Поки в більшості випадків сільська молодь у пошуках роботи, кар’єри і особистого щастя тягнеться до міста, бувають і випадки, коли частина міста воліє повернутися у статус села. І йдеться не про модний нині дауншифтинг (спосіб життя на противагу трудоголізму), а про цілком раціональні речі: вигоди і землю.
Міський район Садгора обласного центру від самого початку був неоднорідний, адже його створили з шести сіл (Ленківці, Стара Жучка, Нова Жучка, Шанці, Рогізна, Слобідка) і власне райцентру Садгори. Стара Жучка, яка належала до Новоселицького району і мешканці якої свого часу працювали в колгоспі задля втілення одвічної селянської мрії – отримання клаптя землі, від села наче відійшла, а до міста не прибилася. Коли мешканці все одно не мають міських вигод (каналізації, водогону, асфальтованих доріг, клубу, перукарні, аптеки, лазні…), а ще й втрачають вигоди, притаманні селу (приватизація присадибної ділянки), то гонору почуватися «городськими» в них обмаль. Коли міська влада далеко, а районну в місті ось-ось скасують – тут би вижити, а не «понти ганяти». А «вижити» – означає працювати на землі.
От тут і починаються проблеми – щойно постає питання приватизації присадибних ділянок. Мешканці звернулися до місцевого самоврядування, зібрали загальні збори і постановили «дійти аж до Верховної ради»: зобов’язали депутата Садгірської райради Степана Сологуба шукати справедливості в законодавчому органі – Комітеті Верховної ради. Тим часом досліджували питання в суді: коли ж і за якими процедурами Стара Жучка стала містом.
У міській раді стверджують, що Стара Жучка приєднана до Садгірського району 1959-го року рішенням виконкому. Але цю інформацію не підтверджують інші документи: згідно з даними Земельно-шнурової книги (кадастрового документу, чинного і понині від 1962 року), половина с. Стара Жучка відійшла до Новоселицького району. Коли рішення ВРУ про приєднання до Чернівців с. Стара Жучка не знайдене, таке ж рішення про приєднання, наприклад, с. Ленківці – існує. Тож сакральне питання з радянської класики «А был ли мальчик?» про ті, такі радянські за їхнім втіленням, події стає надзвичайно актуальним.
Колгоспне життя
Коли на Буковину «прийшли совєти» і по селах створилися колгоспи, селяни шукали способи збереження свого клаптя землі. Ішли до колгоспу саме щоби зберегти присадибні ділянки, адже, якщо з родини одна особа працювала в колгоспі, сім’я отримувала в користування 0,25 га землі, два колгоспники мали право на 0,5 га, три – на 0,75 га… Колгосп міняв назви і конфігурації: звався то «Червоним прапором», то «Червоною зіркою», то ще якось, то, будучи господарством-мільйонером із чималим стадом великої рогатої худоби і серйозною базою техніки, зливався з іншим, менш успішним колгоспом із центром у с. Магала. Злиття зменшило порядок в колгоспних лавах і призвело до руйнації. Колгосп зменшився до бригади, а його члени зі Старої Жучки порушили питання про від’єднання. Провели збори, зафіксували їх у протоколі. Звісно, ніхто колгоспників тоді не послухав, їм відмовили. Але ж, як стверджував класик, «рукописи не горять». Тож протокол (№2, від 1990-го року) зберігся, і за цим протоколом «на прохання колгоспників» частину землі 1992-го року начебто передали в адмінкордони м. Чернівці. Із поміткою: «Передать часть помещений Жучка вагонному депо». Попри те, що рішення про передачу землі можуть приймати загальні збори мешканців, а не якоїсь там бригади, а рішення про зміну адміністративних меж – тільки Верховна рада. Ні першого, ні другого мешканці Старої Жучки не знайшли, як не знайшли і тих інстанцій, до яких старожуччани зверталися.
Паперове крутійство
Старожуччани стверджують, що приєднання їхнього села до обласного центру відбувалося шляхом суцільних маніпуляцій. Буцімто рішення сесії міськради про таку пропозицію посилалося на п. 6 Закону про земельну реформу – який насправді ніколи не був введений в дію! Рішення приймалося начебто «уповноваженими загальних зборів». Але: 1) протоколів обрання уповноважених у бригадах немає, 2) не існує юридичного поняття «загальних зборів уповноважених», а лише «загальні збори» або «збори уповноважених» і 3) у колгоспі було 640 осіб, на збори делеговані 220, присутніх було 179. А голосувала «за» лише 151 особа, проти – 0. І взагалі за протоколом не було власне голосування!
А далі Верховна рада начебто приймає якесь рішення (якого ніхто не може продемонструвати) на підставі звернення громадян, якого… не було. Чинність такого рішення спричиняє великі сумніви.
Наслідки документального безладу
Колгоспники с. Магала отримали належні їм земельні паї. Такі ж колгоспники с. Стара Жучка, які працювали з ними в один і той же час, – не отримали. Хоча, відповідно до Закону про особисте господарство, вони мають право на отримання земельних ділянок. Якщо немає можливості передати землю як колгоспні паї – можна надати ділянки для особистого селянського господарства. Але всі роки, протягом яких містяни-селяни шукають справедливості в судах і органах місцевого самоврядування, їм відмовляють. Кажуть, що в місті такого не може бути!
Тим часом в Івано-Франківську таке практикують! Напрошується перефразування вислову з відомого дитячого кінофільму «Гостя з майбутнього»: то що, в Івано-Франківську небо тверде? Чи земля безрозмірна?
Старожуччани неодноразово судилися з Чернівецькою міськрадою, обґрунтовуючи свою позицію тим, що місто дискримінує їх за ознакою місця проживання, порушуючи 24 ст. Конституції. Суди їхньої правоти не визнають. А тим часом близько сотні сімей на Старій Жучці могли би мати по 2 га землі. Не тікати за кордон, а працювати вдома: земля прив’язує людей до місця, ти мусиш постійно цілорічно працювати біля неї – аби був результат…
Стара «документальна розруха» несподівано дається взнаки в нові часи, коли найменше до цього готовий. У воєнний час гостро постало питання про надання ділянок родинам воїнів АТО, які повернулися з бойових дій – після поранень, демобілізації. Або й не повернулися… Місто пропонує цим родинам ділянки в тому числі й на Старій Жучці, вважаючи це «землями запасу міста»! А старожуччани мають державні акти на цю землю! І тут уже питання не в тому, хто винен (винного в задавненій паперовій казуїстиці навряд чи знайдуть, а якщо й знайдуть – що з того?), а в тому – що робити?
Про колізії навколо надання землі родинам АТОшників читайте в наступному числі «Версій»
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
