-магазин становятся популярным способом приобретения нужных товаров . И это вполне понятно, потому что использование такого магазина позволяет получить всё, что нужно, непосредственно на ваш дом, не испытывая необходимости куда бы то ни было ехать или идти…
Попри те, що на Буковині ніколи не було й натяку на цей вишуканий вид спорту, Чернівцям несподівано пощастило із тренером. Школою аматорського фігурного катання «Ice Planet» керує Марина Ігнатова – майстер спорту, п’ятиразова чемпіонка Росії, неодноразовий призер чемпіонатів СРСР та учасниця чемпіонатів Європи.
Про власне спортивне життя й про те, що пов’язало спортсменку з Україною, Марина Володимирівна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю газеті «Версії».
Путівкою у спорт стала хвороба
Розквіт спортивної кар’єри Марини Ігнатової припадав на часи, коли фігурне катання було культовим видом спорту. Телебачення транслювало всі чемпіонати і вулиці на той час порожніли: городяни родинами збиралися біля телевізорів.
На льодовий майданчик Марину привели через проблеми зі здоров’ям. Дівчинка постійно хворіла і мати вже замучилася ходити з нею по лікарнях, поки один педіатр не порадив віддати дитину саме на ковзани. Медики дотримувалися думки, що цей вид спорту зміцнює імунітет і значно покращує стан здоров’я. Зрештою, вони не помилилися. Та не врахували, що позбувшись однієї хвороби, можна на все життя захворіти іншою – фігурним катанням.
– Перші ковзани в мене були «двополосні», тобто з двома лезами, їх треба було чіпляти на валянок, – пригадує спортсменка. – Спочатку каталася на озерах чи просто у дворах. Зими тоді були дуже холодними, і ковзанки в Москві заливали чи не на кожному подвір’ї. Від п’яти років я почала тренуватися у групі фігурного катання. Спочатку ми займалися на відкритих майданчиках, а потім мене перевели у товариство «Динамо».
До 15 років тренувалася у Ірина Аніканової, а потім потрапила до заслуженого тренера СРСР Віктора Кудрявцева, який свого часу виховав чемпіона світу Волкова.
Звання майстра спорту Марина здобула в 14 років. П’ять разів поспіль вигравала чемпіонати Росії та піднімалася на сходинки п’єдесталу чемпіонатів СРСР.
– Тоді ще проводили окрему першість з обов’язкових елементів. Там я завжди була першою. Проте в короткій та довільній програмі траплялися зриви і нестабільність, тож у загальному заліку опинялася на третій або четвертій позиції. Найвище моє досягнення – срібло (1978 рік).
Про зворотню, так би мовити, сторону медалей ми трохи знаємо зі спогадів колишніх спортсменів чи телепередач. Спорт такого рівня завжди на межі вольових ресурсів: виснажлива праця та щоденна боротьба із собою.
– Великий спорт – як наркотик, – каже Марина Володимирівна. – Коли втягуєшся, відчуваєш що тобі цього не вистачає, хочеться рухатися, не можеш зупинитися.
Образи, які створювали Марина Ігнатова на льоду були частіше ліричними, вона пригадує, що її улюблена програма була поставлена на музику Ференца Ліста.
Тренери перевіряли щоденники
Фігуристам було не до занять у загальноосвітній школі. Навчання було «умовним», адже цілий день минав на тренуваннях. Жили спортсменки в готелі, куди їхні батьки навідувалися лише двічі на тиждень, а кожен день проходив за суворим графіком.
– О сьомій ранку ми вже стояли на льоду, – розповідає Марина Ігнатова. – О десятій нас везли на сніданок, потім були якісь заняття у школі, а далі знову тренування. Наукою займалися неохоче, адже сенс життя бачили тільки у спорті. Проте закидати навчання не можна було: тренери регулярно перевіряли щоденники, тож ми намагалися здавати усе вчасно.
Те, що за бортом
Боротьба за спортивні нагороди нерідко виходить за межі килимів, рингів чи льодових арен. Пані Ігнатова пригадує, що конкуренція була здебільшого здоровою, хоча й жорсткою: до збірної потрапляли найкращі.
– Пам’ятаю, були випадки, коли хтось міг перед виступом «нагострити» леза суперника об батарею. Зі мною такого не траплялося, та загалом були такі поодинокі випадки. Я вважаю, що це недостойно. Моєю постійною суперницею на льоду була Кіра Іванова. Ми все життя із нею конкурували, але при цьому дружили, навіть разом їздили у відпустку. Коли виходиш на лід – показуєш все, на що ти здатен, кожен провал залежить тільки від тебе.
Суперники, учасники команд з інших міст та країн часто ставали друзями, адже ми, можна так сказати, разом росли. Кожний чемпіонат – це теплі зустрічі.
Риба гниє з голови, або Перспективи сучасного фігурного катання
Сьогодні українське фігурне катання, в історії якого також є олімпійські медалі, переживає не найкращі часи. Наші земляки стають чемпіонами Європи та світу, тільки гімн під час нагородження звучить чужий. Українки Тетяна Волосожар та Олена Савченко виступають під прапорами Росії та Німеччини. А ті, хто ще належить до вітчизняної збірної, тренуються здебільшого за кордоном.
– Спорткомітет не фінансує цей вид спорту, немає хороших тренувальних ковзанок, нові комплекси ніхто не будує, – каже пані Ігнатова. – У деяких містах палаци спорту перетворили ледь не на сховища. Виникає доволі складна ситуація: через те, що держава не вкладає гроші у спорт, за лід і роботу тренерів платити доводиться батькам, а дозволити собі таке може далеко не кожний.
Київський балет на льоду був мільйонером
Після завершення спортивної кар’єри Марина Ігнатова переїхала до Києва, де протягом двадцяти років працювала в Балеті на льоду.
– Я пишалася тим, що виступаю саме в українському балеті. На той час він розквітав. Це було надзвичайно захопливе дійство, адже, окрім технічних елементів, там була гра, танець і пристрасть. До того ж, балет давав мільйонні доходи, посідаючи друге місце після київського «Динамо». Ми перебували у столиці близько двох тижнів, а потім вирушали на чергові гастролі. Завдяки ним удалося побачили світ: Канаду, Австралію, Англію, Грецію, Південну Африку, Чехословаччину… Найяскравішою льодовою виставою була «Кармен». Тепер цього балету вже не існує. Важко сказати, чому все поступово розпалося, чому популярність фігурного катання впала. Все змінюється… Навіть люди колись були значно простішими і добрішими.
Стати тренером допомогла донька
Марина Володимирівна зізналася, що ніколи не мріяла про тренерську роботу. Вперше у ролі вчителя вона спробувала себе після народження доньки.
– Хоча чоловік часто казав мені, що я могла б стати хорошим тренером, мене це не надихало. Першою ученицею була донька. А до Чернівців ми вперше потрапили на відкриття «Панорами». Тоді тут виступали професійні фігуристи. Серед них був Юрій Журавльов, з яким ми нещодавно проводили проект «Танці на льоду» у Полтаві. Він і запропонував започаткувати школу. Спершу я погодилася попрацювати півроку, проте дуже швидко відчула, що отримую задоволення від цього процесу і наша школа перетворюється на дружню родину. На перші заняття прийшли люди, які ледь стояли на ковзанах, вони просто «розсипалися» по кризі і доводилося збирати їх, як горошок. Дітки падали, плакали, але з часом рівень зростав, ми почали готувати різні постановки та їздити на змагання. Вже через рік у Чернівцях започаткували постійний міжнародний турнір «Bukovyna open», на який завжди з’їжджаються учасники з різних міст України, а також з Росії та Білорусі.
До речі, черговий турнір відбудеться цими вихідними, тож усі читачі можуть побачити результати роботи тренера й чернівецьких фігуристів на власні очі.
Ольга СКЛЯРЧУК, «Версії»
