До «Версій» звернулися мешканці буд. №3 по вул. Худякова та №4
по вул. Університетській. Вони надали нам деякі документи про свої
«непрості» стосунки з працівниками облпрофспілки працівників освіти,
чий офіс розташований саме у зазначеному будинку по вул. Худякова.Дворик чернівецький, але не тихий
Довкола дитячого майданчика паркувалося 50-80 авт
Будинок №3 по вул. Худякова побудований на місці пустиря на межі
50-60-х років, тож це ще не «хрущоби», а від сталінського ампіру успадкований хіба що монументальний в’їзд до подвір’я. Саме тоді численні особнячки на тихих чернівецьких вулицях за вказівкою «згори» позбулися парканів, тож і в’їзд воротами не доповнювався. Двір, спільний із будинками цілого кварталу Університетської, утворився великий та затишний, хоча й у самому центрі міста. Тут навіть голуби мешкали у великій голуб’ятні на високих опорах і в ошатних павільйончиках гомоніла дітлашня з дитячого садочку…
Але, оскільки «все тече…», то плин часу виніс із двору дитячі павільйончики, оскільки на місці дитсадка тепер розташувалося кілька установ, і голуб’ятню – а голуби здичавіли і розселилися по довколишніх дахах і горищах. А натомість прибилися такі «блага» цивілізації як альтфатерівський смітник, спільний на всю околицю, – і стихійну автостоянку для усіх, хто в центрі працюють або ходять до магазинів. У «кращі» дні тут назбирувалося від 50 до 80 машин. Дитячий майданчик залишився хіба що галочкою у звітах, бо хто ж хоче, аби його дитина дихала вихлопними газами і піддавалася небезпеці потрапити під колесо.
І знак – не взнаки!
Переважна частина тих, хто дратує тепер владу своїми претензіями на чисте повітря, виросли на цьому подвір’ї. Тож два роки тому вони домоглися, аби ДАІ встановила на в’їзді заборонний знак «Рух механічних транспортних засобів заборонений». Чи то самовільні паркувальники не вивчали цієї групи дорожніх знаків, чи то думають, що це місцеві мешканці «приколюються», але знак цей дружно й масово ігнорували. Коли ініціативна група мешканців звернулася до міської ради, треба віддати належне, міські депутати рішенням сесії дозволили встановити на в’їзді ворота, які зачинялися б на ключ. Мешканці і торговельні фірми, які в цьому дворі мають під’їзди до магазинів, зібрали кошти – і чималенькі. Ворота виготовили, встановили, усі відповідні служби отримали ключі. Можна було б тішитися, але вийшло, що зарано.
Наперед виступили нездоланні обставини у вигляді облпрофспілки працівників освіти. Офіс їхній має два входи – з вулиці і з двору. Ясна річ, що машини свої паркувати вони воліють у дворі. Але… коли до них звернулася ініціативна група, дати гроші на ворота і ключі до них вони відмовилися, проте, обманним шляхом роздобувши ключі, спокійнісінько продовжують паркувати свої авта у дворі.
Хочу – державна службовка, хочу – баба базарна!
Одного лютневого дня Н.К., мешканка буд. №3, побачивши у дворі авто когось із працівників профспілки, завітала до їхнього приміщення з проханням прибрати авто з двору. Життєвий досвід говорить, що людина у своєму праві дуже рідко виходить з себе, натомість люди, які знають, що вони – порушники, готові до «розборок» і одразу переводять розмову в русло сварки. Так було й цього разу. Власниця авто, Л.Ч., миттєво перетворилася на фурію: почавши з нецензурної лайки, накинулася на не готову до такого повороту відвідувачку. Залишивши в пальцях службовки трофей – пасмо власного волосся, Н.К. спиною відчинила двері і буквально випала з них просто під ноги сусідки з вищого поверху, яка зайшла в той момент до підїзду. Л.Ч. із словами «Я зараз тебе приб’ю!» схопила важелезну чорну теку і націлилася вдарити по голові лежачу «співрозмовницю». За допомоги сусідки Н.К. підвелася, побачила у дверях ключа і замкнула їх, забравши ключ із собою. У дворі вона одразу ж натрапила на дільничного інспектора і, звичайно ж, розповіла йому про свою пригоду. Дільничний взяв ключа і пішов нібито розбиратися.
Вдома Н.К. поскаржилася доньці і зателефонувала родичці, яка працює також у профспілці – харчовиків. Чи важко здогадатися, якими словами зустріли освітяни ту доньку: молодій жінці довелося вислухати усе, що Л.Ч. думає про неї, про її маму і весь їхній рід. Особливо держслужбовка наполягала на тому, що Н.К. зовсім не інвалід, що вона «прикидається».
Родичка зателефонувала «колегам» і почула коментар від секретарки, молодої дівчини: «Так, я все бачила, але свідчити ніде не буду!».Також державна позиція, чи не так?
10 березня Н.К. разом з донькою і тією ж родичкою прийшли на прийом до керівника облпрофради
В. Шварковського. Він прийняв їх у присутності юриста і… поскаржився на ту ж Л.Ч., що вона його «не послухала і продовжує упиратися». Тож він «умиває руки і не буде проти, коли потерпіла звернеться до преси». Залишивши в облпрофспілці заяву, яку ніхто не порахував за потрібне зареєструвати, Н.К. пішла…
І міліція сміється!
Коли мешканці звернулися до «Версій», ми вирішили вислухати, так би мовити, супротивну сторону. О 14-й у п’ятницю на місці виявилася лише та ж секретарка, яка люб’язно повідала пресі наступне: «Та в чому тут розбиратися! У Л.Ч. в той день були погані сімейні обставини, і взагалі це була обопільна бійка, і вони вже в усьому розібралися і пробачили одна одну! Та що ви слухаєте! Над тими бабами з двору навіть міліція сміється!» Ця «окрема думка» видалася достатньо красномовною – з огляду на те, що профспілковці-освітяни продовжують ставити авта у дворі. Вочевидь, за «примирення» видається дзвінок Л.Ч. до постраждалої Н.К.: «Це Л.Ч., ну, з якою ви трохи посварилися… То я вибачаюся!». Може, тому, хто ображав, такого вибачення достатньо, але непогано було б і ображених запитати…
У те, що міліція сміється, можу повірити: розбиратися по суті марудно, краще посміятися. Хоча б над своїм заборонним знаком, якого ніхто не дотримується – куди як смішно!
У те, що профспілковому керівництву не хочеться розбиратися по суті, також можу повірити – краще перевести стрілки на «побутові рейки». Не буду вже нагадувати, що профспілка взагалі-то створювалася не для того, щоби тільки путівки ділити. Але варто було б наголосити, що державний службовець отримує такий статус не тільки для того, щоби потім мати гарну пенсію, а щоби мати право діяти від імені держави!
І коли людина, хоч якого уміння й досвіду, цього не усвідомлює, може, державі не варто користуватися її послугами?
Особисто мені уся ця історія нагадує гоголівську унтер-офіцерську вдову, яка сама себе висікла! Може, тому вона й класика, що безсмертна!
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
