Герой Радянського Союзу Зоя Космодем’янська.
Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. Про те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».
Нелюд Еріх Кох дожив до 90 років
Населення Райхскомісаріату Україна під німецькою окупацією опинилося в особливо важкому становищі. Райхскомісаром призначили Еріха Коха, гауляйтера Східної Пруссії. Старий нацист був рішучим противником будь-якої української автономії. Коли після війни його судили поляки, то Кох підкреслював свою «заслугу» у тому, що не допустив створення «маріонеткової Української держави», як того вимагав міністр А. Розенберг. Мабуть, за це його і не стратили, а дали можливість померти у віці 90 років у дачному селищі Барчево неподалік Ольштина. Своєю ж нелюдською політикою в Україні цей кат, безумовно, заслужив найвищої міри покарання. На посаді райхскомісара він проявив себе надзвичайно жорстокою і безжальною людиною. До українців ставився з неприхованим презирством і колись навіть висловився так: якщо, мовляв, зустріну українця, гідного сісти зі мною за один стіл, то негайно його розстріляю.
Страчував він людей постійно, вважаючи терор найдієвішим методом боротьби з партизанами і підпільниками. Гітлерівці широко запроваджували заручництво і за убивство свого солдата, офіцера чи чиновника негайно страчували багатьох людей. У заручники перш за все брали вчителів, священиків й інших освічених та авторитетних людей. Проте чим більше вони вбивали невинних, тим більшу ненависть до окупантів відчували ті, чиї родини постраждали від гітлерівського терору.
Рятувала… порядність
Слід підкреслити, що умови в різних місцевостях та населених пунктах Райхскомісаріату значно різнилися. Спільне лише те, що відразу після приходу окупантів всюди створювалася система місцевого самоврядування. Німецькі коменданти або призначали старост та бургомістрів, або ж давали можливість обирати посадових осіб на загальних зборах мешканцям села чи містечка. Люди намагалися обрати старостами і поліцейськими тих, кому довіряли – щоби захищали громаду від окупаційних властей. Інколи не помилялися у своїх обранцях. Оскільки німцям не вистачало власних кадрів для управління захопленими землями, то їхні гарнізони були лише в ключових місцях. А в невеличких селах поза магістральними шляхами вся влада концентрувалася в руках старост і поліцаїв. Декому з них вдавалося укласти угоду з німецькими комендантами районних центрів, згідно з якою село постачало певну кількість продовольства і забезпечувало порядок на своїй території. Німці ж туди не пхалися. У цих селах були розпущені колгоспи, а селяни вели власне господарство, їхній життєвий рівень швидко зростав.
А терор був зусибіч
Але у більшості сіл картина була протилежна – непомірні побори окупантів та місцевих поліцаїв знесилювали селян. Нова загроза селянському добробуту насувалася з лісу. Голод і холод гнали партизанів у населені пункти. А селяни мали мінімум продовольства, щоб якось прогодувати власну родину, й зайвого у них не було. Голодні люди зі зброєю нерідко брали їжу і теплі речі силою. Окупанти ж нещадно карали і добровільних партизанських помічників, і тих, у кого прибульці з лісу щось відібрали. Правда, якщо постраждалий негайно звертався у поліцію, його не тільки не карали, але навіть видавали «премію» – мішок борошна, пляшку горілки і т.п. Самі ж поліцаї за успіхи у боротьбі з партизанами отримували значно більше. Насамперед, гроші. На окупованій території паралельно ходили німецькі марки та радянські (потім окупаційні) карбованці, з розрахунку одна марка до десяти карбованців. Поліцейський, який убив партизана, отримував 2 тис. крб. Якщо ж поліцаю вдавалося виявити місце розташування партизанського загону, він отримував 25 тис. крб., а також корову і свиню. За ці гроші можна було купити новенькі шкіряні чоботи.
«Щедрими» окупанти були й до стукачів. Коли хтось доносив на сусіда, який допомагав партизанам, то отримував грошову винагороду і частину майна, конфіскованого у жертви його доносу. А сама жертва платила власним життям і життям своєї родини за зв’язок з партизанами. Нерідко гітлерівці нагороджували зрадника публічно, і невдовзі у лісі дізнавалися про це. У таких випадках кара ставала практично невідворотною. Життя за життя – страчували і донощика, і членів його сім’ї. Мстилися партизани також старостам і поліцаям, які їм особливо докучали. Разом з тими гинули їхні дружини, діти, батьки, брати і сестри. Терор окупантів доповнювався червоним терором, і кількість загиблих невпинно зростала.
Селянська самооборона
Частина селян для самопорятунку взялася за зброю, якої багато залишилося на місцях боїв 1941-42 рр. Озброюючись, вони створювали загони самооборони. А чоловіків в українському селі тоді вистачало: радянська влада не встигла повністю провести мобілізацію на початку війни, ще й від призову до армії українці масово ухилялися. Ті ж, хто потрапив у німецький полон у перші місяці війни, часто невдовзі поверталися додому. Німці не мали сил для охорони таборів військовополонених і не могли зняти з фронту десять дивізій для цього. Тому у 1941 році вони відпустили близько 280 тис. українців, рідні місця яких вже були окуповані гітлерівцями.
Найбільш ефективною селянська самооборона виявилася проти злочинних банд, яких чимало вешталося лісами. Вони могли маскуватися під радянських партизанів або підрозділи націоналістів, насправді ж лише грабували і ґвалтували, ведучи розгульне життя звичайних розбійників. Це могли бути кримінальні елементи, що втекли з тюрем і таборів, а могли до такого стану виродитися й групи оточенців або партизанів, які втратили дисципліну і зв’язок з організованим підпіллям. Для дискредитації партизанського руху гітлерівці формували і псевдо-партизанські загони, які грабували населення та знущалися над ним. Подібним бандам гідно протистояли групи селянської самооборони. Але дисциплінований і добре озброєний партизанський загін легко відігнати від села їм не вдавалося. Тим більше, не вистачало сил і досвіду, щоби перемогти каральний підрозділ окупантів, який спрямовувався на придушення непокірних.
Тому селянська самооборона нерідко встановлювала контакти і з німцями, і з партизанами. Домовлялися про постачання певної кількості продуктів сільського господарства, взамін яких отримували боєприпаси, а інколи і зброю. Особливо складна ситуація була на Поліссі, де діяли радянські і поліські партизани, «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, а також розташовувалися чималі окупаційні сили, що намагалися тримати ситуацію під контролем.
Гітлерівці все ширше застосовували терор, аби залякати мирне населення і позбавити всі сили опору підтримки з його боку. Натомість така політика лише постійно збільшувала кількість противників окупаційного режиму і штовхала їх до активних форм боротьби.
Свої проти своїх, щоби гірше було окупантам
Вже після війни радянський історик Боярський, полковник держбезпеки, підрахував: на окупованій території до 10 % населення стали колаборантами, близько 20 % вдалися до активного опору, а 70 % займали пасивно-вичікувальну позицію. На початку війни кількість противників радянської влади була найбільшою, бо люди вірили: гітлерівці перемогли і Сталін не повернеться. До того ж радянська тактика «випаленої землі» налаштовувала багатьох проти більшовиків. Так, 17 листопада 1941 р. Ставка Верховного Головного Командування видала наказ № 0428 про знищення всіх населених пунктів у прифронтовій зоні. Головна ідея наказу – «вигнати німця на мороз». Температура повітря тоді опускалася до мінус 40 градусів, а теплого обмундирування Вермахт не мав. До виконання наказу залучали партизанів, спеціальні диверсійні групи, замасковані під партизанські загони.
В одній з таких груп була і 17-річна Зоя Космодемьянська, боєць військової частини 9903, що готувала диверсантів і входила до складу розвідувального відділу штабу Західного фронту. Група мала за тиждень знищити десяток підмосковних сіл. У селі Петрищеві вона встигла спалити три селянські хати, але тут Зою за допомогою селян затримали німці. Після звірячих катувань її стратили, проте перед смертю комсомолка крикнула, що Сталін повернеться і помститься за неї. Сталіну доповіли про це, і Зоя посмертно отримала звання Героя Радянського Союзу. А при поверненні радянської влади у Петрищево були страчені ті селянки, які били дівчину перед повішанням, не простивши їй своїх спалених хат і горя власних дітей, що напівроздягненими опинилися на лютому морозі.
Жахливі трагедії принесла клята війна у сім’ї простих людей, і не нам судити загиблих…
Таємниця Кузнєцова і райхскомісара
Мільйони рядових громадян опинилися між двох вогнів – гітлерівських окупантів та сталінських карателів. Радянські підпільники збирали матеріал про поведінку громадян на окупованій території, який пізніше використали органи НКВС. Вони також робили все можливе, щоби спровокувати гітлерівські репресії проти мирних людей. А внаслідок звірств окупаційної влади зростала підтримка червоних партизанів з боку постраждалих від гітлерівських репресій. У наш час інколи можна почути: якби Гітлер проводив більш м’яку політику на окупованих територіях, то переміг би у війні. Проте метою фюрера було поневолення інших народів, тому політика його була звірячою. Недарма він заявляв, що звільняє німецьких солдатів «від химери, названої совістю». Звільнити від совісті можна лише тих, хто її й так не мав. Жорстокі кати і садисти радо ішли в окупаційну адміністрацію та каральні органи для задоволення своїх патологічних пристрастей. Але ж весь німецький народ не міг складатися з одних катів і мерзотників.
Серед німців, як і серед представників будь-якої нації, були порядні люди, які хотіли полегшити становище мирного населення окупованих територій. Вони проявляли людяність, працюючи в адміністративних органах. Проте агенти НКВС часто вбивали їх, водночас залишаючи при житті найжахливіших катів. Радянський розвідник Микола Кузнєцов, наприклад, опинився у кабінеті райхскомісара Коха, але не вбив цього ката, незважаючи на нібито отримане завдання Центру здійснити терористичний акт. А звання Героя Радянського Союзу йому посмертно дали, хоча за невиконання завдань таке звання не присвоюють. Значить, ми ще не все знаємо, і Коху після війни життя зберегли недарма. Ймовірно, він мав контакти з радянськими спецслужбами й свідомо провокував зростання партизанського руху серед невдоволених окупантами. Часи були настільки складними, що багато таємниць не розкрито і через сімдесят років. Можна лише висувати різноманітні версії та припущення. А нам варто ще раз згадати добрим словом усіх, хто вистояв між двох вогнів, залишившись людьми. Хто нікого не зрадив і вижив сам, допомігши вижити іншим.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
