У новорічно-різдвяні свята наш народ намагається «відірватися» на повну: одні вирушають відпочивати до заморських країн, інші – накривають удома столи з наїдками-напоями та запрошують гостей, влаштовучи під вікнами такі гучні феєрверки, що в мешканців сусідніх будинків аж вуха закладає …
Що й казати, українці звикли святкувати на широку ногу. Щоправда, ота «широка нога» в кожного різна. І не треба далеко ходити, щоби в нинішній святковій ейфорії розгледіти зовсім не різдвяну казку, а сумні очі злиднів. Достатньо лише озирнутися навколо. Втім, я не про псевдо-прохачів біля сусіднього з вашим будинком магазину чи циганча, яке шарпає вас за рукав на Калинівському ринку. Хоча й там трапляються люди, яким справді потрібна допомога.
Просто цими днями в двері моєї квартири подзвонили. Відчинивши, побачила хлопчика років п’ятнадцяти. Він пропонував за харчі прибрати на поверсі. У прибиранні потреби не було, тож я просто запропонувала йому кілька гривень. Він зніяковів і… опустивши очі, відмовився від грошей, попросивши поїсти. Коли я зачинила двері, хлопчина тут-таки заходився їсти отримане…
А по сусідству, поверхом вище, живе самотній літній чоловік. На мізерну пенсію ледь зводить кінці з кінцями. І не раз траплялося, що після сплати комунальних послуг, купівлі ліків він залишався без копійки на хліб. І тоді, долаючи відчуття сорому, незручності та приниження, він просить чогось їстивного. Так трапилося і цього разу: коли всі навколо святкують, чоловікові не до свята: йому нічого їсти.
Коли дивлюся в очі цих людей, мені стає моторошно. Від їхньої зневіри і відчаю, що просто-таки наповнює повітря, відбирає мову. Бо що скажеш людині, яка просить шматок хліба тоді, коли хтось відкорковує пляшку шампанського за чверть мільйона доларів…
Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»
