Буковинські волонтери побували у Мертвій зоні Сходу
Роман ГАЇНА, підприємець з Калинівського ринку, cтав волонтером від самого початку військових дій на Сході. Ледь не всі зароблені кошти передавав до зони АТО, та, оскільки не був упевнений, чи потраплять закуплені ним речі на передову, вирішив поїхати туди сам. Місяць тому він разом з отцем Василем Гасинцем і товаришами-волонтерами Володимиром Григорчуком і Валентином Філіпчуком поїхали на Луганщину – у Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Потім рушили в напрямку Донецької області.
Наші бійці вдягнені, як жебраки
Дороги від Сєвєродонецька вщент розбиті, – розповідає Роман ГАЇНА. – Будинки зруйновані, але загалом там спокійно і територія підконтрольна українській владі. Ближче до міста Мар’їнівки Донецької області починається передова. Блокпости військових – щодесять кілометрів. На кожному нас ретельно перевіряли, дивилися, куди і що ми веземо. На блокпості тобі дають пароль, який дає можливість проїхати наступний блокпост. Дорога до міста Курахового дуже небезпечна: кілька кілометрів вліво-вправо – і ви можете потрапити на територію, підконтрольну сепаратистам.
Найбільше пригнічує те, що там немає людей. Навколо ні душі, лише розбомблені будинки. Немов потрапив до Мертвої зони.
Ми обережно доїхали до селища Славного. Бійці відреагували на нашу появу дещо неадекватно: підбігли з автоматами. Командир запитує:
– Хто ви?
– Волонтери.
– Хто сказав вам сюди їхати?
– Священик, отець Василь прислав нас сюди.
– Ми уже 80 днів тут, але про волонтерів лише чули. Ми не вірили, що хтось може нам допомагати. Думали, це міф.
Звертаю увагу на форму бійців. Стара, вся в дірках. Якби зустрів такого десь на вулиці, подумав би, що жебрак.
– Це ще нічого, – каже командир. – Ви бачили б нас 80 днів тому! Тоді ми ходили у спортивних штанах і болоньєвих куртках.
Військові розташувалися в якійсь розбитій недобудованій хаті. Поблизу вкопані два танки, з-під землі стирчать лише танкові башти, направлені стволами гармат убік сепаратистів. Поряд бліндаж, де бійці їдять. Частина їх переховується у зруйнованих будинках, решта чергує біля техніки.
– Та то старі гроби, – механік махнув рукою в сторону танків. – Хочете заглянути усередину? Не раджу. Солярка постійно тече, уже вище кісточок.
Техніка заіржавіла. Оглядове віконце танка міцно заморожене, крізь нього майже нічого не видно. Пічка теж не працює. Вести розвідку неможливо: немає ні радарів, ні тепловізорів. Доводиться орієнтуватися, як кажуть, «на слух».
– Один з наших пішов у розвідку, – розповідали бійці. – Відійшов метрів зо 200 від блокпоста і підірвався на «розтяжці». Ось так вільно себе почувають тут сепаратисти: ставлять «розтяжки» буквально в нас під носом.
Коли ми приїхали, був єдиний День тиші
Хлопці шоковані тим, що держава їм нічим не допомагає. Єдине, рідні час від часу передають харчі, медикаменти. Найбільше бійці просять теплого одягу:
– Не везіть нічого зайвого, краще зимові речі.
– Кажіть, що вам ще потрібно?, – питаю їх.
– Ну, бушлати.
– А що ще?
– Ну хіба ще шкарпетки. І доста, – скромно відповідають бійці.
Та я по очах бачу, що неправду кажуть. Питаю одного з вояків:
– Валєра, може, берці тобі нові привезти?
Бачу ж, що старі, стоптані, може, ще тиждень протримаються. Той у відповідь лише скромно кивнув головою.
Скажу, що коли ми були в тилу, тамтешні командири замовляли нам брендову форму «MILTEC», дорогу оптику. На передовій же люди значно скромніші: хочуть, аби було тепло і більш менш пристойну техніку.
Взагалі хлопці дуже привітні, запропонували кави, годували нас, чим могли. Це південний полк, тут служать хлопці з Одеси, Херсона, Миколаєва.
Вони здивовані діями влади, бо так зване перемир’я існує лише на папері. Протягом усього часу, що вони там перебувають, обстріли не вщухали. Нам пощастило: той день, коли ми приїхали, бійці назвали Днем тиші.
– Ви дуже ризикуєте, перебуваючи тут, – попередив нас один з бійців. – Напередодні сепаратисти повністю розстріляли з міномета мікроавтобус, який доставляв харчі від рідних.. Водій дивом вижив. Після цього випадку в багатьох зникло бажання сюди їхати.
…Ми до кінця не розуміли відповідальності всієї поїздки. Бо спершу ми були у Лисичанську, там я бачив звичайну армійську казарму, їдальню. Гадав, що так усюди. Та вже проїхавши селами, побачивши зруйновані будівлі, зрозумів, що ми потрапили у справжній котел. Військові казали нам, що місцеві здебільшого покинули ці місця, та дехто ще досі переховується у підвалах.
Речі від волонтерів уже наступного дня можна придбати через Інтернет
До розповіді Романа долучається його товариш, волонтер Володимир ГРИГОРЧУК:
– Взагалі я не боюся сказати, що наша влада лише сприяє цій війні. Солдати на передовій покинуті напризволяще. Голі, босі, їм немає що вдягнути. І, що найбільше образливо, гине цвіт нашої нації. Першими пішли хлопці, яким щойно виповнилося 18 років. – Коли почалася війна, ми одразу почали допомагати фронту, – продовжує волонтер. – Наші хлопці там захищають нас, і ми мусимо підтримати їх не лише морально, а й матеріально. За останній період передали чимало пожертвувань. Та за деякий час ми зрозуміли: треба всю допомогу відвозити самим. Багато з тих речей, які передавали волонтери, ми знаходили в Інтернеті – на продажі. Командири військових підрозділів отримують допомогу, пакують її та відправляють назад. А за це отримують гроші.
Активну участь у волонтерській діяльності бере і мати Романа Гаїни пані Лідія:
– Усі кошти ми збираємо самі, – каже небайдужа, сповнена любові до людей жінка. – Частину дають підприємці Калинівського ринку. Фінансово допомагає також депутат Чернівецької облради Олександр Пуршага. Взагалі вважаю, що ми зобов’язані допомагати нашим воякам. Цей урок я засвоїла ще на Майдані. Біля нашої палатки стояли херсонський та миколаївський намети. До нас щотижня хтось приїжджав, привозили одяг, їжу. До них – ніхто. Я подумала: як же ми можемо тут сидіти жирувати, а ці діти голодні. Приносила їм їжу, одяг. Мене часто питали: «Для чого ви даєте найкраще їм?», а я їм відказую: «Дасть Бог, завтра-післязавтра до нас приїдуть. А їм нема на кого чекати». Тож, допоки у нас в державі така складна ситуація, ми мусимо і далі допомагати – собі, людям, державі.
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
