Пісня зі схрону
Нещодавно український інтернет поширив сенсаційну інформацію. Відомий виконавець Василь Лютий заявив, що мелодія популярного російського романсу «Поручик Голіцин» «запозичена» в українців! Мовляв, ще 1949 року український повстанець Микола Матола (не плутати із сучасним закарпатським письменником Миколою Матолою) написав пісню «Друже Ковалю», де яскраво передані реалії важкої війни, яку вели залишки УПА та озброєного підпілля ОУН проти радянізації Західної України. Використані у пісні й призабуті нині слова, що вживалися повстанцями. Так, «ґрипсом» вони називали зашифровану інформацію, яка передавалася кур’єрами.
Уже котрий тиждень чекаємо грипсу,
Коли запалає Вкраїна в огні.
Мій друже Ковалю, затягнемо пісню,
Бо дуже нелегко й самому мені.
Смертельна боротьба проходила тоді страшний «бункерний» етап. Тому й написав автор цього твору характерний рядок «Сльозиться у схроні зволожений мур». Відірвані від рідних, борці за волю України згадували про них вдень і вночі:
Нам сниться в розпуці згорьований батько,
Зсивіла дружина приходить у сні…
Лише пісня несла розраду, дозволяла відволіктися від тяжких дум. А її чудова мелодія легко запам’ятовувалася. Згодом, як вважає український співак, нею скористався один із засновників російського блатного шансону Михайло Звєздінський у романсі, присвяченому поручику Голіцину та корнету Оболенському, нащадкам знаменитих аристократичних родин.
Як Дейнека з Люберців став Звєздінським
Про фігуру самого виконавця російського шансону варто розповісти детальніше. Його справжнє прізвище Дейнекін, в якому проглядається українське коріння: «дейнеками» у XVII ст. називали в українських землях повсталу селянську голоту, озброєну звичайними палицями. Сам же Михайло народився 1945 року в підмосковних Люберцях, що згодом сумно уславилися кримінальним угрупованням «люберецьких». Батька його розстріляли до народження сина, а дід ще раніше отримав «вишку» за свою юнкерську молодість. Такий початок життя не віщував нічого доброго. Першу «ходку на зону» Мишко здійснив у зовсім молодому віці: обікрав чужий автомобіль. Потім було ще дві, вже за суто кримінальними і значно серйознішими статтями. На зоні співав, здобувши певну популярність серед зеків. А опинившись на волі, почав виступати перед публікою під сценічним псевдонімом «Звєздінський».
Наприкінці 60-х рр. в його репертуарі з’явився романс «Поручик Голіцин», авторське право на який сам Звєздінський згодом зареєстрував на власне ім’я. Правда, в його авторстві існує чимало сумнівів, бо співака вже ловили на привласненні чужих творів. Широко популярним романс став у 70-і рр., коли на фоні масового розчарування в комуністичній ідеології громадська свідомість почала ідеалізовувати білогвардійців. А цей твір надавався для неї найкраще – на відміну від популярних в еміграції романсів «Графиня» чи «Біле танго». Адже радянські люди легко розуміли сюжет «Поручика Голіцина» з усіма його нюансами. Йдеться, звичайно, про масового слухача, який не мав детальних знань минувшини.
Проте спеціалісти з військової історії звернули увагу на одну кричущу невідповідність. Звєздінський співав: «Корнет Оболенский, надеть ордена!». А у реального корнета (перший офіцерський чин в кавалерії) декількох орденів у принципі бути не могло. Він міг отримати лише три бойові нагороди – ордени св. Анни, св. Станіслава та св. Георгія, всі – найнижчих ступенів. 4-ий ступінь ордена св. Анни носили не на грудях, а прикріпляли до холодної зброї. Орден св. Станіслава займав перший знизу щабель в ієрархії російських орденів і видавався найчастіше. Знак ордена носився у петлиці на орденській стрічці. А орден св. Великомученика і Побідоносця Георгія вважався найпрестижнішою нагородою для військових. Якщо корнет отримував орден св. Георгія 4-го ступеня, він негайно підвищувався в офіцерському чині. Так що корнет Оболенський не міг надягнути ордени, бо у найкращому випадку на грудях у нього був лише орден св. Станіслава.
Генерал Гончаренко = Юрій Галич
Зрозуміло, що справжній білий офіцер такого «ляпу» не допустив би. До того ж у колах білої еміграції «Поручика Голіцина» практично не знали й не виконували. Звідси й було зроблено висновок: романс є «новоділом» і його треба вважати псевдо-білогвардійським. Правда, коли «Поручика» заспівали у різних куточках СРСР, з’явилося декілька варіантів слів, причому досить відмінних між собою. Наприклад: «Поручик Голицин, надеть ордена!», що вже докорінно міняє справу. Від «канонічних» слів, які співали зі сцени – а найбільш відомим виконавцем романсу став Олександр Малінін – значно відрізняються деякі варіанти. Є й такі:
За павших друзей, за поруганный кров наш,
За всё комиссары заплатят сполна,
Поручик Голицин, к атаке готовьтесь,
Корнет Оболенский, седлайте коня!А воздух Отчизны прозрачный и синий,
Да горькая пыль деревенских дорог,
Они за Россию, и мы за Россию,
Корнет Оболенский, так с кем же наш Бог?Над нами кружат чёрно-красные птицы,
Три года прошли, как безрадостный сон,
Оставьте надежды, поручик Голицын,
В стволе остаётся последний патрон.
Щодо слів романсу виникало все більше запитань. Нарешті, інтернет повідомив: знайдено їхнього справжнього автора! Ним виявився емігрант, генерал Георгій Гончаренко (1877-1940), твори якого друкувалися під псевдонімом Юрій Галич. Народився він у сім’ї офіцера російської імператорської армії і з дитинства обрав військову кар’єру. Після революції 1917 р. опинився у Києві, рятуючись від більшовиків. Коли його старий знайомий по Санкт-Петербургу Павло Скоропадський став гетьманом України, Гончаренко отримав генеральський чин в армії Української Держави і очолив її нагородний відділ. А під час повстання Петлюри вчасно не зорієнтувався й опинився в тюрмі разом з офіцерами-білогвардійцями. Із своїм співкамерником поручиком Костянтином Голіциним (!) втік і пробився на південь, до генерал Врангеля. Вже з Криму відправився в еміграцію.
Без проблем отримав громадянство Республіки Латвії: він народився на латвійській землі, тому й мав таке право. Оселився у Ризі, багато писав віршів й прозових творів, чимало друкувався. А коли 1940 року Латвію зайняла Червона армія, генерал Гончаренко зробив те, що обіцяв публічно. Бо неодноразово заявляв, що жити під владою більшовиків у жодному випадку не буде. Тож коли співробітники НКВС піднімалися сходами, щоби заарештувати генерала, Георгій Гончаренко покінчив життя самогубством. Офіцерська честь для нього виявилася вищою за елементарне прагнення жити.
Ведь завтра под утро на красную сволочь
Развёрнутой лавой пойдёт эскадрон,
Спустилась на Родину чёрная полночь,
Сверкают лишь звёздочки наших погон.
Навряд чи такі слова міг написати колишній радянський зек Звєздінський. Але у творчості українського (а потім білого) генерала Гончаренка вони виглядають цілком органічно. Присвячений молодим товаришам по службі в армії Врангеля, поручику Голіцину та корнету Оболенському, вірш генерала не здобув серед емігрантів широкого розповсюдження – тоді багато писалося подібних творів. Інша річ, коли слова поклали на музику, тільки тоді вони й стали популярними.
Про мелодію романсу
І тут виникає закономірне питання: а звідки взялася мелодія романсу? Російські музикознавці стверджують, що на неї виконувався романс «Избушка» («Хатинка»), який входив до репертуару знаменитої Віри Паніної, блискучої виконавиці циганських пісень і класичних російських романсів. Утім, мелодія «Хатинки» все ж дещо відрізняється від тієї, на яку поклали «Поручика Голіцина». Її використано для іншого романсу:
Не надо грустить, господа офицеры,
Что мы потеряли, того не вернуть.
Уж нету Отечества, нет уж и веры,
И кровью отмечен ненужный наш путь.
Можливо, українець Василь Лютий все-таки має рацію: мелодія «Поручика» запозичена у пісні «Друже Ковалю»? Дехто з вітчизняних музикознавців стверджує, що в українському варіанті мелодії відчувається вплив класичного австрійського вальсу. Фахівцям є простір для студій.
А ми звернемо увагу на інше. Російський романс «Поручик Голіцин» написаний від імені офіцера-аристократа, який після програшу у Громадянській війні мусив покинути батьківщину. Він зійшовся у смертельному бою із селянами, яких зневажав сам і яких люто гнобили його предки. Якби не зверхність дворянської еліти, її презирство до «черні» та бажання й надалі жити за рахунок простолюду, війни між громадянами однієї держави вдалося б уникнути. До дворян прийшла важка розплата за їхні давні гріхи. Таким є закон життя – за все доводиться платити.
А пісню «Друже Ковалю» написав воїн Української Повстанської Армії. Він воював на власній землі з чужинцями, що прийшли встановлювати тут свої порядки. Його бойові побратими стали на прю з противником, який не зупинявся перед небаченими раніше провокаціями і підлою брехнею, намагаючись перекласти свої злочини на українських повстанців.
А нам би одверто агітки лукаві
Розбити об святість твердої руки.
Та іменем нашим свої чорні справи
Ізнову прикрили московські полки.
У цьому й полягає принципова відмінність між двома авторами – українським повстанцем і колишнім білим генералом. Один захищав селян, а другий воював з ними. Але обидва вони були українцями, талановитими творцями. Тільки їхні здобутки привласнили інші люди. Ймовірно, що найвідоміший нині білогвардійський романс створено за мотивами вірша, написаного українцем, і мелодії (вірогідно) народженої українцем. А скористався їхнім доробком один із засновників російського блатного шансону. Так із творів двох українців з’явилося явище російської масової культури. Лише один приклад, але з нього видно витоки «меншовартості» українців, талантами яких завжди збагачувалися спритніші та нахабніші за нас. І процес цей, на жаль, продовжується.
