У чому воювали солдати Другої світової

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок.  У нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися» те, чого немає в офіційних підручниках.

Солдатські одяг і взуття повинні бути зручними і добре захищати людське тіло від літньої спеки, зимового холоду, осінньої та весняної сирості. А в епоху масових армій уніформа повинна бути й відносно дешевою, інакше її вартості не витримає жодна економіка:в РСЧА у 1941-45 рр. воювало понад 13 млн. чол. Червона армія під час війни одягалася і взувалася у те, що їй постачало народне господарство або ж надсилали союзники. Чимало елементів солдатського одягу пройшло випробування часом і дісталося червоноармійцям від Російської імператорської армії – з видозмінами. Про все розповісти не зможемо, та почнемо з повсякденного одягу солдатів.

Гімнастерка – від гімнастики

Рядовий і сержантський склад, а на фронті нерідко й офіцери, носили бавовняні гімнастерки захисного кольору хакі. Вперше російські солдати одягли такий предмет уніформи під час завоювання Середньої Азії у 60-70-х рр. ХІХ ст. Суконні мундири для спекотного азіатського клімату не підходили, тому солдатам дозволили воювати у полотняних сорочках білого кольору, які раніше використовувалися лише на заняттях гімнастикою. Звідси походить й назва гімнастерки. На неї почали нашивати кольорові погони й армія отримала зручну літню форму. Але під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. її білий колір став причиною невиправдано високих втрат, бо демаскував солдатів на фоні зеленої трави. Японці ж за англійським зразком пошили для своєї армії форму кольору хакі. Зеленувато-коричнюваті мундири зливалися з місцевістю, що дозволяло солдатам ефективно ховатися від вогню противника. Росіяни також почали фарбувати солдатський одяг у такий колір. Крім гімнастерки, кольору хакі були і солдатські галіфе – брюки, вузькі знизу і розширені вище колін – їх зручно носити з чоботами. Кавалеристи ж мали галіфе синього кольору.

Від холоду червоноармійців рятувала суконна шинель. Вперше в Росії вона була введена ще 1802 року, з того часу неодноразово модернізувалася. Під час війни у війська поступали як традиційні сірі шинелі, так і пошиті з бурого, а інколи коричневого сукна. В умовах поміркованого клімату вони добре виконували свої функції. Але під час «зимової» війни з Фінляндією 1939-40 рр. при сорокаградусних морозах шинель вже не рятувала від обморожень, тому червоноармійці почали отримувати тепліший одяг – так звані «тілогрійки», або ватники. Їх виготовляли з дешевої бавовняної тканини та вати, а через спосіб виготовлення називали ще «стьобанками».Таким же чином виготовляли і теплі солдатські штани. Під обмундирування надягалася тепла білизна, вона також непогано зігрівала. У декого були светри.

Офіцери та частина солдатів елітних частин взимку носили кожухи, найкращий одяг для цієї пори року. За досвідом фінської війни в РСЧА замінили холодні суконні шоломи-будьонівки на теплі шапки-вушанки. Солдатам їх шили зі штучного  хутра (до революції з нього виробляли солдатські папахи), а офіцерам – з натурального. Полковники, генерали та маршали носили хутряні папахи. На фронті, щоб не демаскувати себе, вищі командири могли надягнути і звичайну червоноармійську вушанку.

        А пілотка – від пілотів

Влітку головним червоноармійським головним убором була пілотка. У російській армії вона з’явилася після Першої балканської війни 1912 р. Тоді на допомогу сербам прийшли російські льотчики, яким сподобався легкий і компактний сербський головний убір «шайкача»:на нього зручно було надягати льотний шолом. Коли цей предмет уніформи опинився в Росії, його назвали «пілоткою». До 1917 р. пілотки залишалися певною екзотикою. Масово їх запровадили вже в РСЧА: у 1935 р. ці легкі шапочки стали літнім головним убором для переважної більшості червоноармійців. Офіцери же традиційно носили кашкети. Якщо на початку ХХ ст. вони були з маленьким дашком і високою тулією, то в РСЧА перевагу надали кашкетам японського типу – плоским і з великим чотирикутним дашком, який краще рятував очі від прямого сонячного світла. На фронті офіцери нерідко носили солдатські пілотки, щоб не привертати зайву увагу ворожих снайперів.

            …Пів Європи вони «пропахали» і пройшли

Війна – це насамперед важка солдатська робота, у ній часто доводиться пішки долати великі відстані. Недарма ж співається в одній популярній пісні, що воїни пройшли пів Європи, а точніше  пропахали її буквально на пузі. Тому зручне взуття має для солдата особливе значення. Досвід багатьох воєн засвідчив: ноги воїна найкраще  зберігають від сирості та холоду шкіряні чоботи. Армія мирного часу мала змогу взуватися у них, але мобілізація мільйонів резервістів різко загострювала проблему солдатського взуття. Шкіри не вистачало навіть на солдатські ремені: під час війни їх робили із брезенту, підсиленого шкірозамінником. У 30-і рр. в РСЧА запроваджувалися брезентові чоботи – спочатку вони призначалися лише для районів з сухим і спекотним кліматом: брезент не міг захистити від води і холоду. Тільки підошва у цих чобіт була із сідельної шкіри «чепрак», все інше – з тканини. Коли у 1939 р. в західних округах СРСР провели масову мобілізацію перед походом проти Польщі, то багатьом червоноармійцям видали саме брезентові чоботи. Вони виявилися зовсім непридатними для піхотинців – лише льотчики на аеродромах могли без особливих проблем носити таке взуття. Чи офіцери у штабах.

Серед інтендантів почали обговорювати ідею запровадження в армії дешевих постолів. Але тут наука і промисловість створили прийнятний замінник шкіри. Молодий хімік Іван Плотніков просякнув бавовняну тканину бензоводним розчином каучуку й отримав новий матеріал, названий «кирзою» (скорочення від «Кіровський завод штучної шкіри»). З кирзи почали виготовляти халяви солдатських чобіт. Це дозволило різко здешевити масове виробництво взуття, і червоноармійці отримували «кирзачі» з розрахунку три пари чобіт на два роки. Носили їх з онучами, причому взимку намотували на ноги онучі з теплої тканини. Але найкращим взуттям для морозної зими все ж були валянки, їх також намагалися випустити якомога більше. Проте в армії хронічно не вистачало будь-яких чобіт – шкіряних офіцерських, кирзових солдатських або теплих валяних і для солдатів, і для офіцерів. Тому доводилося взувати воїнів і в черевики.

Їх носили разом з обмотками. Вперше такий спосіб запровадили англійці ще у другій половині ХІХ ст. Триметрову нешироку смугу тканини міцно намотували на литку, що убезпечувало ноги від намокання й фіксувало гомілковостопний суглоб, попереджаючи його вивихи чи розтягнення зв’язок. Треба було ретельно вчитися намотуванню обмоток, та й сама ця процедура потребувала часу. При порушенні правил обмотки вони сповзали і тягнулися за бідолахою. Тож їх в армії не любили.

        Інтенданти Вермахту були естетами?..

Існували обмотки й у Вермахті, але використовувалися рідше. Черевики там намагалися носити з введеними у 1943 р. брезентовими гамашами, більш зручними, ніж довгі обмотки. Звичайно, перевагу віддавали шкіряним чоботам, але їх під час війни не вистачало й офіцерам. Стройові німецькі чоботи мали коротші й ширші халяви, ніж радянські – у них можна було вкладати автоматні магазини, ручні гранати на довгих дерев’яних ручках або пістолети «Парабелум». Чоботи підбивалися 32 цвяхами й відзначалися особливою міцністю. Червоноармійці залюбки носили трофейне взуття. Солдати Вермахту, на відміну від червоноармійців, використовували шкарпетки, а не онучі. Так взуватися було швидше, але коли ноги промокали, онучі мали перевагу – їх можна було перемотати сухою частиною до тіла.

Взимку 1941-42 рр. багато солдатів Вермахту відморозило ноги, й наступної зими інтенданти вже заготовили велику кількість валянок, виготовлених на окупованій території. Німці модернізували це взуття, зробивши для нього  гумову або шкіряну підошву. Крім цього, робили спеціальне повстяно-шкіряне взуття, що виглядало більш естетично за грубі валянки. Взагалі у Вермахті красі військової форми приділяли особливу увагу, намагаючись зробити привабливими навіть польові мундири.

Однобортні солдатські кітелі зразка 1936 р. шилися з вовняної тканини з домішкою віскози й були кольору «фельдграу» («сірий польовий»). Цей практичний одяг не демаскував свого носія на місцевості й у достатній мірі захищав його від холоду. Влітку дозволялося носити кітель із засуканими рукавами й розщібнутими верхніми ґудзиками. Якщо червоноармійські ґудзики були із зображенням п’ятикутної зірки з серпом і молотом, то у Вермахті використовували алюмінієві без будь-яких зображень. Пряжка німецького ременя також виготовлялася з алюмінію із зображенням імперського орла і написом «Gott mit Uns» («З нами Бог»).

Гітлер розраховував на «блискавичну війну», але прорахувався. Війна затяглася, а ресурси вичерпувалися. Якщо напередодні війні обмундирування шилося з вовни з додаванням 5 % віскози, то наприкінці 1944 р. вже штучного волокна було 65 %, а замість високоякісної вовни використовувалися лише її відходи. Така форма погано тримала тепло і швидко намокала. Замість традиційного німецького кітеля через економію  шилися «польові френчі»на зразок британських польових курток.

Морозна зима 1941-42 рр. примусила німців подбати про теплий зимовий одяг. Через його нестачу вдавалися до імпровізацій: підкладали під мундири старі газети і солому, замотувалися у реквізовані в мирних людей жіночі хустки, зверху шинелей накривалися ковдрами. До наступної зими війська отримали куртки та брюки на теплій підкладці, а також теплі рукавиці. Цей одяг був двобічний: з одного боку  його зробили плямистим зелено-коричневим, з іншого – білим. Плямистий камуфляж маскував солдата восени чи навесні, а білий – взимку, коли випадав сніг.

Першу зиму більшість солдатів Вермахту зустріли у літніх пілотках. Щоби врятуватися від холоду, вони одягали вовняний підшоломник, так звану «трубу». Згодом з’явилися шапки-вушанки з овчини та навіть з собачих шкір. Зміни відбулися й у літньому одязі. Замість пілоток у 1943 р. ввели польове кепі з дашком австро-угорського зразка. Того ж року почали шити літню уніформу з бавовняної тканини. Чим гірше справи ішли на фронті, тим нижчої якості випускався одяг для солдатів. Гіршим ставало і спорядження: замість шкіряного солдатського ранця все частіше носили брезентові рюкзаки, алюмінієві казанки заміняли сталевими.

Щоправда, червоноармійці свої речі носили у звичайному речовому мішку, що називали «сидором». Але перемогли не ті, хто мав зручніший одяг чи краще спорядження. Перемога дісталася захисникам власного дому, а не загарбникам чужих земель. І це справедливо – гітлеризм загрожував всьому людству. Тому він і зазнав поразки.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.