Не лише поручик Ржевський воював з Наполеоном, а й засновник української сучасної літератури Іван Котляревський

Невдовзі виповниться 200 років відтоді, як величезна армія під командуванням французького імператора Наполеона Бонапарта перейшла кордон Російської імперії й розгорнула наступ на Москву. Розпочалися грандіозні події, які згодом назвуть Вітчизняною війною 1812 року. А назва пов’язана з тим, що опір чужинцям чинила не лише регулярна російська армія, але і прості цивільні люди. І було серед них багато українців.

Засновник партизанського руху не Давидов, а… Вінцінгероде

Граф Лев Толстой у своєму класичному романі «Війна та мир» використав цікавий образ. Він запропонував уявити картину: під час поєдинку один із фехтувальників кидає шпагу, бере до рук дубину і починає гамселити противника. З того часу вираз «дубина народної війни» міцно увійшов у публіцистику та художню літературу. А била та дубина боляче. За підрахунками сучасних істориків, з 600-тисячної армії Наполеона, яка перетнула межі імперії, понад 30 тисяч її солдатів і офіцерів були знищені партизанами. Селяни ішли на загарбників з вилами, косами, сокирами. Захоплювали вогнепальну зброю і надалі билися нею.

Нерідко селянські загони діяли разом з армійськими партизанами, якими командували такі блискучі офіцери, як гусар Денис Давидов. Офіційна історія пізніше зробила його засновником партизанського руху. Хоча перший партизанський загін у Росії створив ще у серпні 1812 р. барон Фердинанд Вінцінгероде, але через своє німецьке прізвище цей генерал не влаштовував «квасних патріотів». До речі, під його командуванням в армійських партизанах служив і майбутній шеф жандармів, граф Олександр Бенкендорф.

Через блискучі однострої гусарам Дениса Давидова дісталося від селян

А гусарам Дениса Давидова дісталося і від французів, і від своїх селян: їхні однострої дуже нагадували уніформу французьких гусарів. Ті ж яскраві доломани і ментики, розшиті блискучими шнурами-бранденбурами. Щоби не спокушати простолюд, Давидов одягнув простий каптан, відпустив бороду, а на груди повісив образок Миколи-Чудотворця. Ще й говорити намагався по-простому, аби його зрозумів неписьменний люд. Адже російські селяни знищили цілу команду з 60 козаків Тептярського козачого полку, бо козачої говірки у Підмосков’ї вони ніколи не чули і не розуміли. А все незрозуміле вважали ворожим, тому й накидалися на нього із зброєю в руках.

Російські селяни піднялися на боротьбу без наказу згори – лише згодом імператор Олександр І дав їм такий дозвіл. А спонукало їх до активних дій різке погіршення селянського життя під владою окупантів. Наполеон і не думав скасовувати кріпацтво в Російській імперії й дарувати свободу селянам. Навпаки, французький імператор планував опертися на російських поміщиків, отож і залишив у недоторканості старі порядки. Крім тих повинностей, що кріпаки виконували на користь власних поміщиків, вони ще й мусили утримувати окупаційні війська. А цього їм зовсім не хотілося. Коли команди тилових французьких частин прибували в російські села, щоби взяти продовольство для солдатів і фураж для коней, місцеве населення тікало у ліси. Потім почало нападати на ці невеликі команди і знищувати їх. Коли ж французька армія відступала із спаленої Москви, вона не могла знайти достатньо їжі, й від голоду і хвороб загинуло значно більше людей, ніж від збройних нападів партизанських загонів. Їх моральний дух було підірвано вщент.

Україну Наполеон планував залишити собі

Головною метою Наполеона була Москва, тому основні сили його армії рухалися через білоруські землі, обходячи Україну з півночі. Щодо неї французький імператор мав власні плани. Він розраховував: Україну захоплять його союзники – 100-тисячна армія Османської імперії та 20-тисячний польсько-саксонський корпус. Проте Туреччина програла війну 1806-1812 рр. з Росією і вимушена була у травні 1812 р. підписати Бухарестський договір, що закріпив передачу росіянам Бессарабії та Західної Грузії. Саме за цим документом у складі Росії опинився Хотин з прилеглими територіями – нинішні Хотинський, Новоселицький, Сокирянський і Кельменецький райони Чернівецької області. А інші буковинські території з Чернівцями перебували під австрійським пануванням: генерал-фельдмаршал Петро Румянцев ще 1774 року вивів звідти російські війська, отримавши від австрійських колег за це «цінні подарунки». Корупція існувала і в ті часи.

Австрійці з 1772 р. володіли також Галичиною. Щоправда, тимчасово не всією: у 1809-1815 рр. Тернопільський, Теребовлянський та Заліщицький округи перебували у складі Російської імперії. Тому частина галичан опинилася у складі російської армії, зокрема, під час війни 1812 р. 5200 місцевих уродженців Тернопільщини були їздовими російських обозів.

Наполеон планував поділитися українськими землями з Австрією і Пруссією, якщо вони нададуть йому дієву допомогу в боротьбі з Росією. Але значну частину наших земель він прагнув включити до своєї імперії, щоби скористатися величезними ресурсами України у подальшій боротьбі за панування над усім світом. Союзників Бонапарт шукав повсюди.

Полякам він обіцяв відновлення Речі Посполитої, тому отримав з їхнього боку значну підтримку. Куди тільки не закидала доля наївних польських добровольців! І в Італію, і в Іспанію, і навіть на далекий острів Гаїті, де вони масово гинули від тропічних хвороб і куль чорношкірих повстанців. Збиралася польська шляхта помахати шабельками й в Україні.

Як цар Олександр І обманув українців

Частина армії Наполеона звернула на південь і зайняла Ковельський, Володимирський і частково Луцький повіти Волинської губернії. Тут вона наштовхнулася не лише на опір регулярних військ під командуванням генерала Тормасова, але і на місцевих партизанів. А в сусідній Подільській губернії розпочалося формування «лісової варти» для боротьби з окупантами. Десятки тисяч українців записувалися в народне ополчення. У Полтавській і Чернігівській губерніях формувалися кінні козачі полки з добровольців. Цар Олександр І доручив їхнє створення малоросійському генерал-губернатору князю Лобанову-Ростовцеву, який ревно взявся за цю важливу справу. Проте грошей царський уряд не виділив, тому українці споряджали козаків власним коштом. Добровольців не бракувало, бо їм обіцяли залишити козацький стан і після війни.

Пам’ять про славну козацьку історію жила серед українських селян. Ще їхні діди козакували, а потім проклята українським народом цариця Катерина ІІ загнала нащадків козачих родів до кріпацького ярма.

Зрозуміло, що позбавитися осоружної неволі прагнули всі, хто цінував особисту свободу. За короткий час було сформовано 15 козачих полків, у кожному з яких служило по 1200 кіннотників. Активну участь у створенні цієї сили взяла українська шляхта.

Автор «Енеїди» Іван Котляревський – бойовий майор

Наприклад, 5-й козачий кінний полк сформував перший класик нової української літератури Іван Котляревський. Він отримав штаб-офіцерський чин майора: ще у 1796 – 1808 рр. брав участь у війні з Туреччиною і мав чималий досвід військової служби.

Козаки рвалися до бою, але їх тримали у резерві. Навіть після закінчення війни примушували служити, аж до 1816 року. Врешті решт розпустили по домівках, не надавши обіцяного козачого стану. Мало того, і витрат не компенсували. Всі селянські статки пішли на озброєння, обмундирування, харчування та інші витрати нелегкої військової служби. Отака була царська «вдячність»…

Республіка в окремо взятому маєтку

Не дивно, що багато українців ненавиділо царську імперію – через її облудність та грубе порушення традиційних прав. Ображеними почувалися і українські шляхтичі, й міське населення. Тому дехто з українських поміщиків симпатизував Наполеону і сподівався з його допомогою відродити державу, створену Богданом Хмельницьким, або хоча б отримати автономію. Вони сподівалися, що французи введуть в Україні Кодекс Наполеона, і країна почне швидко розвиватися. Проте французький імператор ці прагнення проігнорував – він бажав спиратися на польську шляхту, якій не потрібна була ні обмежена українська автономія, ні тим більше – повна незалежність України. І все ж окремі українські поміщики вдавалися до активних дій, спрямованих на підтримку Наполеона. Так, волинський дідич Чайковський з цією метою створив козацьке «рушення» (ополчення). А поміщик Подільської губернії на прізвище Марлецький проголосив у своєму маєтку республіку на засадах, висунутих французькими просвітителями.

Царські власті отримували доноси про те, що в різних поміщицьких маєтках на Полтавщині п’ють за здоров’я та перемогу Наполеона, а у Пирятинському повіті навіть виголошували тости за республіку. Талановитий український письменник Василь Капніст у написаній російською мовою поемі «Видение плачущего над Москвою россиянина в 1812 году» так описав страшну московську пожежу:

И пламя мстительно вертеп неправд пожрало,
Над падшими ли здесь чертогами скорбеть?

Оцінка Москви як «вертепу неправд» засвідчує справжнє ставлення видатного українця до символу московської неволі й диктату над Україною. Навіть деякі прості люди публічно заявляли про свою ненависть до російської влади. Один з них, відставний солдат Гуцан з Переяславського повіту, заявив: якщо його знову заберуть на військову службу, то різати він буде «не французів, а москалів».

Замість героїв-земляків – вигадки

Проте переважна більшість українців у момент вирішальних випробувань виступила все ж таки проти Наполеона. Вони не мали жодних ілюзій щодо справжніх планів французького імператора по відношенню до України і не сподівалися на «французів-визволителів». Тому сміливо ішли у бій проти іноземних загарбників. На Бородінському полі блискуче проявили себе сформовані в Україні Охтирський гусарський та Чернігівський і Київський драгунські полки. Широко відомим у ті часи було ім’я уродженця Сумщини Єрмолая Четвертака – солдата, який потрапив у французький полон, втік і створив великий партизанський загін, що успішно діяв на Смоленщині.

Нині імена багатьох героїв тієї далекої війни пам’ятають хіба що професійні історики. А в народі найвідомішим лишається вигаданий персонаж – гусарський поручик Ржевський. Його шаленій популярності сприяв фільм Ельдара Рязанова «Гусарська балада», після якого з’явилося безліч анекдотів про красеня-гусара. Нахабний, завжди напідпитку, поручик Ржевський отримував перемоги не на полі бою, а в альковах світських панів або ж на сіновалах з простими сільськими молодицями.
Такою є доля великих історичних подій. Їхній трагічний зміст з часом забувається, а реальні події витискаються вигадками, а то й відвертим фарсом. І все ж не варто забувати: з Наполеоном воював не поручик Ржевський. Із загарбником воював народ.