70-річчя Ореста КРИВОРУЧКА

З нагоди 70-річчя від дня народження Ореста КРИВОРУЧКА – автора сучасного герба Чернівців – у «Вернісажі» відкрита ювілейна виставка.

«Снігурі», патрони, справжній «Тарзан»

– Яким Ви були в дитинстві, юності? Як навчалися, чи були бешкетником?

– Маленький, худенький, спокійний. Напевне, тому мене не чіпали, та ймовірніше – що сам ніколи не був забіякою, вважав бійки дикунством (радше – вроджена шляхетність не дозволяла майбутньому художнику в дитинстві, як і згодом, упродовж багатьох десятиліть, поступати недостойно – Г.М.). Як навчався? Завше – на відмінно. Напевне, через нещедре життя сироти. Батько загинув, помер від ран за кілька місяців до Перемоги. Мама сама піднімала двох дітей, мене і брата Миколу. Отримувала мізерну зарплату і якось не випадало мені вчитися погано.

– Які дитячі забавки запам’яталися найбільше?

– Чогось особливо й не було. Ми своєї корови не мали, я ходив на горби до хлопчаків, які випасали своїх корів. Гралися у «війну», у «наших» і «німців-фріців». «Свої» у наступній грі ставали «ворогами», щоб було по-справедливості, бо нікому не хотілося ставати ненависним фашистом, навіть для короткочасної гри. Я був не єдиним, у кого батько не повернувся з війни.

Найбільшою розвагою було знайти патрони, гранати, а потім зробити свою маленьку війну. Одного разу вкинули у вогонь саморобну вибухівку (порох видобували з патронів), відбігли, проте… нічого не відбулося. Ми почали підходити до вогню, і тут наш пристрій врешті розірвався. Підійшли б на якусь мить раніше, то біди б не оминули. А одного разу я приніс додому гранату. Як і всі діти, не міг зрозуміти того, що відчувала мама. Дуже багато дітей гинули чи залишалися каліками. Мамина реакція була відповідною… Врешті – відголосок війни закопали десь у лісі. Хоча нас, дітлахів, такі історії нічому не вчили.

– А чи мали якісь мирні ігри? Взимку, наприклад, як розважалися?

– То треба було бачити! Мали «снігурі» для катання по снігу та «дутиші» для льоду. З ремзаводу мали металеві деталі, до них припасовувалися дерев’яні планки, шнурами прив’язувалися до ноги. Тільки один хлопець володів великим скарбом – справжнім ковзаном «снігурем», одягав його на одну ногу, а іншою відштовхувався – катався, як на самокаті. Ми всі дивилися на нього з заздрістю. Бо більшість, і я серед них, прив’язували до ніг дощечки. Інший мав справжні ковзани, але був сином певного начальника, він зі своїми батьками ставилися до нас зверхньо, тому ми особливо на них не зважали. Ми, старожучани (тоді ще село не було приєднане до Чернівців), були гоноровими в доброму сенсі слова. Ще одна забавка – залізне колесо, яке ганяли перед собою спеціально зігнутим дротом.

Раз на тиждень можна було подивитися фільм у клубі, неподалік від школи. Це було великим святом і для дітей, і для дорослих. Знаменитий індійський двосерійний «Бродяга», чотирисерійний «Тарзан», згодом – «Два бійці», «Чапаєв». Ще пізніше – французькі кінокомедії, з улюбленим коміком Фернанделем у головних ролях. У садгірському кінотеатрі бував рідко – квиток коштував карбованця, такі гроші отримував нечасто. Але коли мама все ж давала «на садгірське кіно», то я затискав міцно в кулак свого карбованця і не випускав до самого кінотеатру.

– Коли до вас провели електрику?

– Вже коли з армії повернувся. А до того світили «керосинками». До слова, приблизно тоді я купив свій перший фотоапарат, не розставався з ним ніколи, постійно фотографував цікаві моменти, у Чернівцях полюбляв вишукувати цікаві ракурси, деталі архітектури. Ночами друкував фотографії, до світанку – щоб не засвітити фотопапір. Це захоплення залишилося досі.

– Школа була поруч чи ходили далеко?

– Хвилин сорок, через шанці і толоку. Дороги як такої не було взагалі. Добре, коли не дощило. По «сухому» доходили швидше. Автобусів тоді не було, а вже коли навчався у перших класах, дали автобус до Чернівців. Тоді й проклали першу заасфальтовану дорогу, до того була гравійна. А так ходили «до міста» пішки. Але ми ходили звичними стежками, бо дорога робила гак, а ми намагалися скоротити.

Династія Криворучків відбулася

– Ви закінчили знамениту Строганівку, у якій працювали відомі митці-педагоги. Окрім того, в цей час у Москві відбувалися як виставки знаменитих європейських митців, так і предтеч нового мистецтва у радянській державі.

– Нам викладали справді непересічні особистості, мистецтвознавці, відомі своїми виданнями: дослідник італійського Відродження Данилова, давньоруських ікон – Матвєєва, єгиптолог Чикалов та інші. Особливо запам’ятався живописець Олексій Миколайович Скляренко родом з Криму. Племінник актриси Наталії Ужвій, гадаю, гордився таким фактом у своїй біографії, або дуже любив свою талановиту тітоньку, бо декілька разів з того чи іншого приводу згадував про неї. А виставки були унікальними. У клубі атомників ім. Курчатова, і тільки у них дозволяли влаштовувати такі експозиції. Так ми познайомилися з творчістю експресіоніста Вальоса, батька російського авангарду Філонова. У музеї образотворчих мистецтв ім. Пушкіна пройшла знаменна виставка «Москва-Париж», яку прагнули побачити митці всього колишнього союзу. Хоча потрапити туди пересічній людині було ой як непросто! Або закриті виставки на Малій Грузинській! Відбулася перша виставка нонконформістів, під музику. Авангардна класика медитативного спрямування. Хоча вона і була закритою, але в мистецьких колах мала неабиякий резонанс.

– За схожі виставки у цей час люди якщо й не опинялися в Сибіру, то ставали на десятиліття, а іноді на все життя, опальними митцями.

– Не тільки за виставки художні або театральні вистави страждали. Професор Людвіг, наприклад, вивчав символіку, за що отримав 25 років. Ще б пак – у її складі є і солярна символіка, звідки взята і свастика. А Кукуруза з Кам’янця-Подільського вислали в Казахстан через «величезний злочин»: він сказав, що чеські кох-і-нори кращі за радянські олівці. Думаю, що осудники теж не сумнівалися в якості тих та інших.

– Ваш батько мав артистичний хист – шив та орнаментував кожухи, кептарі. Вашій дочці Оксані теж передалося таке вміння, не цурається фарб і внучка Богдана. Свою ювілейну виставку Ви зробили спільною з нею (тепер – О. Скоробогач). Можна вести мову про династію Криворучків?

– Дочка малює постійно, ще школяркою брала участь у різних міжнародних конкурсах, її екслібриси помістив у своєму виданні італійський колекціонер Маріо де Філіппіс. До слова, згаданий Сергій Кукуруза в Актюбінську мав свою школу, найвідоміший графік Казахстану А. Отеген-Тана – його учень. До століття з дня народження С. Кукурузи вони організували виставку. Оксана послала туди портрет митця на тлі фортеці. Вона працює у багатьох техніках, та мені найбільше імпонує її олійний живопис – в експозиції вразив натюрморт, білі й рожеві півонії, сповнені життєдайною енергією. Кажу це не як люблячий батько, а як художник, суворий критик.

– Ваш друг і колега, скульптор Володимир Гамаль пригадав, що у виданні про Якова Гніздовського, яке підготував відомий мистецтвознавець Дмитро Степовик, славетний художник відзначив Ваш екслібрис на ХІХ Міжнародному конгресі екслібриса, що відбувся у Лондонському університеті.

– Міжнародна пересувна виставка «Європа і бик» (для нас воно асоціює найперше з міфологічним викраденням Європи, на наших теренах саме так би й назвали цю імпрезу) відбувалася у Нідерландах та Німеччині. Яків Гніздовський відвідав її, а там експонувалася моя інкорель…

Довідка

Орест Іванович Криворучко – Заслужений художник України, відомий у світі графік. Народився 9 травня 1942 року в Старій Жучці (тепер це мікрорайон Чернівців). Закінчив художньо-ремісниче училище №5 за фахом – живописець-альфрейник та графічне відділення Московського вищого художньо-промислового училища (колишнє Строгановське, тепер університет). Працював художником-оформлювачем у Чернівецьких майстернях Художнього Фонду.

Працює в галузі станкової та промислової графіки, книжкового оформлення, театрального плаката, станкового малярства. Автор екслібрисів (створив понад 575 книжкових знаків) і графічних мініатюр. Малював давню архітектуру (фортеці, вітряки, церкви), природу (оінні Карпати, верби Коровії), натюрморти, портрети, книжкові знаки; багато експериментував у різних техніках. Автор понад 20 персональних та лауреат міжнародних (в 35 країнах) виставок. Лауреат обласної премії ім. Сидора Воробкевича за особистий внесок у відродження та розвиток культури і мистецтва краю.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.