Жінка, яка робить довколо себе життя солодким

– У житті головне – відкрити власні двері, і через них піти шляхом, який зверху передбачений саме для тебе. Тоді все вдасться, в усьому таланитиме і, що найголовніше, почуватимешся щасливим. – Такого філософського висновку дійшла ще зовсім молода жінка, чернівецький майстер-кондитер Оксана КУРЛЯНЦЕВА. 

 

Рецепти до неї приходять у ві сні

У 17 років, після закінчення 10-го класу середньої школи №37, Оксана стала кондитером. Мати радила їй опанувати більш серйозну професію – телефоністки чи машиністки, адже кожна жінка й без того господиня на кухні. Та донька вирішила по-своєму – пішла учнем кондитера. Щоправда, учнем – дуже гучно сказано, бо у кондитерський цех при електромеханічному заводі, де потім працювала 15 років поспіль – аж до його закриття, перед дівчиною не поспішали відкривати професійні секрети.

Виконувати чорнову роботу – будь ласка, а от щоби показати, як з крему викласти троянду, що сама проситься до рота, – зась. Але Оксана вчилася, немов з повітря: за що не візьметься – все виходить якнайкраще. «Опанувала кремовими трояндами навіть без кулінарних книжок, – згадує тепер з посмішкою відомий майстер-кондитер. – Та моє тодішнє горе-навчання багато чому мене навчило. Можливо, саме тому я ніколи і нічого не приховую від тих, хто працює зі мною поруч. Завжди покажу і розкажу, що і як краще зробити. Бо чим більше віддав, тим більше отримав. Це – закон. Та й жодна з тих кондитерок, між іншим, які не хотіли новеньких вчити, ділитися з ними досвідом і власним надбанням, у цій професії не затрималися. Мабуть, це не випадково…»

Таки не випадково, бо талант – він завжди щедрий. Тому п. Оксана має чимало учнів, які теж досягли значних вершин. А те, що Курлянцева – кондитер від Бога, ніхто не сумнівається. До неї навіть рецепти приходять у ві сні, як таблиця хімічних елементів Менделєєва до свого творця. Та, зрозуміло, щоби рецептура до тебе навідалася у час відпочинку, треба цілими днями розмірковувати над нею:

– Якось попався мені дуже примхливий замовник. І такий весільний торт уже робився, і сякий рецепт не новий. Хотів чогось такого(!), а чого і сам не знав. І я не знала, чого б іще такого втнути! Два тижні не давав мені той весільний торт спокою. Руки щось роблять, а в голові думки про нього. У відчай уже почала впадати. Аж тут раптом – сон. Сон з готовим рецептом! Уявляєте?!

Щасливі зустрічі. Перша, попередня

Саме щасливі зустрічі багато в чому визначають людську долю. І саме ними багате життя Оксани Іллівни. А почалося все, мабуть, ще до її народження. Була доленосна зустріч Оксанчиного тата Іллі Орлецького, уродженця Садгори, який служив у Архангельську, з юною місцевою бухгалтеркою Ніною. І привіз солдат строкової служби до себе додому, на Буковину, з далекої півночі дружину. А бабуся нашої героїні – Ірина Іллівна Мартинова, яка все життя прожила в Архангельську, була там між іншим відомим кондитером. Утім, сім’я батька у цьому сенсі теж не відставала. Бо у багатодітній родині Орлецьких смачно готували всі без винятку – і чоловіки, і жінки. Особливо ж надавалися до домашньої випічки: буковинські завиванці, медівники на столі в усіх Орлецьких не переводяться й досі. Одне слово, Оксані було в кого вдатися.

 Щасливі зустрічі . Друга, визначально професійна

А потім відбулася зустріч Оксани з кухарем і кондитером Світланою Басенко – щедрою та світлою людиною, яка й познайомила дівчину з головою обласної асоціації кулінарів Оленою Іванівною Палагнюк. Відтоді почалося Оксанчине професійне зростання. Бо Олена Іванівна вміє не тільки радіти з чужих перемог, а й організовувати їх.

…Одеський кондитерський конкурс ім. Фальконі – один із найпрестижніших в Україні. У ньому політ фантазії учасника спрямований у минуле. А щоби повернути стрілки годинника назад у часі, потрібний не лише талант кондитера, а й дослідника, історика. Бо дісталося на цьому конкурсі Оксані доволі непросте завдання – спекти торт середини ХІХ століття. А гадаєте, так легко перейти від кухні та духовки до бібліотеки? Тут і став у пригоді Оксані талант наставниці й натхненниці перемог усієї школи буковинських кулінарів Олени Іванівни Палагнюк, нині ще й викладачки чернівецької філії Київського торгово-економічного інституту. Не один день вони з Оксаною просиділи в бібліотеці, аж доки не знайшли таки потрібну рецептуру.

– Торт ХІХ століття важко назвати тортом у нашому розумінні цього слова, він дуже різниться від сучасного, – згадує ті події Оксана. – Тоді ж навіть не було тих продуктів, які для цього ми використовуємо сьогодні. Торти позаминулого століття нагадують чимось медівник, бо й кремів ще не вигадали. Та й інгредієнтів для їхнього створення було занадто мало якщо порівняти з нинішнім днем. В основному – це шоколад, мигдаль, сухарі… Та за смаком торт вийшов настільки незвичним і вишуканим, що журі не могло наїстися! – щасливо сміється Оксана. – А це найкращий показник!…

Перемоги на професійному шляху – завжди радість і великий поступ. Оксана ж привозила з Києва медалі одну за одною – бронзову, золоту. Стала кращим кондитером України.

– Торт був домашнім завданням, десерт готувала на місці, а печиво теж доводила до готовності вже під час конкурсу, – згадувала Курлянцева столичний конкурс, де здобула найвищу перемогу. – Я сама не знаю, як у мене це виходить, – зізналася майстриня. – Мої колеги по роботі інколи допитуються: «Може, ти щось примовляєш? Ворожиш? Адже ми зробили те ж саме дріжджове тісто, а воно не таке пухке як у тебе. Чому?» А я просто так відчуваю, знаю – та й усе! А, може, це результат того, що я вже більшу частину свого життя присвятила кондитерській справі? Та й над новими рецептами думаю постійно… Без цього просто не уявляю свого існування.

Найбільше Оксана любить «гратися» з печивом. «Різні кремчики вигадую, додаю та мудрую з шоколадом, горішками – одне слово, граюся у своє задоволення», – зізнається вона. А чи не в цьому секрет успіху? Саме у задоволенні, яке отримує від роботи. Тому-то з-під її рук виходять тільки дуже смачні, солодко-позитивні та… радісні вироби. Щоби їх посмакувати, чернівчани, серед яких чимало любителів різних солодощів і десертів, відвідують кафе-кулінарію, що в кінці вул. Кобилянської. Там уже протягом останніх семи років Оксана Іллівна працює майстром-кондитером. І це лише другий запис в її трудовій книжці. Саме тут, завдяки Володимиру Вікторовичу Терешкіну та його дружині Світлані Борисівні, відбулося зростання пані Оксани як фахівця. Бо якщо власник на своєму місці, то він не шкодує коштів на навчання своїх спеціалістів. Недарма ж буковинці знають ще це кафе як підприємство «ПП Терешкін», а саму Оксану – як неперевершеного майстра весільних тортів та іншої святкової випічки. Приїжджають додому, замовляють, передаючи телефон одне одному… Сарафанне радіо – народне визнання. Тож у цьому ракурсі – розповідь про ще одну щасливу і визначальну зустріч в житті цієї солодкої жінки. До слова, вона й сама солодкоїжка.

 Щасливі зустрічі . Третя, доленосна

Це вже аксіома, що без міцного тилу дуже важко відбутися як чоловікові, так і жінці. І Володимир Курлянцев для Оксани – і коханий чоловік, і міцне плече та підтримка в усіх житейських справах. Їхні стосунки на кшталт добре випеченого калача – складові добре перемішалися і вийшов напрочуд смачний і корисний витвір, де краса і гармонія пройшли гартування вогнем житейських буднів.

Подружжя має двох чарівних дітей, майже дорослих – 16-річного Сашка й 13-літню Марійку.. У дитинстві обоє із задоволенням допомагали мамі пекти різну смакоту, а тепер мають інші інтереси. Син захопився комп’ютерами, а донька мріє про кар’єру перукарки. Оксана удавано зітхає, бо, як жінка мудра, усвідомлює, що кожна людина має свій шлях і своє призначення. Втім, десь у глибині душі, мабуть, сподівалася, що Сашко обере її фах, адже пішла його народжувати прямо з роботи… Та, наразі, якщо хлопець успадкує чоловікові таланти, Оксана не буде проти.

Про свого Володимира говорить тільки із захопленням:
– Він у мене майстер на всі руки, за що би не взявся – все виходить. Побудувати, злагодити – будь ласка! Хоча за фахом – автослюсар. Приватний підприємець. Нема різниці, в якій машині неполадки – вітчизняній чи імпортній. Та що казати – усе моє кондитерське обладнання Володя ж і зробив. Усі ті підставочки, формочки… цілий мінікондитерський цех! А тепер ось обмірковує, як краще виготовити спеціальну машинку для глазурування, щоби працювалося легше та швидше… Одне слово, така людина поруч – щастя, – резюмує з втішною посмішкою. Та й Володимир відповідає Оксані взаємністю, недарма ж називає найсолодшою жінкою.

Епілог

Зрештою, нещасні люди готувати смачно не можуть, тим паче, випікати та виробляти десерти. У цьому Оксана твердо переконана. Бо настрій кухаря, кондитера – завжди в стравах, що виходять з-під їхніх рук. Отож і салат, борщ та відбивна, і торт, випічка та десерт опосередковано відіб’ються на тих, хто все це споживатиме. Тому люди, які беруться за годування інших, повинні бути винятково доброзичливими і, бажано, щасливими. Бо коли людина щаслива, то і довкола неї саме так почуваються інші, і все, що вона робить, до чого торкається, наповнюється гармонією.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.