На початку нинішнього квітня Чернівецька обласна рада на сесії проголосувала за присвоєння Мірчі ЛЮТИКУ звання «Почесний громадянин Буковини».
Він перший серед діячів культури удостоєний цього звання.
Приємна звістка на Благовіщення
«7 квітня мені зателефонували з обласної ради й повідомили, що я тепер Почесний громадянин Буковини. Звичайно, я знав, що Фундація «Дім румунської мови», зокрема поет Васіле Терицану, готували на мене документи, але, як завжди, звістка була несподіваною: я й не знав про існування такого звання на Буковині.
Що особливо важливо для мене в цьому? Згадаймо Христові слова «Немає пророків у власний вітчизні». Мабуть, приємно отримати шану вдома й за життя. І Буковина в цьому розумінні – край особливий.
Я буковинець від дідів-прадідів. Народився на Глибоччині, але коріння моїх батьків – на Заставнівщині й Кіцманщині. Там Лютиків багато, в кожному селі можна зустріти одного- двох. Я прослідкував свій родовід до 5-го коліна, всі – буковинці.
Чесно кажу, ніколи не проміняв би нашу Буковину на жодну Аркадію чи Ельдорадо. Тож таке звання для мене удвічі почесне: я справжній буковинець і за територією, і за діяльністю».
Край, де поетів ставлять поруч зі святими
«В історії Буковини, мабуть, неможливо виділити час, коли б край був мононаціональним. Я вважаю, що це наше багатство.
10-ти років я вже добре знав 2 мови – румунську й українську. Йорданешти – село румунське, але має спільний ліс із українським Великим Кучуровом. Там і зустрічалися, коли ходили за грибами. Мій друг жив у Червоній Діброві (Думбрава Роша), там добре знають румунську. Ходили на храм один до одного: 8 листопада на Дмитра і 21 листопада на Михайла.
Ще в дитинстві в одній хаті, де ми з батьками гостювали, я побачив поруч із іконами портрет Шевченка (я ще не знав тоді, хто це такий). Запитав у батька й він відповів мені, що це великий український поет. «А чого він поруч зі святими?» – «Бо так його шанують». І в мене склалася вже тоді думка про українців: це народ, який шанує поетів нарівні зі святими.
Я за життя побував у різних країнах, маю повсюди друзів. Але такого ніде не бачив, ні в кого».
З дитинства говорив віршами
«Мої батькі – дуже прості люди. Працювали на землі, згодом відкрили в селі невеличку крамничку. В 44-му її нацоналізували, тож далі батько працював у колгоспі, навіть бригадиром був якийсь час.
Як розповідала моя покійна мама, я щось таке складав уже дуже маленьким. Коли приходили гості, мене становили перед ними на стілець, і я «видавав»! Чесно кажучи, навіть нічого з того не пам’ятаю. І мама не здогадалася записати… Хоча вона сама була справжнім поетом, якби їй інше життя, вона багато чого б досягла.
У поезії мене більше тягне на лірику, хоча сам відчуваю, що з роками вона змінилася від зображення ліричних почуттів до якихось філософських узагальнень.
Навчаючись у Чернівецькому педучилищі, друкувався у «Буковіна Совєтіке», де потім працював після університету понад 40 років. Відтоді виникли дружні стосунки із багатьма чернівецькими журналістами, зокрема Г. Шабашкевичем, В.Солоджуком. Із Володимиром Дячковим дружили до останнього його дня…»
Переклади з різних мов – справа усього життя
«За своє життя, окрім багатьох окремих перекладів з різних мов, я уклав 3 антології. Перша вийшла ще у 70-х роках у Кишиневі і називалася «Вінок сонця».
«Зоряний дощ» – антологія української новели для дітей та юнацтва (2004-2007) – містить твори 79 авторів.
Антологія української прози всіх часів «Березневий сніг» на 687 сторінках містить твори 93 авторів. Серед них 5 буковинців і один з них – Володимир Дячков. Це видання визнане Книгою року на Буковині.
Мої вірші теж перекладали українською. Найбільше мені імпонують переклади Віталія Колодія. З ним ми пов’язані особливою дружбою. Ми відчуваємо і зміст, і ритм, і настрій віршів один одного, і це допомагає досягати і перекладацької, і поетичної точності. Я переклав 3 книги Віталія Колодія, а він – 4 моїх.
Це неймовірне спілкування. Захопливе, але й нелегке. Скажімо, я зробив для Колодія підрядник поеми Емінеску «Лучаферул». Там 98 катренів – і ми годинами обговорювали рядок за рядком кожний з них. Цей переклад визнаний найкращим перекладом Емінеску на слоїв’янські мови.
Можу говорити про переклади годинами. Вважаю що переклади – це спосіб найінтимнішого спілкування між народами. Слово – дуже інтимна річ, вона дана Богом лише розумним істотам. Переклади – чинник об’єднавчий між народами.
З роками я усвідомив, що література – у першу чергу поезія – спосіб спілкування людини з Богом. Я майже повністю перейшов на сакральну поезію, а переклади доводять цю сакральність до українського глядача. У певному розумінні перекладача можна вважати послом між народами.
Перекладацька справа – це спілкування на рівні серця. Якщо цього в перекладі немає – це вже не поезія».
У суворому режимі праці
«Найскладніше давався мені переклад «Братів Карамазових» Федора Достоєвського. Це складна філософська річ, складні настрої, весь час існування між ангелами та демонами. І оці настрої автора треба було не лише збагнути самому, а й передати румунською мовою. Альоша, Іван – саме уособлення Ангела та Диявола. А Смердяков? Це ж узагалі унікальна для світової літератури фігура!
Сам автор визначив жанр твору – «роман-поема».
Переклади з Тургенєва, Толстого давалися якось легше. Найкращий час для роботи у мене – десь від 5-ї ранку. Я лягав спати о дев’ятій вечора і вже о 4-тій вставав. Зарядка, холодний душ, чашка кави – і о 5-тій я за столом. І так роками. Віталій Колодій якось сказав жартома, що такий спосіб життя – це галери. Гірше ніж рабство.
Поезію можна писати з натхнення, а переклади, ще й прозові – натхнення чекати ніколи. Останні років 20 прози не пишу та чекаю натхнення для поезії. Як поет – я ще тримаюсь. На жаль, доводиться витрачати час на побут…»
З досьє «Версій»
Мірча Савович ЛЮТИК – поет, журналіст, перекладач румунською. Народився 29 травня 1939 року в с. Йорданешти на Глибоччині. Закінчив Чернівецьке педучилище, історико-філологічний факультет Кишинівського університету.
Пише румунською мовою. Автор багатьох збірок поезій («Вітчизна світла», «Сторожове вікно», «Життєдайність», «Суть», «Відлуння вогню», «Таємничий пілігрим», «Мить благословенна») книжок для дітей, книги публіцистики «У сузір’ї слова».
Переклав твори української, російської, англійської, американської, німецької, латиської літератур (О. Гончар, В. Земляк, А. Упіт, Ф. Бевке, Е. Сінклер, А. Мухтар, Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, М. Лермонтов, А. Чехов, М. Шолохов, , Л. Толстой, П. Палій, В. Колодй, М. Бучко тощо).
Лауреат кількох українських та іноземних літературних премій, нагороджений орденом Румунії «Вірність обов’язку» та медаллю Президента Румунії.
Багато років працював у молдавському виданні «Радянської Буковини» – «Буковіна Совєтіке», літературний редактор газети румунської меншини України «Конкордія» (Злагода).
Записала Лариса ХОМИЧ, «Версії»
