Володимир Старик, голова товариства «Український Народний Дім в Чернівцях»
– Багато людей гадало, що як тільки буде проголошено незалежність – ми станемо жити добре. Проте вона лише насправді виявила недолугість як простих людей, так і їх лідерів. Тобто, чи то випадок, чи то історичний процес дав нашому народу свободу, проте вони не знали, що з нею робити. Вони просто не змогли скористатися тими можливостями, які їм дала незалежність.
Якось я бачив по телебаченню, як якась жіночка з Галичини, дуже перейнята трудовою міграцією, дітьми, які залишилися без батьків, тобто, конкретними проблемами, давала рецепти для їх вирішення: «Ми мусимо всі спільно молитися, молитися і молитися…»
Люди шукають насамперед легкі шляхи вирішення проблем, замість того, щоби, наприклад, створити якісь організації, які б допомагали трудовій міграції, залучали дітей, які залишилися без догляду батьків, до «Пласту» чи інших організацій… Чи, бодай, якщо ти знаєш, що з твоєю дитиною за однією партою у школі сидить хлопчик чи дівчинка, батьки якої десь на заробітках – приділи більше уваги цій дитині, запрошуй її додому, спілкуйся з нею, як батько чи мати.
У нас, же, звичайно, зовсім інакше. Бо наші люди і своїм дітям не приділяють зовсім уваги, не кажучи вже про чужих дітей… Проте вони готові пішки йти до Хрещатика чи Зарваниці! Тобто, поводять себе як якісь дикуни в Африці тисячу років тому: тамтам б’є, шаман говорить, натовп вигукує, і усі думають, що від цього щось зміниться…
Радянська система виховала людей, які з дня на день виконували певну роботу, не задумуючись над тим, чи це комусь потрібно, якщо так – то кому, якої якості має бути продукція тощо… Так, люди не мали жодних прав, але й майже не мали і жодної відповідальності!
Проте тільки відповідальні люди можуть скористатися свободою. Свобода, в тому вигляді, в якому в нас її сприймають, насправді є сваволею, тобто, я роблю – що заманеться.
І якщо якась бабка, яка продає молоко на базарі, досипає в нього прального порошку чи антибіотики, щоби продати – вона нічим не відрізняється від олігарха, який будує шкідливе виробництво, щоби потім отруювати тисячі людей. Власне, їхня психологія і мораль є на однаковому рівні: я зроблю так, щоби мені було добре – зароблю грошей. Звісно, бабка заробить менше грошей, олігарх – мільйони чи мільярди, але суть від того не змінюється.
«Рецепт лікування» насправді простий – ми мусимо знати, що ми робимо і дуже відповідально до цього ставитися. Без цього ми не рушимо вперед. Кожна людина, яка є модерною чи сучасною, яка може чогось досягти в цьому суспільстві, повинна завжди думати: «куди я хочу прийти, що мені для цього потрібно зробити?».
У нас збіглося дуже багато таких переломів, розломів, розривів… Адже, кажуть, що нещасна та людина, яка вихована в одному суспільстві, проте змушена жити зовсім в іншому. Проте і молодь усім незадоволена в цьому житті: малими зарплатами, тим, що на заході люди живуть краще…
Проте, коли я порівнюю, як жили мої батьки, дід з бабою, мої прадіди, то бачу, що наше теперішнє покоління живе насправді найкраще з усіх поколінь українців. Людина, яка придбала собі комп’ютер, автомобіль, щороку десь їздить відпочивати в Туреччину чи Болгарію – каже що нещасна, бо порівнює свій добробут не з тим, що вона заробляє реально, а з тим, що, може, десь хтось має.
Це «скиглення» перетворює людей у вічно нещасних істот, які не здатні нічого побудувати, адже, коли їм пропонують виділити кілька годин свого часу на якусь громадську справу, завжди мають відмовку: «у мене немає квартири, машини, доброї роботи… От коли я на все зароблю, усього цього здобуду – отоді і візьмуся за справу… » Але коли тобі вже буде 50 років, чи ти зможеш, чи схочеш, і чи тебе хтось буде потребувати?
Не хотів би, щоби хтось подумав, що я песиміст. Я, навпаки, страшенно щасливий, що живу в цю епоху, тому що мені досліджувати оці суспільні процеси, які відбуваються щодня довкола нас – величезне задоволення. Знаю, наприклад, багатьох знайомих німців, канадців тощо – їхнє життя насправді настільки нудне… і не зрозуміло, для чого вони живуть…
Я радий, що, незважаючи на «табачників», в Україні з’явилося нове покоління, яке знає українську мову, асоціює себе з Україною як державою і, я думаю, в значній мірі асоціює себе з українським народом. Зокрема, серед чернівецької молоді я вже бачу дуже гарну тенденцію – коли в гурті хтось говорить українською, а хтось – російською, кожен говорить по-своєму, не переходячи на мову іншого, хоч років 20 тому це ще було б неможливо. Десяток тодішніх українських дітей, якщо між ними був би хоч один російськомовний – усі би моментально перейшли на російську мову…
