Прийшовши на роботу, вголос обурююсь: на тротуарах – ями, на дорогах – «пробки». Шукаєш смітник, а знаходиш бездомних псів, котів і людей. Щодня повторюю цитату про букети троянд, коли прориваюсь крізь пил, здійнятий двірниками. Ненавиджу, коли місцеві чиновники лицемірно стверджують, що в Чернівцях немає корупції і що написане в газетах – неправда …
Щоранку думаю про Чернівці не як про туристичний центр чи вікно на Балкани. Навіть, не як про рідне місто, бо народилася в іншому куточку України…
Проживши у Чернівцях двадцять років, я так і не полюбила їх, як це стається з корінними жителями. Та, мабуть, кожне місто закладає в душу щось таке, чого неможливо осягнути, замінити чи забути. Справа не в неметених вулицях, бомжах, невлаштованості життя чи інших високих матеріях і набридливих дрібницях, а у відчутті: «Це –моє»…
Проте сьогодні зустрічатиму гостей. Вони приїхали привітати своє рідне місто. Чернівці – рідні для моїх друзів, колег, зрештою – для мами й коханого. Рідне місто моїх найрідніших святкує ювілей. Тому, забувши про повсякденні справи і прогулявши роботу, пройдемося вуличками, посидимо у парку, зайдемо у стареньку кафешку, а потім за келишком коньяку згадаємо най-най-най приємніше, смішніше і сокровенніше. Переглянемо старі фотографії: на них, поруч з нашою, уривки історії міста, яку ми творили беззастережно, легко, весело. Мабуть, тут – у спогадах, жартах, світлинах, кімнатці моєї квартири, розмовах «по душах» живуть мої Чернівці. Вони поселяються заново з кожним «Я тебе кохаю», «Нам тут тепло і сонячно» і «Ми обов’язково повернемося». Таких адрес Чернівці мають безліч і сьогодні за кожною з них починається свято…
Тож, з Днем народження, місто закоханих мрійників, працьовитих прагматиків і невиправних оптимістів! Вдячних тобі чернівчан, захоплених красою туристів, мудрої влади і довгих тисячоліть життя! Я тебе люблю, тут мені тепло і сонячно! Ти «не моє», але завжди зі мною…
Лєри ЯСНИЦЬКОЇ
