Так виглядає збірка поезій “Не мовчи”, що побачила світ у Видавничому домі «Букрек» (Чернівці), а в неділю буде презентована в Сітубалі – португальському містечку, де останніми роками мешкає наша землячка – журналістка, поетеса, активна і небайдужа жінка Тамара Лаврук-Морошан. Про що ця книжка? Слово заслуженій журналістці Валентині Мацерук:
КРИЧАТИ НЕ МОЖНА МОВЧАТИ
Переконана, кожен, хто прочитає цю фразу, без вагань поставить кому після першого слова. Навіть не кому, а знак оклику! І ще оклик у кінці. Як і авторка вірша, що став заголовком поетичної збірки – «Не мовчи!». Нової, свіжої збірки знаної поетеси. Адже в доробку уродженки Буковини Тамари Лаврук-Морошан – п’ять поетичних книг. Їх тематика здебільшого лірична, адже практично всі вони були написані до війни, коли ще так не пік біль за рідну державу. А нині й справді хочеться (варто!) гукати вголос, на весь світ про кривду, лихо, несправедливість, щоб нас нарешті почули америки-європи й не на словах, а на ділі долучилися до боротьби з підступним ворогом, який уявив себе пупом Землі…
Я чула голос Тамари Морошан ще в часи, коли існувало проводове радіо. Деколи у домашньому «брехунці» в ранкових новинах звучало її ім’я – тоді вона працювала у Новодністровську в газетах і на радіо й ділилася інформацією про те, як і чим живе молоде місто дністробудівців. Згодом новини зазвучали від пані Тамари як кореспондентки Українського радіо в Португалії. Певно, вона й сама незчулася, як промайнули не роки – десятиліття. Наче мить. І тепер «чую» її голос звідти, з португальського міста, через соцмережі. Там не чутно сирен, там безпечно. І можна було б надягнути рожеві окуляри чи із затемненими скельцями, пописуючи собі задля задоволення віршики про природу і погоду, піклуючись про себе в поважні літа. Але їй не співається, не можеться «писати про квіти», не мовчиться, бо «муза погукала» зголошувати свої-наші переживання за українську долю, за майбутнє дітей та онуків. Чую біль і тривогу за рідну батьківщину, її велику гарну родину, за Україну. Бо серце українки весь час переймається: «Як там, вдома?».
А там рідна моя земля
Знов сльозами і кров’ю спливає,
А там люба моя сім’я
Під тривогами сну не має.
Відчуваю її ностальгію за українською піснею, за жовтогарячими чорнобривцями, за кучерявими вербами, за нескошеною травою, за співом цвіркунів, за варенням із вишень, за кленовим листком, залишеним на лавці… І коли «рідним домом в чужині запахне», тоді
…рветься душа щосилоньки
На стежки, вкриті рутою-м’ятою,
У село, де батьків могилоньки,
Де мене вже не впізнаватимуть.
Впевнена, що буковинці впізнаватимуть свою землячку, яка колись, у молоді роки, повірила картам ворожки, котра нагадала їй мандрівну долю. Але пані Тамара не забула дорогу додому, до рідних, друзів, близьких. Знаю, якими зворушливими були презентації її збірок «В саду олив» і «Велика хустка» на рідних теренах. До речі, їй дуже личить квітчаста хустина з китицями, яка залишилася в спадок від мами. І, як кожній українці, – вишиванки. Там, далеко від рідних місць, їх одягають Тамарині подруги, збираючись на заходи на підтримку України, наших мужніх захисників.
«Суголосне серце моє/ Разом з тими, хто в Україні», – переконує поетка. І моє серце суголосне з нею – серце жінки-українки, матері, колеги, зрештою авторки віршованих одкровень про те, про що неможливо мовчати. Біль, жаль за втраченими молодими життями, за зруйнованими українськими містами й селами, тривога за те «що залишимо онукам», прохання-мольба «до вічного Бога, щоб спинив цю криваву війну» – це те, про що нині думаємо, чим живемо ми всі. Тож підписуюся під словами Тамари Морошан:
Де б не був ти –
Крізь відстань кордонів кричи.
Не мовчи!
Валентина МАЦЕРУК, заслужена журналістка України
