Разом з володаркою коней, чернівчанкою Галиною РОДИГІНОЮ, ми дізнавалися про секрети цих дивовижних тварин – роботяг, розважальників і поздоровників.
Кінь – неймовірно розумна істота, вона стає для людини справжнім другом, як собака. Про це не з чуток знає Галина Родигіна, яка все життя займається кіньми. Розводить їх, влаштовує для хворих діток сеанси іпотерапії, «олюднює» дикуватих і не привчених до їзди коней, катає верхи охочих… Любов до коней виникла ще в дитинстві, а тепер у ;syrb в стайнях… аж 9 коней та ще й віслюк. І пані Галина знає повадки, смаки й характер кожного з них: цей норовливий – за ним доглядає тільки вона, а той спокійний – на нього завжди можна покластися, а оцей боїться… совка.
«В 11 років я привела додому… коня»
– Пані Галино, чому Ви взялися за розведення коней? Може, ви з амазонок?
– Люблю коней з дитинства, від 6 років пробувала з ними подружитися… Як побачу десь дідуся на возі – одразу до нього. Адже 1986-го – так само, як і 1989-го не було жодних клубів верхової їзди. Зоопарку в Чернівцях теж не біло, лиш десь-колись привозили фазанів чи якихось рідкісних тварин. А я весь час шукала коней. Тож уже в 11 років я привела додому коня і виростила його, їздила на ньому класу до 10-го, але через 6 років він помер…
– А як на це відреагували батьки?
– А як реагувати, коли дитина-п’ятикласниця додому лоша привела? Хтось хом’ячка в батьків просить, а я привела цілого коня (сміється – авт.). І я ж купила його! Батько щотижня давав мені до школи 3-5 рублів, а я ці гроші старанно складала. За мірками тих часів кінь вартував приблизно місячну зарплату – 100 рублів. Збирала на нього майже рік, а коли купила, йому було 3 місяці. Виявилося, що треба його ще 3 місяці годувати, бо ж був іще маленький… А як підріс – він у мене і кусався, і брикався, і тягав мене стадіоном, де я його випасала, не дозволяв на себе сісти… У нас тоді на стадіоні, неподалік від дому, була спортивна конструкція, так звана «змійка» з вигнутих залізних труб, на якій діти на руках переходять угору-вниз. Я прив’язувала коня внизу, а сама спускалася «змійкою» просто йому на спину… Разів сім він мене скидав на землю. Але години через дві я гордо в’їхала на ньому на подвір’я – хоча потім тижнів зо три дихати нормально не могла: ребра забила.
– Звідки у Вас коні?
– Рябого взяла зі скотобійні: ця красива шкура його і врятувала (тепло посміхається – авт.). З іншим господар погано обходився: бив його совком, тож скакун був буйний і неслухняний. А ледь потрапив до мене – агресію як рукою зняло. Частина коней, що в мене є, – від мого власного коня. Є й пенсіонери, але то вже до кінця життя. От у мене в саду Орлик – йому 16-й рік. А в стайні – Вороний, він зі мною уже 10 років, у нього травмована нога, та діти мені його нікуди…
«Найкращі коні в наших краях – гуцульські»
– Яких порід Ваші коні?
– Кожна порода пристосована до конкретної місцевості, у кожної є індивідуальні особливості. Не всім підходить клімат, якимсь потрібні спеціальні корми. Для арабського скакуна, наприклад, хоч він і витривала порода, хоч не хочеш, а маєш зробити майданчик з піском, щоби той бігав. І характер у нього специфічний – він однолюб, як собака: спати з хазяїном поруч буде. Для сім’ї підійде, а от для хобі-класу, чи для прокатного бізнесу вже ні: кінь навряд чи підпустить до себе когось іншого, крім господаря. До того ж, у верховиків великий крок: поки на ньому хтось катається, ти збоку біля нього просто біжиш: у нього крок, а в тебе два (показує руками розмір кроків – авт.). Для дітей їх не використовую.
Я дуже люблю розводити гуцулок: їх ще називають карпатськими кіньми. У них програма в генах: вижити в горах. Тоді як на верховиках по горбах чи межи скелями дуже важко. Уявіть собі гору і себе на коні під 2 метри зросту. У вас не буде жодного задоволення, лише страх, що кінь не втримається. Гуцульський кінь – для Буковини класичний варіант. Хоча я з багатьма породами працювала. кого тільки в мене не було: і верховики, і орловські рисаки, і важковози. В останніх дуже спокійний, легкий крок, але в гуцулок, до того ж, і чудовий характер. Якщо я знаю, що дитина сідлає гуцулку – навіть не вигляну у вікно, бо впевнена, що скільки б вона гуцульського коня не чистила, не сідлала, той буде стояти наче вкопаний. Цій породі все одно, хто її запрягає, хто на ній їздить, головне, щоби не ображали. А найбільше не люблю працювати з поні. Вони завжди чимсь незадоволені, кусаються, ходять дибки – в них просто жахливий характер. За 10 хвилин роботи з клієнтом – 28 спроб мене вкусити (сміється – авт.).
– А чому ж тоді Ви розводите такі породи?
– Просто для хобі-класу: аби отримати задоволення від їзди, цілком вистачає робочого коня, який ходить кроком і на команди зупиняється. Більшість початківців не розуміється в нюансах порід. Куплять красеня 1,75 м: «Я буду на ньому скакати». Самі ж не знають, як уздечку надягати. А верховики – навіть не те що полохливі, але дуже пильні. Лиш де гілочка трісне – ти ще не встиг зорієнтуватися, а вони вже розвернулися і скачуть в інший бік.
Наші люди часто просто купують коней, а вже потім з’ясовується, що на породистих конях треба добре вміти їздити. І такі власники потім ще платять за навчання, за те, що кінь стоїть у когось у стайні, і ще й за те, щоби навчена людина на ньому їздила, аби власник потім міг на нього просто сісти.
– Є у вас улюблені коні?
– Я всіх люблю, але є коні з якими пліч-о-пліч усе життя. В мене є кінь, який зі мною 11 років. Важковоз, але на якому всі тільки верхи їздять (сміється – авт.).
«Головне в догляді за кіньми – любити їх»
– Чи впливає ім’я коня на характер?
– Я ніколи з цим не стикалася, але відомо: якщо коня назвати трохи агресивно, наприклад, Шторм – він таким і буде. У мене був випадок, що дівчинка назвала кобилу, як у фільмі, – Абха, у перекладі – Гроза, а я називаю її Сара. Тож зі мною кінь поводиться спокійно, а з дівчинкою вони ніяк спільну мову знайти не можуть, бо Абха поводиться дуже норовливо. У мене всі скакуни з веселими іменами: Орлік, Вавілон, Вермут, Циля, Соня, Сара, а осел у нас Йосиф Віссаріонович, скорочено – Йося.
– Бували у вас серйозні травми через коней?
– Скільки я за своє життя не падала з коней, відскіпувалася синцями, подряпинами. Коні дуже розумні, вони ніколи не вдарять, якщо свідомо цього не хотітимуть. Можуть навіть останньої миті зупинити удар, просто над тілом. Єдине, через що можна постраждати, то через те, що скакуни весь час тупцюють. І якщо ви будете необачні, кінь, не бажаючи цього, може стати на ногу й зробити синець або й зламати кісточку. Треба весь час слідкувати за їхніми копитами. А якщо кінь не звик до «пасажирів» на спині, він буде скидати вершника. Але якщо навчені люди якийсь час тренуватимуть його, згодом він перестане брикатися. Головне – не робити тварині боляче. Правда, бувають коні, на яких я би побоялася сісти: енергійні, сильні, мускулисті, норовливі… Не кожний може втриматися на такому…
– Як доглядати за кіньми?
– Деяким потрібні спеціальні корми. Гуцульським коням до вподоби звичайне сіно, а якщо даси ще й зерна – ті просто раді. Дуже важливо, щоби під ногами була тирса – завжди суха й чиста. Але тепер її важко знайти, тож переходимо на сіно, тюк якого 26 грн. Стосовно роботи з конем, то щодня його треба не тільки нагодувати, а й вичесати і обов’язково щоби він або походив, або побігав щонайменше 5 км (1 година по колу), а ще краще – 15 км. Бо треба, щоби кінь зайву енергію залишив на тренуванні. Якщо кінь щодня не рухається, буде хворіти. Та найголовніше – любити їх.
«Конярство – невигідний бізнес»
– Бувають у Вас проблеми з фуражем?
– Так, і головна з них – відсутність коштів. Щодня коневі треба 6 кг зерна і тюк сіна, 2-3 моркви і хоча би 2 буряки. Окрім того, треба давати й такі добавки як ячмінь, пшениця. На 5 кг вівса треба 1 кг ячменю. Якщо годувати самим ячменем, у коней будуть проблеми з нирками. Здається небагато, на день виходить 55-60 грн (це без добавок), а тепер помножте цю суму на рік. За машину сіна віддай 4 тисячі гривень одразу. На рік треба 5 тонн зерна (по 3 грн. за кг) і 1,5 тисячі тюків сіна (по 26 грн.), плюс овочі та фрукти…
– Утримання коней збиткове? Чи бізнес покриває витрати?
– Цей бізнес невигідний. Усі гроші, що я заробляю, витрачаю на закупівлю фуражу. Крутимось як можемо, але ще не було року, щоби ми покрили всі витрати. Доводиться щось продавати або й позичати… Тепер от влаштувалися з дочкою до конюшні неподалік Чернівців, працювати з кіньми, виїжджати, тренувати їх, щоби з них не падали. На свята працюємо у місті: на Соборній площі, на Петрівському ярмарку, на фестивалях.
А буває, навіть знімаємось у кіно, якщо зйомки в Чернівцях. Це саме наших коней ви бачите у фільмі «За законами нашого часу»; зйомки, до речі, тривали 1,5 місяця…
«Влада ніяк не виділить ділянку на Центр іпотерапії»
– Чого не вдалося зробити з того, про що мріяли?
– Дуже хочу відкрити Центр іпотерапії для роботи з дітками, хворими на ДЦП. Біля нього побудувати невеликий іподром. Там можна буде кататися й здоровим дітям, адже контакт із конем впливає на людину завжди позитивно. А в наш час комп’ютерів, постійного сидіння за столом майже всі дорослі, як і діти – зі сколіозом… Природний вигин хребта майже відсутній, усе зажате, деякі м’язи просто не функціонують. Їзда на коневі автоматично змушує тримати спину прямою, цим самим зміцнює м’язи спини і покращує здоров’я, бо ж і циркуляція крові покращується, і затиснені нерви відпускає потроху.
Центр був би корисний і для хлопців з АТО, бо кінь виводить із депресивного стану, під час спілкування з цими тваринами людина ніби вимикається від проблем, від болю… Кінь справжній, він дає відчуття, що ти потрібен, що тебе люблять і будуть чекати знову й знову… Коні роблять людей добрішими.
При Центрі хочу створити еко-парк, щоби там були безпечні тваринки, не в клітці, а в штучно створеному для них природному середовищі.
– Як, на ваше бачення, функціонуватимуть центр і еко-парк?
– Це буде наче парк із тваринками на волі, щоби дитина могла підійти до них і погладити: курочки, зайчики, котики, козенята, телята, черепахи й навіть ручне верблюжа. Щоби до песика можна було доторкнутися, погратися з ним. У місті на контакт із тваринками великий дефіцит. Зрозуміло, що жінці, в якої вдома хвора дитина, не до утримання ще й домашніх тварин. А контакт з будь-якими тваринами, не лише із конями чи дельфінами, покращує психологічний стан дітей. Наприклад, у мене двоє коней працюють із хворими дітьми, у знайомої дівчини є такий кінь… Люди, в яких є коні, об’єднались би під одним дахом із загальною метою. Це було б добре як для власників коней, адже це більш-менш стабільний прибуток, так і для людей, адже не треба через десяті руки шукати можливості позайматися з дитиною: під боком буде Центр із добре натренованими кіньми.
– Маючи практику роботи із хворими дітьми, скажіть: іпотерапія дійсно працює?
– Так. Ось, наприклад, історія однієї дівчинки: в неї ліва сторона тіла була паралізована, вона не рухала ніжкою і ручкою. За 2 роки занять почала ходити, триматися за сідло, рухати рукою, а тепер навіть може вже трохи бігати. Лікарі бачать неймовірний результат. У мене немає диплому для занять іпотерапією, але з прочитаної літератури я знаю принципи робити із такими дітьми. Особисто на практиці переконуюсь в ефективності цього виду терапії.
– Чого бракує Вам для реалізації цього плану?
– Території і приміщення. Влада все ніяк не може їх знайти для Центру. Потрібна територія у 2 гектари. А занедбаних будівель, гаражів і земельних ділянок у місті доволі. Це неодноразово обговорювалося із представниками влади… Втім, не офіційно, бо заяв я не писала. Та за роки прохань так і не знайшлося такої ділянки.
