Колишня Панська вулиця, яку нинішні чернівчани запросто звуть «Кобилянською» вважається виставковим залом архітектурних стилів Європи. Найдавніша згадка про неї належить до останнього десятиріччя XVIII століття: під назвою Геренгассе (Панська)  вона вперше згадується 1793 року. Це був один з виїздів з міста на південь і до Панської вулиця називалася Молодіївською, за назвою одного з сіл на південній околиці Чернівців.

Оскільки місто розвивалося у напрямку на південь, то зрозуміло, що вже наприкінці 80-х років XVIII століття тут розпочалася забудова. Мине ще майже сто років, поки тут оселяться «вершки» міської спільноти, розташується крайовий уряд і міщанська каса, а перші поверхи будинків засяють вітринами вишуканих магазинів.

Чому саме Панська? Вочевидь, це була спроба місцевих австріяків копіювати віденські назви, адже старі вулички Відня мають схожі назви.

Для тих, хто не має власних спогадів про цю вулицю, слушним буде погортати старі газети з оголошеннями, аби дізнатися, де і як що було…

Вулицю Кобилянської навіть старі чернівчани, які багато чого про неї знають – а може, саме завдяки цьому – не пробігають поспіхом. Бо практично кожний з її будинків заслуговує окремої новели.

Будинок №1, один з двох корпусів Нацбанку, зведений 1898 року архітектором Моргенштерном на місці непоказного будиночку, що програвав від сусідства інших будівель. Ретельна реставрація обох корпусів банку була закінчена торік.

Будинок №2 (нині – редакція газети «Чернівці» та кілька магазинів) – колишній готель «Бель Вю» (чудовий вигляд) з однойменним рестораном. Ресторани та кав’ярні на Панській, до речі, зустрічалися на кожному кроці – як і книгарні.

Будинок №3 , де зараз розміщена філія банку «Аваль», заслуговує на цілу книгу. Це одна з перших (1858) кам’яних споруд на Панській, що неодноразово перебудовувалася. Але фасад округлої форми з колонами залишався без особливих змін. На другому поверсі була овальна зала, де городяни мали змогу цікаво відпочити і розважитись: тут проводились танцювальні вечори, різноманітні зібрання, гали в більярд, який і в ті часи чернівчани дуже полюбляли.

Після відвідин Чернівців Хрущовим містом прокотилася хвиля руйнувань «непотрібних залишків буржуазних розкошів». Скульптурні елементи будинку трощили сокирами та ломами. Після такого погрому будинок втратив свій первісний архітектурно вишуканий вигляд. 1949 року майже на 10 років на другому поверсі розмістилися майстерні Художнього комбінату. У приміщенні із входом з вулиці був магазин «Тканини» – зараз відділення банку «Аваль». У частині будівлі розмістився департамент економіки міської ради.

Будинок №5 на розі Кобилянської та Олександра Доброго був колись дохідним будинком (тобто тут здавалися квартири) з кафе «Європа». Власниця закладу увічнила себе у скульптурному образі богині-вісниці Іриди. В радянські часи в будівлі розташувався трест столових та ресторанів, а наріжні двері першого поверху вели до ресторану «Дністер».

Нині будівля відреставрована, оновлений ресторан нові власники назвали «Панською ґуральнею».

Не пройдемо й повз будинок №7, частину якого займають нині установи РАЦС, а внизу – один з магазинів мережі «Колос». Прикро, що нинішні власники (чи орендатори?) магазину не спромоглися зберегти мармурове покриття стін і мармурову ж конторку-касу колишнього м’ясного магазину. Мармурове покриття не тільки  дозволяло легко мити ці стіни, бо на гаках з перекладини звисали м’ясні туші, а й створювало приємний світлий інтер’єр.

Будинок №11 зведений 1887 року на замовлення Й.Мюллера. Тут працював Буковинський крайовий ринок-виставка, де продавалися меблі та іграшки з лози й дерева. Поріч були Інститут художньої графіки, літератури та мистецтва ім. М. Емінеску, невеличка друкарня та книжковий магазин.

Навпроти, у будинку №12 Палац Кіно – імені тієї ж Ольги Кобилянської (не плутайте із закладами мережі «Кінопалаців»). Колишній кінотеатр «Регал» (королівський). Перший кінофільм у Чернівцях демонструвався саме тут. Просто з Парижа поляк Квадровський привіз кінодемонстраційний апарат і кілька стрічок. У 2-й половині минулого століття за радянської доби кінотеатр ім. О.Кобилянської відвідували здебільшого школярі: тут показували дитячі фільми, а також художні фільми за творами шкільної програми з української та російської літератур.

На початку ХХ століття у частині будівлі розміщувалася Генеральна агенція Буковини для виїзду за кордон, а нині – Господарський суд області.

Вище, на розі нинішньої вул. Кохановського, в будинку №14 був магазин капелюшків «У француженки». Радянської пори тут багато років функціонував рибний магазин, потім, коли Хрущов рибну продукцію разом з кав’яром переорієнтував на захід, магазин переробили просто на гастроном.

А у споруді під №20 колись продавали потрібний для освітлення гас (Не газ!).

Будинок №19 – один з «аксакалів» вулиці Кобилянської – (1869, архітектор Шрутек), колишній електротехнічний заклад Д.Зайднера і редакція однієї з місцевих газет, а ще тут розміщувався крайовий уряд Буковини. До речі, будинок, який тепер стоїть на цьому місці – не автентичний. 22 червня 2002 року, саме в річницю початку Великої Вітчизняної, старий будинок обвалився, забравши із собою два людських життя. Військовослужбовці чернівецького загону МНС розбирали цей завал буквально по цеглинці, бо ніхто не знав, скільки людей могли під ним опинитися, причому солдати строкової служби працювали поза руїнами, уперед йшли офіцери, прапорщики й сержанти-контрактники… Тим прикріше сприймалася реакція деяких місцевих журналістів, які глузували у своїх виданнях, що в МНС-ників немає техніки і тому вони працюють вручну… Згодом будинок відбудували практично заново, зберігши зовнішній вигляд і перепланувавши квартири всередині на окремі.

У двоповерховому будинку №21 розташований дитячий садок №7. Коли розвалився Радянський Союз, до Чернівців з Німеччини приїхав колишній власник будинку, якому хтось «доброзичливо» повідомив, що в його власності функціонує дім розпусти… Чоловік приїхав, навідався до будинку, побачив діточок, зайшов у групи, у павільйони в саду – і не став вимагати грошей за свою власність…

Двоповерхівку під № 23 оберігає Святий Флоріан, якого вважають покровителем пожежників. Тут і справді була колись пожежна команда й у дворі ще зберігся майданчик, де стояли пожежні фіри. Машин тоді ще не було. Діжки з водою везли на спеціально обладнаних фірах, запряжених кіньми. А нагляд за містом на предмет пожеж здійснювався з вежі ратуші, звідки відкривався вид на місто на всі сторони світу.

Місто розвивалося, Панська вулиця все більше відповідала своїй назві, згодом ставши пішохідною, тож і пожежників на початку ХХ століття перевели до нового приміщення на вулиці Старій (нині – Лесі Українки), де зараз один із міських підрозділів Держслужби з надзвичайних ситуацій і музей пожежної справи.

Трохи далі – магазин Художнього фонду, який ще у 1946 році був просто магазином з мистецькими товарами у приватному володінні. Посеред магазину стояв стіл, покритий оксамитовою скатертиною. Не дуже частих відвідувачів запрошували до столу, частували кавою і вже тоді викладали фарби, олівці, зразки паперу, полотна, багети для рамок…

Пригадую, 1948-го, коли я щойно навчилася ходити, діставалася до шафки, в якій тато тримав фарби й куплену того 1946-го акварель, зварену на медовій основі, брала її по одному брусочкові і лизала, немов цукерки… Може, з тієї пори в мене така повага до мистецтва?

Будинок №28 займає цілий квартал від вул. Гоголя до вул. Гакмана. Це будівля Чернівецького краєзнавчого музею. Крайовий музей на Буковині заснований ще 1863 року, але за відсутності фінансування 1877 року припинив своє існування. Ініціатива з його відновлення виникла 1888, однак лише 1892-го було ухвалено статут музею. Цей науковий заклад буквально кочував різними приміщеннями  з перервами на дві війни – від поверху в Буковинському музеї ремесел на вул.Міцкевича, 2 (нині «UniCredit Bank») і митрополичих палат у комплексі Резиденції до нинішнього приміщення на вул. О.Кобилянської, 28, де в минулому розміщувалася Дирекція володінь Православного релігійного фонду. Туди Краєзнавчий музей перевели 1956-го. Нині в його колекціях 83 тисячі предметів, так чи інакше пов’язаних із історією буковинського краю. Тривалий час при музеї працював і Планетарій із входом з вул. Гоголя, де чернівецькі школярі отримували перші наочні уявлення про будову світу.

На непарному боці вулиці на розі Вірменської – магазин «Берізка», практично перший «радянський» магазин у центрі, який через 50 років почав муляти очі тим, хто бачить на цьому місці новітню забудову.

Далі у будинку №43 – старовинна аптека, яка діяла ще з румунських часів. Тепер це аптека-музей, де зберігаються мідні ступки для розтирання порошків, старовинні пляшечки для рідких ліків, чавунна пательня для прожарювання активованого вугілля, спиртометр 1913 року випуску.

У двох кроках далі – «Віденська кава», кав’ярня, в якій відтворений коли не повний інтер’єр, то принаймні дух старовинних чернівецьких закладів, де, окрім філіжанки пресмачної кави з тістечками на будь-який смак, можна було отримати новини у вигляді газет і пліток відвідувачів, а ще – порцію музики…

А колись тут встигли послідовно пофункціонувати магазин електричних товарів, молочарня, школа крою та шиття одягу, перукарня і магазин «Джерельце», де можна було просто попити води… За «Віденською» на розі сучасної вулиці Челюскінців – ще одна кав’ярня, де наприкінці минулого століття працював великий кулінарний магазин і можна було скуштувати смачної випічки з кавою. До речі, у чернівецьких книгарнях постійний відвідувач так само міг розраховувати на газету й філіжанку кави…

Останній квартал з непарного боку вулиці, №№51, 53 – не менш цікавий, ніж її початок.

1904-го Німецький Шкільний союз придбав нерухомість на Панській для побудови Німецького народного дому. 1908-го ця будівля вже належала німецьким національним товариствам. Саме будівництво тривало не довго: почалося 1908, а 5 червня 1910-го німецька газета вже повідомляла про його закінчення. Центром Німецького народного дому був святковий зал на 5-у поверсі. Там проводилися різні урочистості не лише німців, а й інших національностей. Німецький народний дім, незважаючи не те, що був зведений ще за часів австрійського панування на Буковині і німці являли собою правлячу націю, будувався без державних субсидій, лише на гроші різних національних товариств. Коштів не вистачало й їх узяли в кредит у банку під проценти, а далі ці проценти платили. Внутрішнє оформлення виконав академічний художник Альфред Оффнер. Будівля надзвичайно цікава. Фасад разом з оформленням парадних залів для різних зібрань і великого концертного залу – цікава інтерпретація мотивів, що беруть початок у німецькому сердньовіччі. Вони ніби пропущені через призму художніх тенденцій, притаманних пізній фазі модерну, – спрощення й геометризації форм. Є тут і буковинський ґанок на внутрішньому подвір’ї, і вікна, що нагадують український національний модерн, зокрема. Німці, як бачимо, толерантно поставилися до будівництва свого національного будинку на території Буковини. Роги оленя на стінці ніби вводять відвідувача до казки Андерсена, до якої можна зазирнути через оригінальне чарівне віконечко чи увійти через готичну браму. А коли подивитися на фасад знизу догори, можна відчути симфонію вікон та балконів різної форми.

Відтак Німецький народний дім можна назвати прикладом співпраці, прикладом здійснення чернівецького  девізу «Спільними зусиллями», що колись був відтворений на міському прапорі Чернівців, а зараз розміщений на фронтоні ратуші. Відомо, що у цьому приміщенні відбувалися вистави Українського театру. Там і зараз проходять лекції, літературні читання, виставки.

У часи, коли декларувалася рівність радянських народів, але не схвалювалися національні прояви, у приміщенні Німецького дому працював кінотеатр «Україна» із дитячим залом «Малятко» у внутрішньому дворі. «Україна» до перебудови на кінотеатр єврейської синагоги (кінотеатр «Чернівці») була кінотеатром першого екрану, тобто фільми завозилися спершу туди, а вже потім певними «сходинками» – до менших кінотеатрів та клубів. Ера радянського кіно для «України» закінчилася доволі плачевно: глядацький зал і сходи до нього, і балконні яруси зруйнувалися настільки, що нині туди лячно зайти, хіба що фільми жахів знімати. Тож у німецької громади Чернівців – разом зі співгромадянами інших націй є що відновлювати спільними зусиллями.

Перейдемо вулицю трохи навкіс і потрапимо до будинку №36 – Польського народного дому. Подробиці про цю будівлю у викладі мистецтвознавця Тетяни Дугаєвої ми вже друкували у «Версіях» (ч…. від……2015).

Південний кінець вулиці ім. Ольги Кобилянської впирається в теперішню вулицю Шевченка, яка у минулому називалася таж по-європейськи – Новий світ (із натяком на Варшаву). І ця вулиця, з огляду на кількість імен на меморіальних дошках уздовж неї, заслуговує окремої екскурсії.

Ошатного вигляду вулиці надала гранітна бруківка, якою Панська, однією з перших у місті, була вимощена на початку ХХ століття. Тротуари ж (як на більшості вулиць у центрі) були викладені великими кам’яними плитами. До 60-х років минулого століття під багатьма з них утворилися вибоїни, в яких накопичувалася дощова вода. Варто було наступити на таку плитку – і одяг ваш був безнадійно зіпсований. Чим замінили усі ці тротуари – можна не перелічувати, всі ходять по вулицях… Вулицю ж Кобилянської до 600-річчя міста замостили заново – і ще пару разів переробляли наслідки «передсвяткового ентузіазму».

Названа «за цісаря» Панською, Геренгассе–страда Домняске за Румунії була офіційно перейменована на вулицю імені Янку Флондора (місцевого румунського політичного діяча Буковини, який виступав за самосвідомість румунів – аж до румунізації цього поліетнічного краю).

Восени 1944-го вулиця перейменована на вул. ім. Ольги Кобилянської.

Ми давно звикли до цієї назви гарної пішохідної вулиці, яку люблять усі чернівчани. Нарешті округлилися кулеподібні клени, посаджені на осьовій лінії вулиці, але натомість зникла традиція ходити всією компанією в одну шеренгу впоперек вулиці… Але й нині вечорами тут велелюдно: діти, дорослі, пси, музиканти й голуби – нинішнє населення цієї вулиці. Та ще музиканти.

А уявіть собі на хвильку, що цього могло й не бути: 1910-го Чернівецький магістрат всерйоз розглядав питання про прокладенні трамвайної колії саме Панською.

Підготувала Лариса ХОМИЧ, «Версії»