Валерія Фірсанова: «ЖРЕПи древніші за Радянський Союз. Вони нічого не роблять, майже на законних засадах»

Своїм баченням того, як депутати місцевих рад можуть зробити життя людей у своїх населених пунктах комфортним, ділиться відомий депутат Чернівецької міської ради кількох скликань і захисниця простих людей Валерія Герасимівна Фірсанова.

– Валеріє Герасимівно, наскільки пам’ятаю, Ви прийшли до політики як учасниця Руху, нині Ви співпрацюєте з «Батьківщиною». Що спричинило такі зміни у вашій політичній орієнтації?

– Це питання можна поділити на два.

По-перше, мене, як і багатьох інших учасників Руху не запитали, коли усім складом зарахували до «Нашої України». Попередній наш президент глибоко розчарував мене. Через незрозумілі амбіції Віктор Ющенко розвалив не тільки все, що зміг, у державі, але й свою партію. Так здавати прихильників і соратників!.. Тож я для себе вирішила, що краще реалізую свої погляди в «Батьківщині».

По-друге, я не стільки політик, скільки практик. Депутат місцевої ради, на мій погляд, повинен повсякденно перейматися покращенням життя своїх виборців, бачити можливості, ставити перед собою конкретні завдання – і домагатися їхнього виконання.

Наприклад, багато зусиль довелося покласти, аби домогтися каналізування вулиць індивідуальної забудови між вулицями Нагірною-Олега Кошового та Сторожинецькою-Лібавською. Побутові стоки з цих вулиць потрапляли у зливну трубу і далі, за відсутності колектора, – просто до річки Клокучки.

Якось не прийнято говорити про каналізацію, а уявляєте, як живеться людям побіля наших малих річок у суцільному смороді, немов у вигрібній ямі?? Між тим, пам’ятаю, ще після війни у Клокучку можна було залізти босоніж без остраху підчепити якусь заразу: у прозорій воді туди-сюди снували маленькі рибки!

А труднощі полягають навіть не у великих коштах на проект і здійснення його, а на те, щоби зсунути з «мертвої точки» мислення наших чиновників: вони ж не мешкають біля Клокучки!

– З чим приходять люди до депутата Фірсанової?

– З образами, порушеними правами, скаргами на невиконання законів та обов’язків. Приходять, звичайно, люди не надто заможні, в яких немає можливості «обійти» перешкоди. Людина може роками «оббивати пороги», а заможніший конкурент дивись – і отримав те, чого домагався. Люди потребують допомоги, вони мають право на неї!

Серед «моїх» питань – ЗМІ та свобода слова, релігійні організації тощо. І часто справа не у відсутності потрібного закону, а в тому, що його просто не виконують. І це, на жаль, – наша дійсність!

Я вимагаю від владників не благодійності до людей, а тільки виконання обов’язків. Якби кожний на своєму місці їх виконував, більшості проблем можна було б уникнути.

Найбільше скаржаться на ЖРЕПи. Інколи здається, що ці структури не лише дісталися нам у спадок від попередньої системи, але набагато древніші за неї: застарілі, негнучкі утворення, які нічого не роблять і не хочуть робити, і, головне, – майже на законних засадах!

При цьому весь час скаржаться на свою нерентабельність – і не поворушаться, щоби її підняти!

– Як Ви ставитеся до створюваних нині об’єднань власників житла?

– Об’єднуватися варто. Але навіть таким об’єднанням повністю утримувати будинок не під силу, особливо, коли ремонтні організації також стануть приватизованими, комерційними.

До того ж приватизовані квартири, а підвали, горища та дахи тримати в належному стані теж треба. І держава не повинна ухилятися від цього. Тому ЖРЕПи треба не розганяти, а серйозно реформувати.

– І Ви маєте власне уявлення, у якому напрямку їх реформувати?

– Так, я подала проект, у якому розписала для ЖРЕПів аж 50 послуг, які вони могли б надавати людям – нехай за невеличкі, але конкретні гроші – і заробляти на тому!

– Про що мріє депутат Фірсанова?

– Серед іншого – про створення будинку ветеранів підвищеної комфортності. Не вище 3-х поверхів, і щоби це були не палати на кшталт лікарняних, а невеличкі окремі квартирки-блоки з кухнями. Мешканці такого будинку повинні мати вибір: харчуватися у загальній їдальні чи готувати щось самому. А в цокольному поверсі – кіноконцертний зал, затишне кафе, майстерні-перукарні… Люди похилого віку повинні мати з ким і де спілкуватися, життя не закінчується з настанням старості й хвороб.

Проект має бути розрахований приблизно на 100 мешканців. Справа поки що впирається у виділення ділянки під заклад…

– А є у вас люди, які допомагають, на яких можна покластися?

– Таких багато. Студенти, учителі, лікарі, викладачі медінституту…

– Ви маєте імідж людини, яка не боїться високих посад і усім каже правду…

– Я вимагаю від владників не благодійності до людей, а тільки виконання обов’язків. Якби кожний на своєму місці їх виконував, більшості проблем можна було б уникнути.

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»