З подорожніх пригод до Росії
(Закінчення. Попередні розділи у випуску за 25 та 28 серпня).
Розчарованє з «русским» приятелем
Одного дня відвідали ми мого знакомого, великого українського діяча і письменника пок. Бориса Гринченка. Він витав нас у своїй хаті дуже сердечно, випитував про новини в Галичині і т.д. Найкрасші хвилі, проведені в Київі, пережили ми в хаті Бориса Грінченка. Мій Михайло дуже одушевляв ся сим українським письменником-діячем Він подивляв єго велику любов і запал до української справи, бо се в розмові з Грінченком міг кожний пізнати.
Того самого дня по полудни пішли ми до бібліотекаря духовної Академії Криловського. Він родом з Галичини, з Угнева, але зробив ся таким москалем, що не може навіть признавати ся до свого роду. Михайло мав до него поздоровленє від єго друга Мончаловського. Криловський прийняв нас досить ввічливо, але говорив дуже мало. Михайлови дорікав, що не уміє говорити по російськи.
-Там в Галичині всі «русские» так не уміють по «русски», як ви? – питав він Михайла
-Та всі – казав засоромлений Михайло.
-Ну то які-ж з Вас «русскіє»! – сердився Криловський і не хотів більше говорити до Михайла.
І сей чоловік, котрого Мончаловський представляв Михайлові як великого прихильника галицьких москвофілів – зробив на Михайла прикре вражінь.
– Знаєте, – казав до мене Михайло, як ми вийшли від Криловського, – сей пан не сподобав ся мені. Він якійсь такий холодний, тай з далека, скритий, непривітний. Я думав, що він врадуєть ся мною, буде випитувати про Галичину, а він і говорити не хотів. От ваш Грінченко, то розумію, що правдивий і щирий патріот. Він перший раз говорив зо мною, але так щиро і сердечно, що сего не забуду.
Другий раз Михайло не мав охоти зайти до Криловського… Але перед нашим від’їздом каже Михайло до мене:
– Чекайте я переконаю ся на добре, що то за патріот той сердечний друг нашого Мончаловського. Я пізнаю його добре. Піду до него і скажу, що мені вкрали гроші і не маю на подорож, попрошу, щоби позичив з десять рублів.
І Михайло пішов. Вернувся дуже роздратований.
– А що? – питаю.
– Падлюка! – каже лютий Михайло. – Не позичив.
– А що казав? – питаю зацікавлений.
– Як сказав я єму за гроші, то він так подивив ся вовком на мене, що мені аж не добре зробило ся. Довго думав, а вкінці каже: – Вам не можу позичити. Най прийде до мене ваш товариш подорожи, бо він уміє говорити по росийськи, а ви не вмієте! – А видите, який добрий наш «Русскій» чоловік! Але добре, що я пізнав ся на тім.
Бажанє утечі з «раю»
Я мав побути ще два дні в Київі, як одного дня по полудни мій сопутник зверну ся до мене із сими словами:
– Може-б ми сегодня виїхали вже з тої проклятої Росії?
– Чому-ж як раз сегодня? – питаю, – адже мені здало ся-б ще побути тут два дні – відповідаю єму.
– Два дні?! – скрикнув він неначе з великого болю. – За ніякі гроші довше не хочу тут оставати. Вже досить для мене тих духовних тортур! Бійте ся Бога, як наслухав ся про ті нечувані зьвірства тутешного уряду, то се так затроїло мене, що далі оставати тут мені неможливо. У мене ні апетиту, ні сну, сьвіт мені немилий і бажав би як мога швидше видістатись з відси до свого краю. Я тут все у якійсь тривозі; мені здаєть ся, що кожної хвилини прийдуть жандарми і заберуть мене, тай запроторять в тюрму, а відтак в Сибір і слих по мене загине. Адже не чулисьте, що роблять так з чужинцями? Таж тут діють ся нечувані насильства і безправства, яких ніде у сьвіті нема, аж страшно глядіти на се. Я тремчу через те і обавляюсь, бо бачу, як навіть тутешний чоловік непевний своєї волі, свого житя, а щож доперва чужинець? Ні, довше я тут не годен бути!
Того дня Михайла вразила отся вістка. В сусідстві з нами мешкали в тім самім готели двоє Поляків з Варшавшини. Вони були виїхали з Київа до одного села в Київщині, щоби там побачити ся з свояком-дідичом. На село виїхали вони без паспортів і там їх арештували жандарми, привезли до Київа і замкнули в тюрму, до «виясненя». Вістка про се дуже затрівожила Михайла. Єму вже здавало ся, що ось-ось прийдуть жандарми до готелю, або денебудь серед вулиці і арештують нас.
– А ви ж в Галичині так одушевлялись Росією? – кажу я єму на се.
– Одушевляв ся, бо не бачив на власні очі і не чув! – гримнув сердитий вже до мене Михайло.
Я став розраджувати єго і умовляти, щоби остав ще через два дні, але він не хотів і чути про се, та як напер ся то і я рішив виїхати того дня з Київа, аби не стратити товариша подорожи.
Вечером о 8 год. пішли ми на поліцію виписатись. Чомусь казали нам іти за сим до участка. Там наказали нас ждати аж «надзіратель» встане, бо він спав в сусідній кімнаті, простягнений на софі. Між тим, як ми здали, вийшов до нас якійсь писарина і випитав чого нам треба, а як дізнав ся, заявив готовність виписати нас, але за оплатою по 25 рублів від особи. Він казав, що треба робити поданє до губернатора, аби дозволив нам опустити Київ, бо тепер революція і оголошений стан облоги. Я пізнав ся, що він хоче «надути» нас і тому не хотів з ним говорити, тай ждалисьмо далі на надзирателя. Прийшлось ждати довго, а надзиратель хропів чимраз сильніше. Вже було по 11 год. ночи, а він не вставав. Тоді я умисно став сперечатись голосно з одним жандармом і між тим крикнув до него, але так сильно, що надзиратель аж зірвав ся з лави.
-Що тут за діявольскі крики? – заревів він грімкім басом і перед нами станув високий широкоплечий, із великою чорною бородою, надзиратель.
Я попросив єго о виписанє.
– – А, чорти прокляті! – крикнув він на се. – Завтра приходіть, я сегодня хочу спати!
І пішов, замкнув ся в своїй кімнаті і зараз же знов захропів.
Глянув я на Михайла, а він такий лютий, що мало не плаче і аж скривив уста.
– Га, коли тут такі порядки, то ходім, – кажу я до него і ми пішли на вулицю. – Отже поїдемо завтра? – звертають я до Михайла.
– Ні! Я їду нині! – скрикнув він дуже сердито до мене і став іти швидко до нашого готелю.
Рахунки наші в готелю були ще за дня вирівняні і ми були цілком готові до виїзду. Отже вернувши сюди, Михайло вхопив свій клуночок і виходить.
– Куди? – питаю я.
– До дому!
– Та як, без виписки? – питаю.
– Ну а як?
– Там на граници нас не пропустять, – кажу.
– Чому не має пропустити, аби-ж то ми кого замордували чи ограбили? Мусять пустити, коли тут не хоче виписати! – кричав в розпуці Михайло.
Але мені удалось витолкувати Михайлови, що так не можна їхати і ми остали ще лиш до слідуючого дня.
На другий день рано пішли ми знов на поліцію. Ждали довгенько і знову сказали нам прийти вечером. Вечером знов та сама істория. Надзиратель не спав вже, але казав заплатити тому писареви, що вчера говорив з нами о випис по 10 рублів. Я зажадав, щоби показали нам, де стоїть таке право, що за випис має ся платити. Очевидно такого права не було і надзиратель не міг єго показати та сказав, що більше з нами не говорить. І знов посиліли ми тут до 11 год. в ночи і вийшли таки не виписані. На дворі була велика злива, заким дістали ся до свого готелю, булисьмо мокрів до нитки.
– Ну, і що-ж робимо? – питаю Михайла, котрий мовчав через цілий час.
– Їдемо до дому! – рішив він твердо, – Досить вже того! В такий спосіб вони цілий місяць можуть нас держати от так не виписавши.
Не було іншої ради, треба було їхати., бо фонди наші не позволяли нам оставати довший час у великому місті. Тай ми не зважаючи на велику зливу, сіли до фіякра і поїхали на зелізничий дворець, звідки о півночі виїхали в сторону рідного краю.
В дорозі з Київа до Радивилова, не мали ми особливих пригод. Мій сопутник Михайло був через цілий час їзди неговіркий, задуманий і сердитий. Він просив Бога, аби чим швидше видістатись з Росії у рідний свій край.
– Ах, коби вже скорше дістатись через границю до Галичини, – говорив він часом, зітхаючи важко. – Так мені остогидла вже та Росія, що радбим в одній хвилині винестись відти бодай летом птаха. Так тут чогось непривітно мені, тяжко, а тих жандармів, тих чиновників, яких тут скрізь повно, не можу вже знести, так разять мене страшно….. О, се був я перший і останній раз в Росії… – спорікав Михайло і ще більше сердив ся.
Нарешті одного дня під вечір приїхали ми на останну росийску станцію Радивилів, відки до Галичини п’ять чи 10 мінут їзди. Коли тут опинились, мій Михайло так радів дуже, що мало не скакав з радости.
– Ну, слава Тобі Боже! – лепетів він, – за пів години тай будемо вже на своїй рідній землици!
– Та дай Боже, – кажу я, – але мабуть сегодня в Галичині не будемо, бо здаєть ся буде клопіт з паспортами.
– Ов-ва, нехай буде! – сказав на се рівнодушно Михайло, – тут недалечко, кількадесят кроків до границі. Як щось не теє – то бігме утечу, тай пропало!
На припоні
Поїзд станув, до нашого вагона увійшов жандарм з урядником. Вони оглядали паспорти подорожних. Прийшли і до нас обох, забрали паспорти і переглянувши їх заявили нам, що нам за границю їхати не вільно, бо ми не виписані з київської поліциї. Приказали нас зараз висісти з вагона піти до ротмістра жандармів.
Се Михайла так вразило, що він мало не розплакав ся з досади і не хотів опустити вагона. Але на се заявив нам жандарм, що ми а р е ш т о в а н і і опиратись буде даремно. Повели нас до ротмістра. Тут Михайло став просити єго аби пустив нас і сказав, що ми в Київа нічого не «поброїли», що не знали, що треба було виписатись в поліциї. Не помогло. Ротмістр віддав нас в руки двох жандармів і казав нас відвести в місто до станового пристава. Саме як виходили ми з двірця, з другої сторони рушав наш поїзд до Бродів. Михайло оглядав ся і так було єму прикро, що давився сльозами.
Вже смеркло ся, як ми станули в канцелярії станового пристава. Пристав був дуже милий чоловік і говорив дуже добре по українськи. Вислухавши рапорту жандармів, котрі з нами прийшли, заявив нам що мусимо замешкати якийсь час в Радиволові, аж жандарми справдять, чи ми чого не «поброїли» в Київі. На се сказав Михайло, що не має вже гроша на прожиток в Радивилові.
– Ну, то в такім разі замкнемо вас в тюрму, там дістанете мешканє і харч безплатно, – сказав пристав.
Але Михайло на таке не пристав і ми мусіли замешкати в бруднім заїзді, у якогось Чеха. Однак перед тим мусілисьмо піти з жандармами на почту, і вони зателеграфували відтам , – очевидно на наш кошт – до поліциї в Київі з запитанєм, чи можна нас припустити через границю.
На другий день рано ми побігли до пристава довідатись, чи не надійшла телеграфічна відповідь з київської поліциї, за яку ми заплатили. Але відповіді тої не було. Пішли ми на почту і там сказав нам телеграфіст, що відповідь ще не прийшла. Був се сьвідоміший молодий Українець. Я познакомив ся з ним і відтак що години навідував ся на почту, але відповідь не надходила. По полудни ми знов були у пристава і просили, щоби пропустив нас.
– Не вільно, – казав він. – Як прийде відповідь з Київа, тоді поїдете.
– А як не прийде? – питаю я.
– Га, то се не моя річ, – відповів пристав.
– То утечемо через границю! – заявив рішуче Михайло.
– Добре, утікайте, але як вас зловлять, тоді просидите найменше з пів року в нашій тюрмі. – «потішив» Михайла пристав.
Того вечора приходило до нас кількох місцевих жидів, які предкладали нам свої услуги. Іменно обіцювали вони за оплатою по 20 рублів перевести нас серед ночі потайки через границю. Вони мали бути в порозуміню із граничною сторожею і переводили чимало утікачів через границю. Самі вони не переводили, але мали нанятих до сего селян чи робітників. Жидки довідались, що нас задержали, поспішили до нас із своїми проєктами утечі. Я не мав охоти заходити з сими загадочними і непевними індивідуами, але мій Михайло аж рвав ся віддати ся в їх руки, та я з великим трудом відвів єго від сего дуже непевного наміру.
Другого дня Михайло був вдоволений, що не спробував перекрадатись через границю, бо телеграфіст оповідав нам, що се дуже небезпечна справа. Жидові утікач складав за переведенє 20 рублів. Жид віддавав єго в руки провідника-бурлаки чи селянина, котрий повинен перевести через границю. Але коли прийде під границю, сей провідник каже собі ще окремо заплатити і то добре, а коли ні, то в тій хвилі видає утікача в руки недалекої граничної російської сторожі.
Того дня ми знов ходили до пристава і просили єго, аби пустив нас, бо телеграма не надходила, але пристав й чути про це не хотів.
Нарешті третого дня сказав нам телеграфіст, що наше очікування на телеграму є даремне, бо київська поліция ніколи в таких випадках не дає відповіді і радив нам десятьма або пятьма рублями перекупити пристава і тоді можна від’їхати за границю. Як казав він, так звичайно тут в подібних случаях практикувалось. Але на се ми не наважились, тай впрочім не мали вже тільки грошей, щоб дати «куку в руку» приставови. І ми пішли се може десятий раз до пристава просити, аби нас пустив.
Сим разом пристава не було, бо був єго заступник корінний москаль. До єго почуття став «штурмувати» пан Михайло. Він просив, представляв, а вкінці каже:
– Та чому обавляєтесь нас пустити, таж ми рідні ваші брати, а ви так безмилосердні для нас. Так не маєте чого обавляти ся, ось рекомендация від нашого главного «літерата» Мончаловського, мусите єго знати. І Михайло подав приставови візитку «сице нарицаємого літератора». Пристав не дивлячись на візитку звернув її кажучи:
– Не знаю ніякого Мончаловського і перший раз про це чую. Впрочім, се мене не обходить, я знаю свій закон. Про ніяке братерство не може бути й бесіди, бо поминувше все інше, Австріяк не може ніяк бути братом «русскаго».
І ми знов відійшли з нічим, щоби дальше нудити ся страшенно в такій провінциональній закутині, як Радивилів. Щоднини ми ходили в поле, де була недалечко галицька границя. Мій Михайло глядів зависним оком на галицьку землю і – як то кажуть – аж мукав до неї, а не мав відваги переступити границі. Одного ранку, коли ми прийшли до пристава, там привели страшно побитих кільканадцять утікачів, котрі при помочи «провідників» перекрадались в ночи через границю і їх видали в руки стражників таки ті самі «провідники».Між утікачами була половина жидів – мужчин і женщин, кілька робітників, двох інтелігентів і кількох салдат-дезертирів. Деякі утікали перед війною, а інші іззі переслідувань уряду. Стражники дуже знущались над ними, побили і пригнали їх під сильною кінною ескортою. Таки в наших очах замикали утікачів до тюрми. Се дуже вразило нас і через се мій сопутник не мав ніякої охоти як небуть тікати через границю.
На четвертий день нашого побуту в Радивилові, пан Михайло був вже дуже роздратований і страшно проклинав Росію, та москвофільских провідників в Галичині.
– Та бігме, як верну, то зараз у Львові піду до тих безсоромних ошуканців, що так захвалюють Росію, і наплюю Маркову й Мончаловскому в очи а то й по писку нагартую! – грозив лютий Михайло.
«Викупились» з неволі
Того дня в ранці ми знов були у пристава, але він був невмолимим. Але я постановив взяти ся також на спосіб. Пополудни пішли ми в останє до пристава. Я предложив єму наші паспорти, на яких було потвердженє місцевої поліциї, що ми тут замешкали, і просив єго, аби виписав нас з Радивилова, бо бажаємо виїхати собі до іншої місцевости.
– Не можу, бо ви атештовані – відказав на се пристав.
– За що? – питаю і кажу далі: – коли-б ми накоїли у Київі якого лиха, вже першого дня були-б зателеграфували відтам, аби нас задержали.
Пристав не сказав на се нічого. Тоді пан Михайло приступив до него і став благати, аби випустив хоч єго. Та пристав був неублаганий. Се мене сильно роздратувало і я ще раз, але дуже рішуче зажадав, щоби виписав нас з Радивилова, бо ми хочемо переїхати в іншу місцевість в Росії.
Пристав сказав на се, що випише нас з Радивилова, але не на виїзд за границю. І далі писав щось на бюрку.
Я ришів ся на крайність. Постановив дати заступникови пристава хабара. Так радили мені і телеграфіст, і реставратор-Чех, в котрого ми мешкали. Казали, що вистане дати і два рублі, як нема більше. А у нас справді гроші вичерпались. Михайло мав ще при собі півтора рубля, а я два рублі з чимось. В кишені камізольки мав я прихованих тих останних два срібні рублі на викуп з неволі. Постоявши хвильку, я виняв два рублі і положив їх перед віцеприставом, тай кажу:
– Пане, будьте ласкаві, пустіть нас, най більше не докучаємо вам.
Він відложив папір на котрім писав і ніби не видячи, ненароком, прикрив сим папером гроші, розпер ся в кріслі і підвів голову тай глянув остро на Михайла. Сей кинув ся до пристава в став благати о визволенє, а далі вхопив пристава заруку і поцілував… Тоді пристав каже:
– Ну, чорт вас побери! Давайте паспорти.
Ми подали, він підписав в почулисьмо свобідними.
– Ну, слава тобі Господи! – зітхнув Михайло на улиці, зводячи набожно очи до неба. – Слава Тобі, що вирвав ся з тих московских кігтів. Доки житя мого і чути не хочу про ту Росію, най вона западеть ся! І не хочу й знати нічого про той край заповнений навісними жандармами і приставами.
Він ступав скоро широкими кроками, неначе утікав, обавляючись , щоби пристав не задержав нас. Але за нами ніхто не гонив , і ми зараз же поспішили на зелізничний дворець. Тут Михайло дуже потерпав, коли наші паспорти взяв оглядати ротмістр жандармерії. Але перепон вже не робили. За пів години ми були вже в Бродах, а Михайло був такий радий, так тішив ся, як би дароване єму житє.
Короткий побут в Росиї вплинув на Михайла Н. незвичайно. Він перемінив ся і став затятим противником москвофільства. А москвофільских провідників, що захвалюють нашим людям Росию, називає безцеремонно брехунами і ошуствами. По тій нашій подорожи стрічав ся я нераз з Михайлом Н.
– А як вам згадуєть ся наша подорож в Київ? – питаю єго нараз.
– А най би та Росия була провалилась – закляне Михайло і додасть: – Але і добре стало ся, що поїхав тоді з вами. Був би не знав про порядки в Росиї і був би вірив сліпо нашим ошустам, що в Росиї «рай». Але я сам закоштував того раю і знаю тепер про него, тай унукам своїм розказувати му!
Вирішив поділитися сем виданєм Віталій Коржик, краєзнавець.)))
