Цими тижнями багато говорили про «нового Лозинського». І те, що було в кадрі, на шпальтах, екранах, шокує. Але те, що залишилося за кадром…
«Випромінюючи велич та силу духу, невичерпну енергію добра та справедливості – розумієте проблеми та болі, з якими звертаються до Вас люди, завжди допомагаєте їх вирішувати. То дай, Боже, сили та терпіння винести ношу лідерства, яка безпосередньо вже визначена та покладена Богом», – так кілька місяців тому вітали в місцевій газеті державні службовці Заставнівщини голову РДА Михайла Бойчука з приводу того, що він обійняв ще й посаду голови районної ради.
Стилістично сміливо, як для європейської країни ХХІ століття! Чи не так? «Випромінюючи велич та силу духу…» Але це не було чимось винятковим для Заставни ще два тижні тому. Поряд є і хрестоматійне: «Під вашим мудрим керівництвом».
Колектив же районки вітав Михайла Васильовича віршами: «Хай добрий ангел береже повік вогонь зорі». В інших славослов’ях Бойчуку слово «Бог» зустрічається стільки разів, що думається, за бажання Михайло Васильович міг стати ще й спеціальним Папою Заставнівського району. Для генія ж бо немає нічого неможливого. Дивуюся, чому якийсь місцевий Максим Горький не встиг написати роман «Отець».
А між тим добрий геній уже давно дивував своїми манерами.
Численні скарги, однак, ніколи не виходили на офіційний рівень. Мало хто звернув увагу на те, що постраждалі рибалки тривалий час не зверталися до міліції (!). Хтось дав постраждалим пораду, і вони спочатку поїхали в Чернівці до журналістів і, крім того, просили підтримки в депутатів однієї з опозиційних партій. І лише після цього рибалки звернулися до прокуратури і міліції. Очевидно, тільки така послідовність дій і зробила цей злочин відомим громадськості.
Така повсякденність страшніша за будь-якого Лозинського. Для того, щоб оцінити ступінь зухвалості керівництва району і незахищеності громадянина, варто сказати, що навіть коли про злочин знала вся країна, рибалок вивезли вночі з обласної лікарні, щоб «домовитися». Тому випадковим є не те, що трапилося, а те, що це стало відомим.
Особисто переговорив із колишніми посадовцями в Заставні. Їхні скарги, як на мене, могли би стати прекрасним матеріалом не тільки для статей, але й для протоколів. Однак наприкінці, догідливо посміхаючись, мене ввічливо просили: «Будь ласка, не посилайтеся на мене». За таких умов, очевидно, заставнівчанам Бойчук просто був необхідний. Інакше вони не реалізували б свого потягу до рабства. А в тому, що він настільки ж сильний, як потяг до свободи, можна легко впевнитися в цьому невеличкому українському містечку.
Тож поговорімо трохи про те, у що важко повірити. І про те, що ближче до медіа. Про чарівну газету, утримувану коштом громади в Заставні, яка має назву «Голос краю». Вона, якщо висловлюватися сучасним сленгом, «виносить мозок».
Показово, що одним із перших кроків, зроблених Бойчуком, коли він отримав посаду, була спроба взяти під контроль газету. І за три-чотири місяці кабінетних боїв її головного редактора зсунули. Цікаво, що, за тими ж чутками, газета кілька місяців не отримувала фінансування і зарплати, доки не змінився редактор. Джерело так слізно просило не посилатися, що це прохання вирішив виконати. І кажу: за чутками.
Але були й відкриті скарги. Ось що пише у відкритому листі районній громаді голова районної «Просвіти» Раїса Ільчук: «Газета не може виходити в атмосфері економічного та політичного тиску, якщо не сказати – терору. Держава виділила кошти на підтримку преси, і будь-яка цензура заборонена. Влада прагне тримати часопис у ручному режимі. Районна адміністрація втручається у редакційну політику. Заступник голови адміністрації Хоньків Я.І. указує редакції, які статті друкувати, а які – ні, і як – розташовувати».
Отже, редактора було змінено. Подія ця минула без особливого розголосу і медійного супроводу. А даремно. Тому що такого дивного видання, яким став цей тижневик, я не бачив давно. Очевидно, його місце у кунсткамері. Читаючи будь-яке київське видання, ви ніколи не зрозумієте, як по-справжньому тоскно і страшно жити в цій країні. Для цього треба почитати цю непомітну газету, цей витвір рядових медійного фронту.
Після зміни редактора жоден номер цього рупору громадськості не обходився без щасливого, як поросячий вереск, звіту або статті Михайла Бойчука (кращий друг рибалок не гребував пером), великої цитати тощо.
Цитати мислителя Бойчука використовувалися для перебивки тексту, подавалися кольоровим шрифтом такого розміру, що їх можна було сплутати із заголовками.
Зміст їхній був настільки ж банальним, як і в цитатнику Мао. Наприклад: «Ми – творці того краю, де житимуть нащадки», «Головне – це право вибору», «У єдності поглядів та дій – велика рушійна сила» тощо. Боюся, діяльність голови була такою ж банальною, як його думки. Але піднесення, з яким її оспівували, було винятковим.
Лише в одній статті я прочитав, що Бойчук – «істинний патріот рідного краю, у якого болить душа», що завдяки йому їдять діти Кострижівської загальноосвітньої школи, працюють котли, які обігрівають держустанови, ремонтуються дороги, відкриваються групи продовженого дня. І все, власне, стається «з призначенням Бойчука головою РДА». Таке відчуття, що без Бойчука заставнівчани не могли поворушитися, і всім у своєму житті зобов’язані йому. Такий український крихітка Цахес, якому приписують заслуги тисяч людей.
Але що таке «наповал»? Що таке «коротко, сильно, страшно» – як заповів великий Стефаник? В останньому номері заставнівського тижневика, вже після відомих подій, коли розгортався шалений скандал, нема ж-о-д-н-о-г-о слова про рибалок, пишуть ось що: «Нестандартний та вимогливий підхід голови РДА дав свої позитивні результати. Про все це у своєму звіті, що супроводжувався фотослайдами, говорив Михайло Бойчук. Виникали і запитання, на які голова одразу давав відповіді. Ті, хто не працював, а збоку споглядав за діями влади, не сприйняли його звіту. А коли дійшло до обговорення, демонстративно вийшли із зали ніби для вироблення тактики голосування, однак більше з них ніхто не повернувся. Роботу голови РДА Михайла Бойчука депутати визнали задовільною».
Що ж змінилося від сталінських часів у наших людях і нашій державі? Здається, за порухом пальців більшість готова за мить відновити будь-який тоталітарний режим, бути ревними і щасливими його слугами, задавати тон натхненного рабства. Принаймні лише кілька місяців вистачило, щоб утвердити такий порядок речей не дуже талановитому заставнівському ділку Михайлу Бойчуку.
