Врятуй, Боже, наші душі та дай нам тепло

zlydni-2

zlydni-1

У комірчині, яку важко назвати кімнатою, зимно настільки, що вода у відрі замерзла, чаю не зігріти. Колодязь від хати далеко. Електрики немає. Натомість обидві жінки, які мешкають у дачному будиночку на околиці Чернівців, ще й пересуваються важко: обидві мали переломи шийки стегна.

Щоправда, одній дали ІІ групу інвалідності. Втім, пенсію ще не отримувала, хоча біда сталася майже рік тому.

Іншій – вона 364 дні провела у лікарні швидкої допомоги –відмовили, хоча в неї одна нога стала коротша за іншу, через що жінка помітно кульгає. Та й кінчик носа у неї потемнів: напевне, відморозила в нетопленій хаті.

Коли ми з телевізійниками вийшли від них на вулицю – там було тепліше. За півгодинне перебування у так званому помешканні в мене зайшли зашпори в ноги.

Рятівниця Марія

Про двох покинутих і забутих Богом і світом жінок розповіла «Версіям» середнього віку дачниця Марія, яка, побачивши їх, не змогла пройти попри чужу біду. Раз на кілька днів вона або її діти – а живуть в іншому кінці Чернівців – приносять немічним сяку-таку їжу.

Їхній раціон на день – 2 чашки супу чи каші і шматок хліба. Дачних заготовок, на жаль, нині не мають, бо від зими до зими перебували практично у лікарні. Раніше їм допомогали ще колеги однієї з них. Світ не без добрих людей…

Саме Марічка й звернулася до редакції, бо боялася, що якогось дня знайде жінок просто замерзлими. Щоправда, у помешканні є пічка, але вона дуже курить. За словами пані Марії, вона пробувала протопити грубку. Та з її щілин повалив до кімнати такий дим, що жінка перелякалася, чи бува не вчадіють її підопічні. Зрештою, і дрова для цих жінок – проблема, та й розрубати їх нічим. Тож тепер і живуть, не роздягаючись.

Оскільки ще кілька днів тому на Буковині лютували морози, ми, газетярі, теж не стали чекати наступного виходу тижневика, а підняли колег із ТРК «Чернівці». Тож уже вівторкового вечора влада в особі начальника відділу соціального захисту населення міста Аліни Круглецької обіцяла терміново вжити заходів.

Інвалідність: одному – так, другому – зась

Життєві ж історії обох типові. 46-річна Лариса Будаєва номінально – власниця дачного будиночка, який обійшовся її батькові у 3 тисячі доларів і втрачену квартиру на вул. Руській, стала, за її словами, жертвою шахрайки-маклерки Стефи, з якою її батько нібито збирався одружитися.

Лариса Василівна знає адресу, де та мешкає, але всі документи були оформлені на батька, який помер рік тому тут, на дачі, коли вона лежала в лікарні, тож вплинути на ситуацію не змогла.

До того, як Лариса упала і зламала стегно, вона працювала кухробітницею у ресторані «Чернівчанка». Розповідає, що колеги допомагали їй, скільки могли, принаймні, завдяки їм вона була прооперована.

Чотири місяці провела на лікарняному ліжку. Зрозуміло, з роботи жінку звільнили одразу ж, як потрапила до лікарні. Саме в лікарні швидкої допомоги й познайомилася з посестрою по нещастю, 54-літньою Галиною Бабійчук. Коли дізналася, що в тієї нема де жити, забрала її до себе.

Галина півроку пролежала на витяжці, бо за операцію потрібно було заплатити 10 тисяч гривень. Таких грошей в неї, зрозуміло, не було. За це вона розрахувалася тим, що одна нога у неї коротша за іншу. Та ще відсутністю інвалідності.

– Мене терпіли у лікарні цілий рік! Але зрештою сказали: «Бабійчук, ти обнагліла, йди куди хочеш». І – виписали… А Лариса мене врятувала, взявши до себе.

В іншому житті були й діти…

Жінка згадує про те – інше, друге життя, в якому вона, молода й гарна, працювала монтажницею радіоапаратури на «Електронмаші». Там і з майбутнім чоловіком познайомилася. Її трудовий стаж склав 20 років.

Разом з чоловіком вони жили на квартирі. Три роки тому він помер. Оскільки з них обох тільки він мав роботу, то Галина невдовзі опинилася на вулиці. Доньку віддала в інтернат для дітей сиріт. Інколи її одинадцятикласниця навідує матір.

– Та що вона може? – бідкається Галина. – Такий же бомж, як і я.

У Лариси теж є дитина. Син, який мешкає в Заліщіках.

– У нього сім’я, діти. Він людина успішна, має навіть машину, – хвалиться Лариса.
Але жодного разу він не поцікавився, як живе його матір. Лариса, як може, виправдовує сина: він, мовляв, образився на діда і відтоді в Чернівцях не був. А вона, шкодуючи його, не хоче повідомляти про те, як живе, бо син, за її словами, дуже близько все бере до серця, а воно в нього хворе… Йому, мовляв, шкідливе та й не потрібне зайве нервування.

Діалог на прощання…

– Скажіть, хоча б, яке нині число? – звернулися до нас жінки, коли ми почали з ними прощатися

– 22 грудня. День святої Анни сьогодні, – відповіли.

– А день тижня який? Субота?

– Ні, вівторок…

– Капець…

… І слово про мрію

Ми поцікавилися, чи знають наші героїні, що невдовзі Новий рік.

– Тепер уже знаємо, адже сьогодні 22 грудня – найдовший, ой, чи то пак, найкоротший день. А завтра він стане тривалішим на крок горобця.

– Якого подарунка проситимете в діда Мороза?

– Тепла – відповіли в один голос. А Галина додала: – Молимо Бога, щоби врятував наші душі і дав тепла.

– Та одужати б швидше. І піти на роботу, – з надією в голосі зітхнула Лариса.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Від редакції:
Для нас просто загадка, як ці жінки вижили у таких нелюдських умовах. Тому молимося й ми: «Врятуй,Боже, їхні душі та дай їм тепла».

Їх врятувала… просто Марія. А обібрала – просто Стефа

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.